Адвокат Морозов (судовий захист)
Відібрання дитини від матері (батька) та повернення її
за попереднім місцем проживання в разі невизначеного місця проживання дитини
або органом опіки або судом
09 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 453/1515/22, провадження
№ 61-10409св24 (ЄДРСРУ № 122220305) досліджував питання щодо відібрання дитини
від матері (батька) та повернення її за попереднім місцем проживання в разі
невизначеного місця проживання дитини або органом опіки або судом.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з
максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї
(частина восьма статті 7 СК України).
Сімейні відносини регулюються на засадах
справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад
суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).
Невиконання або ухилення від виконання сімейного
обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим
Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК
України).
Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті
та майнові суб`єктивні сімейні обов`язки. Свої обов`язки учасники сімейних
відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від
здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов`язків учасників
сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не
зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов`язку майнового
характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов`язки
можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов`язку за допомогою
інших суб`єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку
може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть
визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки
невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий
характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної
особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу
зобов`язаної особи (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів
Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в
справі № 711/679/21 (провадження
№ 61-18434св21)).
Суд застосовує способи захисту, які встановлені
законом або домовленістю (договором) сторін (абзац 1 частини другої статті 18
СК України).
Держави-учасниці поважають право дитини, яка
розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі
особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків,
коли це суперечить найкращим інтересам дитини (стаття 9 Конвенції ООН про права
дитини від 20 листопада 1989 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка
загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив
сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та
залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте
необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При
визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно
враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження
її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо
непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини
буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі,
що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16
липня 2015 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що між
інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага
і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших
інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над
інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня
2006 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних
правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права,
викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК
України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29
травня 2019 року у справі №
357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19) зроблено висновок, що
«відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа
самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі
закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце
проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої
особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення
її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце
проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну
шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Положення цієї статті покликані
захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено
проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця
проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки
місце проживання неповнолітнього було визначено судом саме з відповідачкою».
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати
Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження
№ 61-7478сво23) вказано, що: «згідно з частиною першою статті 162 СК України
якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи
інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня
дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та
піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі
способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно
постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем
проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за
попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я
або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Ця норма права встановлює правові наслідки
протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з
яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані
захистити права того з батьків, з ким в силу закону чи на підставі рішення суду
визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни
її місця проживання (див. висновки у постановах Верховного Суду від 27 липня
2022 року у справі №
475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20).
Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України -
це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у
кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини,
який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної
поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них.
Зміст статті 162 СК України свідчить про те, що сфера
її застосування обмежується лише протиправною поведінкою щодо зміни місця
проживання малолітньої дитини. Отже в статті 162 СК України відбувається
внормування тієї ситуації застосовується, коли після ухвалення судом рішення
про визначення місця проживання дитини таке місце проживання було самочинно
змінене другим із батьків.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати
Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження
№ 61-7478сво23) зазначено, що: «судове рішення про визначення місця проживання
дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням
немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про
визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з
батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає
примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання
одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з
іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України.
Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця
проживання дитини».
Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим
Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором)
сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні
відносини (аналогія закону) (частина перша статті 10 СК України).
Законодавець визначив порядок усунення прогалин в
сімейному праві. Сімейні відносини є різноманітними, а соціальне життя -
рухливе. У зв`язку з цим може виникнути необхідність визначення певного
правила, яке не закріплено в законі безпосередньо. Умовами застосування
аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія,
охоплюються предметом сімейно-правового регулювання (статті 1, 2 СК України);
наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор,
який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин (норми
законодавства або договору); існує норма, що регулює подібні за змістом
відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин
(див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного
цивільного суду від 31 липня 2023 року в справі № 461/3122/19 (провадження № 61-10148сво22)).
(!!!) Касаційний суд
констатує, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би
правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків
змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця
проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював.
Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі
аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати
позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання
до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового
рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та
справедливості.
Тому Об`єднана палата вважає, що мати (батько) має
право на пред`явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків
змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про
визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце
проживання сина не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає
застосуванню на підставі аналогії закону.
За таких обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної
палати Касаційного цивільного суду відступає від висновків, викладених у
постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17 (провадження
№ 61-37919св18)».
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років,
визначається за згодою батьків (частина перша статті 160 СК України).
Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання
(перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце
проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного
з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних
представників (частина третя статті 5 Закону України «Про надання публічних
(електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання
в Україні»).
(!!!) Касаційний суд
зауважує, що слід розмежовувати згоду батьків на визначення місця проживання
дитини з одним із них та згоду одного із батьків на реєстрацію місця проживання
дитини в певному житлі, які по своїй суті різними правовими конструкціями.
ВИСНОВОК: Якщо місце проживання дитини органом опіки та
піклування або судом невизначене і відповідний спір між батьками не вирішений,
то задоволення позовних вимог на підставі ст. 162 СК України щодо відібрання
дитини від матері (батька) та повернення її за попереднім місцем проживання є
неможливим.
Матеріал по темі:
«Відібрання
дитини і повернення її за попереднім місцем проживання»
Теги: позбавлення
батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та
піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика,
Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар