Поширення
недостовірної інформації: різниця між оцінкою фактів та оціночними судженнями.
Спосіб захисту ділової репутації.
24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів
Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 428/3780/20-ц, провадження № 61-319св21 (ЄДРСРУ
№ 95780934) досліджував питання щодо захисту ділової репутації при публічному
«звинуваченні у вчинені злочину».
Відповідно до частини четвертої статті 34 Конституції
України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну
інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої
інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації.
Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний
неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і
свободи, честь і гідність інших людей.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що, зокрема, честь,
гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються
цивільним законодавством.
В постанові Верховного Суд у від 20 березня 2019 року у
справі № 522/16923/16 міститься наступний
правовий висновок: «правом на звернення до суду за захистом наділена особа в
разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а
також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права,
свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Згідно з частинами першою, четвертою, шостою та сьомою
статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено
внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації,
має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Юридичним складом правопорушення, наявність
якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі
фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є
сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома
хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної
фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної
інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що
порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим
немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє
особисте немайнове право.
Під поширенням інформації необхідно
розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з
використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи
з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в
характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в
публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній
особі.
Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в
громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед
людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь
фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.
Недостовірною вважається інформація,
яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості
про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості
про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації
недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати,
чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, встановити факт
поширення недостовірної інформації та факт того, що поширена інформація
стосується саме особи позивача і що поширена інформація порушує особисті немайнові
права особи позивача або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє
особисте немайнове право, при цьому саме позивач повинен довести факт поширення
інформації відповідачем.
Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про
інформацію» оціночними
судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не
містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не
можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на
характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій,
сатири). Оціночні судження
не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої
судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 758/14324/15-ц (провадження № 61-19478св18)
вказано, що: «особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні
висловлювання, припущення не може бути зобов`язана доводити їх правдивість,
оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається
фундаментальною частиною права, захист якого передбаченого статтею 10
Конвенції.
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі
№ 757/22307/17-ц (провадження №
61-48302св18) зазначено, що: «свобода дотримуватися своїх поглядів є основною
передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав
людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі
обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи
даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні
зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на
правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова
плюралізму поглядів.
Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про
події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але
відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В
будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити,
існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи
заперечення через думки і погляди особи.
Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного
розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення,
спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.
Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 року передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів.
Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати
інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від
кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і
відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або
санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або
запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації
або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або
підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному
суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав
людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного
суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та
самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод вона стосується не тільки
«інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як
необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи
непокоїти.
Як зазначено у рішеннях Європейського суду з прав людини,
зокрема, Lingens v. Austria, № 9815/82, § 46, 08 липня 1986 року, свобода
вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, становить одну з основних підвалин
демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов
реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження
стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином
або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу,
обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти
поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією
фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути
продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню.
Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона
порушує свободу думки як таку.
Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи,
деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними
судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не
має під собою фактичних підстав.
Аналогічна правова позиція висловлена 10 березня 2021 року
Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи № 520/15599/17,
провадження № 61-18989св20 (ЄДРСРУ № 95532871).
При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного
життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової
репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації
про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12
лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а
також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської
Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у
названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають
державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто
відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки,
мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У абзаці четвертому пункту 21 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про
захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та
юридичної особи» роз`яснено, що межа
допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно
ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче
відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це
усвідомлювати.
Таким чином, публічний статус позивача та суспільний
інтерес щодо його особи свідчить про більш ширші межі допустимої критики
відносно нього, що узгоджується зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод, відповідну практику Європейського суду з прав людини,
Декларацією про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, яка
схвалена 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради
Європи, а також рекомендацій, що містяться у Резолюції 1165 (1998)
Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного
життя.
Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню,
доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду.
Вказана конституційна норма про презумпцію невинуватості
розміщена у тому блоці статей, які визначають статус (положення) особи у
кримінальному судочинстві, тобто презумпція невинуватості - це
кримінально-процесуальний термін і ця презумпція може бути спростованою. Що
стосується кримінально-правової оцінки дій особи наявність, чи відсутність в її
діях складу злочину, то законом це віднесено до компетенції слідчо-прокуроських
органів.
ВИСНОВОК: Отже,
інформація у силу наведеної конституційної норми не може вплинути на право
позивача вважатися невинуватим, поки його вину не буде доведено в установленому
законом порядку. Захист честі і гідності у цьому випадку може бути реалізовано шляхом надання іншої точки зору,
наприклад шляхом реалізації права на відповідь.
Матеріал по темі: «Захист ділової репутації юридичної особи»
Теги: оціночні судження, захист честі гідності та
ділової репутації, ділова репутація юридичної особи, розповсюдження
недостовірної інформації, судова практика, Адвокат Морозов
