Припинення повноважень директора за рішенням суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення повноважень директора за рішенням суду за позовом самого директора або іншого учасника, якщо директор (учасник) блокує зміну керівника

08 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2253/24 (ЄДРСРУ № 138261818) досліджував питання щодо особливостей припинення повноважень директора за рішенням суду за позовом самого директора або іншого учасника, якщо директор (учасник) блокує зміну керівника.

1. Відповідно до ч.3 ст.99 ЦК повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

У справі №127/27466/20 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку дотримання директором порядку скликання загальних зборів учасників ТОВ та ухилення від розгляду його заяви про звільнення, припинення повноваження директора судом є належним способом захисту (шляхом звернення з позовом про припинення повноважень за рішенням суду)

Також у п.51 постанови від 14.06.2023 у справі №448/362/22 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у випадку відсутності рішення скликаних загальних зборів учасників товариства про звільнення директора товариства, зокрема через неможливість зібрати кворум для проведення цих зборів, директор має право звернутися до суду з вимогою про припинення його повноважень.

Суд касаційної інстанції зауважує, що на розгляді Верховного Суду перебували й інші справи, за результатом розгляду яких було припинено повноваження директора ТОВ, а саме, справа №922/2226/24 (постанова від 04.03.2024) - припинено повноваження директора з огляду на неможливість реалізувати це право в позасудовому порядку; справа №922/4475/23 (постанова від 28.08.2024) - припинено повноваження директора (який одночасно був засновником товариства) з огляду на те, що вичерпано можливості реалізувати це право в позасудовому порядку.

Верховний Суд вважає, що наведена вище позиція Великої Палати Верховного Суду (щодо можливості припинення повноважень директора за рішенням суду за позовом самого директора) має застосовуватися і до ситуації, коли безпосередньо учасник товариства з метою захисту своїх прав звертається до суду з вимогою про припинення повноважень директора з огляду на те, що вирішити це питання в позасудовому порядку (шляхом скликання та проведення загальних зборів) неможливо. 

ВИСНОВОК № 1: Отже у ситуації, коли особа (директор) ініціює скликання загальних зборів для розгляду питання про припинення повноважень директора ТОВ, а товариство (його учасники) блокує скликання зборів та вирішення поставленого питання, суд може ухвалити рішення про припинення повноважень директора.

 

 

2. Верховний Суд звертає увагу, що в даній справі учасниками ТОВ є дві особи, кожній з яких належить частка у розмірі 50% статутного капіталу. Такий розподіл часток (50/50) у функціонуючих товариствах свідчить про намір учасників здійснювати рівноправну участь у діяльності та в безпосередньому управлінні товариством, а також про можливість прийняття рішень лише за їх спільною згодою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що, розглядаючи спори між учасником та господарським товариством, суди мають враховувати, що інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників також не завжди збігаються. Відтак, вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників та самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються шляхом прийняття рішень його колективними органами управління, надавати оцінку добросовісності дій сторін спору щодо можливого захисту ними інтересів інших осіб та можливих наслідків у випадку задоволення таких вимог (постанови від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 03.12.2019 у справі №904/10956/16, від 08.06.2021 у справі №906/1336/19).

(!!!) Таким чином, задоволення позову про припинення повноважень директора ТОВ, який одночасно є учасником цього ТОВ із часткою у статутному капіталі у розмірі 50%, не призведе до порушення його права власності на таку частку.

Більше того, у такому випадку будуть дотримані права як іншого учасника товариства з часткою у тому ж самому розмірі (буде захищеного його право на мирне володіння майном), так і безпосередньо права та інтереси самого товариства.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що в Україні з 24.02.2022 діє правовий режим воєнного стану.

Саме тому, особливо в умовах воєнного стану, може бути типовою ситуація, коли директор фактично припинив відносини з товариством з тих чи інших причин (релокація в інше місто, область, країну; перебування на військовій службі, тривалому лікуванні, місцях позбавлення волі тощо). Водночас, провести загальні збори для заміни такого керівника також може бути неможливо.

З огляду на це, Верховний Суд вважає, що обраний спосіб захисту у вигляді позовної вимоги про усунення директора від виконання обов`язків може бути належним та ефективним способом захисту, а суди повинні розглянути таку вимогу, встановивши при цьому (І) чи дійсно здійснюється блокування роботи товариства, (ІІ) чи дійсно не виконуються повноваження директора ТОВ (якщо так - протягом якого часу), а також (ІІІ) дослідивши вимоги статуту ТОВ щодо порядку скликання та проведення загальних зборів учасників товариства, порядку ухвалення рішень загальними зборами.

ВИСНОВОК № 2: Якщо директор одночасно є учасником товариства та фактично припинив відносини з товариством або блокує зміну керівника, суд може розглянути вимогу про припинення його повноважень за позовом іншого учасника і це буде належним способом захисту, за умови дотримання процедури скликання зборів ТОВ та дослідження доказів ухилення від виконання покладених на нього обов’язків.

 

  

Матеріал по темі: «Заборона директору здійснювати управління ТОВ»

 

 

 

Теги: тов, директор, загальні збори, звільнення, протокол, рішення зборів, протокол зборів, повідомлення, керівник, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов  

Розірвання банком договору із клієнтом в односторонньому порядку на підставі «ризиковості»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова в банківському обслуговуванні шляхом розірвання ділових відносин (розірвання договору) і закриття рахунків на підставі висновків про «ризиковість» клієнта

23липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/5609/24, провадження № 61-10533св25 (ЄДРСРУ № 138464532) досліджував питання щодо розірвання банком договору із клієнтом в односторонньому порядку на підставі «ризиковості»

За договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (частина перша статті 1066 ЦК України).

Банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаній зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом (частини перша, друга статті 1068 ЦК України).

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 651 ЦК України).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 1075 ЦК України банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі наявності підстав, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Залишок грошових коштів на рахунку клієнта повертається клієнту.

Суб`єктами первинного фінансового моніторингу, зокрема, є банки (пункт 1 частини другої статті 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»).

За частиною шостою статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у разі:

неможливості виконувати визначені цим Законом обов`язки або мінімізувати виявлені ризики, пов`язані з таким клієнтом або фінансовою операцією;

наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною.

Неприйнятно високий ризик - максимально високий ризик, що не може бути прийнятий суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу (пункт 39 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»).

Питання відмови від встановлення (підтримання) ділових відносин, проведення фінансової операції врегульовано статтею 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей (абзац 3 частини першої статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»).

Загальні вимоги щодо виконання банками законодавства України з питань фінансового моніторингу встановлені також Положенням № 65 відповідно до якого:

- у випадках, передбачених статтею 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», банк зобов`язаний здійснювати належну перевірку, зокрема, наявних клієнтів (пункт 1 додатку 1 до Положення № 65);

- у випадках, визначених частиною шостою статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», в інших випадках, визначених банком самостійно у внутрішніх документах, зокрема, з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, а також щодо: 1) клієнтів, щодо яких у банку за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ними операцій з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом; 2) клієнтів, щодо яких у банку є підстави вважати, що вони є компаніями-оболонками - банк установлює неприйнятно високий ризик ділових відносин (пункт 61 розділу IV Положення № 65);

- у випадках, встановлених частиною першою статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», банк зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції (пункт 1 додатку 12 до Положення № 65).

У пунктах 34-37 Положення № 65 передбачено, що:

- банк зобов`язаний у своїй діяльності застосовувати ризик-орієнтований підхід, що має бути пропорційним характеру та масштабу діяльності банку;

- ризик-орієнтований підхід має застосовуватися банком на безперервній основі та забезпечувати виявлення, ідентифікацію, оцінку всіх наявних та потенційних ризиків легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, притаманних діяльності банку (ризик-профілю банку) та його клієнтам, а також передбачати своєчасне розроблення заходів з управління такими ризиками, їх мінімізації;

- банк документує процес застосування ризик-орієнтованого підходу таким чином, щоб бути здатним продемонструвати його суть (зокрема те, у чому полягає різниця в підходах), прийняті банком рішення під час його застосування та обґрунтованість таких рішень;

- банк, застосовуючи ризик-орієнтований підхід, має утримуватися від необґрунтованого застосування де-рискінгу. Зазначений підхід протирічить ризик-орієнтованому підходу та не сприяє фінансовій інклюзії.

При цьому банк самостійно у внутрішніх документах, зокрема, із запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, визначає:

- критерії ризиків з урахуванням критеріїв ризиків, установлених у додатку 19 до Положення № 65, типологічних досліджень, результатів національної оцінки ризиків, а також рекомендацій Національним банком; пріоритетність/значущість розроблених критеріїв ризику, враховуючи можливі наслідки/вплив таких ризиків, та встановлює їм відповідну питому вагу для здійснення подальшої оцінки рівня ризику (пункти 45, 46 розділу IV Положення № 65);

- види необхідних до вжиття банком заходів та обсяг необхідної додаткової інформації для здійснення заходів належної перевірки (пункт 5 додатку 6 до Положення № 65);

- порядок дій стосовно відмови банку від встановлення (підтримання) ділових відносин/відкриття рахунка (обслуговування), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунку/відмови від проведення фінансової операції у випадках, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (підпункт 8 пункту 26 розділу ІІІ Положення № 65);

- порядок відмови в передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» випадках від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) або проведення фінансової операції, що також має містити (пункт 8 додатку 12 Положення № 65);

- складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» у кожному випадку (підпункт 3 пункту 8 додатку 12 Положення № 65);

- порядок інформування клієнта про відмову в установленні (підтриманні) із ним ділових відносин з обов`язковим зазначенням дати відмови та відповідних підстав відмови, визначених статтею 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини цієї статті підпункт 5 пункту 8 додатку 12 Положення № 65).

Водночас право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з указаних підстав за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, виходячи із встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

Подібні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19 та від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20, від 30 жовтня 2023 року у справі № 522/14008/21, від 27 травня 2026 року у справі № 212/7909/24.

У постанові від 09 січня 2024 у справі № 922/1253/23 Верховний Суд зазначив, що приписи статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів» уповноважують банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, проте банк зобов`язаний підтвердити існування правових підстав для встановлення неприйнятно високого ризику.

Отже, для визнання (не)правомірності такого рішення банк повинен надати суду докази, які саме фінансові операції клієнта є підозрілими, в чому полягає така підозра та на яких доказах вона ґрунтується.

ВИСНОВОК: Саме банк повинен надати допустимі докази щодо належного документування процесу застосування ризик-орієнтованого підходу до клієнта та обґрунтувати застосування таких санкцій.

 

 

Матеріал по темі: «Систематичне зарахування коштів на банківські рахунки фізособи»

 

  

 

Теги: банківський рахунок, блокування карти, ризик_орієнтований підхід, банк, суб`єкт первинного фінансового моніторингу, фінмоніторинг, неприйнятно високий ризик, закриття рахунків, відмова банку в обслуговуванні,  запобігання_протидія_легалізації_відмиванню_доходів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Право вимоги за договором позики у порядку спадкування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо переходу право вимоги за договором позики у порядку спадкування

01 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/17779/22-ц, провадження № 61-4053св26 (ЄДРСРУ № 137916012) досліджував питання щодо переходу право вимоги за договором позики у порядку спадкування.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. 

Сам собою факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. 

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд. 

У разі встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним (25 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 182/1802/22, провадження № 61-7000св25 137690837).

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

ВИСНОВОК: Право вимоги за договором позики у порядку спадкування переходить до спадкоємця, що відповідає положенням статей 1218, 1219 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Зобов’язання з договору позики або розпискою про отримання грошей в борг»

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Право прийомних батьків загиблого військовослужбовця на отримання грошової допомоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право прийомних батьків військовослужбовця, як членів сім`ї останнього, на отримання одноразової грошової допомоги

30 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/59/25, адміністративне провадження № К/990/36351/25 (ЄДРСРУ № 137871592) досліджував питання щодо права прийомних батьків військовослужбовця, як членів сім`ї останнього, на отримання одноразової грошової допомоги

Закон № 2011-XII визначає коло осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги. Згідно з статтею 16-1 цього Закону у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого). Утриманцями вважаються члени сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" за загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста (особу, звільнену з військової служби, смерть якої настала протягом року після звільнення).

Таким чином, законодавець встановив виключне коло осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги. До такої категорії осіб належать: 1) батьки; 2) один із подружжя, який не одружився вдруге; 3) діти, які не досягли повноліття; 4) утриманці загиблого (померлого). Більш широкому тлумаченню норма статті 16-1 Закону № 2011-XII не підлягає.

Верховний суд звертає увагу, що позивачка помилково розширює коло осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, зазначаючи членів сім`ї.

(!) Зміни до законодавства, які набрали чинності після настання події, з якою закон пов`язує виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги, зокрема щодо розширення кола осіб, які можуть бути віднесені до членів сім`ї військовослужбовця, не мають зворотної дії в часі та не підлягають застосуванню до правовідносин, у межах яких право на таку допомогу виникло до набрання чинності відповідними змінами.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 12.05.2026 у справі №280/1098/25, від 02.06.2026 у справі №560/9476/25.

Відповідно до статті 256-1 Сімейного кодексу України прийомна сім`я - сім`я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Згідно з статтею 256-2 Сімейного кодексу України прийомні батьки - подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Прийомні батьки несуть обов`язки по вихованню та розвитку дітей, передбачені статтею 150 цього Кодексу. Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

Частиною третьою статті 256-3 Сімейного кодексу України передбачено, що прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім`ї до досягнення 18-річного віку. Після досягнення 18-річного віку такі особи у разі продовження навчання в закладі загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої чи вищої освіти можуть, за їх вибором, продовжити проживати і виховуватися у цій прийомній сім`ї до закінчення такого закладу.

Особи з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, яким встановлено інвалідність, за їхнім вибором можуть продовжити проживати та виховуватися у прийомній сім`ї до досягнення ними 23-річного віку незалежно від того, чи навчаються вони у закладі загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти.

Частиною першою статті 6 Сімейного кодексу України передбачено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Згідно з частиною першою статті 34 Цивільного кодексу України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

ВИСНОВОК: Відповідно, якщо загиблий військовослужбовець досяг повноліття, то з цієї дати права та обов`язки прийомних батьків припинилися (вони не відносяться до категорії батьків в розумінні статті 16-1 Закону № 2011-XII), відповідно, і статус загиблого також змінився.

  

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту перебування особи на утриманні з метою грошової допомоги у зв`язку зі смертю військовослужбовця»

 

 

 

 

Апеляційне оскарження ухвали про відмову в поновленні строку на подання відзиву

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на подання відзиву

28 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової Касаційного цивільного суду в рамках справи № 543/671/25, провадження № 61-12801св25 (ЄДРСРУ № 133750183) досліджував питання щодо апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на подання відзиву.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).

Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Положеннями частини першої статті 353 ЦПК визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Так, окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк (пункт 10 частини першої статті 353 ЦПК України).

ВИСНОВОК: Ухвала суду першої інстанції в частині відмови у поновленні строку на подання відзиву може бути оскаржена в апеляційному порядку на підставі пункту 2 частини першої статті 353 ЦПК України.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки вирішення спору за наявності нерозглянутого клопотання»

 

 

Теги: ухвала, суд, відзив, поновлення строку, апеляційне оскарження, судовий процес, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Спосіб захисту права інвестора або замовника будівництва

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ефективний спосіб захисту речового права замовника на нерухомість, яке є частиною об`єкта закінченого будівництвом (не прийнятого в експлуатацію)

23 липня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 727/6125/23, провадження № 14-76цс25 (ЄДРСРУ № 138533609) досліджувала питання:

- чи є ефективним спосіб захисту речового права замовника на нежитлове приміщення, яке є частиною об`єкта закінченого будівництвом (не прийнятого в експлуатацію), шляхом оспорювання правочинів, якими відчужувалося це приміщення;

- чи може замовник будівництва вимагати витребування майна (віндикацію) до моменту офіційного прийняття об`єкта в експлуатацію.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України). Шляхом здійснення правосуддя суд захищає осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені, не визнані або оспорюються. Розпорядження правом на захист є фундаментальним приписом цивільного законодавства і полягає у наданні особі можливості застосувати визначені законом або договором способи захисту.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та інтересів, а також вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права. Такі способи мають бути доступними та ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що застосування конкретного способу захисту залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд повинен захистити право у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права, характеру його порушення та спричиненим наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Правомірність способу захисту означає його відповідність правовій природі відносин, що виникли між сторонами, тоді як ефективність характеризує дієвість такого способу у відновленні порушеного права.

Згідно із частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків; 9) відшкодування моральної шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів влади. Суд може захистити право й іншим способом, встановленим договором, законом або судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних (а так само інших зобов`язальних) відносин, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У такому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною правочину, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, визначених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що власник може витребувати належне йому майно від останнього набувача незалежно від кількості попередніх відчужень. При цьому оспорювання ланцюга договорів чи рішень органів влади не є ефективним способом захисту. Якщо має бути застосована вимога про витребування майна (віндикація), то вимоги про визнання права власності чи інші преюдиційні вимоги є неефективними. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 та інших.

Для застосування такого ефективного та правомірного способу захисту права власності, як віндикація, не вимагається дезавуювати (скасовувати, визнавати незаконними, недійсними тощо) усі проміжні рішення та правочини, на підставі яких чи у зв`язку з виконанням яких попередні набувачі спірного майна ставали їх зареєстрованими власниками (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2025 року у справі № 911/906/23).

14 вересня 2021 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 359/5719/17, в якій позивач (інвестор) захищав своє речове право на нерухоме майно (квартиру) в об`єкті, що будувався. Спір полягав у тому, що відповідач відчужив майнові права на нерухоме майно, що належали позивачу, іншій особі. За результатами розгляду справи Велика Палата дійшла висновків, що інвестор після виконання ним фінансових зобов`язань за укладеними договорами купівлі-продажу цінних паперів та резервування об`єкта нерухомості (чи аналогічними правочинами, що підтверджують здійснення інвестування) отримує документи, які підтверджують реальність такого правочину та встановлюють для нього його особисті майнові права на конкретний об`єкт нерухомого майна. Для отримання права власності на такий об`єкт нерухомості інвестор має вчинити дії, щоб трансформувати свої майнові права у власність шляхом державної реєстрації речових прав на цей об`єкт нерухомості, за умови завершення будівництва новоствореного об`єкта нерухомості відповідно до вимог чинного законодавства та прийняття такого нерухомого майна до експлуатації (статті 328, 331 ЦК України).

Як вже зазначалося, інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з якою був споруджений об`єкт інвестування, набуває первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

(!!!) Інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (статті 392, 388 ЦК України). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (стаття 228 ЦК України).

Розвинувши наведений вище висновок Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що відповідна трансформація («майнові права» у «право власності») відбувається незалежно від того, кому ці права належать - інвестору (за відповідним договором) чи забудовнику (на підставі статей 331, 876 ЦК України, у разі відсутності інвесторів) [пункт 188 постанови від 06 лютого 2025 року у справі № 911/899/22 (911/1842/23)].

У справі № 694/1726/18 Верховний Суд зазначив, що на підставі віндикаційного позову може бути витребуване з чужого незаконного володіння майно, яке є індивідуально визначеним.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правові висновки щодо способу захисту речових прав інвестора на об`єкт новоствореного нерухомого майна, викладені у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, мають універсальний характер та застосовні й до правовідносин за участю замовника будівництва, за умови наявності в такого суб`єкта правових підстав для первісного набуття права власності на завершений будівництвом об`єкт (прийнятий в експлуатацію).

Системне тлумачення положень статей 328, 331, 415, 876 ЦК України у їх взаємозв`язку свідчить, що замовник будівництва є первинним носієм майнових прав на об`єкт будівництва, якщо інше не встановлено законом або договором. За своєю правовою природою майнові права замовника на новостворюваний об`єкт нерухомості є тотожними за змістом майновим правам інвестора, оскільки ці суб`єкти наділені правомочністю на трансформацію зазначених речових прав у повноцінне право власності після закінчення будівництвом об`єкта та прийняття його в експлуатацію.

Правовий статус суб`єктів правовідносин (зокрема, замовника, забудовника чи інвестора) не є вирішальним критерієм для обрання належного способу захисту порушеного права. Ключовим чинником для застосування відповідного інструментарію захисту є підстави виникнення майнових прав, що ґрунтуються на факті створення нової речі (стаття 331 ЦК України). У разі якщо відповідний суб`єкт забезпечив дотримання встановленого законом порядку спорудження об`єкта та (або) зберіг за собою обсяг майнових прав на нього, він є первісним набувачем права власності щодо такого майна.

З огляду на викладене у разі оспорювання або невизнання речових прав замовника на майно, що перебуває в процесі створення, останній має право на захист шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав на усе таке майно в цілому (об`єкт архітектури) або його частину та витребування своєї власності (майнових прав) з незаконного володіння іншої особи (статті 388, 392 ЦК України). Такий підхід дозволяє суду не лише відновити правове становище первісного власника, а й надати належну оцінку поведінці набувача, забезпечуючи справедливий баланс між інтересами сторін та пропорційність втручання у право власності з урахуванням приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Натомість спосіб захисту прав шляхом визнання договору про відчуження спірного нерухомого майна (ланцюга правочинів) недійсним не лише є неефективним, а й може призвести до непропорційного і безпідставного втручання у права третьої особи (останнього володільця). Під час розгляду такої позовної вимоги питання добросовісності набуття спірного майна останнім володільцем не досліджується належним чином, що позбавляє особу юридичних гарантій захисту права власності. Задоволення подібних вимог без застосування механізму віндикації фактично нівелює принцип правової визначеності та захисту легітимних очікувань добросовісного набувача.

Велика Палата Верховного Суду водночас зазначає, коли внаслідок втрати речового права на земельну ділянку завершення будівництва, прийняття об`єкта нерухомості в експлуатацію та подальша державна реєстрація права власності на нього стають юридично неможливими, а віндикаційний механізм захисту майнових прав - недієвим, відбувається трансформація способу захисту порушеного права з речово-правового на зобов`язальний. За таких умов суб`єкт, який фактично поніс витрати на створення відповідного майна, проте був позбавлений можливості набути право власності на нього в натурі, має право вимоги щодо відшкодування вартості таких витрат. 

Захист майнових інтересів особи у спірних правовідносинах підлягає оцінці крізь призму «правомірних очікувань», що становить невід`ємну складову права на мирне володіння майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Особа, яка здійснювала будівництво, добросовісно, покладаючись на наявне право користування земельною ділянкою, мала законне та обґрунтоване сподівання на набуття права власності на результати власних інвестицій або принаймні на отримання співмірної майнової компенсації.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявні підстави для відступу від висновків, висловлених Верховним Судом у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 23 липня 2024 року у справі № 727/11510/23 та від 19 жовтня 2023 року у справі № 727/7731/22, що полягають у визнанні ресцисорного позову в подібних спірних правовідносинах як належного та ефективного способу захисту.

ВИСНОВОК: Належним та ефективним способом захисту прав особи, яка є первісним носієм майнових прав на спірне приміщення, є пред`явлення позову про визнання майнових прав на спірне приміщення та витребування цього майна з незаконного володіння іншої особи (останнього набувача права власності).

 

Матеріал по темі: «Щодо суб`єктів, які можуть брати участь у створенні нерухомого майна»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов