Відкриття провадження у справі про банкрутство = податкова перевірка

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: відкриття провадження у справі про банкрутство є безумовною підставою для проведення позапланової податкової перевірки банкрута

04 вересня 2024 року Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2504/22 (ЄДРСРУ № 122428661) досліджував питання щодо наслідків відкриття провадження у справі про банкрутство як безумовної підстави для проведення позапланової податкової перевірки банкрута.

Відповідно до Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 №227, Державна податкова служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Відповідно до правового висновку, що викладений у наведеній постанові Верховного Суду від 31.08.2022 № 921/574/20, відокремлений підрозділ ДПС України є органом виконавчої влади й може бути стороною в судовому процесі.

Стаття 78 ПК України визначає порядок та підстави проведення документальних позапланових перевірок. Відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких підстав: розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків.

ВАЖЛИВО: Тобто, відкриття провадження у справі про банкрутство є безумовною підставою для проведення позапланової перевірки платника податків згідно із приписами підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

Суб`єктом документальної перевірки з боку контролюючого органу також може бути платник податку, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство (підпункт 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України), за деякими особливостями у правовому регулюванні, що настають для такого платника податку з відкриттям провадження у справі про банкрутство та визнанням юридичної особи-боржника банкрутом.

У межах проведення такої перевірки у платника податку виникає обов`язок надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки; такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки (пункт 85.2 статті 85 ПК України).

При проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об`єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи; такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності); відповідний запит на отримання копій документів повинен бути поданий посадовою (службовою) особою контролюючого органу не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати закінчення перевірки (пункт 85.4 статті 85 ПК України).

(!) Крім того, податковий орган має право звертатися до суду із заявою про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів у випадках, передбачених цим Кодексом (підпункт 20.1.38 пункту 20.1 статті 20 ПК України).

Документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

За змістом статті 1 КУзПБ грошовим зобов`язанням є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України, зокрема до грошових зобов`язань належать зобов`язання щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника.

Розгляд та визнання грошових вимог податкових органів у процедурах банкрутства здійснюється судами з врахуванням особливостей виникнення (припинення) податкових зобов`язань боржника згідно з вимогами Податкового кодексу України, які є спеціальними нормами права, що регулюють ці питання, якщо такі зобов`язання виникають до моменту відкриття провадження у справі про банкрутство.

Законодавцем у справах про банкрутство обов`язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено на заявника грошових вимог, а предметом розгляду в цьому випадку є вирішення питання про належне документальне підтвердження цих вимог кредитором-заявником; надані кредитором докази мають відповідати засадам належності (стаття 76 ГПК України), допустимості (стаття 77 ГПК України), достовірності (стаття 78 ГПК України) та вірогідності (стаття 79 ГПК України).

Відтак, кінцевою метою здійснення перевірки контролюючим органом в порядку  підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України є, зокрема, повне та достовірне формування грошових вимог податкових органів до боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство. За результатами такої перевірки можуть бути виявлені, зокрема, ознаки фіктивного банкрутства, встановлення недоброчесної поведінки як боржника так і кредиторів, що суперечить меті та принципам процедур банкрутства.

При цьому, слід зауважити, що відповідно до пункту 184.1 статті 184 ПК України анулювання реєстрації платника податку, яка проводиться шляхом виключення з реєстру платників податку, і відбувається у разі якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута.

Тобто, юридична особа втрачає статус платника податків, коли господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію банкрута.

Відповідно до частини другої статті 65 КУзПБ, якщо за результатами ліквідаційної процедури після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна або майно не виявлено чи відсутнє, господарський суд постановляє ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута. Копія цієї ухвали надсилається державному реєстратору для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи - банкрута, а також власнику майна.

Ліквідація боржника - це припинення існування суб`єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом. Ліквідаційна процедура, як стадія провадження у справі про банкрутство, є однією з найбільш ймовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств.

Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором всіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі.

Отже, Кодексом України з процедур банкрутства передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора і є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, що проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури. Обов`язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення.

Звіт та ліквідаційний баланс, як підсумковий документ, що подається ліквідатором господарському суду в зв`язку з закінченням ліквідаційної процедури, не може бути затверджений господарським судом у відсутності доказів аналізу ліквідатором первісної бухгалтерської документації боржника, а також, у відсутності аналізу судом дій ліквідатора щодо виявлення майна банкрута що підлягає включенню до ліквідаційної маси, а також, його дій щодо пошуку нерухомого, рухомого майна банкрута і дебіторської заборгованості (висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.03.2018 у справі № Б-39/134-10, від 26.07.2018 у справі №904/9631/15, від 27.10.2020 у справі № 28/29-б-43/212-2012).

Разом з тим, ухвала суду про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу є судовим актом, який не тільки встановлює обставини відсутності майна боржника для задоволення вимог кредиторів, дає оцінку повноті дій ліквідатора в ході ліквідаційної процедури, але також підсумовує хід процедури банкрутства та закриває провадження у справі про банкрутство. В зв`язку з цим, у підсумковому засіданні суду необхідно дати оцінку в цілому здійсненій процедурі банкрутства.

ВИСНОВОК: Отже, відкриття провадження у справі про банкрутство є безумовною підставою для проведення позапланової перевірки платника податків згідно із приписами підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

 

  

Матеріал по темі: «Кредиторські вимоги податкового органу у справі про банкрутство»

 

 

 

 

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право податкового органу на оскарження рішень суду у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право податкового органу, який не набув статусу учасника справи у справі про банкрутство на оскарження рішень суду першої інстанції

04 вересня 2024 року Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2504/22 (ЄДРСРУ № 122428661) досліджував питання щодо права податкового органу, який не набув статусу учасника справи у справі про банкрутство на оскарження рішень суду першої інстанції.

Частиною 1 статті 2 КУзПБ визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Процедура банкрутства характеризуються специфічним складом учасників (відмінним від складу учасників позовного провадження), кожен з яких наділяється особливим процесуальним правами та обов`язками (в тому числі на апеляційне та касаційне оскарження), що зумовлено характером відносин неплатоспроможності, особливостями провадження у справах про банкрутство, застосуванні притаманних такому провадженню способів захисту її суб`єктів, стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Порядок оскарження судових рішень у процедурах банкрутства врегульовано статтею 9 КУзПБ (перша група судових рішень), а для спорів, які вирішуються в межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ - статтями 255, 287 ГПК України. Використання процесуального фільтру, закріпленого у частині 1 статті 293 ГПК України, узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.

Положення частини 1 статті 287 ГПК України визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на касаційне оскарження судового рішення, і поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки.

За приписами частини 4 вказаної статті особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції. Після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.

(!!!) Суб`єктний склад учасників господарського процесу за Господарським процесуальним кодексом України є іншим, ніж склад учасників у справі про банкрутство за КУзПБ. Перелік учасників провадження у справі про банкрутство не є вичерпним, оскільки до учасників справи про банкрутство наведеними нормами віднесено також інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.

Згідно зі статтею 1 КУзПБ учасниками у справі про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір. Зокрема, сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут).

У справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення, звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

Відповідна правова позиція є усталеною під час перегляду справ про банкрутство та викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19.

Згідно правової позиції Верховного Суду (яка викладена, зокрема, у постановах від 24.01.2023 у справі № 908/1974/21, від 08.08.2023 у справі №908/1277/21) у податкового органу, який не є кредитором у справі, відсутнє право на оскарження судових рішень у справі про банкрутство, відкритій у загальному порядку за заявою кредитора.

Аналізуючи викладену правову позицію Верховного Суду, слід виснувати, що податковий орган, який не набув статусу учасника справи (насамперед статусу кредитора, але не виключно) має право на оскарження ухвали суду першої інстанції про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу, ліквідацію банкрута та закриття провадження у справі виключно за умови доведення ним факту прийняття такого судового рішення про його (податкового органу) права та (або) обов`язки.

Не маючи статусу учасника у справі про банкрутство скаржник позбавлений процесуального права оскарження судових рішень, водночас, пунктом 4 частини 1 статті 287 ГПК України передбачено, що, зокрема, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на ухвали і постанови суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови суду апеляційної інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Верховний Суд звертає увагу, що відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної в постанові від 15.05.2020 у справі № 904/897/19, за приписами процесуального законодавства, судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на час розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

ВИСНОВОК: Отже, податковий орган, який не набув статусу учасника справи має право на оскарження ухвали суду першої інстанції 1) про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу, 2) ліквідацію банкрута та 3) закриття провадження у справі виключно за умови доведення ним факту прийняття такого судового рішення про його (податкового органу) права та (або) обов`язки.

 

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження податковим органом ухвали про банкрутство платника податків»

 

 

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Анулювання паспорту прив`язки при встановленні тимчасових споруд

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для анулювання паспорта прив`язки при встановленні тимчасових споруд 

22 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/4391/21, адміністративне провадження № К/990/8165/23 (ЄДРСРУ № 123241586) досліджував питання щодо підстав для анулювання паспорта прив`язки при встановленні тимчасових споруд. 

Положеннями частини четвертої статті 28 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі також Закон № 3038-VI) визначено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, тобто Мінрегіоном.

Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, в тому числі і отримання паспорта прив`язки тимчасових споруд та умови анулювання дії паспорту прив`язки тимчасових споруд, визначено Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21 жовтня 2011 року (далі також Порядок № 244).

Відповідно до пункту 1.7 цього нормативного документа, розміщення окремих ТС здійснюється згідно з цим Порядком.

Пунктом 2.1 Порядку № 244 визначено, що підставою для розміщення ТС є паспорт прив`язки ТС (додаток 1).

Паспорт прив`язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви (пункт 2.7 Порядку № 244).

Згідно із пунктом 2.10 цього Порядку, паспорт прив`язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку.

Відповідно до пункту 2.11 Порядку № 244, паспорт прив`язки включає: схему розміщення ТС, виконану на топографо-геодезичній основі у масштабі 1:500, а також схему благоустрою прилеглої території; ескізи фасадів ТС у кольорі М 1:50 (для стаціонарних ТС); технічні умови щодо інженерного забезпечення ТС, отримані замовником у балансоутримувача відповідних мереж; реквізити замовника (найменування, П. І. Б., адреса, контактна інформація).

Цей перелік документів є вичерпним.

Відповідно до пункту 2.26. дія паспорта прив`язки ТС анулюється за таких умов:

недотримання вимог паспорта прив`язки ТС при її встановленні;

невстановлення ТС протягом 6 місяців з дати отримання паспорта прив`язки ТС;

надання недостовірних відомостей у документах, зазначених у пункті 2.6 цього Порядку, під час підготовки паспорта прив`язки ТС.

Слід також вказати, що ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. 

ВИСНОВОК: Отже, недотримання вимог паспорта прив`язки при встановленні ТС є підставою для анулювання паспорта прив`язки органом, який його видав.

В той же час, орган місцевого самоврядування не наділений повноваженнями  на зміну або скасування свого рішення ненормативного правового акту виданого виконавчим органом місцевого самоврядування, оскільки таке рішення може прийняти виключно суд.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Ненормативні  правові акти місцевого самоврядування не можуть бути скасовані чи змінені після їх виконання»
 

 

#орган_місцевого_самоврядування, #скасування_акту, #рішення_виконавчого_органу, #місцева_рада, #робочий_орган, #Верховний_суд, #судовий_захист, #Адвокат_ Морозов

 

Ненормативні правові акти місцевого самоврядування не можуть бути скасовані чи змінені після їх виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ненормативні (одноразового застосування) правові акти місцевого самоврядування не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання

22 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/4391/21, адміністративне провадження № К/990/8165/23   (ЄДРСРУ № 123241586) досліджував питання щодо можливості самостійного скасування ненормативних  правових актів місцевого самоврядування після їх виконання.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі також Закон № 280/97-ВР).

Статтею 2 цього Закону визначено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до приписів статті 5 Закону № 280/97-ВР система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; старосту; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

За приписами статті 10 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

Положеннями статті 11 цього Закону передбачено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Своєю чергою, за визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 280/97-ВР, виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

За змістом статті 54 Закону № 280/97-ВР сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада у межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради.

Положення про відділи, управління та інші виконавчі органи ради затверджуються відповідною радою.

Частиною першою та другою статті 59 Закону № 280/97-ВР передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

(!) Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Згідно з пунктом 15 статті 26 Закону № 280/97-ВР до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить: скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень.

Згідно з частиною дев`ятою статті 59 цього Закону, рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.

Частиною десятою статті 59 Закону № 280/97-ВР визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні №7-рп/2009, закріплені у статті 144 Конституції України і статті 59 Закону №280/97-ВР норми про акти органів місцевого самоврядування, крім юридичної форми реалізації завдань і функцій, визначають порядок прийняття і перевірки рішень органів місцевого самоврядування. В Законі встановлено, що ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України та законами України до їх відання, і що рішення відповідної ради може бути внесене на повторний розгляд цієї ж ради (стаття 25, частина четверта статті 59). У Законі передбачено, що рішення виконавчого комітету ради з питань, які належать до компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою, і що раді належить право скасовувати акти виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень (частина дев`ята статті 59, пункт 15 частини першої статті 26).

Системний зміст наведених положень Конституції і законів України дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавцем закріплюється право на зміну та скасування власних рішень.

Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов`язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб`єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування.

Це узгоджується із правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не визначено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Отже, міська рада має повноваження скасувати рішення виконавчого комітету, який створений при ній для здійснення виконавчих функцій, у разі невідповідності їх Конституції чи законам України, іншим актам законодавства.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду 19 вересня 2019 року у справі №369/6820/16-а.

Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону № 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Окрім цього, в Рішенні №7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

ВИСНОВОК: Отже, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Такі рішення можуть бути скасовані або змінені в судовому порядку.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Право органу місцевого самоврядування скасовувати свої рішення»

 

 

Товарознавча експертиза для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Призначення у виконавчому провадженні товарознавчої експертизи для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання

22 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 14/86/2012/5003 (ЄДРСРУ № 123226300) досліджував питання щодо призначення у виконавчому провадженні товарознавчої експертизи для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України "Про виконавче провадження".

В силу статей 129, 1291 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Принцип обов`язковості судового рішення закріплений також у статтях 2, 18, 326 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

У статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі- рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У рішенні від 13.12.2012 № 18-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (частина 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження".

За вимогами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 2 зазначеного Закону передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.У частині першій статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

В частині третій вказаної статті визначено перелік прав, якими наділений виконавець під час здійснення виконавчого провадження, та, відповідно, якими може скористатися для виконання рішення, крім іншого, залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб`єктів оціночної діяльності - суб`єктів господарювання (пункт 15), залучати в разі потреби до проведення чи організації виконавчих дій суб`єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача (пункт 20).

За статтею 60 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу. У разі письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про їх передачу стягувачу, виконавець повертає зазначені предмети боржникові, про що складає акт, і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При цьому внесений стягувачем авансовий внесок поверненню не підлягає.

Стаття 63 Закону України "Про виконавче провадження" визначає порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

У частині 1 статті 63 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

ВИСНОВОК: Отже, подання стягувачем клопотання про призначення у виконавчому провадженні товарознавчої експертизи вказує на доцільність її проведення в контексті саме статті 60 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки в позивача у справі наявні сумніви щодо цілісності майна, переданого відповідачу на зберігання.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника»
 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов