Відсторонення працівника від роботи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду щодо відсторонення працівника від роботи

16 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 405/144/21, провадження № 61-2818св23 (ЄДРСРУ № 110880272) досліджував питання щодо законодавчого регулювання відсторонення працівника від роботи.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що  включає можливість заробляти собі на життя працею, які він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений   статтею 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у  прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За приписами частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізично особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (стаття 139 КЗпП України).

Відповідно до статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи роботодавцем допускається у разі: 1) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; 2) відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; 3) в інших випадках, передбачених законодавством.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 185/676/18.

Відсторонення від роботи - це тимчасове позбавлення працівника, який перебуває у трудових правовідносинах із підприємством, можливості реального здійснення ним права на працю. Усунення від роботи провадиться власником на підставі виявленого ним факту, через який власник має право усунути або зобов`язаний усунути працівника від роботи.

Під час відсторонення від роботи дія трудового договору не припиняється, але працівник тимчасово до роботи не допускається. При цьому на період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Відсторонення від роботи або іншої діяльності здійснює власник підприємства або уповноважений ним орган шляхом видання наказу (видачі усного розпорядження з наступним виданням наказу) та вжиття заходів що-до контролю за його виконанням.

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18, провадження № 61-13444св19.

Разом з цим слід враховувати, що за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, що полягало у незаконному відстороненні робітника від роботи та невиплати йому за цей час, то  можливі наслідки у вигляді відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05 червня 2020 року у справі № 711/2765/16-ц.

 

Матеріал по темі: «Звільнення працівника за прогул»

 

 

 

Теги: звільнення, прогул, грубе порушення, увольнение, поновлення на роботі, середній заробіток, товарні цінності, матеріально відповідальна особа, посадова інструкція, КЗпП, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення з особи аліментів на утримання дитини, яка перебуває на його утриманні

 

Адвокат Морозов (судовий захист) 

Законність стягнення з особи аліментів на утримання дитини, за умови, що ця дитина проживає з ним та перебуває на його утриманні

12 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/12480/22, провадження № 61-12518св22 (ЄДРСРУ № 110814057) досліджував питання щодо стягнення з особи аліментів на утримання дитини, за умови, що ця дитина проживає з ним та перебуває на його утриманні.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.

Статтею 181 СК України встановлено, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Відповідно до частин першої та другої статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Отже, статтею 179 СК України врегульовано питання права власності на аліменти, які отримуються на дитину одним із батьків та їх цільове призначення. Зокрема, передбачено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини і мають використовуватися за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Під цільовим призначенням при цьому потрібно розуміти витрати спрямовані на забезпечення потреб та інтересів дитини, зокрема потреби у харчуванні, лікуванні, одязі, гігієні, забезпечення речами, необхідними для розвитку і виховання дитини, реалізації її здібностей.

За своєю суттю аліменти - це кошти покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків хто проживає із дитиною та бере більш активну участь у її вихованні.

ВИСНОВОК: Отже, стягнення з особи аліментів на утримання дитини, за умови, що ця дитина проживає з ним та перебуває на його утриманні, суперечить положенням статті 181 СК України, за якою аліменти на утримання дитини присуджуються за рішенням суду до стягнення з одного з батьків дитини на користь того з батьків, разом з яким проживає дитина.

 

Матеріал по темі: «Розмір аліментів, що підлягають стягненню з ФОП-спрощенця»

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика

Судова повістка на електронну адресу або на мобільний телефон

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості повідомлення сторони про участь у судовому засіданні шляхом надсилання судової повістки на електронну адресу або на мобільний телефон

08 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/9898/19, провадження № 61-12531св22 (ЄДРСРУ № 110749236) досліджував питання щодо повідомлення сторони про участь у судовому засіданні шляхом надсилання судової повістки на електронну адресу або на мобільний телефон.

Щодо надсилання судової повістки на електронну адресу 

У частині першій статті 130 ЦПК України зазначено, що у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.

Аналіз частини шостої статті 128, частини першої статті 130 ЦПК України дає підстави для висновку, що судова повістка надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи лише у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси.

У постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 761/42977/19 (провадження № 61-1933св22) зроблено висновок, що за змістом статті 14 ЦПК України для цілей цього Кодексу офіційною електронною адресою є електронна адреса, зареєстрована в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі.

Згідно з пунктом 5.8 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21, офіційна електронна адреса - це сервіс електронного кабінету Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, адреса електронної пошти, зазначена користувачем в електронному кабінеті Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, або адреса електронної пошти, зазначена в одному з державних реєстрів.

(!!!) Як зазначалося, судова повістка надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо такої адреси у нього немає.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22) сформульовано висновок про те, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то потрібно припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому потрібно виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.

ВИСНОВОК № 1: Отже, за відсутності двох випадків:

1) наявність у сторони офіційної електронної адреси;

2) самостійне повідомлення стороною певної адреси електронної пошти - надіслання судом на адресу електронної пошти, належність якої є невідомою, не може вважатися правомірним повідомленням про дату, час і місце розгляду справи.

 

Щодо надсилання судової повістки на мобільний телефон

Можливість повідомлення учасника справи, зокрема, за допомогою засобів мобільного зв`язку передбачена у частинах дев`ятій, тринадцятій статті 128 ЦПК України.

Так, у частині дев`ятій зазначено, що суд викликає або повідомляє свідка, експерта, перекладача, спеціаліста, а у випадках термінової необхідності, передбачених цим Кодексом, зокрема у справах про видачу обмежувального припису - також учасників справи телефонограмою, телеграмою, засобами факсимільного зв`язку, електронною поштою або повідомленням через інші засоби зв`язку (зокрема мобільного), які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику.

Тобто суд може повідомляти учасників справи про розгляд справи зазначеними засобами зв`язку, які забезпечуються фіксацію повідомлення або виклику лише у випадках термінової необхідності, передбачених ЦПК України.

У частині тринадцятій статті 128 ЦПК України передбачено, що за наявності відповідної письмової заяви учасника справи, який не має офіційної електронної адреси, та технічної можливості, повідомлення про призначення справи до розгляду та про дату, час і місце проведення судового засідання чи проведення відповідної процесуальної дії може здійснюватися судом з використанням засобів мобільного зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, шляхом надсилання такому учаснику справи текстових повідомлень із зазначенням веб-адреси відповідної ухвали в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

За відсутністю відповідної заяви сторони, надіслання  судом судової повістки у виді смс-повідомлення на мобільний номер телефону не вважається належним повідомленням відповідача про розгляд справи, передбаченим для такої ситуації законом.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 666/6309/13-ц (провадження № 61-1121св22), від 10 листопада 2022 року у справі № 440/222/19 (провадження № 61-8993св22) та від 31 січня 2023 року у справі № 693/812/21 (провадження № 61-11611св22).

ВИСНОВОК № 2: Отже, суд може повідомляти учасника справи про розгляд справи з використанням засобів мобільного зв`язку шляхом надіслання текстових повідомлень виключно за наявності відповідної письмової заяви такого учасника справи.

 

Матеріал по темі: «Особливості направлення судових повісток_рішень сторонам у справі»

 

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна, набутого у цей період, спільною сумісною власністю та його поділ

09 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 395/628/21, провадження № 61-3065св23 (ЄДРСРУ № 110743429) досліджував питання щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна, набутого у цей період, спільною сумісною власністю та його поділ.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Положеннями статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

(!!!) З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, при вирішенні спору про поділ майна необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17).

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11 роз`яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.

ВИСНОВОК: Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Присудження судових витрат до моменту прийняття остаточного судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення суду з процесуальних питань, як підстава для розподілу судових витрат на даному етапі судового процесу

11 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4631/22 (ЄДРСРУ № 110789406) досліджував питання щодо присудження судових витрат до моменту прийняття остаточного судового рішення.

Відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, належить до основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

У статті 123 ГПК України перелічено види судових витрат. Судові витрати складаються і судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.Загальний порядок розподілу судових витрат визначено у статті 129 ГПК України.

Так, згідно з частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За умовами частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Водночас, порядок ухвалення судових рішень передбачено у статті 233 ГПК України, згідно з частиною першою якої суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Абзац 2 частини другої статті 233 ГПК України передбачає, що суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 237 ГПК України з поміж питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду, зазначено розподіл між сторонами судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що потрібно виконати;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

З системного аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що питання про стягнення (визначення, розподіл) судових витрат вирішується при вирішенні питання про закінчення судового провадження, тобто при закритті провадження у справі, залишенні позову без розгляду чи вирішенні спору по суті з ухваленням рішення суду.

Окремо питання про стягнення судових витрат вирішується у разі, якщо судом воно не вирішувалося при ухваленні відповідного судового рішення про закінчення розгляду справи. Близька за змістом позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.02.2022 у справі №904/4380/21 та  постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 550/936/18 при перегляді справи в порядку цивільного судочинства.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.05.2021 у справі №905/1623/20 зазначено, що зі змісту норми статті 244 ГПК України убачається, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою та ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (частина друга статті 232 ГПК України).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частина четверта статті 232 ГПК України).

Водночас розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

ВИСНОВОК: Рішення суду з процесуальних питань не є остаточним судовим актом ухваленим після закінчення судового розгляду, а тому судові витрати не можуть присуджені стороні на цьому етапі судового процесу.

 

 

Матеріал по темі: «Витрати пов`язані з прибуттям сторони в судове засідання»