Звернення кредитора з заявою про визнання недійсним правочину боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість звернення поточного кредитора (не арбітражного керуючого) з заявою про визнання недійсним правочину боржника

27 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/1907/15 (ЄДРСРУ № 107215846) досліджував питання щодо наявності чи відсутності підстав для звернення поточного кредитора з заявою про визнання недійсним правочину боржника і як наслідок - підстав для визнання такого правочину недійсним.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Отже правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Тобто стороння особа, якщо вона має заінтересованість та доведе це, управі пред`являти позов про визнання недійсним правочину, укладеного іншими сторонами.

За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" під такою слід розуміти того, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Це може бути у випадках, коли: права заінтересованої особи порушені договором, який оспорюється, і можуть бути в такий спосіб відновлені або іншим чином захищені; інтереси такої особи можуть бути реалізовані, унаслідок чого вона здатна буде набути прав (подібний висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2019 у справі № 910/15262/18).

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

У справі, що розглядається з вимогами про визнання недійсним правочину боржника вчиненого на шкоду кредиторам звернувся поточний кредитор у справі про банкрутство, який не є стороною такого правочину.

Суд звертає увагу на те, що наразі вже сформована усталена судова практика про можливість оскарження правочину вчиненого боржником з метою завдання шкоди кредиторам (фраудаторного правочину) особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан, з метою уникнення відповідальності перед кредитором.

У правовідносинах банкрутства такий інститут врегульовано спеціальними нормами статті 20 Закону про банкрутство (до 21.10.2019), статті 42 КУзПБ (від 21.10.2019).

Водночас, не виключається також визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) (висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).

Закон про банкрутство/КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 Господарського кодексу України .

Тож відсутність підстав для застосування статті 20 Закону про банкрутство, статті 42 КУзПБ не позбавляє можливості звернення з позовом про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (див. висновок викладений постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).

Суд враховує, що Преамбулою Закону про банкрутство/КУзПБ закріплено одне із основних завдань провадження у справі про банкрутство - задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника.

Провадження у справі про банкрутство на відміну від позовного, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, одним із завдань має задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов`язковим завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї сукупності кредиторів. Тому провадження у справах про банкрутство об`єктивно формується на засадах конкурсу кредиторів.

Тобто призначення провадження у справі про банкрутство полягає у збалансуванні реалізації прав та законних інтересів учасників справи. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів.

Раціональність механізму конкурсної процедури полягає саме в тому, що вона надає інструментарій для узгодження прав та інтересів усіх кредиторів, а також забезпечує взаємні права та інтереси сукупності кредиторів і боржника. При цьому інструментом гарантування прав кожного із сукупності кредиторів є принцип конкурсного імунітету, за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство. Кредитори можуть задовольнити свої вимоги за правилами конкретної конкурсної процедури (висновок викладений у постановах судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18 та  від 09.09.2021 у справі № 916/4644/15).

За цих умов категорія фраудаторності у процедурі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами.

Отже, можливість оспорення правочину боржника у межах справи про банкрутство є одним із юридичних інструментів гарантування збільшення ліквідаційної маси боржника та як результат захисту інтересів кредиторів шляхом максимально можливого задоволення їх вимог.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, поточний кредитор як особа, в якої наявний інтерес у справі про банкрутство - збільшення ліквідаційної маси боржника та задоволення за рахунок неї його грошових вимог до боржника, має право на звернення до суду з заявою про визнання недійсним правочину боржника, який було вчинено до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.

 

P.s. Між тим, в процедурі банкрутства виключно ліквідатор вправі і зобов`язаний вчиняти дії щодо повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб у його ліквідаційну масу. (06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/593/21 (ЄДРСРУ № 106636515)

 

Матеріал по темі: «Вчинення боржником фраудаторного правочину для приховання активів»

 

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, заперечення боржника, кредиторські вимоги, відкриття провадження, справа про банкрутство, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Код ЄДРПОУ боржника з помилкою: наслідки у виконавчому провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки зазначення у виконавчому документі ідентифікаційного коду юридичної особи-боржника з помилкою та належний спосіб захисту

18 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 921/434/21 (ЄДРСРУ № 108455941) досліджував питання щодо помилковому коду боржника у виконавчому провадженні.

Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

У частині 3 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.

За приписами частини 5 статті 26 Закону виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

Згідно правової позиції Верховного Суду у справі №369/8367/16-ц, викладеній в постанові від 14.01.2019 описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Не є опискою граматичні помилки, які спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприйняття. В свою чергу, арифметичною вважається помилка у визначенні результату підрахунку: пропуску цифр, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв`язку з використанням несправної техніки. Верховний Суд зауважив, що суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудність.

Слід також враховувати, що Законом передбачено право виконавця з власної ініціативи виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки (16 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 814/758/17, адміністративне провадження №К/9901/23224/18 (ЄДРСРУ № 92252718).

В статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" визначено перелік вимог, які мають міститься у виконавчому документі, та визначено, що у виконавчому документі зазначаються, зокрема: повне найменування (для юридичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб); ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності).

Згідно з пунктом 6 частини 4 статті 4 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.

У пункті 2 розділу 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 зазначено, що виконавчий документ повинен відповідати вимогам до виконавчого документа, зазначеним у статті 4 Закону.

Згідно з пунктом 4 та абзацом 9 пункту 5 розділу 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 при пред`явленні до виконання виконавчого документа, виданого у формі електронного документа, заява про примусове виконання рішення подається в електронній формі. На заяву про примусове виконання рішення в електронній формі накладається кваліфікований або удосконалений електронний підпис чи печатка. У заяві про примусове виконання виконавчого документа, виданого у формі електронного документа, зазначаються такі відомості: ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань боржника (для юридичних осіб - за наявності).

Якщо в заяві про відкриття виконавчого провадження стягувачем було зазначено правильний код ЄДРПОУ боржника, то це дає можливість правильно ідентифікувати боржника.

ВИСНОВОК: Таким чином у виконавця не буде підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, в розумінні пункту 6 частини 4 статті 4 Закону України "Про виконавче провадження", навіть якщо у виконавчому документі буде зазначено ідентифікаційний код юридичної особи-боржника з помилкою, але разом з цим в заяві про відкриття виконавчого провадження стягувачем буде зазначено правильний код ЄДРПОУ боржника.

Аналогічна правова позиція висловлена 14 травня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8020/16, адміністративне провадження №К/9901/33557/18 (ЄДРСРУ № 89217726).

 

P.s. При цьому Верховний суд зазначає, що обраний боржником спосіб усунення помилки в наказі (скасування постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження) не сприяє захисту інтересу, який би не суперечив меті судового провадження та загальнодержавним інтересам відповідно до норм статті 129-1 Конституції України, ч. 2-4 статті 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" та статей 18, 326 Господарського процесуального кодексу України, якими передбачено обов`язковість виконання судових рішень.

Ефективними діями при вирішенні даного питання, з урахуванням норм статей 327-328 Господарського процесуального кодексу України та статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" є дії, що спрямовані на виправлення помилки у виконавчому документі та не пов`язані із скасуванням постанови про відкриття виконавчого провадження (подібних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 31.07.2019 у справі № 5023/10655/11).

 

Матеріал по темі: «Вимоги до виконавчого документа - ідентифікаційний код боржника та ін.»

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, полномочия, індивідуальний ідентифікаційний номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків, ІПН, РНОКПП, дискреційні повноваження, стягувач, боржник, ДВС, Верховний суд, судовий практика, Адвокат Морозов

Коли у фіскального органу виникає обов`язок надати податкову консультацію?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави виникнення обов`язку у фіскального органу надати податкову консультацію платнику податків

13 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12899/16, адміністративне провадження № К/9901/4849/19 (ЄДРСРУ № 108391762) досліджував питання щодо підстав виникнення обов`язку у фіскального органу надати податкову консультацію платнику податків.

Підпунктом 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що податкова консультація - допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Відповідно до пунктів 52.1 - 52.3, 52.5 статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

(!!!) Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі. Консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.

Згідно із пунктами 53.1 та 53.3 статті 53 ПК України не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована.

ВАЖЛИВО: Платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій або електронній формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Скасування судом наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Зміст наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що податкова консультація за своєю правовою природою є фактично відповіддю контролюючого органу платнику податків на його питання й повинна містити конкретні роз`яснення такому платнику практичної форми та/або моделі його поведінки у визначеному й викладеному останнім у своєму запиті колі податкових правовідносин.

Отже податкова консультація (індивідуальна), як методична й практична допомога платнику податків при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо):

1) надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності;

2) має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана;

3) не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування;

4) має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

Обов`язковими ж складовими письмової податкової консультації є:

• опис питань, що порушуються платником податків;
• обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків;
• висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №826/2032/16 (адміністративне провадження №К/9901/1883/17), від 22 жовтня 2019 року у справі №520/10111/18 (адміністративне провадження №К/9901/18593/19), від 28 січня 2020 року у справі №804/8131/16 (адміністративне провадження №К/9901/41463/18), від 24 квітня 2020 року у справі № 805/1461/17-а (адміністративне провадження №К/9901/39597/18, ЄДРСРУ № 88909118),  від 18.05.2020 у справі № 810/2842/16 (адміністративне провадження № К/9901/39387/18).

При цьому платнику податків надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору, й визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Слід також враховувати, що для отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі платник податків повинен звертатися до контролюючого органу обласного, а не місцевого рівня (20 травня 2021 року Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 807/741/16, адміністративне провадження № К/9901/35384/18 (ЄДРСРУ № 97054881)

ВИСНОВОК: Запит про надання податкової консультації має містити визначення конкретних норм, щодо застосування яких платник податків просить надати роз`яснення, а також стосуватися саме практичного їх використання, у зв`язку із чим у ньому повинно бути викладено певні фактичні обставини, з приводу застосування у яких цих норм в особи виникли питання.

Лише виконання сукупності наведених вимог зумовлює виникнення у контролюючого органу обов`язку надати податкову консультацію.

 

Матеріал по темі: «Визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації»

 

 

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов

Право користування жилим приміщенням особами які вселилися до наймача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо особливостей користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача

16 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/1756/20, провадження № 61-9862св22 (ЄДРСРУ № 108423758) досліджував питання щодо права користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача.

Частиною першою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно зі статтею 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 61 статей 64 та 65 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до частини першої, другої статті 106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема:

- чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача,

- чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні,

- чи було це приміщення постійним місцем їх проживання,

- чи вели вони з наймачем спільне господарство, якою є тривалість часу їх проживання,

- чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 сформульовано такі висновки: у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).

Водночас під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме:

• чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб,
• чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

За змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2020 року у справі №205/6201/17, від 21 травня 2020 року справі № 199/91418/16-ц, від 18 травня 2022 року у справі №463/2277/20-ц.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

Такі висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2020 року у справі № 205/6201/17, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц, від 23 вересня 2022 року у справі № 289/847/21 (ЄДРСРУ № 106506793).

У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 759/9229/19 (провадження  № 61-11242св20) Верховний Суд за подібних фактичних обставин справи зазначив, що належними та допустимими доказами для встановлення факту спільного проживання  є, зокрема, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов`язків, інших обставин, які засвідчують реальність спільного проживання.

При цьому слід мати на увазі, що особи, які вселились в квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.

До такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 28 липня 2020 року у справі № 759/17953/15 (провадження № 61-18718св19) та від 04 листопада 2020 року у справі № 641/2970/17 (провадження № 61-3921св19).

ВИСНОВОК: Вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом із наймачем.

 

Матеріал по темі: «Виселення співмешканців з квартири без надання іншого житла»

 

 

Теги: виселення з квартири,  систематичне руйнування, порушення правил співжиття, заходи впливу, 116 ЖК, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення неустойки передбаченої ч.5 ст.10 ЗУ «Про захист прав споживачів»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення нарахування споживачу неустойки в розмірі трьох відсотків та визначення моменту припинення договору банківського вкладу

16 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/23767/18, провадження № 61-9197св22 (ЄДРСРУ № 108414824) досліджував питання щодо припинення нарахування споживачу неустойки в розмірі трьох відсотків та визначення моменту припинення договору банківського вкладу.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець- це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги      (пункт 3).

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Якщо вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

(!!!) Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Частиною першою статті 1075 ЦК України передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України).

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків».

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/71432/17-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц зазначено, що «у справі, що переглядається, договір банківського вкладу розірваний шляхом подання заяви про повернення коштів за договором».

У постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19, від 23 лютого 2022 року у справі № 756/14910/16, від 14 квітня 2022 року у справі № 643/3666/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 27 квітня 2022 року у справі № 757/21554/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 757/8802/19, від 26 червня 2022 року у справі № 757/883/20, від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 та цілому ряді інших міститься правова позиція про те, що звернення заявника із заявою про повернення депозитного вкладу і процентів свідчить про розірвання договору і припинення споживчих відносин, що виключає застосування пені, передбаченої ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, направлення на адресу банку заяви про повернення суми вкладу припиняє правовідносини між сторонами за  договором банківського вкладу.

З огляду на наведене, на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) викладено правову позицію про те, що пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача, однак якщо між сторонами припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то з часу такого припинення частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини не поширюється.

Отже, висновки, яких дійшов суд апеляційної інстанції узгоджуються з  висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду  від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).

Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що за змістом ст.ст.546, 549, 550 ЦК України неустойка (пеня) за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Право кредитора нараховувати обумовлену в договорі неустойку (пеню) припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц.

Отже, зміст правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 полягає у тому, що нарахування пені можливо виключно за наявності споживчих правовідносин між банком і вкладником на підставі відповідного договору і лише у межах строку його дії. При цьому підстави припинення споживчих правовідносин, а саме розірвання договору в односторонньому порядку, за взаємною згодою чи за рішенням суду, тощо, не мають правового значення.

ВИСНОВКИ:

По-перше: нарахування пені на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення правовідносин з договорів банківського вкладу і відсутністю споживчих правовідносин НЕМОЖЛИВО, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання.

По-друге, у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц Велика Палата Верховного Суду при вирішенні виключної правової проблеми мала з`ясувати наступне: 1) Чи підлягає застосуванню до правовідносин з банківського вкладу Закон України «Про захист прав споживачів» та що є «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу (п.п.5.1, 5.2).

Відповівши стверджувально на перше запитання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу є розмір процентів, що підлягає виплаті вкладникові за використання банком його коштів. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погодилася з відмовою в позові, оскільки на момент розгляду справи судами в банку було введено тимчасову адміністрацію, що виключає можливість стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у тому числі на підставі судового рішення (п.п.6, 7).

У вказаній справі Велика Палата виклала наступний правовий висновок: «До спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню ч.5 ст.10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені. Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається».

Отже, вказаний висновок ніяким чином не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

 

Матеріал по темі: «Не повернення депозитного вкладу – на що може розраховувати споживач?»

 

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов