Підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим

16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду  в рамках справи №  439/397/17, провадження №13-66кс18 (ЄДРСРУ № 79298600) досліджував питання щодо поняття «відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди» у контексті положень ст.46 КК України

У ст.46 КК України передбачено такі обов`язкові умови (передумови) та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим:

1) умова вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, крім корупційних злочинів;

2) підстава примирення винного з потерпілим та відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст.46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню).

Позбавлення життя людини є наслідком, що має незворотний характер. Це також випливає з законодавчого визначення смерті відповідно до статті52 Закону України від 19листопада1992року №2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я», за якою моментом незворотної смерті людини є момент смерті її головного мозку або її біологічна смерть.

У випадку вчинення кримінального правопорушення зі смертельними наслідками, потерпілого в кримінально-правовому розумінні на момент вирішення питання про відшкодування шкоди фізично вже не існує.

(!) Отже, смерть як припинення існування одного з правомочних суб`єктів кримінально-правових відносин з примирення винного з потерпілим у розумінні ст.46 КК України унеможливлює здійснення такого примирення.

Втрата життя людини, яке відповідно до статті 3 Конституції України визнається в Україні найвищою соціальною цінністю та є особливим об`єктом кримінально-правової охорони, не підлягає відшкодуванню. Життя людини не може бути відновлене через незворотність смерті.

Якщо потерпілого (жертви кримінального правопорушення) фізично немає, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов`язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст.46 КК України.

Водночас таке розуміння потерпілого у ст.46 КК України не виключає застосування норми кримінального процесуального права, яка передбачає можливість визнання близьких родичів чи членів сім`ї потерпілими замість померлого (частина 6 стаття 55 КПК України). Невизнання за потерпілим учасником кримінального процесу права на примирення у контексті ст. 46 КК України не означає втрату ним права на відшкодування завданих збитків. Будь-яка шкода, заподіяна кримінальним правопорушенням, може і повинна бути компенсована своєчасно та в повному обсязі безвідносно до того, відбулося чи не відбулося примирення, і це може вплинути на подальші кримінально-правові наслідки при призначенні покарання та на умови його відбування, в тому числі зі звільненням від його відбування.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК:

Якщо внаслідок вчинення кримінального правопорушення потерпілому заподіяна смерть, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов`язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст.46 КК України.

Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст.46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Смерть є наслідком, що має незворотний характер. Таким чином, шкода у вигляді смерті відшкодуванню або усуненню в розумінні ст.46 КК України не підлягає.

У випадку заподіяння кримінальним правопорушенням шкоди у вигляді смерті потерпілого звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України) не можливе.

 

 

Матеріал по темі: «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим»

 

 

Теги: потерпілий, кримінальне провадження, угода, примирення, відшкодування шкоди, відсутність претензій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст.46 ККУ країни (примиренням винного з потерпілим)

16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду  в рамках справи №  439/397/17, провадження №13-66кс18 (ЄДРСРУ № 79298600) досліджував питання щодо особливостей звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим.

Поняття «потерпілий» є міжгалузевим, оскільки використовується як у кримінальному праві, так і в кримінальному процесі.

Поняття «потерпілий» у матеріальному кримінальному праві та у кримінальному процесі за змістом не є тотожними. У кримінально-правовому розумінні потерпілий це особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода (або існує безпосередня загроза її заподіяння). Поняття «потерпілий» у кримінальному праві не має законодавчої дефініції.

Натомість законодавством визначено кримінально-процесуальне розуміння поняття «потерпілий». Так, у частині1 статті 55 КПК України встановлено, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «потерпілий», яке використано у ст.46 КК України, вжито у його кримінально-правовому розумінні, а не кримінально-процесуальному, виходячи з такого.

Поняття «потерпілий» в кримінально-правовому значенні є первинним щодо його розуміння в кримінальному процесі, оскільки в кримінальному праві потерпілий з`являється об`єктивно, в результаті вчинення проти нього кримінального правопорушення.

Процесуальними умовами появи потерпілого як учасника кримінального провадження є необхідність подання заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення, надання згоди на визнання потерпілим (у разі, якщо така заява ним не подавалась) або подання заяви про залучення до провадження як потерпілого.

У частині 2 статті 55 КПК України визначається момент виникнення в особи статусу потерпілого як учасника кримінального провадження: права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

(!) Особа у кримінально-правовому розумінні є потерпілим з моменту вчинення щодо неї кримінального правопорушення, а не з моменту подання нею відповідної заяви, як це передбачено у частині2 статті55 КПК України.

Таким чином, потерпілий в кримінально-правовому розумінні як жертва посягання з`являється вже з моменту вчинення цього посягання, незалежно від того, чи закріплений (юридично легалізований) такий статус процесуально.

Кримінальний процесуальний закон (статті 55 59 КПК України) юридично закріплює статус потерпілого учасника кримінального провадження, наділяючи його певними процесуальними правами та обов`язками саме як учасника процесу.

Водночас у частині 6 статті 55 КПК України передбачено так зване правонаступництво у кримінальному провадженні. Згідно з положеннями цієї норми, якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім`ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім`ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням потерпілими може бути визнано кілька осіб.

Таким чином, чинний КПК України передбачає юридичну фікцію, відповідно до якої інша особа визнається власне потерпілим, хоча їй безпосередньо не заподіяна шкода в результаті вчинення кримінального правопорушення. Водночас КПК України закріплює перехід до такої особи не тільки прав потерпілого, а й перехід самого процесуального статусу потерпілого.

Суд враховує положення статті 59 КПК України, відповідно до якого у разі, якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Однак, у кримінальних провадженнях, в яких заподіяно смерть потерпілому, такого учасника провадження, як законний представник, немає.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що для вирішення цієї справи необхідно також звернутися до телеологічного (цільового) тлумачення, яке передбачає встановлення мети, якою керувався законодавець під час формулювання ст.46 КК України щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим базується, зокрема, на принципах гуманізму та економії кримінальної репресії.

З огляду на ці принципи, саме потерпілий (тобто особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо спричинено шкоду) може виразити свою волю про прощення винного, на підставі чого приймається рішення про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст.46 ККУ країни.

(!!!) Право на примирення у ст.46 КК України це особисте право потерпілого. Воно не може бути ніким присвоєне та не може бути нікому делеговане. Таке право є природним правом людини, нерозривно пов`язаним з нею, та похідним від інших прав людини, зокрема права на життя. Використання права на примирення іншими особами (в тому числі визнаними потерпілими від кримінального правопорушення у кримінально-процесуальному сенсі) є неможливим, оскільки таке право тісно пов`язане з особою, яка безпосередньо постраждала внаслідок вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Під час примирення лише сам потерпілий може виражати свою волю, а не інші особи, які є його представниками або правонаступниками.

Окрім цього, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим, ураховуючи вираження волі потерпілим щодо прощення винного, відбувається своєрідне повернення потерпілого у попередній стан, який існував до вчинення відносно нього кримінального правопорушення.

Потерпілий у кримінальному процесі має власні процесуальні права, проте він не наділяється правом примирюватися чи не примирюватися з винним замість безпосередньої жертви кримінального правопорушення, якій заподіяно смерть, під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України.

Протилежний підхід означав би, що до близьких осіб потерпілого, який помер, та які були визнані потерпілими у кримінальному провадженні, переходять не лише права потерпілого, але і його воля (волевиявлення), що є неправильним, оскільки суперечить змісту як закону України про кримінальну відповідальність, так і змісту кримінального процесуального закону.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо застосування норми права, передбаченої ст. 46 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим»

Термін «потерпілий» у ст.46 КК України необхідно розуміти у його кримінально-правовому значенні, як особу, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або майнова шкода або створюється загроза її заподіяння.

Якщо внаслідок вчинення кримінального правопорушення потерпілому заподіяна смерть, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов`язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст.46 КК України.

Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст.46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Смерть є наслідком, що має незворотний характер. Таким чином, шкода у вигляді смерті відшкодуванню або усуненню в розумінні ст.46 КК України не підлягає.

У випадку заподіяння кримінальним правопорушенням шкоди у вигляді смерті потерпілого звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України) не можливе.

 

 

  

Матеріал по темі: «Угода про примирення між потерпілим та обвинуваченим (зразок)»

 

 

Теги: потерпілий, кримінальне провадження, угода, примирення. Відшкодування шкоди, відсутність претензій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: доведення про надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду

29 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 607/9210/22, провадження № 51 - 2046 км 24 (ЄДРСРУ № 122717398) досліджував питання щодо надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду.

Так, ст. 384 КК передбачено відповідальність за введення в оману суду або іншого уповноваженого органу. Зміст суспільно небезпечних діянь, які визначені в диспозиціях відповідних частин ст. 384 КК, визначає обман як спосіб вчинення цього кримінального правопорушення, саме він характеризує його своєрідність.

Завідомо неправдиве показання свідка за суб`єктивною стороною характеризується прямим умислом, позаяк суб`єкт кримінального правопорушення усвідомлює, що повідомляє завідомо (для нього) неправдиві відомості про ті чи інші обставини або приховує (не повідомляє) ті, що має обов`язок повідомити, внаслідок чого прагне (має на меті) ввести суд в оману щодо тих обставин, які мають значення для кримінального провадження (підлягають доказуванню за приписами ст. 91 КПК).

Під час встановлення вини та її змісту в кожному конкретному випадку суд виходить із того, що вона об`єктивно існує в реальній дійсності, встановлює її на підставі аналізу оцінених у справі доказів. З урахуванням усталених підходів до кваліфікації кримінальних правопорушень питання про умисел під час кваліфікації вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння. Суд пізнає вину так, як він встановлює й пізнає інші факти об`єктивної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів. Принцип суб`єктивного ставлення у провину в кримінальному праві має фундаментальне і основоположне значення для кваліфікації кримінального правопорушення. Ознаки суб`єктивної сторони вчинених кримінальних правопорушень та особливості психічного ставлення винного до вчинених діянь і їх наслідків встановлюються судами на підставі характеру вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, на підставі встановлених судом фактичних обставин вчинених злочинів, що закріплені належними і допустимими доказами, зібраними в порядку, передбаченому КПК, та оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК. Саме такий правозастосовний підхід відповідає вимогам закону про кримінальну відповідальність і кримінального процесуального закону під час здійснення правозастосовної діяльності за висновками об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, відображеними у постанові від 28.09.2020р. (справа № 640/18653/17, провадження № 51-543кмо20).

Відповідно до статті 6 § 3(d) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.

Частинами 1, 3 ст.23 КПК України передбачено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Сторона обвинувачення зобов`язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

Частиною 4 ст.95 КПК України передбачено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного статтею 615 цього Кодексу.

(!!!) Отже, висновок суду за обвинуваченням у завідомо неправдивому показанні свідка до того, як достовірність показань цього свідка стане предметом розгляду й оцінки у провадженні, у якому він дає показання, порушить право обвинуваченого у цьому провадженні, оскільки зведе нанівець його право на перехресний допит свідка.

Більше того, стаття 94 КПК передбачає, що суд, який приймає рішення за обвинуваченням, вирішує справу за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження і за умови, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Якщо суд вирішує справу за обвинуваченням свідка у наданні завідомо неправдивих показань за відсутності вироку у справі, в якій такі показання надавалися, він таким чином обмежує можливість суду у тій справі повно і всебічно дослідити всі надані сторонами докази і прийняти рішення за своїм внутрішнім переконанням. Крім того, досліджуючи питання достовірності показів свідка, суд змушений досліджувати докази, які є предметом оцінки в іншому кримінальному провадженні, а за обставин цієї справи - також питання, чи є винуватою особа у тому провадженні.

Вказана позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 07.12.2021 року у справі № 461/4425/18.

Отже, за відсутності встановленої вироком суду, який розглядає справу, у якій свідок дає показання, недостовірності його показань, неможливо встановити обов`язковий елемент складу злочину, передбаченого статтею 384 КК України.

Нормою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у справі «Barbera Messegu ahd Iabardo v Spain» від 6 грудня 1998 р. (п.146) Європейський суд з прав людини встановив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб виконуючи свої обов`язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов`язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитись на користь підсудного.

Враховуючи те, що у кримінальному провадженні, в рамках якого останній допитувався як свідок, місцевим судом його показанням не надано належної оцінки, колегія суддів погоджується з мотивами суду апеляційної інстанції, про те, що за відсутності судового рішення, у якому дана оцінка доказу-показанням свідка, твердження сторони обвинувачення щодо вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК, суперечить вимогам кримінального процесуального закону України, оскільки оцінка доказу щодо його допустимості (ст. 86 КПК) чи недопустимості (ст. 87 КПК), надається судом під час судового розгляду, відповідно до ч. 1 ст. 89 КПК, під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

ВИСНОВОК: Якщо суду вирішує справу за обвинуваченням свідка у наданні завідомо неправдивих показань за відсутності вироку у справі, в якій такі показання надавалися, він таким чином обмежує можливість суду у тій справі повно та всебічно дослідити всі надані сторонами докази і прийняти рішення за своїм внутрішнім переконанням. При цьому, досліджуючи питання достовірності доказів свідка, суд змушений досліджувати докази, які є предметом оцінки у іншому кримінальному провадження, а за обставин цієї справи також питання, хто саме є винуватим у тому провадженні.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Порушенням правил підсудності, як підстава для скасування судового рішення»
 

 

 

Теги: свідок, свідчення, допит свідка, завідомо неправдиві показання, протокол допиту, кримінальне провадження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Порушенням правил підсудності, як підстава для скасування судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є порушення правил територіальної підсудності при розгляді кримінального провадження істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підставою для скасування судового рішення?

20 листопада 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 357/10207/21, провадження № 51-4924 км 23 (ЄДРСРУ № 123281983) досліджував питання щодо того, чи є порушення правил територіальної підсудності при розгляді кримінального провадження істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підставою для скасування судового рішення?

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Під час розгляду вказаної справи було встановлено, що у Верховному Суді існують різні правові позиції щодо того, чи є порушення правил територіальної підсудності при розгляді кримінального провадження істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підставою для скасування судового рішення відповідно до положень п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України.

Так, у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 569/6966/16 (провадження № 51-4668 км19) колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду зазначила, що відхиляє доводи касаційної скарги щодо незаконності складу суду першої інстанції через порушення правил територіальної підсудності, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 34 КПК України передбачає, що кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо до початку судового розгляду виявилося, що воно надійшло до суду з порушенням правил підсудності. Також відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 314 КПК України у підготовчому судовому засіданні суд має право направити обвинувальний акт до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження. Навіть якщо погодитися з тим, що кримінальне провадження було помилково направлено до Рівненського міського суду Рівненської області, цю помилку не було виявлено до початку судового розгляду. Відповідно до згаданого положення ст. 34 КПК України, якщо таке порушення виявляється після початку судового розгляду, це не може бути підставою для передачі кримінального провадження до іншого суду. Суд не вважає, що розгляд справи вказаним судом першої інстанції свідчить про порушення права засудженого на розгляд справи законним складом суду, оскільки, навіть припускаючи помилкове визначення територіальної юрисдикції, місцевий суд діяв відповідно до правил, установлених КПК України, тобто продовжив розгляд справи, розпочатий у цьому суді.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 липня 2024 року у справі № 199/7836/23 (провадження № 51-1003 км24).

Водночас, постановою від 12 березня 2024 року у справі № 591/3571/23 (провадження № 51-6170 км23) колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду було частково задоволено касаційні скарги сторони захисту та скасовано оскаржувані судові рішення з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції. У постанові колегією суддів констатовано, що кримінальне провадження розглянуте районним судом з порушенням правил підсудності, при цьому зазначено, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України порушення правил підсудності є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції в порядку п. 1 ч. 1 ст. 438 цього Кодексу.

До того ж, постановою від 21 січня 2020 року колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 264/5559/18 (провадження № 51-1245 км19) було скасовано оскаржувані судові рішення з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції, при цьому в обґрунтування зазначено, що кримінальне провадження розглянуте судом з фактичним порушенням правил підсудності, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції в порядку п. 1 ч. 1 ст. 438 цього Кодексу.

Як слідує з оскаржуваної ухвали, суд апеляційної інстанції хоча і погодився з доводами захисника про те, що під час розгляду даного кримінального провадження було порушено правила територіальної підсудності, однак в обґрунтування вказав, що про порушення територіальної підсудності вказаного провадження стало відомо вже після початку судового розгляду, тому це не може бути підставою для передачі справи на розгляд до іншого суду відповідно до положень ст. 34 КПК України. Таким чином розгляд даного кримінального провадження Білоцерківським міськрайонним судом Київської області не свідчить про порушення права обвинуваченого на розгляд справи законним складом суду, суд діяв відповідно до правил, установлених КПК України, тобто продовжив розгляд справи, розпочатий у цьому суді.

Колегія суддів вважає наведений висновок апеляційного суду необґрунтованим з урахуванням нижченаведеного.

Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 315 КПК України, суд проводить підготовку до судового розгляду у разі, якщо під час підготовчого судового засідання не будуть встановлені підстави для прийняття рішень, передбачених пунктами 1-4 частини третьої статті 314 цього Кодексу.

Згідно приписів п. 4 ч. 3 ст. 314 КПК України, у підготовчому судовому засіданні суд має право направити обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до відповідного суду для визначення підсудності у випадку встановлення непідсудності кримінального провадження.

Таким чином, суд першої інстанції під час проведення підготовчого судового засідання на підставі п. 4 ч. 3 ст. 314 КПК України зобов'язаний перевірити чи підсудне кримінальне провадження саме цьому суду і лише після цього призначати судовий розгляд.

З огляду на викладене, порушення правил підсудності, відповідно до положень п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування судового рішення, тому колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 569/6966/16 (провадження № 51-4668 км19) та постанові колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 17 липня 2024 року у справі № 199/7836/23 (провадження № 51-1003 км24).

ВИСНОВОК: Отже, для забезпечення єдиної правозастосовчої практики та формування висновку про те, чи є порушення правил підсудності безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до положень п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України справа повинна бути передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого (прокурора)»

 

 

 

 

Теги: підсудність, порушення правил підсудності, істотне порушення, кримінальне провадження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Статус пояснень особи наданих під час її затримання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пояснення особи, надані під час її затримання, не є джерелом доказування у кримінальному провадженні

16 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 279/315/22, провадження № 51-1474км22 (ЄДРСРУ № 122510897) досліджував питання щодо статусу пояснень особи наданих під час її затримання.

Відповідно до ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Статтею 86 КПК передбачено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Натомість ст. 87 КПК визначає, які докази є недопустимими, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

При цьому ч. 2 ст. 87 КПК передбачено, що суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит. Частиною 3 цієї статті передбачено, що недопустимими також є докази, що були отримані: 1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; 2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; 3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв`язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов`язаний довести в суді під час судового провадження; 4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 208 КПК про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обов`язково складається протокол, у якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 цього Кодексу, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209 КПК; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов`язків затриманого.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Згідно з ч. 1 ст. 95 КПК України, показання -  це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, які мають значення для цього кримінального провадження.

За правилами ст. 23 КПК України показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного у ст. 615 цього Кодексу (Постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 175/1906/22 (ЄДРСРУ № 116639572).

ВИСНОВОК: Враховуючи це, пояснення обвинуваченого під час затримання не є джерелом доказування у кримінальному провадженні щодо злочину, тому не можуть виступати допустимим доказом, у тому числі в аспекті свободи особи від самовикриття.

Зазначене узгоджується із судовою практикою, зокрема висновками, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 березня 2024 року у справі № 462/1945/23 (ЄДРСРУ № 117823833), від 24 січня 2024 року у справі № 175/1906/22 (ЄДРСРУ № 116639572), від 27 лютого 2024 року у справі № 705/2863/22 (ЄДРСРУ № 117527828).

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку до, а не після отримання дозволу слідчого судді»

 

 

 

Нереальність господарської операції при податкових перевірках

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність вироку відносно контрагента, порушеного кримінального провадження, протоколу допиту, податкової інформації по ланцюгу постачання, відсутності матеріальних і трудових ресурсів, наявності недоліків в первинних документах, як підстави для визнання нереальності господарської операції 

11 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/16095/15, адміністративне провадження №К/9901/32949/18, К/9901/32950/18 (ЄДРСРУ № 115555649) досліджував питання щодо наявності вироку відносно контрагента, факту порушення кримінального провадження; протоколу допиту посадової особи; податкової інформації щодо контрагентів по ланцюгу постачання; відсутності у контрагентів платника матеріальних і трудових ресурсів; наявності недоліків в оформленні первинних документів або відсутність окремих документів, як підстави для визнання нереальності господарської операції.

Колегія суддів відхилила посилання ДПІ на постанови Верховного Суду України від 01.09.2009 (справа №21-1258во09), від 05.03.2012 (справа №21-421а11), від 22.09.2015 (справа №21-887а15), від 01.12.2015 (справа №21-3788а15), оскільки Велика Палата Верховного Суду постановою від 07.07.2022 у справі №160/3364/19 відступила від висновку Верховного Суду України у постанові від 01.12.2015 у справі №826/15034/17 (№21-3788а15) про те, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, у зв`язку із чим господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Так, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду підтримала правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 06.11.2018 у справі №822/551/18, про те, що до постановлення вироку в межах кримінального провадження протокол допиту під час досудового розслідування не може вважатися належним доказом в адміністративному судочинстві. Частиною четвертою статті 95 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які отримані у порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу; суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат чи податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не було встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними (пункт 65 Постанови).

У пункті 103 постанови від 07.07.2022 Велика Палата сформулювала висновок, відповідно до якого платник податків не може бути обмежений у використанні первинного документа для цілей податкового обліку в тому разі, якщо безпосередньо він не вносив до такого документа неправдиві (недостовірні) відомості. Всі негативні наслідки, пов`язані з недостовірністю даних, зазначених у первинному документі, мають покладатися виключно на ту особу, яка їх внесла. Отже, якщо іншою особою були внесені до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів, мали місце. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися у тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Такий висновок Велика Палата зробила, застосувавши норму частини восьмої статті 9 Закону №996-XIV, згідно з якою відповідальність за несвоєчасне складання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку та недостовірність відображених у них даних несуть особи, які склали та підписали ці документи. Цю норму Велика Палата тлумачила як таку, в якій відображено принцип індивідуальної відповідальності платника податків за внесення недостовірних відомостей до первинних документів.

07 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/6949/21, адміністративне провадження № К/990/17402/22 (ЄДРСРУ № 115484654) вказав, що податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік певного платника податків від інших осіб, від господарських та виробничих можливостей контрагента. Переконання контролюючого органу про те, що контрагенти постачальника позивача не мали достатньої кількості трудових та матеріальних ресурсів для здійснення господарських операцій, не можуть слугувати беззаперечними доводами щодо фактичного нездійснення господарських операцій, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами, базуються на узагальненій податковій інформації без проведення контрольних заходів та дослідження первинних документів.

Вказана позиція узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 16.01.2018, 15.05.2018, 11.09.2018 у справах №№826/1398/14, 810/4391/16, 804/4787/16 відповідно.

Отже, визначальним для вирішення спорів про наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так і спростовувати реальність господарських операцій.

ВИСНОВОК:

Саме по собі:

• лише наявність вироку щодо контрагента платника податків;
• лише факт порушення кримінального провадження відносно контрагента та отримання в його межах від посадової особи відомостей щодо не прийняття участі у створенні і діяльності підприємства;
• лише податкова інформація щодо контрагентів по ланцюгу постачання;
• лише відсутність у контрагентів платника податків матеріальних і трудових ресурсів;
• лише недоліки в оформленні первинних документів або відсутність окремих документів тощо - не є самостійними та достатніми підставами для висновку про нереальність господарських операцій.

Водночас, у сукупності з іншими обставинами справи наявність або відсутність таких документів чи обставин можуть свідчити на спростування або підтвердження позиції контролюючого органу. 

Аналогічна правова позиція висловлена 07 грудня 2023 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/13363/21, адміністративне провадження № К/990/17280/22 (ЄДРСРУ № 115484609).

 

 

Матеріал по темі: «Акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб`єкта господарювання»

 

 

 

 

 

Теги: наявність вироку відносно контрагента, кримінальне провадження, протокол допиту, податкова інформація,  ланцюг постачання, відсутність матеріальних трудових ресурсів, наявності недоліків в первинних документах, нереальність господарської операції, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Підтвердження/спростування фіктивності контрагента

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів

25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/3515/19, адміністративне провадження № К/9901/17585/20 (ЄДРСРУ № 95139271) досліджував питання виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів.

Законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів або спеціальних дозволів у останніх. Тому, платник не може нести відповідальність за невиконання його контрагентом своїх зобов`язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальником правил оподаткування.

Отже, чинне законодавство не зобов`язує платника податків перевіряти безпосередніх контрагентів або третіх осіб у відносинах з контрагентами на предмет виконання ними вимог податкового законодавства.

Так, Верховний Суд у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №816/1959/17 вказав на те, що доводи податкового органу щодо непідтвердження руху товару по ланцюгу базуються лише на інформації, отриманій з Єдиного реєстру податкових накладних, однак правовідносини контрагента із третіми особами у ланцюгах постачання, з якими позивач не вступав у господарські відносини, самі по собі, за відсутності інших об`єктивних та підтверджених даних про порушення позивачем податкового законодавства, не можуть бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нереальність господарських взаємовідносин.

Окрім цього, висновки Верховного суду, викладені в постановах від 27.04.2020 у справі №360/1050/19 та від 18.06.2020 у справі №824/245/19 вказують, що здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податків копіями документів, які складені з порушенням законодавства. Здійснення моніторингу не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок, як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

В постанові від 4 грудня 2018 року у справі №802/851/18-а Верховний Суд висловив правову позицію, що не підтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і податкова інформація про інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентом платника податків або третіми особами у відносинах з контрагентом, не є свідченням нереальності господарських операцій, за умови їх підтвердження належними і допустимими первинними документами, як підставами формування бухгалтерського обліку. Податковий орган наділений такою сукупністю повноважень, належна реалізація яких надає можливість виявити податкові правопорушення, допущені контрагентом при здійсненні своєї господарської діяльності, та притягнути саме його до відповідальності, що охоплюється принципом індивідуальної відповідальності платника податків.

В постанові від 24 квітня 2018 року у справі №813/8500/13-а Верховний Суд висловив правову позицію, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року №808/1543/17.

Верховний Суд погоджується, що відсутність трудових та матеріальних ресурсів самостійно не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного виконання спірних операцій за умови наявності у платника первинних документів, які спростовують такі доводи.

Верховний Суд вважає необхідним зазначити й те, що ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок, що витрати фактично понесені.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 10.05.2018 р. по справі №820/1763/16, від 29.01.2019 року по справі №824/392/17-а, і від 28.11.2018 року по справі №816/1959/17.

На підставі оцінки наданих сторонами доказів та аналізу встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій правильно вказали на те, що посилання фіскального органу на фіктивність господарських відносин між платником податків  та його контрагентом носять загальний характер, без наведення інформації та надання доказів, які б засвідчили конкретні обставини ведення фіктивної діяльності таким контрагентом, а тому не можуть спростовувати фактичне здійснення операцій таким суб`єктом господарювання.

Окрім цього, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

За умови не встановлення компетентним органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника  та його контрагентів для одержання платником незаконної податкової вигоди, останній не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Більше того, податкове законодавство не містить положень, які б дозволяли контролюючому органу оцінювати витрати суб`єкта господарювання з точки зору їх доцільності, раціональності та ефективності, платник здійснює фінансово-господарську діяльність на власний ризик, а тому вправі самостійно оцінювати її ефективність та доцільність (20 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/16152/19, адміністративне провадження №К/9901/24919/20 (ЄДРСРУ № 94264468).

І на останок, до винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16 січня 2018 року у справі №2а-7075/12/2670, від 26 червня 2018 у справі №808/2360/17 та Верховним Судом України у постановах від 12 квітня 2016 року у справі №826/17617/13, від 05 березня 2012 року у справі №21-421а11 та від 22 вересня 2015 року у справі №810/5645/14.

І навіть після цього, суд не може робити висновок про нереальність господарських операцій підприємства з контрагентами на підставі вироку, якщо в останньому немає жодних обставин, що підтверджували б факт безтоварності спірних господарських операцій, а також якщо встановлена у вироку обставина не має значення для податкового спору, тобто не стосується предмету доказування даної адміністративної справи.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 808/2459/17, від 12.04.2018 у справі № 826/1571/16 та від 16.05.2018 у справі №2а-0870/12052/11, від 08 листопада 2018 року у справі №826/15028/17 (24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/1911/19, адміністративне провадження № К/9901/26430/20 (ЄДРСРУ № 93792485).

Матеріал по темі: «(Не) Реальність господарських операцій у податковому спорі»

 

Теги: протокол допиту, фіктивний директор, ухилення від сплати податків, фіктивне підприємництво, акт перевірки, податкова перевірка, допит свідка, кримінальне провадження , Верховний суд, Адвокат Морозов