Надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: доведення про надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду

29 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 607/9210/22, провадження № 51 - 2046 км 24 (ЄДРСРУ № 122717398) досліджував питання щодо надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду.

Так, ст. 384 КК передбачено відповідальність за введення в оману суду або іншого уповноваженого органу. Зміст суспільно небезпечних діянь, які визначені в диспозиціях відповідних частин ст. 384 КК, визначає обман як спосіб вчинення цього кримінального правопорушення, саме він характеризує його своєрідність.

Завідомо неправдиве показання свідка за суб`єктивною стороною характеризується прямим умислом, позаяк суб`єкт кримінального правопорушення усвідомлює, що повідомляє завідомо (для нього) неправдиві відомості про ті чи інші обставини або приховує (не повідомляє) ті, що має обов`язок повідомити, внаслідок чого прагне (має на меті) ввести суд в оману щодо тих обставин, які мають значення для кримінального провадження (підлягають доказуванню за приписами ст. 91 КПК).

Під час встановлення вини та її змісту в кожному конкретному випадку суд виходить із того, що вона об`єктивно існує в реальній дійсності, встановлює її на підставі аналізу оцінених у справі доказів. З урахуванням усталених підходів до кваліфікації кримінальних правопорушень питання про умисел під час кваліфікації вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння. Суд пізнає вину так, як він встановлює й пізнає інші факти об`єктивної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів. Принцип суб`єктивного ставлення у провину в кримінальному праві має фундаментальне і основоположне значення для кваліфікації кримінального правопорушення. Ознаки суб`єктивної сторони вчинених кримінальних правопорушень та особливості психічного ставлення винного до вчинених діянь і їх наслідків встановлюються судами на підставі характеру вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, на підставі встановлених судом фактичних обставин вчинених злочинів, що закріплені належними і допустимими доказами, зібраними в порядку, передбаченому КПК, та оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК. Саме такий правозастосовний підхід відповідає вимогам закону про кримінальну відповідальність і кримінального процесуального закону під час здійснення правозастосовної діяльності за висновками об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, відображеними у постанові від 28.09.2020р. (справа № 640/18653/17, провадження № 51-543кмо20).

Відповідно до статті 6 § 3(d) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.

Частинами 1, 3 ст.23 КПК України передбачено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Сторона обвинувачення зобов`язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

Частиною 4 ст.95 КПК України передбачено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного статтею 615 цього Кодексу.

(!!!) Отже, висновок суду за обвинуваченням у завідомо неправдивому показанні свідка до того, як достовірність показань цього свідка стане предметом розгляду й оцінки у провадженні, у якому він дає показання, порушить право обвинуваченого у цьому провадженні, оскільки зведе нанівець його право на перехресний допит свідка.

Більше того, стаття 94 КПК передбачає, що суд, який приймає рішення за обвинуваченням, вирішує справу за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження і за умови, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Якщо суд вирішує справу за обвинуваченням свідка у наданні завідомо неправдивих показань за відсутності вироку у справі, в якій такі показання надавалися, він таким чином обмежує можливість суду у тій справі повно і всебічно дослідити всі надані сторонами докази і прийняти рішення за своїм внутрішнім переконанням. Крім того, досліджуючи питання достовірності показів свідка, суд змушений досліджувати докази, які є предметом оцінки в іншому кримінальному провадженні, а за обставин цієї справи - також питання, чи є винуватою особа у тому провадженні.

Вказана позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 07.12.2021 року у справі № 461/4425/18.

Отже, за відсутності встановленої вироком суду, який розглядає справу, у якій свідок дає показання, недостовірності його показань, неможливо встановити обов`язковий елемент складу злочину, передбаченого статтею 384 КК України.

Нормою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у справі «Barbera Messegu ahd Iabardo v Spain» від 6 грудня 1998 р. (п.146) Європейський суд з прав людини встановив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб виконуючи свої обов`язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов`язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитись на користь підсудного.

Враховуючи те, що у кримінальному провадженні, в рамках якого останній допитувався як свідок, місцевим судом його показанням не надано належної оцінки, колегія суддів погоджується з мотивами суду апеляційної інстанції, про те, що за відсутності судового рішення, у якому дана оцінка доказу-показанням свідка, твердження сторони обвинувачення щодо вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК, суперечить вимогам кримінального процесуального закону України, оскільки оцінка доказу щодо його допустимості (ст. 86 КПК) чи недопустимості (ст. 87 КПК), надається судом під час судового розгляду, відповідно до ч. 1 ст. 89 КПК, під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

ВИСНОВОК: Якщо суду вирішує справу за обвинуваченням свідка у наданні завідомо неправдивих показань за відсутності вироку у справі, в якій такі показання надавалися, він таким чином обмежує можливість суду у тій справі повно та всебічно дослідити всі надані сторонами докази і прийняти рішення за своїм внутрішнім переконанням. При цьому, досліджуючи питання достовірності доказів свідка, суд змушений досліджувати докази, які є предметом оцінки у іншому кримінальному провадження, а за обставин цієї справи також питання, хто саме є винуватим у тому провадженні.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Порушенням правил підсудності, як підстава для скасування судового рішення»
 

 

 

Теги: свідок, свідчення, допит свідка, завідомо неправдиві показання, протокол допиту, кримінальне провадження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов