Територіальна (виключна) підсудність судових спорів з приводу нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правила територіальної (виключної) підсудності судових спорів з приводу нерухомого майна

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/15932/21, провадження № 61-2204св24 (ЄДРСРУ № 124115834) досліджував питання щодо територіальної підсудності спорів з приводу нерухомого майна.

Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

(!!!) Нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення. Майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна як об`єкта цивільних прав.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11, провадження № 61-18680св19).

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Правові висновки щодо застосування положень цивільного та господарського процесуального законодавства України про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20), згідно з якими «з аналізу логічної послідовності змін до формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю випливає її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору. Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення».

У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (провадження № 61-35697св18) зазначено, що правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі  № 202/5755/17, провадження № 61-3561св18).

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11 (провадження № 61-18680св19) зазначено, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 523/14831/21 (провадження № 61-7964св23), в якій предметом позову було визнання додаткової угоди до договору про пайову участь у будівництві недійсною та стягнення заборгованості за цим же договором, предметом якого є будівництво житлового будинку на земельній ділянці, дійшов висновку, що спірні правовідносини випливають із договору, який стосується нерухомого майна. Таким чином, оскільки позовні вимоги стосується прав на об`єкт нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.

Отже, якщо спірні правовідносини випливають із договору або правочину, який стосується нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.

Наприклад, заява про стягнення заборгованості за надання послуг з утримання нерухомого майна має пред`являтися за місцем знаходження цього майна, за правилами виключної підсудності.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 638/1988/17.

До речі, у пункті 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року №3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визнання підсудності цивільних справ» судам роз`яснено, що виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини. 

Слід вказати, що виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном (09 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6644/18 (ЄДРСРУ № 91436902). 

Крім того, Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 року по справі № 61-14226св19 вказав на те, що «у разі конкуренції правил підсудності мають застосовуватись правила виключної підсудності». 

ВИСНОВОК: Виходячи з аналізу вищезазначеного, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно, тощо.

 

 

 

Матеріал по темі: «Правила виключної підсудності відносно нерухомого майна»

 

 

Теги: підсудність, виключна підсудність, спори відносно нерухомого майна, опосоредковані спори, правовий режим нерухомого майна, права на нерухоме майно, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Повторне подання апеляційної скарги після її повернення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повторне подання апеляційної скарги після її повернення судом з підстав не усунення недоліків

27 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/6022/24, адміністративне провадження № К/990/43342/24  (ЄДРСРУ № 124123940) та № 804/3730/15, адміністративне провадження № К/990/34854/24  (ЄДРСРУ № 124123941) досліджував питання щодо повторного подання апеляційної скарги після її повернення судом.

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства та гарантується приписами пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України. Проте, дане право підлягає реалізації з дотриманням вимог процесуального законодавства, що виражається в дотриманні форми та змісту апеляційної скарги, термінів її подачі, а також обов`язковому переліку матеріалів, що повинні бути додані до неї, зокрема і документу про сплату судового збору.

Вимоги до форми і змісту апеляційної скарги передбачені у статті 296 КАС України, пунктом 1 частини п`ятої якої передбачено, що до апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору.

Механізм реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення врегульовано Главою першою Розділу ІІІ КАС України.

Так, частиною першою статті 295 КАС України передбачено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини другої статті 295 КАС України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, встановлених частиною другою статті 299 КАС України (частина третя статті 295 КАС України).

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Згідно з частиною другою статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (частина восьма статті 169 КАС України).

За змістом пункту 4 частини першої статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Таким чином, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою після закінчення строків, установлених статтею 295 КАС України, та якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

При цьому норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.

Отже, процесуальний строк звернення до суду покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення процесуального строку, зокрема на апеляційне оскарження, суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.

Усталеною є практика Верховного Суду, що сам по собі факт повернення вчасно поданої вперше апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку, тому при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду, яким чином діяла ця особа протягом зазначеного часу. Суди мають враховувати, чи вчинялись особою, яка має намір подати апеляційну скаргу, усіх можливих та залежних від неї дій у розумні строки, без невиправданих зволікань з метою виконання процесуального обов`язку щодо дотримання строку на апеляційне оскарження судових рішень.

У постановах від 24 липня 2023 року (справа №200/3692/21), від 07 вересня 2023 року (справа №120/3679/22) Верховний Суд сформував висновок, відповідно до якого строк на апеляційне оскарження у разі повторного подання апеляційної скарги може бути поновлено у випадку дотримання одночасно таких умов:

- первісне звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою відбулось у межах передбаченого процесуальним законом строку на апеляційне оскарження;

- повторне подання апеляційної скарги відбулось в межах строку апеляційного оскарження, встановленого процесуальним законом, або упродовж розумного строку після отримання копії відповідної ухвали суду про повернення первісної скарги, без невиправданих затримок і зайвих зволікань;

- скаржником продемонстровано добросовісне ставлення до реалізації ним права на апеляційне оскарження й вжито усіх можливих та залежних від нього заходів з метою усунення недоліків апеляційної скарги, які стали підставою для повернення вперше поданої апеляційної скарги, і такі недоліки фактично усунуті станом на момент повторного звернення з апеляційною скаргою;

- доведено, що повернення попередньо поданих апеляційних скарг відбулося з причин, які не залежали від особи, яка оскаржує судові рішення, і які обумовлені наявністю об`єктивних і непереборних обставин, що унеможливили або значно утруднили можливість своєчасного звернення до суду апеляційної інстанції, й не могли бути усунуті скаржником;

- наявність таких обставин підтверджено належними і допустимими доказами.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом у постанові Верховного Суду 29 серпня 2024 року у справі № 420/11219/23.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя, про що вказував Конституційний Суд України у рішенні від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011.

ВИСНОВОК: Звернення до апеляційного суду з апеляційною скаргою це право сторони, а не обов`язок, а тому, якщо особа вважає за необхідне скористатися своїм правом на апеляційне оскарження, реалізація зазначеного права повинна відбуватися із дотриманням порядку та строків встановлених положеннями КАС України. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Наведена позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року у справі №400/2226/19.

 

 

Матеріал по темі: «Повторне звернення до суду з апеляційною скаргою»

 

 

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Послуги з приготування кальянів у закладах ресторанного господарства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки розміщення інформації у закладах ресторанного господарства про послуги приготування кальянів 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/23655/23, адміністративне провадження № К/990/29838/24 (ЄДРСРУ № 124084601) досліджував питання щодо розміщення інформації у закладах ресторанного господарства про послуги приготування кальянів. 

У статті 12 Закону № 2899-IV встановлені обмеження для кожної упаковки тютюнових виробів, на яких необхідно зазначати основне та додаткове медичне попередження, супроводжувати додаткові попередження затвердженими малюнками або піктограмами, розміщеннями в чорного кольору рамці певної ширини та площі попередження, формат текстового друку тощо. 

У пункті 5 частини першої статті 20 Закону № 2899-IV встановлені обмеження щодо розміщення інформації про тютюнові вироби передбачені у місцях, де ці вироби реалізуються чи надаються споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі - не більше одного плаката розміром не більше 40х30 см на одне місце торгівлі, в якому надається текстова інформація про наявні в продажу тютюнові вироби та ціни на них. 

(!!!) Заклади ресторанного господарства не є місцями, в яких дозволяється будь-яка реалізація  тютюнових виробів та надання споживачеві послуг приготування кальянів, а столик ресторану не може вважатися «одним місцем торгівлі». 

Тому заклади ресторанного господарства не можуть розміщувати відповідно до частини восьмої статті 8 Закону № 270/96-ВР інформацію про виробника товару та/або товар на елементах обладнання та/або оформлення місць надання послуг. 

У такому разі розміщення інформації про тютюнові вироби або пов`язані з цим послуги в меню закладу ресторанного господарства або на плакатах, підпадає під заборону реклами та стимулювання продажу тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг. 

В абзаці дев`ятому частини другої статті 20 Закону № 2899-IV передбачено застосування  центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері попередження та зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров`я населення, фінансових санкцій до суб`єктів господарювання, а саме: у разі порушення вимог статей 16, 16-1 чи 16-2 цього Закону - тридцять тисяч гривень, а в разі повторного протягом року вчинення таких порушень - п`ятдесят тисяч гривень за кожен факт реклами на окремому рекламному носії або кожний окремий захід з метою стимулювання продажу тютюнових виробів, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, електронних сигарет, заправних контейнерів та рідин, що використовуються в електронних сигаретах.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування фінансових санкцій за куріння кальянів»

 

 

 

Теги: куріння, табак, кальян, громадські місця, штраф, фінансові санкції, ресторан, кафе, заборона, Держпродспоживслужба, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Застосування фінансових санкцій за куріння кальянів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування фінансових санкцій за куріння кальянів у приміщенні закладу ресторанного господарства 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/23655/23, адміністративне провадження № К/990/29838/24 (ЄДРСРУ № 124084601) досліджував питання щодо застосування фінансових санкцій за куріння кальянів у приміщенні закладу ресторанного господарства. 

У Рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров`я (далі - ВООЗ) щодо кальянів і тютюнових сумішей, виданих у 2015 році (WHO Study Group on Tobacco Product Regulation - Waterpipe Tobacco Smoking: Health Effects, Research Needs and Recommended Actions by Regulators, 2015) зазначено, що кальянний дим містить токсичні речовини, що шкодять здоров`ю так само, як і звичайні сигарети. 

У закладах ресторанного господарства заборона на куріння тютюнових виробів в Україні почала діяти з 16 грудня 2012 року на підставі Закону України від 24 травня 2012 року № 4844-VI (далі - Закон № 4844-VI), яким внесено зміни до Закону № 2899-IV та викладено частини другу статті 13 цього Закону в такій редакції: 

«Забороняється куріння тютюнових виробів, а також електронних сигарет і кальянів: 

1) у ліфтах і таксофонах; 

2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров`я;

 … 

9) у приміщеннях закладів ресторанного господарства; 

…». 

Відповідно до пункту 4.1 розділу 4 «Класифікація закладів ресторанного господарства» ДСТУ 4281:2004 «Заклади ресторанного господарства. Класифікація», чинного з 01 липня 2004 року, до закладів ресторанного господарства належать: ресторан, ресторан-бар, кафе, кав`ярня, кафе-бар, кафе-пекарня, чайний салон, кафетерій, закусочна, шинок. 

Під приміщеннями закладів ресторанного господарства» розуміють усі внутрішні приміщення, призначені для обслуговування та перебування споживачів, а також для забезпечення роботи персоналу. 

Таким чином, пункт 9 частини другої статті 13 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 4844-VI встановлював заборону на куріння, зокрема, кальянів у приміщеннях закладів ресторанного господарства. 

Куріння тютюнових виробів - дії, що призводять до згоряння тютюнових виробів, у результаті чого утворюється тютюновий дим, який виділяється в атмосферне повітря та вдихається особою, яка курить. 

Таке формулювання пункту 9 частини другої статті 13 Закону № 2899-IV та використання терміну «куріння" обмежувало заборону виключно дією куріння (згоряння тютюну), і, відповідно, ця заборона не поширювалася на альтернативні способи споживання у закладах ресторанного господарства тютюнових виробів та їх замінників, що створювало правову прогалину в забороні куріння в закладах ресторанного господарства. 

Заклади ресторанного господарства як суб`єкти господарювання зобов`язані були забезпечувати виконання законодавства про заборону дій, що призводять до згоряння тютюнових виробів, у результаті чого утворюється тютюновий дим, створюючи умови, за яких куріння у приміщеннях було б неможливим. 

16 вересня 2012 року в Україні введено заборону реклами, стимулювання продажу та спонсорства тютюнових виробів. 

Відповідно до частини першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону України від 22 вересня 2011 року № 3778-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони реклами, спонсорства та стимулювання продажу тютюнових виробів» (далі - Закон № 3778-VI; набрав чинності з 16 вересня 2012 року) забороняються будь-яка реклама та стимулювання продажу тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об`єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, в тому числі: 

-          проведення заходів з безоплатної роздачі, у тому числі для маркетингових досліджень та дегустації, обміну тютюнових виробів на тютюнові вироби чи будь-які інші товари, роботи, послуги; використання тютюнових виробів з метою отримання товарів, робіт, послуг; пропонування або надання будь-якого прямого чи непрямого відшкодування на придбання або використання тютюнових виробів; 

-          пропонування або надання бонусів, премій, повернення готівкових коштів, права на участь у будь-якій грі, лотереї, конкурсі, події, прямо або опосередковано пов`язаних з тютюновими виробами, або якщо умовою надання, або участі в яких, є придбання або вживання тютюнових виробів; 

-          продаж тютюнових виробів у наборі з будь-якими іншими товарами або послугами; 

-          розміщення інформації про виробника тютюнових виробів та/або тютюнові вироби у місцях, де ці вироби реалізуються чи надаються споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, за виключенням одного плаката розміром не більше 40х30 см на одне місце торгівлі, в якому надається текстова інформація про наявні в продажу тютюнові вироби та ціни на них; 

-          розміщення інформації з метою стимулювання продажу тютюну безпосередньо на тютюнових виробах та/або їх упаковці, у тому числі: малюнків та інших зображень, які не є частиною захищеної торгової марки; адрес веб-сайтів, електронної пошти; вкладень до упаковки тютюнових виробів; текстової або графічної інформації на прозорій обгортці упаковки тютюнових виробів; 

-          розміщення інформації щодо тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об`єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, в місцях проведення розважальних заходів, в місцях роздрібної торгівлі, на автотранспортних засобах та обладнанні; 

-          надсилання повідомлень поштою, електронною поштою, повідомлень на мобільні телефони, поширення відеодисків, відеоматеріалів, компакт-дисків, комп`ютерних та інших ігор, розміщення інформації в мережі Інтернет з метою стимулювання продажу тютюнових виробів; 

-          продаж, пропонування для продажу, поставка чи реклама нетютюнових виробів, послуг, реклама або упаковка яких містить напис, малюнок чи будь-яке інше зображення, повідомлення, які повністю або в частині ідентифікуються чи асоціюються з тютюновим виробом, знаком для тютюнових товарів і послуг чи з виробником тютюнових виробів; 

-          інші заходи прямого та непрямого стимулювання продажу тютюнових виробів та вживання тютюну. 

(!!!) Тобто, з 16 вересня 2012 року заборонено будь-які форми реклами, стимулювання продажу, маркетингових заходів та інформаційного просування тютюнових виробів, їх знаків чи упаковки, а також заходи, які прямо чи опосередковано сприяють їх реалізації або споживанню. 

З 11 липня 2022 року набули чинності зміни до статті 13 Закону № 2899-IV (у редакції Закону № 1978-IX), які посилюють боротьбу з поширенням тютюнокуріння, альтернатив традиційному курінню тютюну, стимулюванням продажу тютюнових виробів та забороняють відведення місць для куріння в приміщеннях підприємств і установ усіх форм власності, за винятком аеропортів, де спеціально відведені місця для куріння залишаються дозволеними за умови їх належного облаштування. 

Закон № 1978-IX значно розширив формулювання частини другої статті 13 Закону  № 2899-IV щодо заборони лише куріння тютюнових засобів, зокрема, у закладах ресторанного господарства. 

Частиною другою статті 13 Закону № 2899-IV у редакції, чинній з 11 липня 2022 року, передбачено заборону куріння, вживання та використання тютюнових виробів, предметів, пов`язаних з їх вживанням, трав`яних виробів для куріння, електронних сигарет, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, кальянів: 1) у ліфтах і таксофонах; 2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров`я; 3) у приміщеннях та на території навчальних закладів; 4) у приміщеннях та на території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури і спорту; 5) у приміщеннях закладів ресторанного господарства; 6) у приміщеннях об`єктів культурного призначення; 7) у приміщеннях органів державної влади, інших державних установ, органів місцевого самоврядування; 8) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності; 9) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян; 10) у приміщеннях гуртожитків; 11) на дитячих майданчиках; 12) у місцях загального користування житлових будинків; 13) у підземних переходах; 14) у транспорті загального користування, що використовується для перевезення пасажирів, у тому числі в таксі; 15) на вокзалах та станціях; 16) на зупинках громадського транспорту. 

У пояснювальній записці до проекту Закону № 1978-IX було зазначено, що законодавчі заходи зі зменшення поширеності куріння базуються на міжнародній практиці і зобов`язаннях, а саме: імплементації РКБТ ВООЗ, Директиви 2014/40/ЄС та реалізації «Цілей сталого розвитку України» ООН, зокрема Цілі 3 - «забезпечення здорового способу життя та сприяння благополуччю для всіх у будь-якому віці». Норми законопроєкту сприятимуть виконанню Національного плану заходів щодо неінфекційних захворювань для досягнення глобальних цілей сталого розвитку, затвердженого постановою Уряду України 26 липня 2018 року від 26 липня 2018 року № 530-р. 

Введення термінів «вживання та використання» заборонило не лише процес куріння, але й всі форми споживання у закладах ресторанного господарства та інших місцях, де діє заборона тютюнових виробів та їх замінників. 

(!!!) Верховний Суд вважає, що положення частини другої статті 13 Закону № 2899-IV забороняє будь-яке вживання кальянів у закладах ресторанного господарства та інших місцях, де діє заборона.

Частиною першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 3778-VI, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, заборонялася будь-яка діяльність, що стимулює продаж або використання тютюнових виробів, включаючи роздачу, обмін, бонуси, рекламу, інформаційне розміщення. 

Між тим, заборона реклами, стимулювання продажу та спонсорства тютюнових виробів не обмежується зазначеними заходами. 

В абзаці 10 частини першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 3778-VI, передбачалося, що під заборону підпадали «інші заходи прямого та непрямого стимулювання продажу тютюнових виробів та вживання тютюну». 

Приготування кальянів у закладі ресторанного господарства щодо чого в України існує заборона, реалізація закладом такої послуги є стимулюванням продажу тютюнових виробів та вживання тютюну у розумінні положень абзацу 10 частини першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 3778-VI, оскільки надання послуги передбачає споживання у процесі вчинення певної дії. 

Поряд із забороною без винятків кальянів у приміщеннях закладів ресторанного господарства, надання закладом послуги приготування кальяну потрібно вважати стимулюванням продажу тютюнових виробів та вживання тютюну відповідно до статті 16 Закону № 2899-IV навіть якщо безпосередньо не відбувається реклама продукту. 

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2024 року у справі № 320/29317/23, в якій Суд дійшов висновку, що: 

- кальяни у зв`язку зі змінами у законодавстві з 11 липня 2022 року підпадають під абсолютну заборону в закладах ресторанного господарства, незалежно від їхнього складу; 

- надання закладами ресторанного господарства послуг, заборонених статтею 13 Закону № 2899-IV, з приготування кальянів є стимулюванням продажу тютюнових виробів у розумінні статті 16 Закону № 2899-IV навіть якщо безпосередньо не відбувається реклама продукту. 

ВИСНОВОК: Кальяни з 11 липня 2022 року підпадають під абсолютну заборону в закладах ресторанного господарства, незалежно від їхнього складу.

 

 

 

Матеріал по темі: «Конвенціяпроти тютюну (WHO FCTC)»

 

 

 

Теги: куріння, табак, кальян, громадські місця, штраф, фінансові санкції, ресторан, кафе, заборона, Держпродспоживслужба, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Конвенція проти тютюну (WHO FCTC)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рамкова конвенція Всесвітньої організації охорони здоров`я із боротьби проти тютюну від 21 травня 2003 року («WHO Framework Convention on Tobacco Control» (WHO FCTC)) 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/23655/23, адміністративне провадження № К/990/29838/24 (ЄДРСРУ № 124084601) досліджував питання щодо загальних положень рамкової конвенції Всесвітньої організації охорони здоров`я із боротьби проти тютюну від 21 травня 2003 року («WHO Framework Convention on Tobacco Control» (WHO FCTC)). 

15 березня 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України від 15 березня 2006 року № 3534-IV, яким ратифікувала Рамкову конвенцію Всесвітньої організації охорони здоров`я із боротьби проти тютюну від 21 травня 2003 року («WHO Framework Convention on Tobacco Control» (WHO FCTC); далі - Рамкова конвенція, WHO FCTC). 

Цей міжнародний договір спрямований на боротьбу з глобальною епідемією тютюнокуріння, в якому Сторони, зокрема, виявили серйозну стурбованість з приводу впливу всіх форм реклами, стимулювання продажу й спонсорства з метою заохочення вживання тютюнових виробів. 

Для цієї та інших цілей у пункті (c) статті 1 Рамкової конвенції передбачено, що термін «Реклама й стимулювання продажу тютюну» означає будь-який вид передачі комерційної інформації, рекомендації або дії з метою, результатом або ймовірним результатом стимулювання продажу тютюнового виробу або вживання тютюну, прямо чи побічно. 

У статті 8 «Захист від впливу тютюнового диму» WHO FCTC Сторони визнають, що наукові дані недвозначно підтверджують, що вплив тютюнового диму є причиною смерті, хвороб та інвалідності. 

Кожна Сторона приймає та здійснює у сферах існуючої національної юрисдикції, визначених національним законодавством, і активно сприяє на інших рівнях юрисдикції прийняттю і здійсненню ефективних законодавчих, виконавчих, адміністративних і/або інших заходів, що забезпечують захист від впливу тютюнового диму на робочих місцях  усередині приміщень, громадському транспорті й у закритих громадських місцях та у  відповідних випадках в інших громадських місцях. 

У статті 13 «Реклама, стимулювання продажу та спонсорство тютюнових виробів» WHO FCTC Сторони визнають, що повна заборона на рекламу, стимулювання продажу й спонсорство приведе до скорочення споживання тютюнових виробів. 

Кожна Сторона, відповідно до своєї конституції або конституційних принципів, вводить повну заборону на всю рекламу, стимулювання продажу й спонсорство тютюнових виробів. Сюди входить, з урахуванням дотримання правових умов і наявності технічних засобів, які має ця Сторона, повна заборона на транскордонну рекламу, стимулювання продажу й спонсорство, що виходять з її території. У зв`язку з цим кожна Сторона приймає протягом п`яти років після набуття чинності Конвенцією для цієї Сторони відповідні законодавчі, виконавчі, адміністративні і/або інші заходи та подає відповідні доповіді згідно зі Статтею 21. 

Сторона, яка не має можливості ввести повну заборону через свою конституцію або конституційні принципи, застосовує обмеження всієї реклами, стимулювання продажу й спонсорства тютюнових виробів. Сюди входить, з урахуванням дотримання правових умов і наявності технічних засобів, які має ця Сторона, обмеження або повна заборона на рекламу, стимулювання продажу й спонсорство, що виходять з її території та мають транскордонний ефект. У зв`язку з цим кожна Сторона приймає відповідні законодавчі, виконавчі, адміністративні і/або інші заходи та подає відповідні доповіді згідно зі Статтею 21. 

(!!!) Таким чином, Рамкова конвенція закликає до обмеження реклами, стимулювання продажу тютюнових виробів і впровадження суворих норм щодо продажу. 

ВИСНОВОК: Україна з моменту ратифікації WHO FCTC зобов`язалася забезпечити вільне середовище від тютюнового диму у громадських місцях, місцях роботи, громадському транспорті та в інших закритих приміщеннях, і забезпечити повну заборону або обмежити заходи щодо стимулювання споживання тютюну.

 

 

Матеріал по темі: «Послуги з приготування кальянів у закладах ресторанного господарства»

 

 

Теги: куріння, табак, кальян, громадські місця, штраф, фінансові санкції, ресторан, кафе, заборона, Держпродспоживслужба, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Близькі родичи та члени сім`ї

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: хто є близькими родичами та/або членами сім`ї?

25 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 209/2893/22, провадження № 61-13353св24 (ЄДРСРУ № 124084938) досліджував питання хто є близькими родичами та/або членами сім`ї?

Важливою складовою сімейного життя є право жити разом, щоб сімейні стосунки могли нормально розвиватись, а члени сім`ї могли спілкуватись одне з одним. Поняття сімейного життя є автономним. Відповідь на питання, існує чи ні сімейне життя, залежить переважно від факту реального існування у дійсності тісних особистих зв`язків та стосунків.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

Сімейний кодекс України регулює зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім`ї, визначеними у ньому. Водночас, Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням (стаття 2 СК України).

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавством не передбачено вичерпного переліку членів сім`ї та визначено критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Кодекс законів про працю України передбачає, що близькими родичами чи свояками є батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя (стаття 25-1 КЗпП України).

Положеннями статті 1 Закону України «Про запобігання корупції» визначено, що близькі особи - це члени сім`ї суб`єкта, зазначеного у частині першій статті 3 цього Закону, а також чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний та двоюрідний брати, рідна та двоюрідна сестри, рідний брат та сестра дружини (чоловіка), племінник, племінниця, рідний дядько, рідна тітка, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, батько та мати дружини (чоловіка) сина (дочки), усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням зазначеного суб`єкта. Члени сім`ї: особа, яка перебуває у шлюбі із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону, та діти зазначеного суб`єкта до досягнення ними повноліття - незалежно від спільного проживання із суб`єктом; будь-які особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

  

 

 

Матеріал по темі: «Сукупність доказів для доведення перед судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу»
 

 

 

Теги: члени сім’ї, близькі родичі, склад сім’ї, родственники, семья, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості вирішення питання про повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року

25 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/24144/23, провадження № 61-14228св24 (ЄДРСРУ № 124084895) досліджував питання щодо повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року.

Статтями 157, 160 СК України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою.

При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Статтею 11 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року  44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, на держави-учасниці покладено зобов`язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Зазначена стаття кореспондує із правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 04 листопада 1950 року, підписаної від імені України 09 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (далі - Конвенція).

Вказаною Конвенцією урегульовані правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні. 

(!!!) Головний акцент Конвенції полягає в тому, що один з батьків або членів сім`ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

У відповідності до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або   утримування   дитини   розглядаються   як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Результат системного аналізу частини першої статті 3 та інших статей Конвенції дає підстави вважати, що судовий або адміністративний орган держави має розглядати дії батька чи матері як міжнародне викрадення дитини за сукупності таких умов:

- дитина мала постійне місце проживання в країні - учасниці Конвенції;

- дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном з порушенням прав піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення;

- дитина не досягла 16-річного віку.

У разі встановлення таких обставин згідно із зобов`язаннями за Конвенцією дитину має бути негайно повернуто до держави її постійного місця проживання.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Разом із тим, статті 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Особа або установа, які стверджують, що дитина була незаконно вивезена (переміщена) з країни - учасниці Конвенції або утримується на території іноземної держави з порушенням права на опіку про дитину або права на доступ до неї, відповідно до статті 8 Конвенції може звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

(!) В Україні такі функції Центрального органу виконує Міністерство юстиції України.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

Питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статті 8, частини першої, другої статті 25 Конституції України, Принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, частини восьмої статті 7, частини четвертої статті 19 СК України, при вирішенні питання про повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року, досліджувалось зокрема Верховним Судом, висловленими у постановах  від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17 (провадження  № 61-37343св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц (провадження № 61-14573св18), від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19 (провадження № 61-23047св19).

 

  

 

Матеріал по темі: «Відібраннядитини і повернення її за попереднім місцем проживання»

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов