Оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рецензування або оскарження в  судовому порядку результатів оцінки майна боржника в рамках виконавчого провадження.

13 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/881/17, провадження № 12-18гс18 (ЄДРСРУ № 72819699) досліджувала питання щодо оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження.

Суд вказав, що правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом № 2658-III.

Згідно із частиною четвертою статті 3 цього Закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону № 2658-III).

Відповідно до статті 33 Закону № 2658-III спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку.

Статтею 32 Закону № 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону.

Відтак, чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна) ним своїх обов'язків.

Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону № 2658-III).

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов'язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

ВАЖЛИВО: Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов'язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів.

Тому доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані.

Відповідності до пунктів 5, 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 04.07.2018 у справі № 711/650/13-ц (провадження № 61-1186св17), у постанові від 30.07.2018 у справі № 23/100-12 та ін.

Враховуючи той факт, що Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого судочинства у учасників провадження є декілька шляхів:

·      Рецензування:

Законом передбачено, що однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб'єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Отже, рецензування звіту з оцінки є єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки…

однак…на відміну від попередньої редакції Закону України «Про виконавче провадження» (1999), у новій редакції Закону відсутнє таке поняття як рецензування, тобто тепер оскаржити результати оцінки майна боржника можна виключно в судовому порядку: «…у разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення (ч. 5 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження») та «спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку» (ст. 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні).

• Судове оскарження:

Візьмемо, для прикладу, постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 р. у справі № 760/16747/18, апеляційне провадження № 22-ц/824/526/2019 (ЄДРСРУ №  79427964).

Так як, предметом даної справи було визнання неправомірними дій державного виконавця та визнання протиправною оцінки майна згідно зі звітом доводи апеляційної скарги про те, що здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання звіту недійсним неможливо колегія суддів відхиляє…

З урахуванням вказаного вище, а також відповідної судової практики вбачається, що суди розглядають оцінку майна, незалежно від суб’єкта її проведення, як процесуальну дію державного виконавця, а й отже вказують на відповідний порядок такого оскарження, передбачений ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» (Стаття 74. Оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби).

Адже, згідно з ст.20 Закону України «Про виконавче провадження» для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання.

Як зазначено у п.8 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень затвердженої Наказом Міністерства  юстиції України  02.04.2012 року №512/59, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 02.04.2012 року №489/20802  в редакції наказу Міністерства  юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 року № 1302/29432 для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна (майнових прав) - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання, а також у разі потреби - перекладача.

А учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб’єкт оціночної діяльності - суб’єкт господарювання ( ч.1 ст.14 Закону).

ВИСНОВОК: Незважаючи на те, що в новому Законі України «Про виконавче провадження» не передбачено такої процедури, як рецензування звіту про оцінку майна, однак експерт керується ще й Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національним стандартом №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою КМУ від 10 вересня 2003 №1440, то на погляд автора, рецензування звіту оцінки майна є ефективним законодавчо встановленим способом спростування цих результатів.

Більше того, редакція нового Закону України «Про виконавче провадження» вже чітко регламентує судове оскарження визначення вартості чи оцінки майна…однак не розкриває чіткого порядку такого оскарження, а тому ще одним ефективним способом є судове оскарження оцінки майна,  як процесуальної дії державного виконавця.

Теги: звіт про оцінку, рецензування, оскарження оцінки майна, експертна оцінка майна, визначення вартості, залучення експерта, виконавче провадження, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Неприйняття податкових накладних: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова зареєструвати податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності»

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/3864/16, адміністративне провадження №К/9901/42132/18 (ЄДРСРУ № 79528077) досліджував питання щодо неприйняття податкових накладних платника податків.

Підставою для неприйняття вищевказаних податкових накладних стало порушення Інструкції з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку, затвердженого наказом ДПА України від 10.04.2008 № 233, а саме: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності».

Відповідно до підпункту 20.1.7 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України) контролюючі органи мають право отримувати від платників податків, платників єдиного внеску та надавати у межах, передбачених законом, документи в електронному вигляді.

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документообіг здійснюється відповідно до законодавства України або на підставі договорів, що визначають взаємовідносини суб'єктів електронного документообігу. Використання електронного документа у цивільних відносинах здійснюється згідно із загальними вимогами вчинення правочинів, встановлених цивільним законодавством.

Загальні принципи організації інформаційного обміну під час подання платниками податків податкової звітності до органів державної податкової служби України в електронній формі із використанням електронного цифрового підпису визначає Інструкція з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 10.04.2008 № 233 (далі по тексту - Інструкція), положення якої були чинними на час виникнення спірних правовідносин.

Пунктом 1 розділу ІІ Інструкції передбачено, що платник податків здійснює формування та подання податкових документів в електронному вигляді відповідно до законодавства із застосуванням спеціалізованого програмного забезпечення формування податкових документів, засобу КЗІ, керуючись цією Інструкцією та договором.

Необхідно вказати, що законодавець передбачив можливість застосування до платника наслідків несвоєчасної реєстрації податкової накладної, передбачених статтею 120-1 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), лише за наявності його вини.

Вказану правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі №815/2745/17  та від 30.01.2018 у справі №816/390/17.

Окрім цього, як вказав Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 23.01.2018 р. по справі №  806/832/17 (ЄДРСРУ №   71789608) Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2010.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що внесення відомостей, що містяться у податковій накладній та/або розрахунку коригування, до Реєстру (далі - реєстрація) здійснюється шляхом подання протягом операційного дня зазначених документів в електронній формі ДФС з використанням електронного цифрового підпису та внесення відповідних відомостей до Реєстру. Операційний день триває з 0 до 23-ї години.

Після надходження податкової накладної та/або розрахунку коригування в електронній формі до ДФС здійснюється їх розшифрування, перевіряється електронний цифровий підпис, визначається відповідність електронного документа формату (стандарту), затвердженому в установленому порядку, та у разі відсутності причин для відмови проводиться їх реєстрація (п. 7 Порядку).

Причиною відмови у прийнятті податкової накладної та/або розрахунку коригування до реєстрації є: 1) наявність помилок під час заповнення податкової накладної; 2) відсутність в Реєстрі відомостей, що містяться у податковій накладній, яка коригується; 3) факт реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування з такими ж реквізитами; 4) порушення вимог щодо наявності суми податку, обчисленої відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 Податкового кодексу України (для податкових накладних та/або розрахунків коригування, що реєструються після 1 липня 2015 р.); 5) порушення вимог, установлених пунктом 201.1 статті 201 та/або пунктом 192.1 статті 192 Податкового кодексу України.

Між тим, розділом VІ додатку І Інструкції встановлено, що договір набирає чинності з моменту його підписання Сторонами. З моменту укладання цього Договору всі попередні домовленості та укладені правочини між Платником податків та органом ДПС з питань електронного обміну інформацією втрачають чинність. Договір діє до закінчення строку чинності посилених сертифікатів відкритих ключів. Якщо Платник податків подає до органу ДПС нові посилені сертифікати ЕЦП, цей Договір вважається пролонгованим до закінчення терміну чинності нових посилених сертифікатів ключів. Орган ДПС має право розірвати Договір в односторонньому порядку у випадку ненадання Платником податків нового посиленого сертифіката (сертифікатів) відкритого ключа замість скасованих або в разі зміни Платником місця реєстрації. У разі припинення дії Договору надісланий Платником податків податковий документ в електронному вигляді не приймається.

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Частиною першою статті 654 ЦК України визначено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, одностороннє розірвання договору означає односторонню волю сторони угоди, яка має право на вчинення таких дій, що, у свою чергу, передбачає доведеність з боку управленої сторони наявності обставин, з якими умови договору пов'язують можливість реалізації права однієї із сторін на одностороннє розірвання договору.

У межах спірних правовідносин законодавством встановлено виключні випадки, які дають право органу ДФС розірвати договір в односторонньому порядку, а саме: у випадку ненадання платником податків нового посиленого сертифіката (сертифікатів) відкритого ключа замість скасованих або в разі зміни платником місця реєстрації.

Між тим, судами попередніх інстанцій не встановлено наявності жодної з вказаних підстав для одностороннього розірвання договору про визнання електронних документів у зв'язку з чим визнано протиправними дії ОДПІ щодо неправомірного розірвання даного договору.

За таких обставин, враховуючи, що станом на дату надіслання позивачем для реєстрації податкових накладних підстав для розірвання в односторонньому порядку договору про визнання електронних документів не було, та такі дії ОДПІ в судовому порядку визнано протиправними.

ВИСНОВОК: Верховний суд вважає безпідставними посилання ДФС України на наявність помилки - «не укладено договір про визнання електронної звітності» - як належну причину для відмови в реєстрації податкових накладних.

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за будь-яке майнове зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за невиконане судове рішення майнового характеру.

31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/4878/16-ц, провадження № 61-1625св18 (ЄДРСРУ № 79543643) досліджував питання щодо стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за майнове зобов’язання.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України у конструкції Цивільного кодексу України розташована у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 Кодексу. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а так само й на грошові зобов'язання, що виникли на підставі рішення суду та за своєю правовою природою носять цивільно-правовий характер.

ВАЖЛИВО: Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов'язань.

Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), відступаючи від висновку Верховного Суду України, зокрема викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).

За змістом наведених норм закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), в постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 459/3560/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 753/23612/15-ц, від 05 вересня 2018  року у справі № 461/479/16-ц, від  22 листопада 2018 року у справі № 761/43507/16-ц, а відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

ВИСНОВОК: На будь-яке грошове зобов'язання поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України в тому числі і на зобов’язання щодо виконання рішення суду майнового характеру.

Аналогічні висновки підтверджені Верховним судом у постановах від 24 січня 2019 року по справі № 758/5545/16-ц, від 23 січня 2019 року по справі № 320/7215/16-ц, від 15 січня 2019 року по справі № 910/17566/17 та ін.

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Чи приймається окреме ППР по нарахуванню пені на узгоджене зобов’язання?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи передбачено діючим законодавством прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання?

31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/14727/14, адміністративне провадження №К/9901/5592/18 (ЄДРСРУ № 79527648) досліджував питання щодо прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання.

Однак перед цим необхідно звернути увагу, що 29 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №0670/4698/12, адміністративне провадження №К/9901/808/18 (ЄДРСРУ № 79472026#) досліджував питання щодо порядку стягнення податкового боргу.

Суд вказав, що узгодження платником податків податкових зобов'язань свідчить про виникнення в нього обов'язку сплатити такі зобов'язання у встановлений законом строк. За закінченням такого строку узгоджені податкові зобов'язання стають податковим боргом, процедура стягнення якого визначена Податковим кодексом України.

Несплачені у встановлений законом строк податкові зобов'язання є податковим боргом платника податків.

Згідно з пунктом 59.1 статті 59 ПК України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до пункту 59.5 цієї статті у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення.

У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).

ВАЖЛИВО: Аналіз вказаної норми свідчить про відсутність обов'язку контролюючого органу направляти платнику податків нову податкову вимогу у випадку збільшення суми податкового боргу. Тобто, в разі коли після направлення платнику податків податкової вимоги сума його податкового боргу збільшується, податкова вимога на збільшену суму податкового боргу не направляється.

Підпунктом 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 ПК України визначено, що податкова вимога вважається відкликаною у разі, якщо сума податкового боргу була погашена самостійно платником податків або органом стягнення.

Отже, лише у разі, якщо платником податків податковий борг був погашений, а через деякий час виник знову, органу державної податкової служби слід направити (вручити) йому нову податкову вимогу на новоутворений податковий борг.

В той же час, відповідно до підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 ПК України пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов'язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

Пеня нараховується після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня (підпункт 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК України).

Між тим, відповідно до ІПК від 03.12.2018 р. № 5082/6/99-99-14-03-03-15/ІПК порядок надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків затверджено наказом Мінфіну від 28.12.2015 р. № 1204 (далі - Порядок № 1204). При цьому Порядком № 1204 не передбачено відображення у податкових повідомленнях-рішеннях, які надсилаються платнику податків за наслідками перевірки, сум пені відповідно до пп. 129.1.1 ПКУ, оскільки на момент їх надіслання (вручення) платникам податків відсутні всі необхідні дані для визначення її суми, зокрема, дата закінчення нарахування пені. Нарахування пені на суму грошового зобов’язання, визначеного контролюючим органом за результатами перевірки, здійснюється в інтегрованій картці платника засобами ІТС "Податковий блок".

Нарахування пені закінчується у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, та/або в інших випадках погашення податкового боргу та/або грошових зобов'язань (129.3.1 пункту 129.3 статті 129 ПК України).

За змістом пункту 129.4 статті 129 ПК України пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Порядок нарахування та погашення пені за платежами, що контролюються органами державної податкової служби, був затверджений чинним на момент виникнення спірних відносин Наказом Державної податкової адміністрації України від 17 грудня 2010 року №953 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2010 року за №1350/18645).

Зазначеними положеннями законодавства не передбачено обов'язку контролюючого органу щодо необхідності прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання.

ВИСНОВОК: Прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання діючим законодавством не передбачено.

Теги: ППР, податкове рішення, окреме рішення, пеня, стягнення пені, нарахування пені, фіскальний орган, податкові спори, узгоджена сума грошового зобов’язання, судова практика, Адвокат Морозов

Сплив позовної давності не є підставою для припинення зобов'язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Сплив позовної давності не передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання.

28 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 345/3476/17, провадження № 61-23583св18 (ЄДРСРУ № 79472783) досліджував питання спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Аналіз частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов'язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.

У частині першій статті 267 ЦК України закріплено, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Тлумачення частини першої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що оскільки сплив позовної давності не призводить до припинення суб'єктивного права або інтересу, не припиняється і кореспондуючий обов'язок особи.

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

ВАЖЛИВО: Аналіз глави 50 ЦК України «Припинення зобов'язання» дозволяє стверджувати, що сплив позовної давності не передбачено як підставу припинення зобов'язання.

Окрім цього, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Такий висновок висловлений Верховним Судом України у постановах: від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17 та від 5 липня 2017 року у справі № 6-1840цс16.

Сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові лише за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18).

ВИСНОВОК: Сплив позовної давності не передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання і ця правова позиція у судовій практиці є незмінною.

Матеріал по темі: «ВСУ: сплив позовної давності не є підставою для припинення іпотеки»

Теги: позовна давність, заява про застосування строків позовної давності, обчислення строку, розрахунок боргу, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання протиправним наказу про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки з підстав не надіслання платнику податків запиту про надання інформації.

28 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8950/15, адміністративне провадження №К/9901/26457/18 (ЄДРСРУ № 79439361) досліджував питання щодо визнання протиправним наказу про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки з підстав не надіслання платнику податків запиту про надання інформації.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України (тут та надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пунктом 75.1 статті 75 ПК України визначено право органів державної податкової служби проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до пункту 79.1 статті 79 ПК України документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником органу державної податкової служби рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.

Як вбачається зі змісту спірного наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, в якості підстави для його прийняття зазначено доповідну записку заступника начальника ДФС з посиланням на підпункт 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

Так, згідно з підпунктом 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

17 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/9880/14, адміністративне провадження №К/9901/8416/18 (ЄДРСРУ № 78589007) в черговий раз що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб саме до початку її проведення.

Отже, лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних, може бути підставою для визнання правомірними дій контролюючого органу щодо проведення невиїзної документальної перевірки.
Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14), від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа N1570/7146/12).

ВАЖЛИВО: Необхідною передумовою для призначення перевірки на підставі підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України є ненадання пояснень та документального підтвердження платником податків на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Між тим, як встановлено судами попередніх інстанцій, докази надіслання позивачу запиту про надання інформації та ненадання останнім відповіді на такий запит ОДПІ до суду не надано. Крім того, відповідачем не надано також жодних доказів наявності інших обставин, що згідно з підпунктом 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України є підставами для призначення документальної позапланової перевірки.

ВИСНОВОК: За таких обставин, Верховний суд вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про відсутність в ОДПІ визначеної в підпункті 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України підстави для проведення документальної позапланової невиїзної перевірки платника податків, у зв'язку з чим прийнятий відповідачем наказ є протиправним та підлягає скасуванню.



Матеріал по темі: «Визнання протиправним наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: документальної, позапланової, невиїзної, податкової, перевірка, платник податку, наказ, запит про надання інформації, податкова перевірка, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов