Обов'язки орендаря земельної ділянки для ведення фермерського господарства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов'язки орендаря земельної ділянки для ведення фермерського господарства, виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

3 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 628/776/18, провадження № 14-102цс19 (ЄДРСРУ № 81139243) підтвердила, що після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась, а отже підсудність с органом державної влади – господарська.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, Конституцією України, Земельним кодексом України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом. 

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради (частина перша статті 5, частина перша статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»).

(!!!) Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 згаданого Закону).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Зі змісту положень статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» можна зробити висновок, що після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

ВИСНОВОК: Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

Саме такі правові позиції містяться в постановах Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц (провадження № 14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 14-157цс18 (провадження 14-157цс18).

Такої позиції дотримується і Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в судовому рішенні від 10 жовтня 2018 року у справі № 694/1211/16-ц (провадження № 61-19983св18).

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 21.11.2018 у справі №272/1652/14-ц.

Теги: фермерське господарство, земельні спори, оренда землі, обовязки орендаря земельної ділянки,  ведення фермерського господарства, судова практика, Адвокат Морозов

Позов ДФС про скасування запису в частині зміни місцезнаходження юридичної особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність позову ДФС про скасування запису в частині зміни місцезнаходження юридичної особи.

12 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 802/69/17-а, адміністративне провадження №К/9901/40731/18 (ЄДРСРУ № 81136901) досліджував питання, щодо правомірності позову ДФС про скасування запису в частині зміни місцезнаходження юридичної особи.

Суть справи: платник податків не знаходиться за зазначеною в реєстрі юридичною адресою, що й стало підставою для звернення контролюючим органом до суду з  позовом про скасування запису в частині зміни місцезнаходження юридичної особи і саме правомірність такого звернення досліджував Верховний суд.

Необхідно спочатку вказати, що суб'єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції, і лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження. Розширене тлумачення суб'єктом владних повноважень способів здійснення своїх повноважень не допускається. У зв'язку з цим визначений законом предмет позову, з яким суб'єкт владних повноважень може звернутися до суду при здійсненні ним владних управлінських функцій, не підлягає розширеному тлумаченню.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України  від 16 жовтня 2012 року  (справа № 21-281а12).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Відповідно до частини першої статті 17 цього Закону відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.

Статтею 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридична особа повинна подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення про внесення змін до установчих документів. Документ, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів; оригінали установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію з усіма змінами, чинними на дату подачі документів, або копія опублікованого в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату всіх або частини зазначених оригіналів установчих документів; два примірники змін до установчих документів юридичної особи у вигляді окремих додатків або два примірники установчих документів у новій редакції; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів, якщо інше не встановлено цим Законом.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику один примірник оригіналу установчих документів у старій редакції з відмітками державного реєстратора про проведення державної реєстрації змін до установчих документів та в той же день передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 31 зазначеного Закону в разі постановлення судового рішення щодо скасування рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу про внесення змін до установчих документів юридичної особи або про визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи суд у день набрання законної сили судовим рішенням надсилає його юридичній особі-відповідачу для вжиття заходів до приведення установчих документів у відповідність із прийнятим судовим рішенням, а також державному реєстратору для внесення запису про судове рішення щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.

(!!!) Відповідно ж до пункту 67.2 статті 67 Податкового кодексу України контролюючі органи в установленому законом порядку мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів.

Саме з цією метою законодавець зобов'язує платника податків стати на податковий облік.

Зазначена законодавча норма встановлює повноваження органу доходів і зборів звертатись до суду з позовами про припинення юридичної особи, відміну державної реєстрації юридичної особи (фізичної особи-підприємця), скасування державної реєстрації змін до установчих документів саме з метою забезпечення контролю за виконанням податкового обов'язку платниками податків.

ВИСНОВОК: У такому разі внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про відсутність юридичної особи відповідача за місцезнаходженням може бути підставою для припинення цієї юридичної особи, а не мотивом для скасування державної реєстрації змін до установчих документів щодо зміни місцезнаходження, на чому наполягає контролюючий орган, оскільки саме припинення юридичної особи є належним засобом податкового контролю.

Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного Суду від 19.02.2019 у справі №802/77/17-а (ЄДРСРУ № 79957846).

Теги: позов ДФС , скасування запису, зміна місцезнаходження юридичної особи, юридична адреса, відміна державної реєстрації, скасування змін, установчі документи, судова пратика, Адвокат Морозов

Стягнення з власника нерухомості орендної плати за земельну ділянку комунальної власності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з власника нерухомості орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований.

12 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №922/981/18 (ЄДРСРУ № 81112600) досліджував питання щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати згідно із статтями 1212-1214 ЦК України за фактичне користування без належних на те правових підстав, земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований.

Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується ЗК України. Так, відповідно до положень статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення відповідачем договору купівлі-продажу нерухомого майна) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

(!!!) Отже, за змістом наведених положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з урахуванням змісту частини 2 статті 120 ЗК України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач є власником нерухомого майна, розташованого на відповідній земельній ділянці, на підставі договору купівлі-продажу, однак матеріали справи не містять доказів належного оформлення відповідачем права користування зазначеною земельною ділянкою, зокрема укладення відповідного договору оренди з міською радою та державної реєстрації такого права.

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 цього Кодексу особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

ВАЖЛИВО: Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

За змістом положень глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Частиною 1 статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 ЗК України).

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України).

ВИСНОВОК 1: З огляду на викладене Відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, що мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20.11.2017 у справі № 922/3412/17.

Водночас за змістом визначення, наведеного у частині 1 статті 79 ЗК, України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до частин 1, 3, 4, 9 статті 79-1 цього Кодексу формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частина 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі").

Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 ПК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 по справі № 920/739/17.

Матеріал по темі: «Законодавчо закріплений мінімальний розмір орендної плати за землю»

Відповідно до частини 2 статті 20 і частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Таким чином, обставини щодо визначення розміру орендної плати на підставі затвердженої у встановленому законом порядку нормативної грошової оцінки земельної ділянки є необхідною умовою для визначення розміру недоотриманого доходу за фактичне користування земельною ділянкою.

ВИСНОВОК 2: Для вирішення даного спору встановленню підлягають наступні обставини, зокрема, 1) чи є спірна земельна ділянка сформованим об'єктом цивільних прав, за користування якою міська рада просить стягнути безпідставно збережені кошти; 2) чи розроблялася, погоджувалася та затверджувалася нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки у визначеному законодавством порядку?

Матеріал по темі: «Орендна плата за земельну ділянку передану в суборенду»

Теги: оренда землі, аренда земли, суборенда, земельна ділянка, земельний податок, плата за суборенду, платник податку, земля в оренду, судова практика, Адвокат Морозов

Процедура і підстави застосування адміністративного арешту контролюючими органами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів.

12 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/2564/17, адміністративне провадження №К/9901/31327/18 (ЄДРСРУ № 81136981) , 21 березня 2019 року в рамках справи № 820/4880/17, адміністративне провадження №К/9901/23896/18  (ЄДРСРУ № 80633143) та ін. досліджував питання процедури і підстав застосування адміністративного арешту контролюючими органами.

Визначення адміністративного арешту, як виняткового способу забезпечення виконання обов'язків платника податків, наведене в пункті 94.1 статті 94 Податкового кодексу України, за своїм змістом однаково охоплює як 1) арешт коштів, так і 2) арешт іншого майна. 

Згідно з пунктом 94.4 статті 94 Податкового кодексу України арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

Арешт коштів на рахунку платника податків відповідно до абзацу другого підпункту 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, є універсальними та визначені пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються за наявності однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника контролюючого органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

ВАЖЛИВО: Із системного тлумачення положень статті 94 Податкового кодексу України Верховним судом не встановлено, що адміністративний арешт коштів платника податків є похідним від адміністративного арешту майна, відмінного від коштів, і може бути застосований судом виключно у випадку існування рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Положення статті 94 Податкового кодексу України не визначає послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів.

Натомість, приписи статті 94 Податкового кодексу України викладаються в єдиному контексті та відповідні правові норми регулюють як правовідносини, що виникають при накладенні адміністративного арешту майна, так і арешту коштів платника податків.

Не підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків у судовому порядку не обмежує право податкового органу на звернення до суду про застосування арешту коштів на рахунках відповідача, але за умови наявності відповідних підстав, визначених Податковим кодексом України.

Необхідно відмітити, що запроваджена п. 94.2.3  ст. 94 Податкового кодексу України   підстава для застосування адміністративного арешту майна платника податків є самостійним приводом для реалізації контролюючим органом заходів податкового примусу виключно за процедурою  ст.94 Податкового кодексу України  і жодним чином не стосується інших аналогічних суміжних процедур, згаданих у п. 20.1.31 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск до обстеження приміщень і територій), п. 20.1.32 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за створення перешкод у діяльності податкового керуючого), п. 20.1.33 ст. 20 (арешт за недостатність майна для погашення податкового боргу), п. 89.4 ст. 89 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск податкового керуючого), п. 91.4 ст. 91 (зупинення операцій на рахунках у банку за невиконання законних вимог податкового керуючого)  Податкового кодексу України.

При цьому за п. 94.2.3  ст. 94 Податкового кодексу України   до винної особи можуть бути застосовані два цілком окремі, самостійні та незалежні один від одного заходи державного податкового примусу, а саме: 1) контролюючим органом - арешт майна платника податків у порядку абз. 1 п. 94.6  ст. 96 Податкового кодексу України  з подальшим судовим підтвердженням відповідно до абз. 1 п. 94.10  ст. 94 цього ж  кодексу; 2) судом - арешт коштів у порядку абз.3 п.94.6 ст.96 Податкового кодексу України за зверненням контролюючого органу.

Такий самий по суті правовий висновок Верховного Суду з приводу застосування  ст.94 Податкового кодексу України  викладений у постанові палати Касаційного адміністративного суду від 27.11.2018 р. по справі №820/1929/17 (касаційне провадження №К/9901/40847/18).

13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 819/2388/17, адміністративне провадження №К/9901/63964/18 (ЄДРСРУ № 79791509) під час вирішення питання щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків зауважив, що відсутність протягом вказаного строку відповідного звернення фіскального органу до суду (протягом 24 годин – ч.2 ст. 283 КАС України) рівно як і  рішення суду про визнання арешту обґрунтованим (протягом 96 годин – п. 94.10 ст. 94 Податкового кодексу України)  зумовлює звільнення з-під адміністративного арешту майна платника податків та унеможливлює його повторне накладення з тих саме підстав.

Отже, вимоги про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, заявлені поза межами 96-годинного строку, не є такими, що можуть бути задоволеними, адже, у цьому випадку, відсутні відповідні обставини, з якими положення статті 94 ПК України пов'язують можливість забезпечення виконання платником податків його обов'язків.

Тобто, за своїм характером та правовим змістом строк у 96 годин є присікальним і поновленню чи продовженню не підлягає.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року по справі № 820/2312/17, адміністративне провадження №К/9901/31351/18 (ЄДРСРУ № 74028729) та від 22 травня 2018 року у справі № 820/2040/17, адміністративне провадження №К/9901/30940/18 (ЄДРСРУ № 74203910).

ВИСНОВОК: Аналіз вищевказаних норм Податкового кодексу України дає підстави вважати, що арешт на кошти платника податків накладається за наявності підстав, визначених пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України та не залежить від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Матеріал по темі: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків»

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки розірвання договору про фінансовий лізинг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки розірвання договору про фінансовий лізинг в частині  нарахування плати за фактичне користування об'єктом лізингу.

11 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №924/590/18 (ЄДРСРУ № 81081577) досліджував питання щодо наслідків розірвання договору про фінансовий лізинг.

Відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувач) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічні положення містяться в ст. 2 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Згідно з ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" (далі - Закон) за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 Закону лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

У пункті 3 ч. 1 ст. 10 Закону зазначено, що лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом.

Частиною 3 ст. 653 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Крім того, п. 7 ч. 1 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу, лізингоодержувач зобов'язаний повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

(!!!) Тобто, наслідками розірвання договору про фінансовий лізинг є, як обов'язок лізингоодержувача повернути предмет лізингу, так і оплата за фактичне користування об'єктом лізингу.

Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

ВИСНОВОК: Ураховуючи, що умови укладеного між сторонами у справі договору про фінансовий лізинг передбачають можливість нарахування лізингодавцем плати за користування об'єктом лізингу після дострокового розірвання договору лізингу, то нарахування плати за фактичне користування об'єктом лізингу за відповідний період є правомірним.

Матеріал по темі: «Підстави недійсності договору фінансового лізингу автомобіля», «Договір фінансового лізингу автомобіля: недійсність правочину»

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Вручення наказу про проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне повідомлення та/або вручення наказу про проведення податкової перевірки. Правові наслідки невручення та/або скасування наказу.

З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція була викладена в рішеннях Верховного суду України від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14 ) та від 16 лютого 2016 року (справа № 21-2749а15 ).

Більше того, 16.01.2018 р. у провадженні № к/9901/881/18 по справі № 805/13237/13-а  (ЄДРСР № 71630430) Верховний суд чітко вказав, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Результати перевірки, отримані внаслідок неправомірних дій органу, у будь-якому випадку не можуть бути підставою для збільшення суми грошового зобов'язання та застосування штрафних (фінансових) санкцій.

Матеріал по темі: «Проведення документальної позапланової податкової перевірки»

Наказ ДПІ про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки скасовується судом, якщо платник податку не був повідомлений про проведення такої перевірки належним чином (ВС/КАС від 02 травня 2018 р. у справі №804/3006/17).

Так, 19 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/924/17, адміністративне провадження №К/9901/40536/18 (ЄДРСРУ №79956751) досліджував питання щодо наслідків відсутності доказів повідомлення платника податку про проведення податкової перевірки та проведення перевірки не на підставі плану-графіку перевірок: відсутність доказів повідомлення платника податку про проведення перевірки та/або проведення перевірки не на підставі плану-графіку перевірок є порушенням порядку проведення перевірки, що дає підстави вважати висновки такої перевірки передчасними, а наслідки такої перевірки у вигляді оскаржуваних податкових повідомлень-рішень неправомірними та такими, що підлягають скасуванню.

Матеріал по темі: «Податківці направили наказ про перевірку менше ніж за 10 днів: чи правомірно це?»

Судами попередніх інстанцій встановлено, що податковий орган всупереч вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України не надіслав рекомендованим листом із повідомленням про вручення наказ про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та повідомлення, вказані документи не було вручено позивачу чи його уповноваженому представнику під розписку.

Згідно вимог пункту 78.4 статті 78 Податкового кодексу України (в редакції, яка діяла на момент перевірки) про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Виходячи із змісту пункту 79.2. статті 92 Податкового кодексу України документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

Суд не погоджується з доводом касаційної скарги, що оскільки позивач відмовився отримувати під розписку копію наказу про призначення перевірки, він належним чином проінформований про таку перевірку.

Суди першої та апеляційної інстанції дійшли вірного висновку, що в випадку відмови особи від отримання наказу під розписку, податковий орган зобов'язаний надіслати наказ платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року у справі № 815/6063/14, адміністративне провадження №К/9901/27560/18 (ЄДРСРУ № 81046777)).

Замість висновку: «Оскільки судом встановлена неправомірність проведеної перевірки, тому і її наслідки, а саме оскаржуване податкове повідомлення-рішення є неправомірним».

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 02.05.2018 р. у справі № 804/3006/17; від 05.05.2018 р. № 810/3188/17; від 18.04.2018 р. № 804/2230/15.

Детальніше: «Визнання протиправним наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Засвідчення адвокатом копії довіреності, виданої на його ім'я

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість засвідчення адвокатом копії довіреності, виданої на його ім'я.

04 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0840/4087/18, адміністративне провадження №К/9901/4008/19 (ЄДРСРУ № 80980223) досліджував питання щодо можливості засвідчення адвокатом копії довіреності, виданої на його ім'я.

За змістом пункту 8 частини 1 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Аналогічні положення закріплено й в частині 1 статті 13 КАС України, яка визначає основні засади (принципи) адміністративного судочинства.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац 3 підпункту 3 пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007).

Згідно із частиною 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у встановлені законом шляхи.

Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку (частина 5 статті 5 КАС України).

Так, частиною 1 статті 293 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Наведеною нормою передбачено право особи подати апеляційну скаргу на рішення, яким розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або містяться судження про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи у відповідних правовідносинах, зважаючи на предмет і підстави позову.

Відповідно до частини 10 статті 44 КАС України якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника).

За змістом пункту 1 частини 4 статті 298 КАС України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Водночас статтею 55 КАС України передбачено право сторони, третьої особи в адміністративній справі, а також особі, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що юридична особа, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 60 КАС України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки.

Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02 червня 2016 року №1401-VIII, яким Конституцію України доповнено статтею 131-2, в силу положень якої представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення здійснюється виключно адвокатами.

Наведене кореспондується з положеннями статті 57 КАС України, в частині 1 якої закріплено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Згідно із частинами 1 та 3 статті 59 КАС України повноваження представників сторін та інших учасників справи - юридичних осіб мають бути підтверджені довіреністю юридичної особи, яка від її імені видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

Враховуючи приписи ч. 4 ст. 59 КАС України, повноваження адвоката, як представника сторони у справі, підтверджуватися довіреністю або ордером, виданими відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», надання інших документів чинна редакція  КАС України  не вимагає.

ВАЖЛИВО: 24 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 822/1734/18, адміністративне провадження №К/9901/55943/18 (ЄДРСРУ № 79409801) зазначив, що адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

Аналогічна позиція викладена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №П/9901/736/18 (провадження №11-989заі18, ЄДРСРУ № 78378934).

Необхідно також відмітити, що повноваження адвоката як представника сторони мають бути підтверджені оригіналом ордера або довіреністю (оригіналом) цієї сторони, що посвідчує такі повноваження, або її копією, засвідченою у визначеному законом порядку, зокрема, особою, яка має повноваження на засвідчення копії довіреності, а відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 20 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат має право, зокрема, посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року у справі № 308/8995/17, адміністративне провадження №К/9901/63565/18 (ЄДРСРУ № 78626691)).

В той же час, повноваження представника юридичної особи, в тому числі суб'єкта владних повноважень, можуть підтверджуватись: довіреністю, яка видана від її імені та підписана особою, уповноваженою на це законом або установчими документами; ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»; копіями цих документів, засвідченими у встановленому законом порядку чи підписом судді.

Матеріал по темі: «Верховний суд: підтвердження повноважень представника юридичної особи»

Окремо необхідно вказати, що 13 лютого 2019 року Верховний Суд  в рамках справи №911/739/15 (ЄДРСРУ № 80036305) вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що у тексті довіреності, на підставі якої адвокат здійснює представництво у суді, обов'язково повинно бути вказано, що її видано саме адвокату.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 12.10.2018 у справі №  908/1101/17, якою було відступлено від висновку Верховного Суду, здійсненому в раніше постанові від 24.04.2018 у справі № 914/2414/17.

(!!!) Тобто жодна норма ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" не встановлює, що в довіреності, виданій на ім'я фізичної особи - адвоката, обов'язково зазначається про те, що такий представник є саме адвокатом.

Статтею 26 Закону №5076 (зокрема, її частинами 1 та 2) визначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

В той же час пунктом 9 частини 1 статті 20 Закону №5076 передбачено, що під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів.

ВИСНОВОК: Вищенаведені законодавчі норми та судова практика Верховного суду  не містять жодних застережень щодо неможливості засвідчення адвокатом копії довіреності, виданої на його ім'я.

Матеріал по темі: «Підтвердження повноважень адвоката на підписання апеляційної/касаційної скарги», «Підтвердження повноважень захисника-адвоката: ордер та/або договір»

Теги: адвокат, довіреність, ордер, засвідчення адвокатом копії довіреності, договір про надання правової допомоги, витяг, судова практика, Адвокат Морозов