Визначення належного відповідача у справі при оскарженні рішення реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Youtube видео: «Выбор надлежащего ответчика в спорах с регистратором»

Належний відповідач у справі про визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора на нерухоме майно

12 квітня 2021 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 557/94/19, провадження № 61-10100св20 (ЄДРСРУ № 96179645) досліджував питання щодо належного відповідача у справі про про визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України «Про нотаріат».

Частиною першою статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Частиною другою статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71)).

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 зроблено висновок, що «[…] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зазначено, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано».

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року в справі № 753/905/18 (провадження № 61-12528св19), від 10 березня 2021 року у справі № 127/2209/18 (провадження № 61-17711св20, ЄДРСРУ № 95574628), від 17 березня 2021 року у справі № 201/8844/18 (провадження № 61-13663св20, ЄДРСРУ № 95654049)

ВИСНОВОК: Належним відповідачем у справі про визнання недійсним та скасування рішення реєстратора на нерухоме майно має бути саме особа , за якою зареєстроване право власності на об`єкт нерухомості.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 17 лютого 2021 року у справі № 320/9049/18 (провадження № 61-8431св20).

Матеріал по темі: «Розмежування юрисдикції спорів з державним реєстратором»

Теги: належний відповідач, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Податкова пільга для сільськогосподарського товаровиробника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Сплата /звільнення від податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки для сільськогосподарського товаровиробника

01 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/6752/16, адміністративне провадження № К/9901/36265/18 (ЄДРСРУ № 95946112) досліджував питання щодо

Згідно  з п. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України, платники податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (підпункт 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України), а базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (підпункт 266.3.1 пункту 266.3 ст.266 ПК України).

За приписами статті 30 ПК України податкова пільга - це передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.

Підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлено перелік об`єктів нерухомості, які не є об`єктами оподаткування.

Так, підпунктом «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності.

Встановлена підпунктом "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України пільга стосується сільськогосподарських товаровиробників і направлена на створення сприятливих умов для здійснення сільськогосподарської діяльності, стимулювання такої діяльності та досягнення її збалансованого податкового навантаження.

Підпунктом 14.1.76 п.14.1 ст.14 ПК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення - землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Відповідно до положень пп.14.1.235 п. 14.1 ст. 14 ПК України, сільськогосподарський товаровиробник для цілей глави 1 розділу XIV цього Кодексу - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.

Тобто, визначення «сільськогосподарський товаровиробник», яке міститься у підпункті 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ПК України, застосовується для цілей глави розділу ХІV цього Кодексу «Спрощена система оподаткування, облік та звітність», тоді як в даному випадку йдеться про сплату податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (розділ ХІІ «Податок на майно»).

Відповідно до пунктів 5.2, 5.3 статті 5 ПК України у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу. Інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Поняття «сільськогосподарський товаровиробник» також міститься у статті 1 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років» від 18 січня 2001 року №2238-III, під яким законодавець визначає фізичну або юридичну особу, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією.

З метою визнання осіб такими, що займаються сільськогосподарською діяльністю, законодавцем вживається також поняття «виробники сільськогосподарської продукції».

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про сільськогосподарський перепис»: виробники сільськогосподарської продукції - це юридичні особи всіх організаційно-правових форм господарювання та їх відокремлені підрозділи, фізичні особи (фізичні особи - підприємці, домогосподарства), які займаються сільськогосподарською діяльністю, передбаченою класифікацією видів економічної діяльності, мають у володінні, користуванні або розпорядженні землі сільськогосподарського призначення чи сільськогосподарських тварин.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що поняття «сільськогосподарський товаровиробник» не суперечить його визначенню у підпункті 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ПК України, яке, до того ж, має чітко обмежену сферу застосування. Як наслідок, для інших випадків мають бути застосовані субсидіарно норми інших законів у відповідності до положень пункту 5.3 статті 5 ПК України.

До такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 21.10.2020 по справі №806/2686/18 та від 26 листопада 2020 року у справі №560/168/19 (ЄДРСРУ № 93149648) .

Більш того, на користь висновку про те, що положення пункту «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України є застосовними в тому числі й для фізичних осіб, свідчить і подальше законодавче уточнення правового регулювання.

Так, Законом України від 23 листопада 2018 року №2628-VIII підпункт «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України викладено в новій редакції, згідно з якою не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу «Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства» (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку. Тобто, законодавець уточнив з 1 січня 2019 року, що сільськогосподарським товаровиробником є як юридичні, так і фізичні особи.

Згідно з положеннями Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Держстандарту України від 17 серпня 2000 року №507, будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства включають в себе будівлі для використання в сільськогосподарській діяльності, наприклад, корівники, стайні, свинарники, кошари, кінні заводи, собачі розплідники, птахофабрики, зерносховища, склади та надвірні будівлі, підвали, винокурні, винні ємності, теплиці, сільськогосподарські силоси та інше.

Водночас, продукція сільського господарства (сільськогосподарська продукція) - це продукція, що виробляється в сільському господарстві та відповідає кодам Державного класифікатора продукції та послуг (стаття 1 Закону України «Про сільськогосподарський перепис»).

Тобто, будівлі та споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності, віднесені до відповідного класу Державного класифікатора 018-2000, використовуються та належать фізичним особам, що займаються сільськогосподарською діяльністю, мають у володінні, користуванні чи розпорядженні землі сільськогосподарського призначення чи сільськогосподарських тварин, не є об`єктами оподаткування згідно з пунктом «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 04 березня 2021 року у справі № 500/2782/18 (ЄДРСРУ № 95315463).

Окрім цього, законодавець не встановив обов`язку сільськогосподарського товаровиробника безпосередньо використовувати будівлі/споруди у сільськогосподарській діяльності, а умовою звільнення таких об`єктів від оподаткування визначив цільове призначення їх використання (перша з яких - власник об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) є сільськогосподарським товаровиробником, а друга - об`єкт нерухомості (будівля, споруда) призначений для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності) та встановив вичерпний перелік підстав, коли податкова пільга не надається, а саме: у випадках, коли нерухомість здається власниками в оренду, лізинг, позичку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року по справі №0340/1905/18.

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо нежитлова будівля використовується платником податків безпосередньо у сільськогосподарській діяльності, як сільськогосподарським товаровиробником та належить останньому на  праві власності, то вона не є об`єктом оподаткування, згідно з пп. "ж" п.п.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України.

 

Матеріал по темі: «Оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників»

 

Факторинг або цесія: відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд надав чітке розмежування правочинів факторингу, цесії та комбінованого правочину

25 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного в рамках справи № 712/8836/18, провадження № 61-19728св19 (ЄДРСРУ № 5848783) досліджував питання щодо розмежування договорів факторингу та цесії.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Статтею 512 ЦК України визначені загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов`язанні, відповідно якої кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, так і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки частина третя статті 656 ЦК України передбачає, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти у розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е)вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

За договором факторингу фактор передає грошові кошти клієнту, за що отримує право вимоги за грошовим зобов`язанням боржника та плату за надані грошові кошти, а клієнт - отримує грошові кошти, за що передає право вимоги до боржника та сплачує плату за отримані кошти.

Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність.

З огляду на наведене, факторинг передбачає наявність одночасно трьох обов`язкових умов: первинний кредитор поступається новому кредиторові грошовою вимогою в цілях здобуття фінансування; новий кредитор сплачує первинному кредитору як компенсацію певну грошову суму (фінансування); новий кредитор отримує плату за користування грошовими коштами, наданими первинному кредиторові. Способи визначення доходу нового кредитора можуть бути різними: знижка з вартості боргу, відсотки, комісійні, їх поєднання.

Відсутність цих ознак при відступленні права вимоги вказують на те, що має місце цесія або договір купівлі-продажу права грошової вимоги (стаття 656 ЦК України).

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 591/4552/17 (провадження № 61-46099св18),від 27 березня 2019 року у справі № 755/5751/17 (провадження № 61-34730св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 128/639/17 (провадження № 61-45112св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 161/1388/17 (провадження № 61-37741св18, ЄДРСРУ № 94803350), від 10 березня 2021 року у справі № 643/11542/15-ц (провадження № 61-26св18, ЄДРСРУ № 95616511).

Тобто, якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносин факторингу немає, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України).

Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16.

Взагалі, виходячи з системного тлумачення положень законодавства факторинг за своєю правовою сутністю є видом договору цесії, з відповідними особливостями та притаманними йому ознаками. В даному випадку цесія та факторинг співвідносяться як поняття загального (цесія) та конкретного (факторинг). Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу, що логічно обумовлено законодавчих положень.

За своєю правовою природою правочин може бути  комбінованим договором, якщо його предметом є як передача права грошової вимоги, так і право вимоги за договорами забезпечення (іпотеки, застави), тоді як договір факторингу, відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України) передбачає передання однією стороною виключно грошових коштів у розпорядження іншої, за плату із зобов`язанням відступу прав грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Вже за таких обставин, укладений між сторонами договір купівлі-продажу прав вимог за кредитами не може бути віднесений до договору факторингу (15 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/46020/17-ц,  провадження № 61-5192св19 ЄДРСРУ № 88834168).

 

теги: правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування, розмежування правочинів, номінальна вартість, фінансування,  судова практика, Адвокат Морозов, позичальник, фактор, клієнт, застава, іпотека, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Пільги по сплаті судового збору: відстрочення/розстрочення для юросіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відстрочення та розстрочення від сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати для юридичних осіб

25 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 912/3514/20 (ЄДРСРУ № 95841645) досліджував питання щодо відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Необхідність сплати судового збору є певним обмеженням при зверненні до суду, однак таке обмеження є загальним для всіх суб`єктів, узгоджується зі ст. 129 Конституції України, якою як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Питання відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати врегульоване ст. 8 зазначеного Закону, норма якої є спеціальною.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов:

1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або

2) позивачами є:

а) військовослужбовці;

б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів;

в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю;

г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї;

ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру з підстав, передбачених статтею 8 Закону України "Про судовий збір", є прерогативою суду, який вирішує питання відкриття провадження (прийняття заяви, скарги тощо).

Зазначені норми є диспозитивними і встановлюють не обов`язок, а право суду на власний розсуд звільнити особу від сплати судового збору (відстрочити, розстрочити його сплату або зменшити його розмір).

Апологічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.03.2021 у справі №912/10061/20.

Що ж до самих умов, визначених ст. 8 вказаного Закону, то вони диференційовані за суб`єктним та предметним застосуванням.

Так, умови, визначені у п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Щодо третьої умови, визначеної у п. 3 ч. 1 ст. 8, то законодавець, застосувавши слово «або», не визначив можливість її застосування за суб`єктом застосування, в той же час визначив коло предметів спору, коли така умова може застосовуватись, - лише у разі, коли предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

(!!!) Слід зазначити, що встановлений ст. 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення є вичерпним.

При цьому Господарським процесуальним кодексом України не передбачено окремої норми права щодо можливості відстрочення чи розстрочення сплати судового збору.

Втім Велика Палата Верховного Суду наголошує, що частина перша статті 133 КАС визначає право суду на звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору виходячи із майнового стану сторони, водночас стаття 8 Закону України «Про судовий збір» конкретизує порядок, умови такого звільнення та коло осіб, які можуть бути звільнені від сплати судового збору.

Із системного аналізу змісту норм зазначеної статті вбачається, що положення п.п. 1 та 2 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію (майнового стану учасника справи - юридичної особи), а положення п. 3 ч. 1 ст. 8 вказаного Закону можуть бути застосовані до юридичної особи за наявності майнового критерію, але тільки у справах, визначених цим пунктом, тобто предметом позову у яких є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18).

Водночас у нормах частини другої статті 132 КАС відсилання до норм Закону України «Про судовий збір», зокрема до підстав для звільнення від сплати судового збору, визначених статтею 8, передбачене лише щодо питання звільнення від сплати судового збору.

Це означає, що юридична особа не позбавлена права звернутися із клопотанням про відстрочення або розстрочення сплати судового збору, і суд за результатами розгляду цього клопотання не обмежений у праві на власний розсуд відстрочити або розстрочити таку сплату. Крім того, із наведеного убачається, що прийняти рішення про відстрочення або розстрочення сплати судового збору суд може і з власної ініціативи у тому разі, коли юридична особа звертається із клопотанням про звільнення від сплати судового збору.

Окрім цього, у розумінні процесуального закону статус суб`єкта владних повноважень не можна ототожнювати із статусом юридичної особи, позаяк обов`язкової вимоги щодо наявності у суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи законодавцем не вимагається.

Таким чином, відмінність правового статусу юридичної особи і суб`єкта владних повноважень в адміністративному процесі свідчить, що висловлена Великою Палатою Верховного Суду позиція щодо можливості відстрочення чи розстрочення сплати судового збору юридичним особам не може за аналогією поширюватися на суб`єктів владних повноважень безвідносно до наявності у них статусу юридичної особи. Відтак суд приходить до висновку, що положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливість відстрочення сплати судового збору суб`єкту владних повноважень.

З огляду на зазначене, Верховний Суд дійшов висновку, що приписи п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» поширюються на окремі категорії позивачів, які є фізичними особами та не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію.

Подібна за змістом правова позиція, викладена в ухвалах Верховного Суду від 05.03.2021 у справі № 910/9741/20, від 24.01.2020 у справі № 915/923/15, від 06.01.2021 у справі № 927/579/19, від 20.08.2020 у справі № 910/6421/19, від 18.05.2020 у справі № 910/704/19.

Матеріал по темі: «Належні докази сплати судового збору»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Здорова економічна конкуренція під час участі в аукціоні, конкурсі, тендері

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Антиконкурентні узгоджені дії в тендерній процедурі є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції

25 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1943/20 (ЄДРСРУ № 95841685) досліджував питання щодо оскарження рішення антимонопольного комітету з питань економічної конкуренції між учасниками тендерної процедури.

Статтею 1 Закону №2210-III визначено, що економічна конкуренція (конкуренція) - це змагання між суб`єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб`єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб`єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб`єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Відповідно до статті 5 Закону №2210-III узгодженими діями є укладення суб`єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об`єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб`єктів господарювання.

За приписами пункту першого статті 50 Закону №2210-III антиконкурентні узгоджені дії є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону №2210-III, антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Пунктом 4 частини другої статті 6 Закону №2210-III встановлено, що антиконкурентними узгодженими діями визнаються узгоджені дії, які стосуються спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів.

Отже, враховуючи положення статті 5, частини першої та пункту 4 частини другої статті 6 Закону №2210-III, антиконкурентна узгоджена поведінка може виражатися у будь-якій формі.

Верховний суд виходить з того, що для кваліфікації дій суб`єкта господарювання як антиконкурентних узгоджених дій не є обов`язковою умовою наявність негативних наслідків таких дій у вигляді завдання збитків, порушень прав та охоронюваних законом інтересів інших господарюючих суб`єктів чи споживачів, оскільки достатнім є встановлення самого факту погодження конкурентної поведінки, яка може мати негативний вплив на конкуренцію. Недосягнення суб`єктами господарювання мети, з якою вони узгоджують власну конкурентну поведінку, з причин та обставин, що не залежать від їх волі, не є підставою для встановлення відсутності правопорушення, передбаченого статтею 6 Закону. Отже, для визнання АМК порушення законодавства про захист економічної конкуренції вчиненим достатнім є встановлення й доведення наявності наміру суб`єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку, зокрема шляхом обміну інформацією під час підготовки тендерної документації, що разом з тим призводить або може призвести до переваги одного з учасників під час конкурентного відбору з метою визначення переможця процедури закупівлі. Негативним наслідком при цьому є сам факт спотворення результатів торгів (через узгодження поведінки конкурсантами).

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду: від 13.03.2018 зі справи №924/381/17,  від 12.06.2018 зі справи №922/5616/15,  від 18.10.2018 зі справи №916/3214/17, від 18.12.2018 зі справи №922/5617/15, від 05.03.2020 зі справи №924/552/19, від 11.06.2020 зі справи №910/10212/19, від 22.10.2019 зі справи №910/2988/18, від 05.08.2018 зі справи №922/2513/18, від 07.11.2019 зі справи №914/1696/18, від 02.07.2020 зі справи №927/741/19, від 15.12.2020 зі справи №910/2025/20 стосовного того, що змагальність учасників конкурентних процедур ґрунтується на непевності щодо інших учасників та їх поведінки, що зумовлює необхідність кожним з учасників пропонування кращих умов за найнижчими цінами.

Для визнання органом АМК порушення законодавства про захист економічної конкуренції вчиненим достатнім є встановлення й доведення наявності наміру суб`єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку, зокрема шляхом обміну інформацією під час підготовки тендерної документації, що разом з тим призводить або може призвести до переваги одного з учасників під час конкурентного відбору з метою визначення переможця процедури закупівлі.

Негативним наслідком при цьому є сам факт спотворення результатів торгів (через узгодження поведінки конкурсантами).

Узгоджена поведінка учасників торгів не відповідає суті конкурсу.

Змагання при проведенні торгів забезпечується таємністю інформації; змагальність учасників процедури закупівлі з огляду на приписи статей 1, 5, 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачає самостійні та незалежні дії (поведінку) кожного з учасників та їх обов`язок готувати свої пропозиції конкурсних торгів окремо, без обміну інформацією.

Близька за змістом правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, у тому числі від 13.03.2018 зі справи № 924/381/17, від 12.06.2018 зі справи  №922/5616/15, від 18.10.2018 зі справи № 916/3214/17, від 18.12.2018 зі справи №  922/5617/15, від 05.03.2020 зі справи № 924/552/19.

Верховним Судом неодноразово наголошувалося на тому, що господарським судам першої та апеляційної інстанцій під час вирішення справ щодо визнання недійсними рішень АМК про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема, за антиконкурентні узгоджені дії, які стосуються спотворення результатів торгів та накладення штрафу, належить здійснювати оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням у порядку частини другої статті 86 ГПК, зокрема, досліджувати також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у справі у їх сукупності. Тобто питання про наявність/відсутність узгоджених антиконкурентних дій має досліджуватися судами, виходячи з усієї сукупності обставин і доказів, з`ясованих і досліджених у справі, в їх взаємозв`язку.

Близька за змістом правова позиція висловлена у низці постанов Верховного Суду, в тому числі, в постановах Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 924/381/17, від 12.06.2018 у справі № 922/5616/15, від 18.10.2018 у справі № 916/3214/17, від 18.12.2018 у справі № 922/5617/15, від 05.03.2020 у справі № 924/552/19, від 11.06.2020 у справі № 910/10212/19, від 22.10.2019 у справі № 910/2988/18, від 05.08.2018 у справі № 922/2513/18, від 07.11.2019 у  справі № 914/1696/18, від 02.07.2020 у справі № 927/741/19 і підстави для відступу від неї у справі  №  910/4542/20 (ЄДРСРУ № 95780476), № 910/17985/19 (ЄДРСРУ № 95708092) та №910/17126/19 (ЄДРСРУ № 94656787) відсутні.

Закон №2210-III не ставить застосування передбачених ним наслідків узгоджених антиконкурентних дій у залежність від "спільної домовленості разом брати участь у торгах з метою усунення конкуренції". Цілком зрозуміло, що така "домовленість" навряд чи може мати своє матеріальне втілення у вигляді письмових угод чи інших документів. А тому, питання про наявність/відсутність узгоджених антиконкурентних дій має досліджуватися судами виходячи з усієї сукупності обставин і доказів, з`ясованих і досліджених у справі, враховуючи їх вірогідність і взаємозв`язок, у відповідності до статті 86 ГПК України.

Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом у постановах від 07.11.2019 у справі №914/1696/18, від 13.08.2019 у справі №916/2670/18, від 05.08.2019 у справі №922/2513/18, в ухвалі Верховного Суду від 21.05.2020 у справі № 923/330/19.

ВИСНОВОК: Визначальною характеристикою економічної конкуренції є змагання між суб`єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваги над іншими суб`єктами господарювання.

При цьому означене змагання не залишає місця таким обставинам як: надання будь-якої допомоги, оскільки така допомога збільшує шанси того суб`єкта господарювання у змаганні, який цю допомогу отримує, по відношенню до того суб`єкта, який таку допомогу надає; обмін інформацією під час підготовки документації .

Матеріал по темі: «Юрисдикція спору про скасування рішення Антимонопольного комітету України»

 

Теги: АМКУ, Антимонопольний комітет України, скасування рішення АМК, юрисдикційна підсудність, вимога в законі на підсудність, незважаючи на субєктивний склад учасників, судова практика, Адвокат Морозов

Правомірність накладення арешту на частку у статутному капіталі ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом накладення арешту на частку у статутному капіталі товариства у разі заявлення позову немайнового характеру

29 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16800/20 (ЄДРСРУ № 95841666) досліджував питання щодо правомірність накладення арешту на частку у статутному капіталі товариства

Предметом касаційного перегляду була ухвала суду першої інстанції, залишена без змін судом апеляційної інстанції, про часткове задоволення заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на частку у статутному капіталі товариства.

Відповідно до статті 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Частиною 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов забезпечується, зокрема:

•    накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;

•      забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання;

•    іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною 4 статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Відповідно до частини 5 статті 137 Господарського процесуального кодексу України не допускається забезпечення позову у спорах, що виникають з корпоративних відносин, шляхом заборони: проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, які прямо стосуються предмета спору; емітенту, зберігачу, депозитарію надавати реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; участі (реєстрації для участі) або неучасті акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства; здійснювати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб покладені на них згідно із законодавством владні повноваження, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, вчиняти конкретні дії, що прямо стосуються предмета спору.

У частині 9 статті 137 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що суд, який вирішує спір про право власності на акції (частки, паї) товариства, права акціонера (учасника), реалізація яких залежить від відносної вартості акцій (розміру частки) в статутному капіталі товариства, може постановити ухвалу про забезпечення позову шляхом встановлення заборони на внесення змін до статуту цього товариства щодо розміру статутного капіталу.

Заходи забезпечення позову не повинні порушувати прав інших акціонерів (учасників) господарського товариства. Зокрема, крім випадків, передбачених частиною дев`ятою цієї статті, заборона вчиняти дії має стосуватися лише акцій або корпоративних прав, безпосередньо пов`язаних з предметом спору (частина 10 статті 137 Господарського процесуального кодексу України).

Суди попередніх інстанцій зазначили, що оскільки позивач звернувся до суду з позовними вимогами немайнового характеру, в даному випадку має застосовуватись та досліджуватись така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Має також досліджуватись, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18 та постановах Касаційного господарського суду  у складі Верховного Суду від 12.03.2020 №  916/3479/19, від 18.03.2020 № 904/2641/19, від 24.06.2020 № 902/1051/19, від 07.09.2020 №  904/1766/20 та від 09.09.2020 № 906/1336/19.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову за вимогами немайнового характеру у спорах, що виникають з корпоративних відносин, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням:

- розумності, обґрунтованості, адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

- наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги та їх співмірності;

- забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

- наявності реальної загрози ефективному захисту порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача у разі невжиття судом обраного позивачем способу забезпечення позову;

- заборони забезпечення позову таким способом, який суперечить частині 5 статті 137 Господарського процесуального кодексу України та порушують прав інших акціонерів (учасників) господарського товариства.

Слід також відмітити, що наприклад  заборона вчинення реєстраційних дій є одним із визначених законом способів забезпечення позову, який передбачений, зокрема Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №915/508/18), однак вжиття таких заходів має бути достатньо обґрунтованим та співмірним з предметом позову та обсягом прав позивача, який звернувся до суду за захистом.

Такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно обмежує право особи користуватися та розпоряджатися майном, тому може застосуватися у справі, в якій заявлено майнову вимогу.

Положення Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачають вчинення такої реєстраційної дії як накладення/зняття арешту корпоративних прав (абзац 5 пункту 2 частини 1 статті 25).

При цьому, як зазначила Велика Палати Верховного Суду у постанові від 22.10.2019 у справі № 923/8876/16, вичерпний перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю міститься у статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", норми якого є спеціальними для зазначених товариств. До таких, зокрема належить: визначення розміру статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та розмірів часток учасників у такому товаристві; стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.

ВАЖЛИВО: Тобто, такий спосіб забезпечення позову як накладення арешту на майно у корпоративному спорі може узгоджуватися, зокрема, з такою вимогою майнового характеру як стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.

Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову.

Оскільки позовні вимоги, заявлені в цій справі, є вимогами немайнового характеру, то такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно не є співмірним з предметом спору в цій справі.

Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 902/774/20, від 25.01.2021 у справі № 902/775/20 (ЄДРСРУ №94362334).

ВИСНОВОК: Такий захід забезпечення позову, як накладення арешту на майно ТОВ обмежує право особи користуватися та розпоряджатися майном, тому може застосуватися виключно у справі, в якій заявлено майнову вимогу.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом заборони вчинення реєстраційних дій відносно юрособи»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, заходи зустрічного забезпечення, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов