Не перерахування коштів до бюджету з вини банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Не перерахування коштів до бюджету з вини банку – межа відповідальності платника податків

12 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/4116/17, адміністративне провадження № К/9901/11071/19 (ЄДРСРУ № 98947264) досліджував питання щодо не перерахування коштів до бюджету з вини банку.

За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов`язку несе платник. Це визначено статтею 109 Податкового кодексу України, відповідно до якої податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.

Статтею 111 Податкового кодексу України визначено, що за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовується, зокрема фінансова відповідальність. Фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу, а підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 вказаного Кодексу передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Таким чином, у Податковому кодексу України під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосуваня штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Разом з тим положення статті 129 Податкового кодексу України містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання, зокрема пунктом 129.6 статті 129 передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду.

При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає.

Зокрема у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 31.07.2018 р. у справі № 808/2491/17 зроблено висновок, що з моменту прийняття банком зобов’язання з виконання доручення клієнта на переказ коштів, платник не може нести відповідальності у вигляді штрафних санкцій за невчасну сплату податків, зборів та обов’язкових платежів, з урахуванням того, що він вчасно виконав свій обов’язок зі сплати платежу.

Аналогічні позиції  викладені у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07.09.2018 р. у справі № 823/1985/17 та від 03.04.2019 р. у справі № 826/573/18.

Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 Податкового кодексу України застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом.

Із загальних положень статті 38 Податкового кодексу України вбачається, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань.

Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати податкове зобов`язання.

Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Наведена норма також свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 804/4602/16 та підтримана в ряді судових рішень ВС КАС, зокрема від 20 травня 2021 року у справі № 640/10296/20, адміністративне провадження № К/9901/35797/20 (ЄДРСРУ № 97043978).

Отже у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, проте, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання.

ВИСНОВОК: Незважаючи на причину несплати податкових зобов`язань, зокрема, у разі порушення банком строків виконання або невиконання доручень клієнтів на переказ коштів, платник податків не звільняється від обов`язку сплатити основну суму податкового зобов`язання або податкового боргу.

 

Матеріал по темі: «Не перерахування коштів до бюджету з вини банку: відповідальність платника?»

 

 

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, платіжне доручення, переказ коштів, судовий захист, Адвокат Морозов

Не перерахування коштів до бюджету з вини банку: відповідальність платника?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Платник не несе відповідальність за дії банківських установ, щодо подальшого перерахування податків до бюджету.

07 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 823/1985/17, адміністративне провадження №К/9901/50540/18 (ЄДРСРУ 76307055) досліджував питання відповідальності платника за дії банківських установ, щодо подальшого перерахування податків до бюджету.

Однак з першу необхідно звернути увагу на лист ДФС від 24.01.2017 №1575/7/99-99-12-03 «Про порушення строків зарахування податків і зборів до бюджетів», якій передбачає наступне.

В ситуації коли при достатній наявності грошових коштів на банківському рахунку відкритому в фінансовій установі, в якій введено тимчасову адміністрацію і рух по поточних рахунках призупинено на невизначений термін, підприємство не може ними скористатися для сплати податків і зборів, платнику податків необхідно надати контролюючому органу підтверджуючі документи, що вказані обставини щодо неперерахування податків і зборів до бюджету виникли з вини банку. Такими документами, зокрема але не виключно, можуть бути листи-звернення до адміністрації банку з проханням перерахувати податки, платіжні доручення оформлені в паперовому вигляді тощо.

(!!!) Водночас, слід зазначити, що податковий борг платника податків, який виник з вини банку, залишається за таким платником і підлягає перерахуванню ним до бюджету.

Тобто, незважаючи на причину несплати податкових зобов’язань, зокрема, у разі порушення банком строків виконання або невиконання доручень клієнтів на переказ коштів, платник податків не звільняється від обов’язку сплатити основну суму податкового зобов’язання або податкового боргу, а податковий орган, відповідно, від стягнення такого податкового боргу та/або від зарахування платежів, здійснених через установи інших банків, у передбаченій пунктом 87.9 статті 87 Кодексу черговості погашення податкових зобов’язань та податкового боргу.

В той же час судова практика йде по іншому шляху…

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07.02.2018 р справа №808/9458/14, провадження № К/9901/8524/18 (ЄДРСРУ № 72089383) суд вказує, що визначальним в даному випадку є те, з чиєї вини відбулося неповне внесення чи невнесення податку до бюджету.

ВАЖЛИВО: Наприклад, відсутність на рахунку клієнта коштів, достатніх для виконання платіжного доручення, є підставою для його невиконання банком. Відповідно, у такому випадку неперерахування податку не є наслідком винних дій банку, а тому відповідальність за своєчасність та повноту його сплати покладається на платника податків, який ініціював відповідний грошовий переказ.

Повертаючись до досліджуємої справи суд вказав, що відповідно до пунктів 5, 8 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.10 № 2464-VI окрім іншого передбачено, що платники єдиного внеску зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця. Сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки фіскальних органів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування.

Згідно до пункту 7 статті 9 Закону № 2464, єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку.

Згідно з ч. 10 ст. 9 Закону № 2464 днем сплати єдиного внеску вважається: 1) у разі перерахування сум єдиного внеску з рахунку платника на відповідні рахунки органу доходів і зборів - день списання банком або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, суми платежу з рахунку платника незалежно від часу її зарахування на рахунок органу доходів і зборів; 2) у разі сплати єдиного внеску готівкою - день прийняття до виконання банком або іншою установою - членом платіжної системи документа на переказ готівки разом із сумою коштів у готівковій формі; 3) у разі сплати єдиного внеску в іноземній валюті - день надходження коштів на відповідні рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, а також відповідальність суб'єктів переказу, загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами визначає Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05 квітня 2001 року № 2346-III (далі - Закон № 2346-III).

Відповідно до пункту 1.24 статті 1 Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05 квітня 2001 року №2346-III (далі - Закон №2346-III) переказ коштів - це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі.

Пунктом 1.30 статті 1 цього Закону встановлено, що платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до пункту 8.1 статті 8 Закону № 2346-ІІІ банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.

Відповідно до підпункту 16.5.2 пункту 16.2 статті 16 Закону № 2346-ІІІ днем подання до установ банків платіжного доручення за всіма видами податкових платежів вважається день його реєстрації у цих установах.

Положенням пункту 22.4 статті 22 Закону № 2346-ІІІ передбачено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника, для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку. Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання.

Вимоги пункту 22.4 статті 22 Закону № 2346-III узгоджуються з положеннями пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України, згідно з яким за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом № 2346-III з вини банку, такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів (обов'язкових платежів) до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

ВИСНОВОК: З аналізу вищевикладених норм вбачається, що виконання платником податкового обов'язку по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов'язання пов'язано з моментом подання ним до банку платіжного доручення на перерахування відповідних сум податкових зобов'язань та прийняття банком платника розрахункового документа на виконання. При цьому за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів з вини банку платник податків не несе відповідальність.

Отже, платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне перерахування податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, якщо є підтвердження перерахування грошових коштів з вказаною датою, яка не є порушенням встановленого терміну сплати обов'язкового платежу.

Матеріал по темі: «Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку»

P.s. Платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Зазначені норми встановлено пунктом 129.6 статті 129 Кодексу (Лист ДФС від 16.10.2015 р.  № 9647/Б/99-99-10-03-02-14 ).

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, платіжне доручення, переказ коштів, судовий захист, Адвокат Морозов

Податкові спори: несвоєчасне надходження коштів до держбюджету

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне перерахування. 

03 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11432/17, адміністративне провадження №К/9901/4671/17 (ЄДРСРУ № 73811358) досліджував питання щодо відповідальності платника податків у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини останнього.

Відповідно до пункту 38.1 статті 38 Податкового кодексу України   виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк.

Положеннями статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі.

Відповідно до пункту 8.1 статті 8   Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.

Згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання. При цьому банк має забезпечити фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання.

ВАЖЛИВО: Отже, виконання платником податкового обов'язку по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов'язання та його сплати, пов'язане саме з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування відповідних сум податкових зобов'язань, а ініціювання переказу вважається остаточно завершеним і за подальший переказ сум податкового зобов'язання відповідальність несе банк.

Відповідно до пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України, за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Таким чином, враховуючи, що визначальним у змісті даної норми є те, з чиєї вини відбулося невнесення чи неповне внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що порушення порядку зарахування до бюджету та державних цільових фондів податків і зборів при пред'явленні платником податків до установи банку платіжних доручень у встановлений строк є виною банку, а отже викладене свідчить про відсутність з боку платника податків порушення щодо перерахування до бюджету податкових зобов'язань, самостійно узгоджених у деклараціях з податку на додану вартість,   у строк, встановлений законодавством, відсутність підстав для нарахування пені та, як наслідок, підстав для задоволення позовних вимог.

Окрім цього, помилкове визначення під час сплати суми податкового зобов'язання бюджетного рахунку не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений Податковим кодексом України строк.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 12.04.2018 у справі № 804/2100/17 (ЄДРСРУ № 73355710).

Отже, з наданням платком податку до установи банку платіжного документу на перерахування податку до бюджету, згідно з яким платник ініціює сплату, а банк приймає такий документ, обов'язок такого платника щодо сплати такого податку припиняється. Тому, днем сплати податку до бюджету вважається день, коли банк прийняв документ на перерахування податку до бюджету на виконання (Постанова Верховного суду від 03.04.2018 року у справі № 809/3851/15 (ЄДРСРУ № 73194774).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 20.02.2018 року у справі № 816/59/17 (ЄДРСРУ № 72338517).

ВИСНОВОК:   З огляду на викладене, платник податків, який ініціював банківський переказ коштів зі сплати податку, звільняється від відповідальності як за несвоєчасне зарахування банком сплачених коштів до бюджету, так і за не зарахування цих сплачених коштів до бюджету.

P.s. Натомість, відсутність на рахунку клієнта коштів, достатніх для виконання платіжного доручення, є підставою для його невиконання банком, а відповідно, у такому випадку неперерахування податку не є наслідком винних дій банку, а тому відповідальність за своєчасність та повноту його сплати покладається на платника податків, який ініціював відповідний грошовий переказ (Постанова Верховного суду від 07.02.2018 р. у справі № 808/9458/14 (ЄДРСРУ № 72089383). 

Матеріал по темі: «Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку»

теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, бюджет, цільовий фонд, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання? 

Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Платниками єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування згідно статті 4 Закону № 2464-VI зокрема є:

- фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців);

- фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту);

- фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

ВАЖЛИВО: Відповідно до статті 9 вказаного вище Закону для зарахування єдиного внеску в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, та його територіальних органах відкриваються в установленому порядку небюджетні рахунки відповідному органу доходів і зборів. Зазначені рахунки відкриваються виключно для обслуговування коштів єдиного внеску.

Обслуговування коштів єдиного внеску здійснюється згідно з положенням про рух коштів, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Розрахункове обслуговування органу доходів і зборів здійснюється відповідно до умов договорів між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, і власниками рахунків.

Платники, зазначені в абзацах третьому та четвертому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, які не мають банківського рахунку, сплачують внесок шляхом готівкових розрахунків через банки чи відділення зв'язку.

Платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

Відповідно до частини десятої статті 25 Закону № 2464-VI, на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу.

Приписами п.2 частини одинадцятої статті 25 вказаного Закону, орган доходів і зборів застосовує до платника єдиного внеску такі штрафні санкції: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум.

Згідно зі статтею 25 Закону № 2464-VI, про нарахування пені та застосування штрафів, передбачених цим Законом, посадова особа органу доходів і зборів у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом, приймає рішення, яке протягом трьох робочих днів надсилається платнику єдиного внеску.

У відповідності до частини четвертої статті 45 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном).

Приписами частини п'ятої  статті 45 БК України передбачено, що податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

ВАЖЛИВО: Аналіз норм БК України дає підстави зробити висновок, що усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами державного бюджету, які визнаються зарахованими до бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Поняття «єдиний казначейський рахунок» закріплене в Положенні про єдиний казначейський рахунок, затверджене Наказом Державного казначейства України від 26 червня 2002 року № 122 (далі - Положення №   122), та визначається як консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України.

Пунктом 2.1 цього Положення встановлено, що єдиний казначейський рахунок консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.

Зі змісту пунктів Положення № 122 слідує, що всі сплачені податки і збори (обов'язкові платежі), в будь-якому випадку зараховуються та акумулюються на один консолідований рахунок - єдиний казначейський рахунок, а зарахування коштів на відповідний рахунок має значення лише для обліку коштів.

Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України, яка відображена в постанові від 16 червня 2015 року по справі №   21-377а15.

У вказаному рішенні колегія суду дійшла висновку, що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений п.57.1 статті 57 Податкового кодексу (далі - ПК України), має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених п.126.1 статті 126 ПК України.

ВИСНОВОК:  оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою ПК строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 ПК штрафних (фінансових) санкцій.

Аналогічне твердження міститься в ухвалі Верховного суду України від 10 травня 2017 року  по справі № 2а-13500/12/2670 (ЄДРСРУ № 66663341).

Матеріал по темі:«Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку» 

Теги: податки, налоги, збори, помилкове визначення коду бюджетної класифікації, платіжне доручення, не перерахування коштів, звільнення від відповідальності, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Платники податків звільняються від відповідальності за несвоєчасну сплату податків / зборів, якщо доведуть, що саме банк не здійснив платежі своєчасно.

Відповідно до ст.67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Згідно з п.п. 16.1.4. п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України, платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до п.п. 16.1.3 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України на  платника податків покладено обов'язки подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів); сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законом терміни.

Пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України передбачено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Пунктом 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України визначено, що за порушення строку зарахування  податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Визначальним у змісті даної норми є те, з чиєї вини відбулося невнесення чи неповне внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду.

Згідно п. 129.7 ст. 129 Податкового кодексу України визначено, що не вважається порушенням строку перерахування податків, зборів, платежів з вини банку порушення, вчинене внаслідок регулювання Національним банком України економічних нормативів такого банку, що призводить до нестачі вільного залишку коштів на такому кореспондентському рахунку. 

Якщо у майбутньому банк або його правонаступники відновлюють платоспроможність, відлік строку зарахування податків, зборів та інших платежів розпочинається з моменту такого відновлення.

Відповідно до п. 1.24 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Згідно п. 8.1, 8.2, 8.3 ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Банки та їх клієнти мають право передбачати в договорах інші, ніж встановлені в абзацах першому та другому цього пункту, строки виконання доручень клієнтів.

ВАЖЛИВО: Банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, яке міститься в документі на переказ готівки, протягом операційного часу в день надходження цього документа до банку. Банки та їх клієнти мають право обумовлювати в договорах інші, ніж встановлені в цьому пункті, строки переказу готівки.

За порушення строків, встановлених пунктами 8.1 та 8.2 цієї статті, банк, що обслуговує платника, несе відповідальність, передбачену цим Законом.

Положеннями п. 22.4 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку.

Враховуючи викладене вбачається, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України ”Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених Податковим кодексом України, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Зазначені норми встановлено пунктом 129.6 статті 129 Кодексу (Лист ДФС від 16.10.2015 р. № 9647/Б/99-99-10-03-02-14).

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, платник податків, який ініціював банківський переказ коштів зі сплати податку, звільняється від відповідальності як за несвоєчасне зарахування банком сплачених коштів до бюджету, так і за не зарахування цих сплачених коштів до бюджету.

Правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2017 р. у справі № К/800/31650/16 (ЄДРСРУ № 64890345); від 08 лютого 2017 р. у справі № К/800/18686/16 (ЄДРСРУ № 64624535); від 07 грудня 2016 р. у справі № К/800/30717/15 (ЄДРСРУ № 63323431).

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, бюджет, цільовий фонд, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Преюдиція в судових спорах з фіскальними органами: ухвала & вирок

Адвокат Морозов (судебная защита)

Судові акти, які мають преюдиційне (обов’язкове) значення для адміністративного суду у провадженнях платника податку з фіскальним (податковим) органом щодо визнання недійсним та скасування податкових рішень у спорах відносно фіктивності контрагента.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

(!!!): Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

(!!!) Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. (Вищий господарський суд України від 22 лютого 2017 року,  справа № 927/788/16, ЄДРСРУ № 64949472).

Однак, адміністративна преюдиція має певні особливості.

Ч. 4 ст. 72 КАС України передбачає, що вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

ВАЖЛИВО: Диспозиція наведеної правової норми, на відміну від норми частини першої статті 72 КАС України, прямо вказує на те, що обов'язковими для суду, який розглядає справу, є вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок.

Разом із тим розглядувана норма встановлює межі обов'язковості зазначених різновидів судових рішень для адміністративного суду, що розглядає конкретну адміністративну справу. Така обов'язковість поширюється лише на те питання, чи мало місце певне діяння та чи вчинене воно особою, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову.

Отже, обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

(!!!) Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду.

Висновки та оцінки іншого суду щодо правомірності поведінки особи, її винуватості у вчиненні правопорушення тощо не позбавляють адміністративний суд, який розглядає по суті справу, предмет якої пов'язаний із відповідними діяннями цієї особи, права надати їм власну оцінку.

Таким чином, адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Окрім того, обов'язковість преюдиційних обставин, передбачена частиною четвертою статті 72 КАС України, відповідно до буквального тлумачення зазначеної норми поширюється лише на обставини, встановлені безпосередньо: 1) або вироком у кримінальній справі; 2) або постановою про адміністративний проступок.

Відповідно обставини, установлені в інших процесуальних актах у кримінальних справах чи справах про адміністративні проступки (наприклад, у постанові про закриття кримінальної справи), не можуть розглядатися як обов'язкові відповідно до частини четвертої статті 72 КАС України.

ВАЖЛИВО: Також, судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб.

Необхідно також враховувати приписи статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з  наведених положень вбачається,  що суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов . (ВСУ, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р., ЄДРСРУ №58408742 ).

Аналогічну позицію викладено у листі Вищого адміністративного суду України від  14 листопада 2012 року № 2379/12/13-12 "Щодо застосування статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України".

Так, листом ВАСУ від 14.11.2012р. за № 2379/12/13-12 преюдицівність вищевказаної норми права конкретизовано:

1. Судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб».

2. Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Вищий адміністративний суд України в рішенні від 26.08.2015 р. по справі К/800/60969/14 (ЄДРСРУ № 49164230)  вказує наступне:  «Обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду».

Більше того, докази, на які посилаються сторони в обґрунтування своїх вимог та заперечень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у адміністративній справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції відображеної в податковому обліку і які повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, тощо (Верховний суд України, справа № 810/6201/14 від 22.03.2016 р ., ЄДРСРУ № 57067141).

Окремо необхідно вказати, що відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (справи "Беєлер проти Італії", "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (справи "Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010 року та "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("справи "Онер'їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (справа "Лелас проти Хорватії").

Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/3837/16, (ЄДРСРУ № 59136855) передбачає наступне: «При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд  при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом» . Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України».

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.  Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а  довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

ВИСНОВОК:

По–перше: обов'язковість преюдиційних обставин в адміністративних провадженнях (ч.4 ст. 72 КАС України) встановлюється безпосередньо: 1) або вироком у кримінальній справі; 2) або постановою про адміністративний проступок;

По-друге: стаття  62 Конституції України передбачає, що лише вирок суду є належним актом, який підтверджує вину особи у вчиненні злочину, а не ухвала про закриття кримінального провадження;

По-третє: матеріали досудового слідства не можуть мати преюдиційного характеру під час розгляду адміністративної справи платника податку з фіскальним органом;

По-четверте: обставини, установлені в інших процесуальних актах у кримінальних провадженнях чи справах про адміністративні проступки (наприклад, у постанові про закриття кримінального провадження), не можуть розглядатися як преюдицівні (обов’язкові) для суду відповідно до ч.4 ст. 72 КАС України.

Теги: адміністративна преюдиція, преюдиційність судових рішень, ухвала про закриття кримінального провадження, вирок, постанова про адміністративний проступок, обов’язковість судових рішень, податкові спори, налоги, ДФС, ГНИ, обжалование решений налоговой, судебная защита, Адвокат Морозов