Розмежування преюдиційних обставин та правової оцінку наданої судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмежування преюдиційних обставин, які не підлягають повторному доказуванню, та правової оцінку, наданої судом певному факту

04 липня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10365/15 (ЄДРСРУ № 128687644) досліджував питання щодо розмежування преюдиційних обставин та правової оцінку наданої судом.

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Такий припис спрямований на забезпечення дотримання принципу правової визначеності та його складової - res judicata.

В основі принципу правової визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися (пар.61 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brumarescu v. Romania" (заява №28342/95). Базове тлумачення принципу res judicata вміщено в рішеннях ЄСПЛ у справах "Ryabykh v. russia" (заява №52854/99), "Науменко проти України" (заява №41984/98), "Pravednaya v. russia" (заява №69529/01), "Христов проти України" (заява №24465/04), "Понамарьов проти України" (заява №3236/03), в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності.

Принцип res judicata передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків (постанова Верховного Суду від 28.04.2023 у справі №904/5121/19).

Крім того, цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення (постанова Об`єднаної палати від 18.08.2023 у справі №927/211/22).

Поняття "перегляд" охоплює не лише перегляд рішення суду нижчої інстанції судом вищої інстанції в межах однієї справи чи перегляд рішення за нововиявленими обставинами. У рішенні ЄСПЛ від 25.11.2021 у справі "Центр "Украса" проти України" (заява №2836/10) ЄСПЛ дійшов висновку, що судові рішення у провадженні №15/140 фактично нівелювали результати провадження №12/254, що призвело до порушення принципу юридичної визначеності (констатував порушення п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Об`єднана палата доходить висновку, що правило про звільнення від доказування, передбачене ч.4 ст.75 ГПК, має абсолютний характер, така його дія спрямована на те, щоб спір між сторонами вирішувався в одній судовій справі, а не був штучно розбитий на декілька позовів/справ, де сторони мали би можливість подавати нові докази на підтвердження чи спростування тих самих фактів.

Інше тлумачення, яке вказує на можливість "спростування преюдиційних обставин" за допомогою нових доказів, призводить до розмивання змісту ч.4 ст.75 ГПК, а відтак до правової невизначеності - адже не зрозуміло, за яких умов, керуючись якими критеріями, суд, замість застосування приписів ч.4 ст.75 ГПК, має надати стороні можливість доводити/спростовувати за допомогою нових доказів ті чи інші обставини, що входять до предмету доказування і були вже встановлені в іншій справі за участю тих самих сторін.

Зазначене узгоджується із висновком Об`єднаної палати, викладеним у постанові від 18.06.2021 у справі №910/16898/19:

"Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Цей правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі №922/2391/16".

(!) Винятками із загального правила, передбаченого ч.4 ст.75 ГПК, є випадки, встановлені, зокрема, частинами 5, 6, 7 цього Кодексу.

Так, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ч.5 ст.75 ГПК).

Обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (ч.6 ст.75 ГПК).

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду (ч.7 ст.75 ГПК).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі №910/6355/20 звернула увагу на те, що у вирішенні питання щодо наявності підстав для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин варто також ураховувати положення частин 6, 7 ст.75 ГПК, відповідно до яких обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Аналізуючи положення ч.7 ст.75 ГПК, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі №917/1345/17 (п.32) дійшла висновку, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

У п.7.10 постанови від 01.09.2020 у справі №907/29/19 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

Отже, потрібно чітко розмежовувати преюдиційні обставини, які не підлягають повторному доказуванню, та правову оцінку, надану судом певному факту.

При цьому необхідно керуватися основними засадами (принципами) господарського судочинства та не допускати їх порушення. До таких засад, як зазначалося, відноситься принцип верховенства права, елементом якого є принцип правової визначеності, в основі якого, у свою чергу, лежить положення res judicata.

Отже, задля дотримання принципу правової визначеності у певних випадках обов`язковими можуть бути визнані навіть ті обставини із інших справ, які не є преюдиційними.

Об`єднана палата вважає, що правило про звільнення від доказування, передбачене ч.4 ст.75 ГПК,  має абсолютний характер, така його дія спрямована на те, щоб спір між сторонами вирішувався в одній судовій справі, а не був штучно розбитий на декілька позовів/справ, де сторони мали би можливість подавати нові докази на підтвердження чи спростування тих самих фактів.

(!!!) Інше тлумачення, яке вказує на можливість "спростування преюдиційних обставин" за допомогою нових доказів, призводить до розмивання змісту ч.4 ст.75 ГПК, а відтак до правової невизначеності - адже не зрозуміло, за яких умов, керуючись якими критеріями, суд, замість застосування приписів ч.4 ст.75 ГПК, має надати стороні можливість доводити/спростовувати за допомогою нових доказів ті чи інші обставини, що входять до предмету доказування і були вже встановлені в іншій справі за участю тих самих сторін.

Зазначене узгоджується із висновком Об`єднаної палати, викладеним у постанові від 18.06.2021 у справі №910/16898/19.

ВИСНОВОК: Об`єднана палата вважає, що наявні підстави для відступу від висновків щодо застосування норм ч.4 ст.82 Цивільного процесуального кодексу України та ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, які за змістом подібні до положень ч.4 ст.75, та містяться у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 18.09.2019 у справі №357/16765/14-ц, від 25.04.2023 у справі №761/37438/20 та Касаційного адміністративного суду від 16.11.2023 у справі №600/1876/22-а, від 25.11.2022 у справі №600/1167/22-а, від 29.02.2024 у справі №420/13121/22, від 22.09.2022 у справі №420/4977/20, від 20.12.2024 у справі №380/16592/22 та передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування принципу «jura novit curia»(«суд знає закон»)»

 

 

Теги:  res judicata, остаточність судового рішення, поновлення строків на оскарження, принцип юридичної визначенності, ЄСПЛ, Європейський суд, судова практика, Адвокат Морозов

«Віндикаційний імунітет для майна проданого в порядку виконання судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

«Віндикаційний імунітет» (майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача) для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення

25 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/17112/21, провадження № 61-8393св24 (ЄДРСРУ № 128594907) досліджував питання щодо «віндикаційного імунітету» (майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача навіть у разі подальшого скасування рішення) до майна, яке було продане чи передане на виконання рішення суду .

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України).

Відповідно у контексті наявності (відсутності) волі продавця майна в процедурах примусового відчуження в межах виконавчого провадження слід враховувати обмеження правосуб`єктності власника майна, яке у даному випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження державний виконавець здійснює покладені на нього функції з реалізації майна, на яке звернено стягнення; натомість у боржника як власника майна у межах виконавчого провадження залишається процесуальне право оскарження рішень, дій, бездіяльності державного виконавця, право оскарження судових актів (рішень, ухвал), а також право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця. Саме тому відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (див. пункти 6.34., 6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Цей суд вже звертав увагу, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27липня 2023 року в справі № 932/1139/21 (провадження № 61-475св23)

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).

Віндикаційний імунітет (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України), при якому не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець. Завдяки віндикаційному імунітету, який передбачений парламентом для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.

Обміркувавши викладене, Верховний суд зауважує, що:

добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знає і не може знати, що отримує майно від особи, яка не має права на його відчуження;

завдяки «віндикаційному імунітету», який передбачений парламентом для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення;

при «віндикаційному імунітеті», що закріплений для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України) не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець.

ВИСНОВОК: До майна, яке було продане чи передане на виконання рішення суду діє «віндикаційний імунітет», а тому воно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача навіть у разі подальшого скасування рішення.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Електронні торги проведені на підставі правочину, який в подальшому було визнано недійсним»

 

Теги: віндикаційний імунітет, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Позов прокурора про повернення земельних ділянок, які відчужені на користь третіх осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов прокурора про витребування на користь держави (територіальної громади) земельних ділянок, отриманих з порушенням приписів законодавства та відчужених на користь третіх осіб

07 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 354/612/15-ц, провадження № 61-375св25 (ЄДРСРУ № 128653959) досліджував питання щодо вимоги про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, як неналежний спосіб захисту своїх прав, при позовах прокурора при витребуванні на користь держави (територіальної громади) земельних ділянок, отриманих з порушенням приписів законодавства та відчужених на користь третіх осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК).

Верховний Суд раніше висловлював правову позицію щодо застосування відповідних норм права, що враховується у цих правовідносинах відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК.

Так, цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 20 березня 2025 року у справі № 354/680/15-ц (провадження  № 61-12821св24)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника.

Верховний Суд також сформував сталу практику в аналогічних справах за позовами прокурора про витребування на користь держави (територіальної громади) земельних ділянок, отриманих з порушенням приписів законодавства та відчуженої на користь третіх осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17).

Власник з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19).

(!!!) У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК, є неефективними.

У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту порушеного права. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про витребування майна.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК є ефективним способом захисту порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала на те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Враховуючи зазначене, а також те, що спірна земельна ділянка зареєстрована на праві приватної власності за ТОВ, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту своїх прав шляхом визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку першого набувача землі ( фізичної особи ), що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

ВИСНОВОК: Отже, у аналогічних справах права держави на земельну ділянку порушує не сам державний акт на землю першого набувача землі, а обставини її отримання з порушенням закону та відчуження у подальшому третій особі (ТОВ), тому ефективним способом захисту права державної власності є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на земельну ділянку.

 

 

 

Матеріал по темі: «Витребування неправомірно отриманих земель державної чи комунальної власності»
 

 

 

ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, публічний інтерес, суспільний, витребування земельної ділянки, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, використання земельної ділянки без достатніх правових підстав, судова практика, Адвокат Морозов

Спецконфіскація автомобіля як знаряддя вчинення злочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості спецконфіскації автомобіля, якщо не доведено що транспортний засіб був знаряддям злочину

07 травня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 335/12523/23, провадження № 51-3838км24  (ЄДРСРУ № 127326367) досліджував питання щодо особливостей спецконфіскації автомобіля, якщо не доведено що транспортний засіб був знаряддям злочину.

Частиною 1 ст. 98 КПК передбачено, що речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, які були об`єктом кримінально-протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально-протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до положень ч. 9 ст. 100 КПК питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, наданих суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 96-1 КК спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Зв приписами п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо майно використано як засіб чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

ВИСНОВОК: Якщо у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, відсутні будь-які посилання на використання обвинуваченим автомобіля як знаряддя злочину, без якого кримінальне правопорушення не було б вчинено - спеціальна конфіскація щодо транспортного засобу не підлягає застосуванню.

 

Матеріал по темі: «Закриття кримінального провадження, якщо не встановлено злочинця»

Стягнення банківського вкладу у разі неналежного оформлення договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення коштів за договором банківського вкладу у разі недотримання уповноваженими працівниками банку внутрішніх вимог щодо оформлення вкладу

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 306/44/22, провадження № 61-1800сво24 (ЄДРСРУ № 128594915) досліджував питання щодо стягнення коштів за договором банківського вкладу у разі недотримання уповноваженими працівниками банку внутрішніх вимог щодо оформлення вкладу.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Поняття «майно» в частині першій статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення (SUK v. UKRAINE, № 10972/05, § 22, ЄСПЛ, від 10 березня 2011 року).

(!) Стосовно банківських вкладів Європейський суд з прав людини вважає, що вони беззаперечно становлять «майно», яке належить заявникам згідно зі статтею 1 Першого протоколу і не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають (GAYDUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 45526/99, 46099/99, 47088/99, 47176/99, 47177/99, 48018/99, 48043/99, 48071/99, 48580/99, 48624/99, 49426/99, 50354/99, 51934/99, 51938/99, 53423/99, 53424/99, 54120/00, 54124/00, 54136/00, 55542/00, 56019/00, ЄСПЛ, від 02 липня 2002 року).

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Тлумачення частини третьої статті 1060 ЦК України свідчить, що банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за вкладом із спливом строку, який встановлений у договорі банківського строкового вкладу.

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина друга статті 640 ЦК України).

Об`єднана палата вже вказувала, що:

у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду);

реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18));

під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація; правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами: першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін; зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів, (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20)).

Верховний Суд України зазначав, що відсутність реєстрації договору банківського вкладу, і як наслідок, необлікування на рахунку банку грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу, не можна вважати недодержанням письмової форми договору банківського вкладу за наявності ощадної книжки (сертифіката) чи іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту, і є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Відповідні юридичні факти (відсутність банківських рахунків, і як наслідок, необлікування на них грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу) слід кваліфікувати як невиконання банком своїх обов`язків за договором банківського вкладу (див. постанови Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-20цс12 та від 06 червня 2012 року у справі № 6-17цс12).

Велика Палата Верховного Суду вказувала, що:

оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства та/чи умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Відкриття відповідних рахунків та облік на них коштів у національній та іноземній валютах, залучених згідно з чинним законодавством від юридичних і фізичних осіб на підставі укладених у письмовій формі договорів банківського вкладу (депозиту), є обов`язком банку. Необлікування банком таких коштів не можна вважати недодержанням сторонами відповідного договору банківського вкладу (депозиту) його письмової форми (див. пункти 67, 68 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19));

суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору (див. пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19));

оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Аналогічний правовий висновок Велика Палата Верховного Суду викладала у своїй постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (див. пункт 7.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року в справі  № 175/4639/19 (провадження № 61-11582сво21) зазначено, що:

«місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що факт укладення вказаних депозитних договорів підтверджується Витягом з електронного додатка до договору про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, що за своїм юридичним змістом фактично є формою банківської виписки (довідки) за всіма банківськими договорами позивача, що є предметом розгляду. Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-244цс21)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) вказано, що:

«з огляду на те, що позивачі правомірно сподівалися на належне оформлення вказаних договорів вкладу з відповідачем, а обов`язок забезпечення належного виконання працівниками відповідача посадових інструкцій лежить на банківській установі, особи, винні в порушенні правил банківських операцій, у спірних правовідносинах діяли від імені банку та розпоряджалися на власний розсуд коштами вже після передачі їх на депозит, отже, вчиняли протиправні дії стосовно коштів, які перейшли у власність відповідача. Позивачі не можуть бути відповідальними за порушення, вчинені посадовими особами відповідача, оскільки ними виконані умови укладених угод. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про наявність між сторонами договірних правовідносин за договорами банківського вкладу.

Суди правильно вказали, що задоволення позовних вимог з підстав статей 1172, 1192 ЦК України за встановлених фактичних обставин справи не відповідатиме вимогам чинного законодавства, оскільки з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода злочином його працівників.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 308/6023/15-ц (провадження № 61-4447сво18) зроблено висновок про те, що зобов`язання з відшкодування шкоди, як правило, може мати місце лише за відсутності договірних правовідносин. Наявність кримінального правопорушення не впливає на договірні правовідносини, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

Також суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що позивачі мають право вимоги до банку про повернення вкладів за договорами банківського вкладу, нарахованих процентів згідно умовами договорів та застосування наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором. Такі висновки узгоджуються з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав відступати».

ВИСНОВОК:

договір банківського вкладу є реальним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу);

парламентом у частині першій статті 1059 ЦК України розмежовано власне письмову форму (тобто коли вчиняється сторонами письмовий договір, який підтверджує внесення коштів вкладником) та замінники письмової форми договору банківського вкладу (зокрема, ощадна книжка, сертифікат чи інший документ, коли письмовий договір не вчинявся сторонами). Письмова форма договору банківського вкладу внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми банку;

оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства та/чи умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Відсутність банківських рахунків, і як наслідок, необлікування на них грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу) слід кваліфікувати як невиконання банком своїх обов`язків за договором банківського вкладу.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування статей 1058, 1059, 1064, 1065 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2023 року в справі № 306/1119/21 (провадження № 61-6392св23) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22  грудня 2023 року в справі № 308/9488/21 (провадження № 61-11449св23).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Докази укладання договору банківського вкладу (депозиту)»
 

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов

Земельний сервітут (право користування чужою земельною ділянкою)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: встановлення земельного сервітуту  (право користування чужою земельною ділянкою)

01 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/11252/19, провадження № 61-7125св24 (ЄДРСРУ № 128595203) досліджував питання щодо встановлення земельного сервітуту  (право користування чужою земельною ділянкою).

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містяться у статті 321 ЦК України.

Статтею 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в-1) право на будівництво та розміщення об`єктів нафтогазовидобування; в-2) право на розміщення об`єктів трубопровідного транспорту; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).

Відповідно до статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Частина перша статті 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частиною першою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом (див. висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18 від 12 квітня 2022 року у справі № 306/612/20, від 01 лютого 2023 року у справі № 345/4572/20, від 13 березня 2023 року у справі № 297/363/18).

Тлумачення цих норм свідчить про те, що умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб.

Передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду не має підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 08.12.2021 року у справі №686/18456/18, від 12.04.2022 року у справі №306/612/20, від 01.02.2023 року у справі №345/4572/20.

ВИСНОВОК: Умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, разом з цим передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки.

 

 

 

Матеріал по темі: «Передумова для встановлення земельногосервітуту за рішенням суду»

 

 

 

Теги: сервітут, встановлення сервітуту, користування чужим майном, потреби власника земельної ділянки, неможливість задовольнити потреби, судова практика, Адвокат Морозов