Шляхи оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість оскарження оцінки майна шляхом: скасування звіту про оцінку майна; визнання оцінки майна недійсною в порядку оскарження рішень та дій виконавців відповідає сталій практиці Верховного Суду

11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/585/19 (ЄДРСРУ № 92796343) досліджував питання щодо шляхів оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у  справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч. 1 ст. 18 Закону).

Відповідно до ч.ч. 1 - 4 ст. 57 Закону визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження.

У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника.

Звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна.

У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна.

Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання.

У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для проведення оцінки майна.

За приписами ч. 5 цієї статті виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 2 Закону виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.03.2019 у справі № 821/197/18/4440/16, від 12.06.2019 у справі № 308/12150/16-ц.

Матеріал по темі: «Оскарження оцінки майна в рамках виконавчого провадження»

Дійсно, згідно правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 914/881/17, за змістом статей 12, 33 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним.

Між тим, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 23.04.2020 року у справі № 717/325/14-ц (ЄДРСРУ № 88979395) вказано, що аналіз статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що  учасники виконавчого провадження мають право на оскарження оцінки майна,  а не процесуальної дії державного виконавця, оскільки відповідно до цієї статті  державний виконавець лише залучає оцінювача, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України № 2658-ІІІ.

01 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-2394/10, провадження №61-19310св19 (ЄДРСРУ № 92120325) вказав, що у разі заперечення однією із сторін проти результатів оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання, державний виконавець призначає рецензування звіту про оцінку майна. Витрати, пов`язані з рецензуванням звіту, несе сторона, яка заперечує проти результатів оцінки. У разі незгоди з оцінкою, визначеною за результатами рецензування, сторони мають право оскаржити її в судовому порядку в десятиденний строк з дня отримання відповідного повідомлення.

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

(!!!) В свою чергу, Закон № 1404-VIII не містить обов`язку державного виконавця, або відповідного відділу Державної виконавчої служби здійснювати рецензування звіту про оцінку майна, здійснену суб`єктом оціночної діяльності.

Слід зазначити, що в статті 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" передбачені вимоги щодо рецензування звіту про оцінку майна.

Зокрема, рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати  для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна,  а також за власною ініціативою суб`єкта оціночної діяльності.     Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) може виконувати оцінювач, який має не менш ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна, експертні ради, що спеціально створені саморегулівними організаціями оцінювачів з метою контролю за якістю оцінки майна, яка проводиться оцінювачами - членами саморегулівної організації, оцінювачі, які мають не менш ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна та працюють у Фонді державного майна України, а також інших органах, зазначених у статті 5 цього Закону.

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), якщо зазначена оцінка погоджується, затверджується або приймається органом державної влади або органом місцевого самоврядування, є обов`язковим.

ВАЖЛИВО: Отже, зацікавлена сторона може подати державному виконавцю заперечення проти звіту про оцінку і, в разі відмови останнім у призначенні рецензування звіту, може оскаржити його дії або здійснити рецензування звіту.

ВИСНОВОК: Можливість оскарження оцінки майна шляхом: скасування звіту про оцінку майна; визнання оцінки майна недійсною в порядку оскарження рішень та дій виконавців відповідає сталій практиці Верховного Суду (постанова від 24.07.2020 у справі № 906/696/18 (ЄДРСРУ № 90594574), постанова від 15.10.2020 у справі № 917/628/17 (ЄДРСРУ №92252534)), але спочатку необхідно: 1) провести рецензування експертного звіту; 2) незгодитися з оцінкою, визначеною за результатами рецензування; 3) оскаржити в суді.

 

P.s. Верховний Суд звертає увагу, що за змістом наведених вище норм, підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом доступу до нього.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки.

 

Матеріал по темі: «Порядок оскарження оцінки майна зробленої в рамках виконавчого провадження»

 

 

 

Теги: звіт про оцінку, рецензування, оскарження оцінки майна, експертна оцінка майна, визначення вартості, залучення експерта, виконавче провадження, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Оскарження рішення податкової про віднесення до ризикових платників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість оскарження платником податків протокольного рішення контролюючого органу про віднесення до ризикових платників

11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2484/19, адміністративне провадження №К/9901/1289/20 (ЄДРСРУ № 92810821) досліджував питання можливості оскарження платником податків протокольного рішення контролюючого органу про віднесення до ризикових платників.

Така категорія справ була предметом неодноразового розгляду Верховним Судом, в результаті чого склалася стала практика застосування норм права до аналогічних правовідносин.

Так, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що використання контролюючим органом податкової інформації, наявної в інформаційних системах ДФС, або внесення інформації в такі бази за результатами її опрацювання у певний спосіб, зокрема, віднесення позивача до платників, які відповідають критеріям ризиковості, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків в порядку передбаченому ПК України та є одним із заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на відповідача функцій та завдань.

Безпосередньо рішення Комісії по віднесенню платника податків до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості, без прийняття рішення про відмову у реєстрації податкових накладних/розрахунків коригувань, не порушує права та інтереси позивача.

Віднесення Комісією контролюючого органу позивача до переліку платників податків, які відповідають критеріям ризиковості є передумовою зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних.

В подальшому відповідність критеріям ризиковості має бути спростовано платником податків шляхом подання на вимогу податкового органу переліку документів, необхідних для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, і лише ненадання платником податку відповідних письмових пояснень та запитуваних копій документів на підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування є підставою для прийняття комісіями контролюючих органів рішення про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування.

(!!!) Саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи таке рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом своїх прав. У межах цього спору підставами позову, серед іншого, можуть бути доводи щодо неправомірності дій контролюючого органу по віднесенню до переліку платників податків, які відповідають критеріям ризиковості (зокрема, постанови Верховного Суду: від 20 листопада 2019 року у справі № 480/4006/18, від 3 березня 2020 року у справі № 240/3665/19, від 5 серпня 2020 року у справі № 520/5692/19, від 21 серпня 2020 року у справі №520/6051/19, від 21 серпня 2020 року у справі №520/6051/19).

Рішення Комісії по віднесенню платника податків до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості та дії контролюючого органу щодо внесення до інтегрованої системи результатів засідання Комісії (за результатами, якої не приймалось рішення про відмову у реєстрації податкової накладної) не породжують правових наслідків для позивача та не порушують його права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи, функцій та завдань) з метою здійснення відповідних прав та обов`язків.

Таким чином саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи таке рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом своїх прав.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року у справі № 440/1385/19,  адміністративне провадження № К/9901/29997/19 (ЄДРСРУ № 91883837).

Між тим, 01.02.2020р. набув чинності Порядок зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних затверджений постановою КМУ від 11 грудня 2019 р. № 1165, в якому прямо передбачена можливість оскарження рішення про відповідність/невідповідність платника податку на додану вартість критеріям ризиковості платника податку у судовому порядку.

Про зміну правового регулювання порядку зупинення реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних постановою Кабінету Міністрів України ''Про затвердження порядків з питань зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних'' від 11.12.2019 №1165 та неможливість застосування у зв`язку з цим висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 27.08.2019 у справі №540/2077/18, від 20.11.2019 у справі №480/4006/18, від 10.07.2020 у справі №520/5168/19 наголошено також в ухвалі Верховного Суду від 25 вересня 2020 року у справі № 520/480/20.

Так, при реєстрації податкової накладної фактично проводиться моніторинг операції чи платника податків лише за зовнішніми (формальними) критеріями. Тому і суд за результати розгляду справи не робить висновків щодо реальності операцій за участю позивача, а лише оцінює наявність чи відсутність підстав для реєстрації податкової накладної. При цьому, здійснення моніторингу відповідності ПН/РК критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, які складені з порушенням законодавства. Здійснення такого моніторингу не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 справа №1640/2650/18, від 27.04.2020 справа №360/1050/19, від 21.05.2019 справа №0940/1240/18.

ВИСНОВОК: Отже, приписи Порядку №1165, на відміну від положень Порядку №117, закріплюють право суб`єкта господарювання на адміністративне та судове оскарження рішення про відповідність/невідповідність платника податків критеріям ризиковості.

Аналогічний висновок також випливає й із змісту ухвали Верховного Суду від 25.09.2020 року у справі №520/480/20.

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом не включення до «ризикових платників податку»

 

 

Теги: порядок 1165, постанова кму 1165, перелік ризикових підприємств, підприємство, контрагент задіяні у проведенні ризикових операцій, виключення з ризикових, реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Розмежування юрисдикції спорів з державним реєстратором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критеріями розмежування судової юрисдикції відносно оскарження рішення державного реєстратора

12 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/1307/20-а, адміністративне провадження № К/9901/16562/20 (ЄДРСРУ № 92811104) досліджував питання щодо підсудності спору відносно оскарження рішення державного реєстратора.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За правилами п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Судова практика, а саме Постанова ВП ВС від 12.02.2020 справа № 2140/1950/18,  Постанова ВП ВС від 12.02.2020 по справі №820/4524/18 свідчить, що належним відповідачем у справах про визнання недійсними рішень, скасування рішень державного реєстратора є особа за якою зареєстровано право на нерухоме майно, а спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін, а участь співвідповідача - державного реєстратора не змінює цивільно-правового характеру спору.

Крім того, відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі -у редакції, чинній на момент прийняття Державним реєстратором оскаржуваного рішення) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно із приписами пункту 1 частини 3 статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема:

відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;

відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;

відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;

наявність обтяжень прав на нерухоме майно;

наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав (частина перша статті 11 Закону № 1952-IV).

У силу приписів статті 37 Закону №  1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

(!!!) Якщо суб`єкт владних повноважень порушує права чи законні інтереси, зокрема, фізичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, така особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, позаяк саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в публічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності.

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 05.02.2020 у справі № 243/4405/17 (ЄДРСРУ № 87857856) та від 28.11.2018 у справі №490/5986/17-ц та Верховний Суд у постанові від 14.07.2020 по справі № 640/26323/19 (ЄДРСРУ № 92811104).

Отже, якщо правовідносини виникли між позивачем та державним реєстратором з приводу дотримання порядку проведення суб`єктом владних повноважень державної реєстрації відповідних прав, то це виключно адміністративна юрисдикція, в інших випадках спір носить ознаки цивільно – правового, а отже юрисдикція цивільна або господарська.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2019 року по справі №815/51/16.

ВИСНОВОК: Визначальним при розмежуванні юрисдикції спорів з Державним реєстратором  у подібних правовідносинах, є те, що позивач оскаржує рішення реєстратора, прийняте саме за його (позивача) заявою, а не за заявою третьої особи, через що саме у позивача із Державним реєстратором виникли правовідносини, що носять публічно- правовий характер.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спору про право на нерухоме майно або про його обтяження»

 

Залишення позову без розгляду у разі повторної неявки позивача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Що необхідно робити щоб позовна заява не залишилась в суді без розгляду у зв’язку із неможливістю прийняти участь у судовому засіданні?

06 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/2484/17, провадження № 61-19360св19 (ЄДРСРУ № 92747211) досліджував питання щодо залишення позовної заяви без розгляду у разі повторної неявки позивача.

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

Згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Відповідно до частини першої, пунктів 1-2 частини другої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

За правилом частини першої статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою.

Також, відповідно до пункту 5 частини другої статті 223 цього Кодексу суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з такої підстави: якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

(!!!) Тобто, у випадку визнання явки сторони у справі обов`язковою процесуальний закон не передбачає можливості виконання такого обов`язку представником сторони, яку суд викликав для дачі особистих пояснень, а покладає такий обов`язок безпосередньо на таке сторону.

У разі повторної неявки позивача (усіх позивачів) в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору (частина п`ята статті 223 ЦПК України).

Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).

Неявка позивачів, участь яких у засіданні визнана судом обов`язковою для дачі особистих пояснень, може мати наслідком залишення позовної заяви без розгляду за правилами пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суду у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 201/10953/18-ц (провадження № 61-7240св19, ЄДРСРУ № 88834091 ).

За загальним правилом частини п`ятої статті 223 ЦПК України суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

У разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, положеннями статей 223, 257 ЦПК України передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов`язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності.

Обов`язковими умовами для застосування передбачених частиною п`ятою статті 223, пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності (в разі визнання явки позивача обов`язковою).

Слід також враховувати правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 18.12.2019 у справі №9901/949/18 (провадження № 11-1179заі19) та від 27.05.2020 у справі №9901/11/19 (провадження №11-122заі20)про те, що загальнообов`язкові процесуальні правила є певною формою реалізації гарантій особи (кожного) на звернення до суду за захистом свого порушеного права чи обмеження свобод. У них презюмується, що кожен, хто звертається до суду за захистом свого права, відповідно до принципів верховенство права, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, гласності і відкритості судового процесу, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, буде активним учасником судового провадження, зможе безпосередньо чи опосередковано через свого представника отримати судовий захист свого права.

Правила встановлюють умови та підстави, які спрямовані на те, щоб учасники судового процесу й, зокрема, суд не могли свавільно обмежити право особи на судовий розгляд справи по суті заявлених вимог через ухвалення будь-якого виду судового рішення, що припинить провадження у справі. Водночас правила цієї статті прописують наслідки та умови, які можуть настати для особи, яка не дотримується правил (процесу) судового провадження.

Системний аналіз наведених норм процесуального права свідчить про те, що законодавець диференціює необхідність врахування судом поважності/неповажності причин неявки позивача до суду залежно від того, яке це судове засідання: перше чи повторне. Тобто процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Таким чином, згідно з вимогами ЦПК України суд не зобов`язаний з`ясовувати причини повторної неявки в судове засідання належним чином повідомленого позивача і у випадку повторної неявки позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Правове значення в такому випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання ним заяви про розгляд справи за його відсутності.

Наведені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду  від 20 вересня 2018 року у справі № 756/8612/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 569/347/16-ц, від 28 лютого 2019 року у справі № 752/9188/13-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 310/12817/13, від 06 червня 2019 року у справі № 760/3301/13-ц, від 20 червня 2019 року у справі № 522/7428/15, від 26 вересня 2019 року у справі№ 295/19734/13-ц, від 07 жовтня 2019 року у справі № 612/403/16-ц, від 27 березня 2020 року у справі № 522/22303/14-ц, від 21 вересня 2020 року у справі № 658/1141/18,

ВИСНОВОК: Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі повторної неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 910/16978/19 щодо застосування подібної за змістом норми права.

Матеріал по темі: «Залишення позовної заяви без розгляду з підстав неявки позивача»

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення заяви про забезпечення доказів у зв`язку з несплатою судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів  у господарському судочинстві, якщо його суму не визначено законодавцем?

09 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №904/2404/18 (ЄДРСРУ № 92735129) досліджував питання щодо сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів  у господарському судочинстві.

Відповідно до частин 3 та 4 ст. 111 ГПК України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви. Суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Згідно з ч. 2 ст. 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір".

Об`єктами справляння судового збору у ч. 1 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" визначено, зокрема, позовні заяви та інші заяви, передбачені процесуальним законодавством; апеляційні і касаційні скарги на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України тощо.

За приписами ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставки судового збору встановлюються у розмірах, які залежать від найменування документа і дії, за яку справляється судовий збір, та платника судового збору.

Законом України "Про судовий збір" визначено ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів відповідно при зверненні до суду загальної юрисдикції (пп. 4 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір") та до адміністративного суду (пп. 6 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір").

При цьому ставки за подання заяви про забезпечення доказів при зверненні до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду є відмінними.

Водночас п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" не передбачено ставки судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.

Так, у ГПК України закріплена норма, що при поданні заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом, а спеціальним Законом України "Про судовий збір", який визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, не передбачено сплату судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.

Отже, в даному випадку має місце юридична колізія, яка випливає з розбіжностей у застосуванні нормативно-правових актів.

Принцип правової визначеності (певності) - загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоби право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати зрозумілу та реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (рішення у справі "Белле проти Франції" від 4 грудня 1995 року (див., mutatismutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Bellet v. France", заява N 23805/94, 4 December 1995, § 36).

Зокрема, у справі "Новік проти України" (заява №48068/06, рішення від 18.12.2008) Європейський Суд з прав людини зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.

Як зазначалося вище, спеціальним законом, який визначає правові засади справляння судового збору, є Закон України "Про судовий збір".

Наведеним законом не передбачено ставки судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, а ставки за подання заяви про забезпечення доказів при зверненні до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду є відмінними, і навіть для суду загальної юрисдикції вони розмежовуються за ставками в залежності від суб`єкта подання відповідної заяви - для юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців та фізичних осіб.

Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання сплати судового збору в частині визначення ставок, які мають сплачувати суб`єкти справляння судового збору, законодавець запровадив в тому числі їх диференціацію залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин.

ВАЖЛИВО: Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи щодо можливості застосування до даних правовідносин сторін аналогії закону або аналогії права.

Оскільки положеннями ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" не встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, суд дійшов правильного висновку щодо необхідності тлумачити норми права на користь особи, що звернулася з заявою про забезпечення доказів, адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки.

Крім того, наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18.

ВИСНОВОК: Якщо спеціальним законом не визначено ставку судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у господарському процесі, то суд не має права застосовувати аналогію закону або права (стосовно ставок в цивільному або адміністративному судочинстві), а суб’єкт звернення звільняється від обов’язку щодо сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів.

 

 Матеріал по темі: «Особливості сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру»

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Доктрина реальності господарської операції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження фактичного здійснення господарських операцій платником податків або як «доктрину» можна втілити в життя…

10 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/25738/19, адміністративне провадження № К/9901/25299/20 (ЄДРСРУ № 92746892) досліджував питання щодо доктрини реальності господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка передбачає економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Крім того, однією із судових доктрин, виділених на сьогоднішній день національним законодавством та судовою практикою Верховного Суду є доктрина реальності господарської операції.

Суть вказаної доктрини полягає в тому, що наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, а не задекларований на папері.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов`язкова ознака господарської операції кореспондується з нормами Податкового кодексу України.

При цьому будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

Окремою підставою для висновку про відсутність у платника податків права на отримання податкових переваг є відсутність необхідних первинних документів, що підтверджують здійснення операцій, недоліки таких документів, складання таких документів при фактичному нездійсненні заявлених операцій, відображення у первинних документах недостовірних даних або даних, які неможливо віднести до операцій, що перевіряються.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

Сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновку про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміна у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю мали місце.

Водночас наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції.

Отже, лише за умови підтвердження первинними документами господарських операцій, які є об`єктом оподаткування, платник податків має право на відображення результатів таких операцій у бухгалтерському обліку, на даних якого ґрунтується податкова звітність.

Враховуючи вищевказані норми законодавства, первинні документи, які складені суб`єктами господарської діяльності на операції, що не відповідають сутності і не несуть доказовості відносно змісту здійсненої операції не є документами, які можуть бути підставою для відображення в облікових регістрах бухгалтерського та податкового обліку.

Верховний Суд України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 826/11531/14, Верховний Суд у постановах від 24 січня 2018 року у справі № 2а-19379/11/2670, від 19 листопада 2019 року у справі № 826/487/16 неодноразово звертав увагу, що надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом. Про необґрунтованість податкової вигоди можуть свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності; відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв`язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; відсутність первинних документів обліку.

Матеріал по темі: «Доведення нереальності господарських операцій з придбання платником податку товару»

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення у покупця права на формування відповідних сум податкових вигод виникають за наявності сукупності таких обставин та підстав, зокрема: фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій; документального підтвердження реального здійснення господарських операцій сукупністю юридично значимих (дійсних) первинних та інших документів, які зазвичай супроводжують операції певного виду; наявності у сторін спеціальної податкової правосуб`єктності; наявності у покупця належним чином складеної та зареєстрованої податкової накладної; наявності ділової мети, розумних економічних причин для здійснення господарської операції. Водночас норми податкового законодавства у взаємозв`язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкових вигод, зокрема, це: не пов`язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів.

Тому, з метою встановлення факту здійснення господарської операції, правомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість, суди повинні встановлювати зміст господарських операцій, договірні умови, фактичний порядок надання робіт (послуг), обсяги і зміст, мету придбання, належним чином дослідити первинні бухгалтерські документи, складені щодо господарських операцій, з`ясувати, чи розкривають первинні документи зміст операцій, та оцінити такі докази кожний окремо та у їх сукупності, а також у сукупності з іншими доказами у справі.

Таким чином, реальність господарської операції пов`язується не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу. Аналогічні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 19 березня 2019 р. у справі №809/1718/15, від 05.11.2019 у справі № 804/1571/15, від 23 червня 2020 р. у справі № 816/4557/15 та ін.

Отже, на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій платник повинен мати відповідні первинні документи, які мають бути належно оформленими, містити всі необхідні реквізити, бути підписані уповноваженими особами та, які сукупно з встановленими обставинами справи, зокрема і щодо можливостей здійснення господарюючими суб`єктами відповідних операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна, обсягу матеріальних та трудових ресурсів, економічно необхідних для виконання умов, обумовлених договорами, мають свідчити про беззаперечний факт реального вчинення господарських операцій, що і є підставою для формування платником податкового обліку.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 24 травня 2019 року у справі № 816/4537/14 (ЄДРСРУ № 81952056).

Такі докази підтверджують реальні зміни у майновому стані платника податків та дають підстави вважати, що господарські операції, спрямовані на виконання відповідного правочину, дійсно відбулися та є економічно виправданими, але це не точно ))…

Матеріал по темі: «(Не) Реальність господарських операцій у податковому спорі»

 

 

Теги: податкові спори, ППР, НУР, податкові рішення,  ланцюг постачання, кримінальне провадження без вироку суду,  інформаційно – аналітичні бази по контрагентам, порушення постачальниками податкової дисципліни, негативні наслідки, ТТН, неможливість проведення документальних перевірок, трудовий ресурс, наймані працівники, матеріальна база, протокол допиту свідка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов