Відсутність коштів для сплати судового збору у органу держвлади

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право прокурора звертатися з позовом до суду у разі відсутності коштів для сплати судового збору у органу державної влади 

20 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/8168/23, адміністративне провадження № К/990/5173/25 (ЄДРСРУ № 126003956) досліджував питання щодо недостатності фінансування органу державної влади, відсутність у нього коштів для сплати судового збору, як підстава для представництва інтереси держави прокурором. 

Верховний суд зазначає, що недостатнє фінансування органу державної влади, відсутність у нього коштів для сплати судового збору не свідчить про наявність виключного випадку, за якого прокурор може представляти інтереси держави, оскільки таким виключним випадком у спірних правовідносинах є нездійснення чи неналежне здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, наданих йому законодавством функцій.

Такий правовий висновок міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 240/2186/21 та від 30 серпня 2022 року у справі № 405/5302/20.

Також, недотримання відповідачем вимог процесуального кодексу при реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення не може слугувати підставою для звернення прокуратури з апеляційною скаргою замість нього, позаяк це призведе до порушення принципу юридичної визначеності та рівності учасників справи перед законом і судом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2024 року у справі № 279/538/22.

Отже, відсутність коштів для сплати судового збору чи фінансові труднощі органу державної влади не є підставою для звернення прокурора до суду. У разі звернення до суду прокурор повинен обґрунтувати необхідність свого втручання в процес і довести, що відповідний орган влади не виконує свої функції належним чином.

Разом з цим, 10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/1829/23, адміністративне провадження № К/990/23652/23 (ЄДРСРУ № 116212163) досліджував питання щодо відсутність у міськради коштів на сплату судового збору як безумовну підставу для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Зокрема, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи позивача про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади  та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Крім того, правовий висновок про те, що прокурор уповноважений звертатися до суду для захисту інтересів держави в суді в особі органу, до компетенції якого належить захист інтересів держави у відповідній сфері, у разі невиконання або неналежного виконання цим органом своїх повноважень, у тому числі з огляду на відсутність бюджетних асигнувань на сплату судового збору, міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15 та від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, та Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 926/14/19, від 1 червня 2021 року у справі №910/11956/20 та від 9 червня 2021 року у справі № 920/839/20.

На цій підставі колегія суддів дійшла висновку про дотримання прокурором встановленого статтею 53 КАС України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» порядку звернення до суду з позовом для захисту інтересів держави та про наявність підстав для такого захисту.

ВИСНОВОК: Відсутність у міськради бюджетних асигнувань на сплату судового збору (не) може бути розцінено як безумовна підстава для представництва прокурором інтересів держави в суді, хоча в рамках діючого законодавства прокурор має право вступати у справу лише у випадках, коли орган державної влади неналежно здійснює захист інтересів держави або взагалі не здійснює його.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність у міськради коштів на сплату судового збору як підстава для звернення прокурора в суд»
 

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Запобігання зловживанню процесуальними правами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: суспільна небезпека зловживання процесуальними правами в судочинстві

10 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/10183/22, адміністративне провадження №К/990/20687/24 (ЄДРСРУ № 125756734) досліджував питання щодо суспільної небезпеки зловживання процесуальними правами в судочинстві.

У випадку зловживання учасником судового процесу його процесуальними правами суд застосовує до нього заходи, визначені  Законом.

У цьому контексті важливо згадати, що обов`язок суду вживати всіх заходів, спрямованих на попередження і протидію зловживанню процесуальними правами, ґрунтується також на положеннях низки міжнародних актів, зокрема Конвенції, а на важливості дотримання принципу неприпустимості зловживання процесуальними правами у судочинстві неодноразово наголошував у своїх рішеннях ЄСПЛ. Зокрема, закріплення у Конвенції статті 17 було зумовлено тим, що не можна виключати, що особа або група осіб намагатимуться покладатися на права, закріплені у Конвенції, задля отримання можливості здійснення діяльності, спрямованої на знищення цих прав [45] (див. рішення ЄСПЛ у справах «Perincek v. Switzerland», заява № 27510/08, пункт 113; «Zdanoka v. Latvia», заява № 58278/00, пункт 99).

Стаття 17 Конвенції забороняє знищення та надмірне обмеження прав і свобод, закріплених у Конвенції. Вона застосовується до держав, груп та окремих осіб. Водночас текст статті 17 Конвенції випливає зі  статті 30 Загальної декларації прав людини (1948), згідно з якою ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права здійснювати будь-яку діяльність або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації. Еквівалентні положення до статті 17 Конвенції містяться також у  Міжнародному пакті про громадянські і політичні права  (1966), який у  статті 46  містить таку норму: ніщо у  цьому Пакті  не може тлумачитись як приниження значення постанов Статуту Організації Об`єднаних Націй і статутів спеціалізованих установ, що визначають відповідні обов`язки різних органів Організації Об`єднаних Націй і спеціалізованих установ щодо тих предметів, яких стосується  цей Пакт; у статті 47 Американської конвенції з прав людини (1969): Комісія вважає неприйнятним розгляд будь-яких петицій або повідомлень, зокрема, якщо вони складені з очевидним порушенням встановлених вимог або значною мірою дублюють аналогічні петиції або повідомлення, що раніше розглядалися Комісією або іншою міжнародною організацією; у статті 54 Хартії основних прав Європейського Союзу (2000): ніщо у цій Хартії не може тлумачитись як право здійснювати будь-яку діяльність або вчиняти будь-які дії, спрямовані на порушення прав і свобод, викладених у цій Хартії, або на їх обмеження більшою мірою, ніж передбачено цією Хартією.

Окрім того, слід згадати Рекомендацію R(84)5 Комітету міністрів державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи від 28 лютого 1984 року (Рекомендація R(84)5) та Рекомендацію R(95)5 Комітету міністрів державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних або комерційних справах від 7 лютого 1995 року (Рекомендація R(95)5). Зокрема, у Рекомендації R(84)5 констатується, що деякі норми судочинства, прийняті державами-членами, можуть стати перешкодою ефективного здійснення правосуддя, оскільки ними можуть іноді зловживати або маніпулювати для затягування судового розгляду; потрібно забезпечити доступ сторін до спрощених і більш швидких форм судочинства та захистити їх від зловживань або затримок, зокрема, наділивши суд повноваженнями вести судочинство більш ефективно. У зазначеному міжнародному документі визначено такі принципи судочинства, спрямовані на вдосконалення судової системи: 1) судочинство зазвичай має складатися не більше ніж із двох судових засідань; суд повинен уживати заходів щодо того, щоб усі дії, необхідні для проведення другого засідання, застосовувалися своєчасно, не допускаючи затримки; 2) стосовно будь-якої сторони повинні застосовуватися санкції, якщо вона, отримавши судове повідомлення, не вчинить процесуальних дій у строки, встановлені законом або судом; 3) коли сторона подає явно необґрунтований позов, суд повинен мати повноваження приймати рішення у справі на основі спрощеної процедури і, якщо це необхідно, накладати на цю сторону штраф або виносити рішення про відшкодування збитків іншій стороні; 4) коли сторона під час судового розгляду поводиться недобросовісно та явно порушує процедуру з очевидною метою затягнути розгляд справи, суд повинен мати повноваження або негайно прийняти рішення по суті, або застосувати такі санкції, як, наприклад, накласти штраф, зобов`язати відшкодувати збитки або позбавити права на процесуальні дії; в особливих випадках суд повинен стягувати з адвоката судові витрати. У  статті 4 Рекомендації  R(95)5 визначено заходи щодо запобігання будь-яким зловживанням системою оскарження. Зокрема зазначається, що для запобігання будь-яким зловживанням системою або процедурою оскарження державам слід передбачити можливість прийняття деяких або всіх таких заходів: вимагати від осіб, які подають скаргу на ранньому етапі, подання розумних підстав для своїх скарг і вказівок використаних засобів правового захисту; дозволити суду другої інстанції відхиляти відповідно до спрощеної процедури (наприклад, без інформування про це іншої сторони) будь-які скарги, що видаються йому явно необґрунтованими, нерозумними або поданими з наміром дошкулити; у цих випадках суд також може впливати на особу за допомогою таких санкцій, як накладення штрафу; коли вимушені затримки виникають із вини однієї зі сторін, вимагати від цієї сторони покриття додаткових витрат, зумовлених затримкою.

(!!!) Загалом зловживання процесуальними правами в судовому процесі підриває не лише засади здійснення правосуддя, але і шкодить міжнародному іміджу України як правової держави. Крім того, вказує на те, що значна частина Рішень ЄСПЛ стосувалася саме питання зловживання процесуальними правами. Важливо, що у рішеннях ЄСПЛ уже сформувалася стала практика щодо порядку здійснення принципу неприпустимості зловживання процесуальними правами в судовому процесі. Зокрема, у деяких рішеннях ЄСПЛ указує на пряме застосування статті 17 Конвенції у таких випадках: якщо заявник, по суті, прагне використати основне положення Конвенції як основу для права здійснювати будь-яку дію або будь-яку діяльність, спрямовану на знищення будь-яких прав і свобод, закріплених у Конвенції, Суд застосовує статтю 17 і відхиляє подану скаргу як несумісну ratione materiae з положеннями Конвенції відповідно до п.п. 3 і 4 ст. 35; Суд може застосувати статтю 17 за власною ініціативою та оголосити заяву неприйнятною de plano (рішення у справах «Norwood v. the United Kingdom», заява № 23131/03 [54]; «Belkacem v. Belgique», заява № 34367/14, п. п. 33-36 [55]; «Witzsch v. Germany» (№ 2), заява № 7485/03 [56]; «Roj TV A/S v. Denmark», заява № 24683/14, п. 30).

З огляду на вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що 1) у разі виявлення зловживання процесуальними правами суд зобов`язаний ужити заходів, спрямованих на попередження та/або протидію такому зловживанню, що зумовлено необхідністю: а) захисту процесуальних прав інших сторін, зокрема, щодо розгляду та вирішення справ у «розумні строки»; б) гарантувати дотримання всіма учасниками справи обов`язку виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; в) захисту довіри до суду, професійності та авторитету суддів; г) своєчасного, всебічного, повного та об`єктивного встановлення всіх обставин справи, вирішення справи, а також винесення рішення за умови правильного застосування норм матеріального права, дотримання норм процесуального права; ґ) гарантувати виконання всіма учасниками судового процесу всіх процесуальних обов`язків, визначених законом або судом. Водночас учасники справи також повинні мати активну позицію щодо інформування суду про виявлені випадки зловживання процесуальними правами іншими учасниками з викладенням відповідних доводів і наданням доказів; 2) заходи процесуального примусу, які можуть застосовуватись адміністративним судом із метою протидії зловживанню процесуальними правами, можна класифікувати на заходи прямої відповідальності (попередження, видалення із зали судових засідань, привід, штраф, винесення окремої ухвали) та заходи непрямої (додаткової) відповідальності (залишення без розгляду або повернення позову, апеляційної чи касаційної скарги, заяви, клопотання; покладення на сторону, яка допустила зловживання процесуальними правами, судових витрат повністю або частково, незалежно від результатів вирішення спору; припинення врегулювання спору за участю судді тощо); 3) особливості судочинства певним чином впливають на можливість визнання тієї чи іншої дії (бездіяльності) учасника справи зловживанням процесуальними правами, а також обрання судом заходів із протидії такому зловживанню, зокрема: а) розмір штрафу, визначений у  КАС України; б) значна частина позивачів, зокрема у соціальних спорах, звільнена від сплати судового збору, тому до цих осіб, за загальним правилом, неможливо застосувати такий захід, як покладення на позивача судових витрат; в) суб`єкт владних повноважень може неправомірно (об`єктивно або суб`єктивно) перешкоджати ефективному розгляду справи (неявка, ненадання відзиву, неякісна підготовка апеляційних та касаційних скарг, пропуск процесуального строку, несплата судового збору тощо), посилаючись на бюрократичні процедури та «колективну» відповідальність; надалі такий суб`єкт владних повноважень може вказати на «поганий» суд, який нібито не дозволив захистити суспільні інтереси або інтереси держави; г) наявність у деяких спорах (екологія, благоустрій, надра тощо) третьої «неявної» сторони - суспільства (суспільних інтересів), не представлених у суді жодним спеціальним суб`єктом (представником).

До проявів зловживання процесуальними правами в судочинстві належить неявка в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

ВИСНОВОК: Суспільна небезпека зловживання процесуальними правами в судочинстві полягає у тому, що дії (бездіяльність), які становлять зміст такого зловживання правом, спричиняють настання негативних наслідків, що можуть проявлятися для учасників справи у недосягненні судом завдань судочинства та для суду та усієї судової системи - у зниженні рівня довіри до судової гілки влади, у поставленні під сумнів професійності та авторитету суддів. Крім того, зловживання процесуальними правами має безпосередній вплив на збільшення бюджетних витрат на судову систему.

 

 

Матеріал по темі: «Повернення апеляційної скарги з підстав зловживання процесуальними правами»

 

 

 

 

Теги: зловживання процесуальними правами, процесуальна диверсія, нецензурна лайка, безпідставний відвід, однакові клопотання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визначення вартості матеріального збитку при ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду при визначенні вартості матеріального збитку транспортного засобу при ДТП

02 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/15321/20, провадження № 61-5479св24 (ЄДРСРУ № 126485878) досліджував питання щодо особливостей та судової практики Верховного суду при визначенні вартості матеріального збитку транспортного засобу при ДТП.

У разі настання страхового випадку страховик (страхова компанія) у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV).

У зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки (стаття 29 Закону №1961-IV).

(!!!) Відповідно до пункту 7.38 Методики значення коефіцієнту фізичного зносу приймається таким, що дорівнює 0 для нових складників КТЗ, строк експлуатації яких не перевищує, зокрема, 5 років-для легкових КТЗ виробництва країн СНД, та 7 років-для інших легкових КТЗ.

У пункті 7.39 Методики визначено, що винятком стосовно використання зазначених вимог є: а) якщо КТЗ експлуатуються в інтенсивному режимі (фактичний пробіг щонайменше вдвічі більший за нормативний); б) якщо складові частини кузова, кабіни, рами відновлювали ремонтом або вони мають корозійні руйнування чи пошкодження у вигляді деформації; в) якщо КТЗ експлуатувалося в умовах, визначених у пункті 4  таблиці 4.1 додатка 4.

Розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від страхової суми, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих. Страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту(пункт 12.1. статті 12 Закону №1961-IV).

Страхувальником або особою, відповідальною за завдані збитки, має бути компенсована сума франшизи, якщо вона була передбачена договором страхування (пункт 36.6 статті 36 Закону №1961-IV).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц неодноразово звертала увагу на те, що у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної страхувальником за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту страхового відшкодування належним відповідачем буде страховик. Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України, реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194 цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним правилом зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Разом з тим, визначаючи розмір майнової шкоди, спричиненої позивачу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди пошкодженням його автомобіля, суд першої інстанції помилково взяв до розрахунку вартість відновлювального ремонту, оскільки у даному випадку розмір майнової шкоди  суд повинен був вираховувати із суми, що є вартістю матеріальної шкоди, завданої власнику пошкодженого КТЗ, оскільки відшкодуванню у даному випадку підлягає саме різниця між отриманим позивачем страховим відшкодуванням та завданою матеріальною шкодою, а не відновлювальним ремонтом.

При цьому стягнення з відповідача на користь позивача різниці між отриманим позивачем страховим відшкодуванням та вартістю відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу буде поліпшенням стану пошкодженої речі у порівнянні із тим, що існував до ДТП. Між тим, автомобіль мав певний знос, у тому числі й його пошкоджені деталі, що підлягають заміні, то заміна їх саме на нові буде поліпшенням стану вказаного автомобіля, тобто, по суті, необґрунтованим збагаченням його власника за рахунок відповідача, що не передбачено законом.

(!!!) Так, у відповідності до ст.22 ЦК України, відшкодуванню підлягають саме збитки, а не вартість ремонту без урахування зносу, що також узгоджєуться із положеннями ст.1192 ЦК України.

У відповідності до приписів статті 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (тобто реальні збитки).

При цьому приписи статті 1192 ЦК України передбачають, що розмір збитків до відновлення пошкодженої речі, тобто, приведення її у той стан, який існував до пошкодження (у даному випадку до ДТП). Тобто, таке відновлення не є поліпшенням стану пошкодженої речі у порівнянні із тим, який існував до ДТП. Між тим, якщо автомобіль мав певний знос, у тому числі й його пошкоджені деталі, що підлягають заміні, то заміна їх саме на нові буде поліпшенням стану вказаного автомобіля, тобто, по суті, необґрунтованим збагаченням його власника за рахунок відповідача.

Методика товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів (затв. Наказом Мінюсту України та Фонду держмайна України від 24.11.2003 № 142/5/2092, з подальшими змінами та доповненнями) визначає, що вартість матеріального збитку визначається як суму вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників КТЗ (п.8.3 Методики, у якому також наводиться відповідна формула).

Як вже зазначалося, відповідно до статей 22, 1192 ЦК України, власник пошкодженого майна має право на відшкодування саме матеріального збитку, вартість якого визначається саме із урахуванням зносу складників транспортного засобу. Оскільки заміна таких складників зношеного транспортного засобу на нові буде не поновленням стану до того, який існував до порушення прав власника транспортного засобу, а поліпшення у порівнянні зі станом до, у даному випадку, ДТП. Тому правових підстав для стягнення на користь позивача будь-яких сум, поза межами визначеної вартості матеріального збитку, немає.

Отже, у методиці товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів вартість матеріального збитку визначається як сума вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників КТЗ, а власник пошкодженого майна має право на відшкодування саме матеріального збитку. Вартість такого збитку визначається саме із урахуванням зносу складників транспортного засобу, оскільки заміна таких складників зношеного транспортного засобу на нові буде не поновленням стану до того, який існував до порушення прав власника транспортного засобу, а поліпшення у порівнянні зі станом до, у даному випадку, ДТП. Тому відсутні правові підстави для стягнення на користь позивача будь-яких сум, поза межами визначеної вартості матеріального збитку.

Таким чином, ураховуючи виплачену страховиком потерпілому суму страхового відшкодування (з урахуванням франшизи та коефіцієнту фізичного зносу), з відповідача підлягає стягненню різниця між фактичним розміром шкоди (матеріальним збитком) і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Якщо для відновлення пошкодженого у дорожньо-транспортній пригоді транспортного засобу ремонт здійснюється методом заміни складових частин, що були пошкоджені, на нові, страховик за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності відшкодовує не повну вартість цих складових частин, а з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу складників аварійно пошкодженого транспортного засобу.

Разом з тим, власник пошкодженого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди транспортного засобу має право на відшкодування у повному обсязі завданої йому майнової шкоди. Якщо цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то у такому разі майнова шкода повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, у загальному порядку.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 331/6395/18, від 19 липня 2021 року у справі №206/3219/15-ц, від 24 червня 2019 року у справі №562/2018/16-ц, від 17 жовтня 2019 року №439/1356/16-ц, від 19 липня 2021 року у справі №206/3219/15-ц, від 21 жовтня 2019 року у справі №331/2414/16-ц, від 24 жовтня 2019 року у справі №758/2874/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №212/2534/16-ц.

Є і зворотня судова практика, зокрема Верховний Суд України у постанові від 02.12.2015 у справі № 6-691цс15 дійшов висновку, що правильним є стягнення з винного водія різниці між фактичною вартістю ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки у цьому випадку у страховика не виник обов`язок з відшкодування такої різниці незважаючи на те, що вказані збитки є меншими від страхового відшкодування (страхової виплати).

Аналогічні висновки, викладено Верховним Судом у постановах від 14.02.2018 у справі №754/1114/15-ц, від 21.02.2020 у справі №755/5374/18, від 22.04.2020, у справі №756/2632/17, від 22.04.2021 у справі №759/7787/18, від 11.08.2021 у справі №554/8473/19.

Таким чином, різницю між фактичною вартістю ремонту з урахуванням заміни деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, повинна сплачувати особа, з вини якої настав страховий випадок.

Вказана позиція підтверджується постановою Верховного Суду від 25.11.2019 у справі №761/41395/16-ц.

 

 

 

Матеріал по темі: «Хто зобов`язаний сплатити при ДТП різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою?»
 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Орган реєстрації (перереєстрації) транспортних засобів як податковий агент

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є податковим агентом орган, який здійснює реєстрацію (перереєстрацію) транспортних засобів у разі здійснення фізичною особою операцій з продажу транспортних засобів?

Порядок оподаткування операцій з продажу або обміну рухомого майна визначений пунктом 173.1 статті 173 ПКУ, якої встановлено, що дохід платника податку від продажу (обміну) об’єкта рухомого майна протягом звітного податкового року оподатковується за ставкою, визначеною в пунктом 167.2 статті 167 ПКУ, тобто 5 відсотків від розміру отриманого доходу.

Дохід від продажу (обміну) об’єкта рухомого майна (крім легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів) визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче оціночної вартості цього об’єкта, визначеної згідно із законом.

Дохід від продажу (обміну) легкового автомобіля, мотоцикла, мопеда визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче середньоринкової вартості відповідного транспортного засобу або не нижче його ринкової вартості, визначеної згідно із законом (за вибором платника податку).

Як виняток, із положень пункту 173.1 статті 173 ПКУ, не підлягає оподаткуванню дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року одного з об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда (абзац перший пункт 173.2 статті 173 ПКУ).

Дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року другого об’єкта рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда, підлягає оподаткуванню за ставкою 5 відсотків, визначеною пунктом 167.2 статті 167 ПКУ (абзац другий пункту 173.2 статті 173 ПКУ).

Дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) протягом звітного (податкового) року третього та наступних об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля та/або мотоцикла, та/або мопеда або іншого транспортного засобу підлягає оподаткуванню за ставкою 18 відсотків, визначеною пунктом 167.1 статті 167 ПКУ (абзац третій пункту 173.2 статті 173 ПКУ).

Разом з тим, пунктом 173.6 статті 173 ПКУ встановлено, що дохід від операцій з продажу (обміну) об’єктів рухомого майна, що здійснюються фізичними особами – нерезидентами, оподатковується згідно з статтею 173 ПКУ в порядку, встановленому для резидентів, за ставкою, визначеною в пункті 167.1 статті 167 ПКУ, тобто 18 відсотків.

Продаж резидентами та нерезидентами успадкованого (отриманого в подарунок) об’єкта рухомого майна підлягає оподаткуванню згідно з положеннями статті 173 ПКУ (пункт 173.7 статті 173 ПКУ).

Для цілей пункту 173.4 статті 173 ПКУ платник податку самостійно визначає суму податку і сплачує його до бюджету через банки, небанківських надавачів платіжних послуг/емітентів електронних грошей.

Фізична особа (продавець) у разі нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу рухомого майна з іншою фізичною особою є відповідальною згідно з вимогами розділу IV ПКУ за нарахування та утримання податку на доходи фізичних осіб та сплачує (перераховує) його до відповідного бюджету за місцем нотаріального посвідчення таких договорів, а в інших випадках – сплачує (перераховує) податок на доходи фізичних осіб до відповідного бюджету за своєю податковою адресою (підпункти «б» та «в» підпункту 168.4.5 пункту 168.4 статті 168 ПКУ).

Згідно з абзацом другим п. 173.3 ст. 173 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI (далі – ПКУ) у разі продажу (обміну) об’єкта рухомого майна за посередництвом юридичної особи (її філії, відділення, іншого відокремленого підрозділу) або представництва нерезидента чи фізичної особи – підприємця або укладення та оформлення договорів відчуження транспортних засобів у присутності посадових осіб органів, які здійснюють реєстрацію (перереєстрацію) транспортних засобів, такий посередник або відповідний орган виконує функції податкового агента стосовно подання до контролюючого органу інформації про суму доходу та суму сплаченого до бюджету податку в порядку та строки, встановлені для податкового розрахунку, а платник податку під час укладання договору зобов’язаний самостійно сплатити до бюджету податок з доходу від операцій з продажу (обміну) об’єктів рухомого майна.

Абзацом сьомим п. 173.4 ст. 173 ПКУ передбачено, що органи, у присутності посадових осіб яких між фізичними особами здійснюються укладення та оформлення договорів купівлі – продажу (міни, поставки), а також інших договорів, здійснюють у встановленому законом порядку реєстрацію таких транспортних засобів за наявності оціночної або середньоринкової вартості такого рухомого майна та документа про сплату податку сторонами договору, обчисленого в установленому ПКУ порядку, та щомісяця в порядку, встановленому розд. IV ПКУ, подають до контролюючого органу податковий розрахунок, подання якого передбачено п.п. «б» п. 176.2 ст. 176 ПКУ, в якому зазначають інформацію про такі договори (угоди), включаючи інформацію про суму доходу та суму сплаченого до бюджету податку.

(!!!) Якщо об’єкт рухомого майна продається за посередництвом юридичної особи – комісіонера, то така особа вважається податковим агентом платника податку стосовно оподаткування доходів, отриманих таким платником податку від такого продажу.

Таким чином, якщо фізична особа здійснює продаж рухомого майна за посередництвом юридичної особи – комісіонера, то такий комісіонер вважається податковим агентом платника податку стосовно оподаткування доходів, отриманих таким платником від такого продажу та повинен до або під час виплати доходу фізичній особі утримати та сплатити податок на доходи фізичних осіб за рахунок такої фізичної особи до бюджету за місцезнаходженням юридичної особи – комісіонера.

Водночас, порядок подання річної податкової декларації про майновий стан і доходи визначено статтею 179 ПКУ, згідно з абзацом четвертим пункту 179.2 статті 179 якого обов’язок платника податку щодо подання податкової декларації вважається виконаним і податкова декларація не подається, крім випадків, коли подання Декларації прямо передбачено ПКУ, якщо такий платник податку отримував, зокрема, доходи від операцій продажу (обміну) майна, дарування, дохід від яких відповідно до ПКУ не оподатковується, оподатковується за нульовою ставкою та/або з яких при нотаріальному посвідченні договорів, за якими був сплачений податок відповідно до розділу IV ПКУ.

Декларація подається за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб – до 1 травня року, що настає за звітним, крім випадків, передбачених розділом IV ПКУ (підпункт 49.18.4 пункту 49.18 статті 49 ПКУ).

  

За матеріалами: Категорія 103.22 "ЗІР"

 

 

Матеріал по темі: «Донарахування податкових зобов’язань за продану автівку по заниженій вартості»
 

 

Теги: знижка, скидка, додаткове благо, продаж товару зі знижкою, дохід фізособи, військовий збір, оподаткування, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Згода органів опіки при примусовій реалізації майна в якому зареєстровані діти

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання держвиконавцем згоди органів опіки при примусовому зверненні стягнення на предмет іпотеки в якому зареєстровані діти

17 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13689/22 (ЄДРСРУ № 126682999) серед іншого досліджував питання щодо отримання держвиконавцем згоди органів опіки при примусовому зверненні стягнення на предмет іпотеки в якому зареєстровані діти.

Відповідно до положень частин першої, шостої статті 48 Закону № 1404-VIII звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку № 2831/5 у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).

У разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII (пункт 28 розділу VIII Інструкції № 512/5). Це кореспондує пункту 3 розділу ІІ цієї Інструкції.

Вимога про отримання державним або приватним виконавцем дозволу органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема, передбачених статтями 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", від можливого порушення.

Отже, враховуючи вимоги Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" та положення Інструкції № 512/5 державний або приватний виконавець у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, має обов`язок отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна.

Подібні за змістом висновки викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 751/15667/15-ц, від 25.11.2019 у справі № 718/482/15-ц, від 15.02.2023 у справі № 2-537/11).

Відповідно до пунктів 66-67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866, з метою укладення правочинів щодо нерухомого майна, право власності або користування, яким має дитина, до органів опіки та піклування мають звертатися батьки або особи, які їх замінюють, тобто особи, які є власниками майна або законними представниками дитини, у разі якщо остання є власником, й заінтересовані в укладенні правочину.

У постанові від 15.02.2023 у справі № 2-537/11 Верховний Суд виснував, зокрема, що: "… законодавство України не визначає порядку надання органом опіки та піклування такої згоди.

З метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмови) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом у порядку, встановленому в статті 435 ЦПК України.

Під час розгляду такої заяви (подання) суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні; чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення; чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання; чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання; яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини".

У постанові  від 26.10.2021 у справі № 755/12052/19 Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у вирішенні питання: чи є відсутність згоди органу опіки та піклування при примусовому виконанні судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів підставою для висновку про неможливість державного або приватного виконавця вчиняти виконавчі дії щодо продажу такого майна, зазначила, зокрема, що:

"… Вимога про отримання дозволу Держвиконавцем від органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема передбачених статтями 17 та 18 Закону про охорону дитини, статтею 12 Закону про основи созахисту, від можливого порушення.

Якщо суд приймає рішення про солідарне стягнення з боржника та його поручителя коштів у рахунок погашення їх зобов`язань перед кредитором, то суд не досліджує питання прав тих чи інших осіб, які пов`язані з можливими об`єктами жилої нерухомості, які вже сам Держвиконавець відповідно до Закону про виконавче провадження визначає до реалізації, зокрема, на відкритих торгах для забезпечення виконання цього судового рішення. А відтак проведення такої реалізації майна, в тому числі спірної квартири, не контролюється судом допоки відповідні дії Держвиконавця не оскаржуються кимось з учасників виконавчого провадження чи іншими особами відповідно до закону.

Разом з тим повноваження Держвиконавця на мають того характеру та обсягів, які має суд, зокрема, в межах цивільного процесу. Обов`язки і права виконавців, закріплені у статті 18 Закону про виконавче провадження не відповідають широті повноважень та обов`язків суду, передбачених ЦПК України для вирішення судових спорів. Як приклад можна навести статтю 19 СК України, яка передбачає право суду не погодитись з висновками органу опіки та піклування. Тоді як законодавство України, зокрема Закон про виконавче провадження, такими повноваженнями Держвиконавця не наділяє. Також, наприклад, Держвиконавець позбавлений можливості встановлювати чи є у власності неповнолітніх дітей, місце проживання яких зареєстроване у квартирі, яка підлягає реалізації в рамках виконавчого провадження, інше житлове приміщення, чи мають вони право користування іншим житловим приміщенням. Для вирішення подібних питань Держвиконавець і має звертатись до органів опіки та піклування для отримання відповідного дозволу, який має враховувати найкращий захист прав неповнолітніх дітей.

Тому Держвиконавець не може самотужки забезпечити той самий рівень захисту відповідних прав неповнолітніх дітей, який може забезпечити суд реалізуючи, наприклад, статтю 39 Закону про іпотеку.

В зв`язку з цим, враховуючи вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання Держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу Держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій Держвиконавця та/або органу опіки та піклування.

Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.

Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду державний чи приватний виконавець повинен звернутися за дозволом органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування яким мають діти".

ВИСНОВОК: Наведені вище норми чинного законодавства та висновки Великої Палати Верховного Суду дають підстави дійти висновку, що державний чи приватний виконавець має обов`язок звернутися за дозволом до органу опіки та піклування для реалізації житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а в разі відмови органу опіки та піклування, державний чи приватний виконавець з метою виконання судового рішення та забезпечення дотримання прав дітей повинен звернутися до суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання електронних торгів недійсними з підстав не отримання дозволу органу опіки та піклування»
 

 

 

 

Теги: відчуження майна, вчинений батьками, дозвіл органу опіки, піклування, без згоди, визнання правочину недійсним, правочин стосовно нерухомого майна, звуження прав, порушення прав дитини, малолітня, неповнолітня, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов