Санкції для роботодавців за відмову у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.
Підстави звільнення від відповідальності.
24 березня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/2371/19, адміністративне провадження №
К/9901/34845/19 (ЄДРСРУ № 95780598) досліджував питання щодо особливостей
працевлаштування осіб з інвалідністю та відповідальність роботодавців за
відмову у працевлаштуванні.
Згідно зі ч. 1, 2 ст. 19 Закону України
від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності
осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 875-XII)
для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій
громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману
працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у
розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників
облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного
робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у
тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з
інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно
розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю
відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і
забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість
робочих місць округлюється до цілого значення.
Частиною1 статті 20 Закону № 875-ХІІ
передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства,
організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які
використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з
інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього
Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в
розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в
установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських
організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману
працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з
інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ,
організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб
з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських
санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і
не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на
відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому
числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з
інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини
не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються
за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Так,
відповідно до ч. 1, 2 ст. 218 Господарського кодексу України підставою
господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є
вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник
господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання
господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської
діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для
недопущення господарського правопорушення.
Зі
змісту ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма
встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або
неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено
відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або
оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення
господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді
адміністративно-господарських санкцій).
Отже,
суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил
здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських
санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для
недопущення правопорушення.
У
зв`язку з цим, суд має перевірити, чи вжив роботодавець залежних від нього
заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності,
яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих
інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Згідно
з пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року №
5067 «Про зайнятість населення» (далі - Закон № 5067) роботодавці зобов`язані:
своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та
трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із
забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати
територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію
про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення
працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі
ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ,
організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства,
установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та
господарювання за два місяці до вивільнення.
На
виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону № 5067 наказом Міністерства
соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 затверджено Порядок
подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу
(вакансії)». В контексті прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку
подання форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» на роботодавців покладено обов`язок
подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за
наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не
пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
(!!!) Верховний суд звертає увагу, що періодичності подачі звітності за формою
№ 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така
звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто
передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець
одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу
(вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він
виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати
інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку
учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених
законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності
працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для
недопущення господарського правопорушення.
Аналогічна
правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 26.06.2018 у справі
№806/1368/17 (ЄДРСРУ № 74992116), від
28.05.2019 у справі №820/2287/17 (ЄДРСРУ №
82079285), від 31.07.2019 у справі №817/724/17
(ЄДРСРУ № 83378847) від 22 жовтня 2020 року у справі №
1.380.2019.003187.
В
той же час, якщо роботодавець вчасно не повідомив центр зайнятості про
наявність вакантної посади для працевлаштування осіб з інвалідністю, та не вжив
інших дій, спрямованих на заповнення вакансії, то застосування до нього
адміністративно-господарських санкцій не є безпідставним.
Аналогічну
позицію за подібних обставин висловив Верховний Суд у постанові від 13.07.2020
по справі № 804/4097/18.
За
правилами, визначеними ст. 20 Закону № 875-ХІІ, підприємства, установи,
організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій
осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де
середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж
установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують
відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів
адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі
середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі,
організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських
організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману
працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з
інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
Для
підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій
громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, на яких працює від
8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце,
призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте таким,
визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на
відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві,
організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує
найману працю.
Сплату
адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи,
організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій
осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять
відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні
після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються
підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами,
організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними
в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного
за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті
19 цього Закону.
До
обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу
приписів частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3 та 5 статті 19
Закону № 875-ХІІ фактично віднесено укладання трудового договору з осіб з
інвалідністю, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до
нього державною службою зайнятості (в силу статті 21 Кодексу законів про працю
України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника
обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати
працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці).
Системний
аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що
підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману
працю, зобов`язані:
-
виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у
тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм
реабілітації;
-
надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування
осіб з інвалідністю інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та
Наказом № 316;
-
звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування
осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком №
70;
-
у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням
Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
В
свою чергу, закон не
покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників -
осіб з інвалідністю.
Така
правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі
№ 804/8007/16, від 28.05.2019 у справі №807/554/17 (ЄДРСРУ № 82080041), від 28.05.2019 у
справі №820/2287/17 (ЄДРСРУ №
82079285), від 24.02.2020 у справі №820/2132/17
(ЄДРСРУ № 87779435) та від 03 грудня 2020 року у справі № 812/1189/18.
При
цьому, Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування осіб з
інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до
підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою
чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з
інвалідністю.
(!!!) З огляду на викладене, обов`язок по
працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом
нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу
зайнятості.
Доказом,
який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з
інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів
зайнятості про наявність вільних робочих місць для осіб з інвалідністю, є наказ по підприємству стосовно
створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що
подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики
України № 316 від 31 травня 2013 року.
Такий
висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у
постанові від 02 травня 2018 року у справі №
804/8007/16, від 20.05.2019 у справі №
820/1889/17, від 13 липня 2020 року у справі № 804/4097/18.
Разом
з тим, як випливає з приписів частини 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ, до
обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена
організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою
роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну
інформацію.
Таким
чином, передбачена частиною 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ міра юридичної
відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити
адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту
інвалідів має наставати або: 1) у разі порушення роботодавцем вимог частини
третьої статті 18 Закону № 875-ХІІ, а саме: не виділення та не створення
робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування
перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування
інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком
позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати
працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) у разі порушення роботодавцем
вимог частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3 та 5 статті 19
Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні осіб з
інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до
нього Державною службою зайнятості.
ВИСНОВОК: Системний аналіз наведених вище правових
норм дає підстави зробити наступні висновки:
-
Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за
працевлаштування осіб з інвалідністю.
-
Обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю, головним чином, лежить на
центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості
вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців,
проводити пошук та направлення осіб з інвалідністю до роботодавців, у яких
наявні вакантні посади.
-
Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а
також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб`єктів
господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для
осіб з інвалідністю, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з
інвалідністю.
-
До обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для осіб з
інвалідністю, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром
зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів,
які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для
працевлаштування центром зайнятості.
-
Додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов`язків є
розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової
інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук
відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення
такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною
службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені
роботодавцем вакансії.
Аналогічна
позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2018 року у
справі № 817/650/17, від 20 травня 2019 року
у справі № 820/1889/17, від 12 липня 2019
року у справі № 812/1126/18.
Матеріал по темі: «Відповідальність за відмову в працевлаштуванні осіб з інвалідністю»
Немає коментарів:
Дописати коментар