Належне поштове (не)вручення наказу про проведення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне поштове (не) вручення наказу та повідомлення про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки до початку її проведення

26 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 600/6022/23-а, адміністративне провадження № К/990/28844/24 (ЄДРСРУ № 121907833) досліджував питання щодо належного поштового (не)вручення наказу та повідомлення про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки до початку її проведення.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18 сформував правовий висновок, відповідно до якого, оскаржуючи наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому, таким підставам, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки інших підстав щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

У постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 520/8836/18 судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, окрім наведених вище висновків, зазначила, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій контролюючим органом як суб`єктом владних повноважень, який зобов`язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки, акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом. Таким чином, податкове повідомлення-рішення, прийняте за наслідками перевірки та на підставі акту перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

З урахуванням зазначеного для правильного вирішення справи необхідно вирішити питання  дотримання контролюючим органом вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України у взаємозв`язку із пунктом 42.2 статті 42 Податкового кодексу України щодо виконання відповідачем обов`язку (обов`язкової вимоги чинного податкового законодавства) з вручення платнику відповідної копії наказу та повідомлення про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки до початку її проведення.

Однак, такі документи разом з поштовим листом повернулися до ГУ ДПС у Чернівецькій області з відміткою на довідці Укрпошти від 10.01.2023 про невручення адресату, причина - «за закінченням терміну зберігання». При цьому, відповідач не заперечує отримання вказаного листа з відповідною відміткою про невручення його платнику податків саме 10.01.2023, тобто після початку проведення документальної позапланової невиїзної перевірки.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Так, відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податкового кодексу України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Положеннями підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України (тут і далі на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що платник податків має право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, та за власною ініціативою пояснення з питань, що не запитувалися контролюючим органом, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно з положеннями підпунктів 21.1.1 та 21.1.4 пункту 21.1 Податкового кодексу України посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані: дотримуватися  Конституції України  та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій.

Глава  8  розділу  ІІ Податкового кодексу України  визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. При цьому приписи  Податкового кодексу України  в цій частині установлюють і певні правила поведінки при здійсненні перевірки як для суб`єкта владних повноважень, так і для платника податків, чітке дотримання яких вимагається задля забезпечення балансу між публічними і приватними інтересами.

Положення статті 79 Податкового кодексу України  визначають особливості проведення документальної невиїзної перевірки.

Так, згідно з положеннями абз. 1 та 3 пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному  статтею 42  цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

Відповідно до пункту 78.4 статті 78 Податкового кодексу України Про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків (крім перевірок, передбачених  підпунктом 78.1.22  пункту 78.1 цієї статті) надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному  статтею 42  цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Присутність платників податків під час проведення документальних невиїзних перевірок не обов`язкова (пункт 79.3 статті 79 Податкового кодексу України).

Отже, не зважаючи на те, що пунктом 79.3 статті 79 Податкового кодексу України передбачено необов`язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, такий платник податків має право бути присутнім, що узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України.

Положення пункту 42.2 статті 42 Податкового кодексу України встановлено, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Згідно з положеннями пункту 42.5 статті 42 Податкового кодексу України у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Таким чином, податковим законодавством передбачено два окремих випадки, коли документи вважаються належним чином врученими платнику податків (без використання електронного кабінету): 1) надіслані за адресою платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення  або 2) особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові. Водночас, у разі надіслання документів поштою, крім отримання платником цієї кореспонденції на пошті, вони також вважаються врученими 3) у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Верховний Суд у питанні застосування положень пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України у взаємозв`язку з пунктом 42.2 статті 42 Податкового кодексу України дотримується усталеної позиції, що з наказом про невиїзну перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вказаних вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності її правових наслідків. Оскільки невиїзна перевірка проводиться не за місцезнаходженням платника податків, завчасне (до початку перевірки) повідомлення його про час та місце проведення перевірки є гарантією його права на об`єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку. Платник податків вважається також ознайомленим із наміром про проведення перевірки у разі неможливості вручення йому відповідних документів після проставлення поштовим органом відповідної відмітки.

Також, Суд звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 8 вересня 2021 року у справі № 816/228/17 колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла таких висновків: аналізованими нормами Податкового кодексу України (зокрема, пункт 42.2 статті 42, пункт 78.4, пункт 79.2 статті 79) з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів установлено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.

Верховний Суд також сформував усталений підхід (зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 520/8681/18, від 11 червня 2020 року у справі № 823/1606/17, від 12 серпня 2021 року у справі № 640/3605/19), що наказ вважається надісланим контролюючим органом в порядку, встановленому законом, у разі повернення за закінченням терміну зберігання поштою наказу про проведення позапланової невиїзної перевірки, направленого на податкову адресу платника податків рекомендованим поштовим відправленням.Отже, істотною обставиною при вирішенні питання своєчасного повідомлення платника податків про проведення відносно нього перевірки є встановлення дати, з якої наказ про проведення перевірки вважається врученим у відповідності до вказаних вимог податкового законодавства.

З урахуванням положень пункту 42.5 статті 42 Податкового кодексу України такою є дата, зазначена поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення. Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на тому, що суди в обов`язковому порядку повинні встановлювати причини невручення документів платнику податків та наявності/відсутності підстав вважати направлену кореспонденцію врученою відповідно до вимог статті 42 Податкового кодексу України, а відтак, і наявністю підстав вважати платника податків обізнаним про призначення перевірки до її початку.

Також, слід звернути увагу на окремі положення Поряду надання послуг поштового зв`язку, права та обов`язки операторів поштового зв`язку і користувачів послуг поштового зв`язку та регулюють відносини між ними унормований Правилами надання послуг поштового зв`язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (тут і далі - Правила; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 99 Правил рекомендовані поштові відправлення (крім рекомендованих листів з позначкою «Судова повістка»), рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час видачі у приміщенні об`єкта поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, який проживає разом з ним.

У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім`ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу.

У разі коли адресата неможливо повідомити про надходження реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу за номером телефону, зазначеним відправником у поштовій адресі, до його абонентської поштової скриньки вкладається повідомлення про надходження такого поштового відправлення, поштового переказу (пункту 101 Правил).

За правилами абзаців першого, другого пункту 116 Правил у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення, внутрішні поштові перекази зберігаються об`єктом поштового зв`язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження, відправлення «EMS» - 14 календарних днів, міжнародні поштові перекази - відповідно до укладених угод. За письмовою заявою відправника/адресата строк зберігання поштових відправлень, внутрішніх поштових переказів може бути продовжений за додаткову плату до двох місяців з дня надходження до об`єкта поштового зв`язку місця призначення.

Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику (абзац перший пункту 117 Правил).

Таким чином, Правила надання послуг поштового зв`язку передбачають, що у разі невручення рекомендованого поштового відправлення під час доставки до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження такого поштового відправлення. Саме ж рекомендоване поштове відправлення ще протягом одного місяця зберігається об`єктом поштового зв`язку місця призначення, забезпечуючи тим самим адресату можливість отримати таке поштове відправлення на підставі вищевказаного повідомлення. Після спливу встановленого строку зберігання поштове відправлення повертається відправнику з відміткою - «За закінченням терміну зберігання» (крім виключень, визначених Правилами). Такий підхід забезпечує адресату можливість отримати надіслане йому поштове відправлення згодом у разі, якщо з тих чи інших причин він його не отримав під час виходу працівника поштового оператора за його адресою.

(!!!) Отже, у випадку надіслання копії наказу і повідомлення про проведення перевірки поштою контролюючий орган має враховувати особливості, пов`язані із правилами вручення поштових відправлень в Україні.

Верховний Суд звертає увагу, що про обґрунтованість такого висновку свідчать і зміни, що були внесені законодавцем до пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України.

Так, Законом України від 30 листопада 2021 року № 1914-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень», який набрав чинності з 01 січня 2022 року, пункт 79.2 статті 79 Податкового кодексу України було доповнено новим абзацом такого змісту: «У разі надіслання (вручення) відповідно до статті 42 цього Кодексу платнику податків (його представнику) копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення позапланової невиїзної перевірки, шляхом надсилання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення документальна позапланова невиїзна перевірка (крім перевірки, визначеної статтею 200 цього Кодексу) розпочинається не раніше 30 календарного дня з дати надсилання такого повідомлення та копії наказу».

Зазначене узгоджується з правовим висновком викладеним у постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі № 640/9016/20.

ВИСНОВОК:  З урахуванням викладеного вище, при призначені податкової перевірки контролюючий орган має враховувати особливості, пов`язані із правилами надсилання/вручення поштових відправлень в Україні, оскільки невиконання пункту 79.2 статті 79 ПК України є підставою для скасування податкових повідомлень-рішень, навіть без дослідження судом фактів порушення податкового законодавства.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості надіслання наказу/направлення про документальну позапланову невиїзну перевірку»
 

 

 

Використання договору позики для спростування презумпцію спільності майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, як доказу у справах про спростувати презумпцію спільності майна подружжя

04 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/9261/19, провадження № 61-106св24 (ЄДРСРУ № 121626142) досліджував питання щодо використання договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, як доказу у справах про спростувати презумпцію спільності майна подружжя.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

(!!!) Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. 

Досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)). 

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у вищевказаних постановах Верховного Суду від 13.02.2020 у справі № 320/3072/18 та від 20.06.2022 у справі № 756/10472/15-ц (ЄДРСРУ № 104827728).

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Пунктом 23 постанови від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його і недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено наступне: «Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК. ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом».

Згідно із абз.2 п.24 постанови від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто: речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя: кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди: страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. 

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 26.03.2020 року у справі №404/8567/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі №6-612цс15, в постанові від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц.

Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, суду, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Більше того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 червня 2024 року, у справі № 712/3590/22, зазначено, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний суд наголошує про неможливість використання договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, як доказу у справах про спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі).

 

 

 

Матеріал по темі: «Врахування боргів при поділі майна подружжя»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Відшкодування витрат на правову допомогу представнику сторони, який залучив іншого представника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування представнику сторони, який залучив для представництва власних інтересів (не інтересів сторони) іншого представника, витрат на правову допомогу

20 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6186/23 (ЄДРСРУ № 121782561) досліджував питання щодо відшкодування представнику сторони, який залучив для представництва власних інтересів (не інтересів сторони) іншого представника, витрат на правову допомогу.

При вирішенні питання розподілу судових витрат, пов`язаних з розглядом скарги на рішення, дії чи бездіяльність виконавця, підлягають застосуванню загальні положення Глави 8 "Судові витрати" ГПК, зокрема положення статей 123, 126, 129 цього Кодексу.

Наведене вбачається зі змісту постанов Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2021 у справі №755/12052/19 та від 16.11.2022 у справі №910/7310/20.

Відповідно до частин першої, третьої статті 123 ГПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

За приписами частин першої, другої статті 126 ГПК витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК, відповідно до якої судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони.

У інших частинах статті 129 ГПК не унормовано розподіл судових витрат по-іншому, ніж покладення їх на сторони.

Так, у частині дев`ятій статті 129 ГПК унормовано, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

У частині десятій статті 129 ГПК визначено порядок відшкодування витрат акціонера у зв`язку з поданням позову в інтересах такого акціонерного товариства про відшкодування збитків, заподіяних акціонерному товариству його посадовими особами,  не на користь акціонерного товариства, яке набуває статусу позивача в силу частини другої статті 54 ГПК, а на користь акціонера. Також зазначено, що судові витрати, понесені акціонером (акціонерами) у зв`язку з поданням позову в інтересах такого акціонерного товариства про відшкодування збитків, заподіяних акціонерному товариству його посадовими особами, відшкодовується таким товариством незалежно від результатів розгляду справи у суді.

Відповідно до частини тринадцятій статті 129 ГПК судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.

Отже, наведеними нормами не передбачено відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу особам, які не є учасниками справи,  визначеними у статті 41 ГПК, до яких не відноситься представники сторони, третьої особи, а також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи (Параграф  2 Розділу 4 Глави І ГПК).

Статтею 16 ГПК встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Частиною першою статті 56 ГПК встановлено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

(!!!) Наведені норми встановлюють можливість залучення представників саме учасниками справи, однак не передбачають можливості надання правової допомоги адвокату, який здійснює представництво інтересів такого учасника, навіть коли він є боржником у виконавчому провадженні за ухвалою суду про притягнення його до заходів процесуального примусу у вигляді штрафу.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів.

Відповідно до статті 11 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України 2017 року від 09.06.2017 (зі змінами, затвердженими з`їздом адвокатів України 2019 року від 15.02.2019), зважаючи на суспільну значущість і складність професійних обов`язків адвоката, від нього вимагається високий рівень професійної підготовки, ґрунтовне знання чинного законодавства, практики його застосування, опанування тактики, методів і прийомів адвокатської діяльності, ораторського мистецтва. Адвокат зобов`язаний надавати професійну правничу (правову) допомогу клієнту, здійснювати його захист та представництво компетентно і добросовісно, що передбачає знання відповідних норм права, наявність необхідного досвіду їх застосування, доскональність у врахуванні всіх обставин, що стосуються доручення клієнта та можливих правових наслідків його виконання, ретельну підготовку до виконання доручення. Адвокат має постійно підвищувати свій професійний рівень та кваліфікацію, володіти достатньою інформацією про зміни у чинному законодавстві.

Статтею 17 Правил адвокатської етики встановлено, що приймаючи доручення про надання професійної правничої (правової) допомоги, адвокат повинен зважити на свої можливості щодо його виконання.

Адвокат не повинен здійснювати ведення справи, що не відповідає його рівню професійної компетенції, без участі та за згодою клієнта в ній іншого адвоката, який володіє необхідною компетенцією.

Згідно з приписами статті 24 Правил адвокатської етики за бажанням клієнта або за погодженням з ним допускається прийняття одного доручення декількома адвокатами. В цьому випадку мають бути визначені засади розподілу обов`язків та повноважень адвокатів, що сумісно виконуватимуть доручення, а також їх відповідальності перед клієнтом. Забороняється спонукати клієнта до укладання угоди з декількома адвокатами (що тягне збільшення суми гонорару), якщо причина неможливості виконання доручення одним з них самостійно полягає в його некомпетентності.

Приймаючи доручення про надання професійної правничої (правової) допомоги адвокат повинен враховувати передбачену положеннями процесуального законодавства можливість застосування до нього заходів процесуального примусу, та відповідно, оцінювати свою компетентність у питаннях щодо оскарження вжиття таких заходів та пов`язаних з їх примусовим виконанням.

Зважаючи на те, що заходи процесуального примусу у вигляді штрафу були застосовані до Тукмана Є.Г. як до адвоката, що представляє інтереси позивача, залучення останнім нового адвоката при звернені зі скаргою на бездіяльність державного виконавця у справі, не узгоджується з приписами Правил адвокатської етики щодо дотримання принципів компетентності та добросовісності під час прийняття адвокатом доручення клієнта, а понесені у зв`язку з таким залученням витрати на професійну правничу допомогу не були необхідними та неминучими.

Отже, оскільки у спірних правовідносинах представник позивача - адвокат не є учасником справи, останній не наділений правом заявляти про відшкодування витрат на правову допомогу, понесених у зв`язку із залученням у цю справу інших представників для представництва власних інтересів (представника позивача).

Наявність у адвоката процесуального статусу боржника у виконавчому провадженні щодо стягнення з нього штрафу як заходу процесуального примусу не спростовує того, що такий захід було застосовано саме у межах справи, в якій адвокат не є учасником справи, а є представником позивача.

Приписи статті 344 ГПК щодо порядку розподілу витрат, пов`язаних з розглядом скарги, містяться у розділі VI. Судовий контроль за виконанням судових рішень. У свою чергу, судові рішення приймаються в конкретній справі. У справі адвокат є саме представником позивача, а не особою яка звернулась до суду за захистом своїх порушених прав чи до якої звернулися з позовом.

ВИСНОВОК: Відтак, Верховний суд вважає відсутніми підстави для відшкодуванню представнику сторони, який залучив для представництва власних інтересів (не інтересів сторони) іншого представника, витрат на правову допомогу.

 

 

 

Матеріал по темі: «Можливість надання адвокату статусу безробітного»

 

 

Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: відступ від висновку Об`єднаної палати у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо відступ від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК про те, що позов про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі третейського / арбітражного застереження, може бути розглянутий господарським судом по суті. 

Об`єднана палата дійшла висновку, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним. 

Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК.  Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу. 

Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п.7 ч.1 ст.226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК ("спір не підлягає розгляду у господарських судах)". 

Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною.  Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу. 

Аналогічні правила застосовуються і до арбітражної угоди.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану»

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо правової можливості розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

 Згідно з ч.1 ст.26 "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюють лише суди. 

Згідно зі ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 

Відповідно до ч.2 ст.64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. 

У преамбулі Закону "Про правовий режим воєнного стану" закріплено, що цей Закон визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб. 

Відповідно до ч.1 ст. 8 цього Закону "Про правовий режим воєнного стану" в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, заходи правового режиму воєнного стану, встановлені цією частиною. 

Згідно зі ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. 

Об`єднана палата звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 (п.80), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (п.42), від 13.07.2022 у справі №199/8324/19). 

Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (п.6 ч.1 ст.3 ЦК). Зокрема, законодавство слід тлумачити відповідно до розумних цілей регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (п.7.33). 

Застосовуючи системний спосіб тлумачення, Об`єднана палата дійшла висновку, що Закон "Про правовий режим воєнного стану" спрямований на встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану відповідно до ч.2 ст. 64 Конституції України. Частину 1 ст.26 зазначеного Закону слід застосовувати, виходячи з його загальної спрямованості, зокрема, не у відриві, а в контексті інших положень як Закону в цілому, так з урахуванням інших положень ст.26 цього Закону. 

При цьому, як вже було зазначено, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань. Здійснення третейськими судами функції захисту є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції України, що не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст.64 Конституції України). 

Розгляд справи третейським судом за добровільним волевиявленням сторін (на підставі укладеної третейської угоди) жодним чином не обмежує гарантії прав та свобод людини і громадянина, права й законні інтереси юридичних осіб, а положення ст. 26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" спрямовані саме на недопущення звуження таких гарантій у сфері судочинства. 

ВИСНОВОК:  Об`єднана палата вважає, що ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" не встановлює заборону третейського розгляду справ.

 

   

 

Матеріал по темі: «Спосіб захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Спосіб захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: спосіб судового захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо способу захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Статтею 16 ЦК, положення якої корелюються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ці положення застосовуються також до права на звернення до суду. 

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18, при оцінці доцільності певного способу захисту суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту в обраний спосіб. 

Отже, кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. 

Положення ч.2 ст.16 ЦК та ст.20 ГК передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (угоди).

 Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 

Разом із тим, як вже було зазначено вище, третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, адже породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки.  

(!!!) Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції  судів господарської чи цивільної юрисдикції. 

Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської (арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні / видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси. За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу). 

Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного  суду. 

Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором. 

У разі порушення контрагентом господарського договору постраждала сторона завжди має право звернутися до господарського суду за захистом свого порушеного права, і суд має прийняти такий позов до розгляду. Якщо інша сторона не заявлятиме про передачу спору в третейський суд, у господарського суду буде компетенція розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. Якщо ж інша сторона заявлятиме про наявність третейської угоди, національний суд перевірить, серед іншого, дійсність третейської угоди, і якщо така угода буде визнана недійсною, також матиме компетенцію розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. У разі дійсності третейської угоди суд має передати спір на розгляд третейського суду відповідно до дійсної угоди сторін, що має виконуватися. 

З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним. 

Такий спосіб захисту не лише не відновлює і не захищає право особи на доступ до суду, а навпаки може використовуватися недобросовісно. 

Зміст п.7 ч.1 ст.226 ГПК свідчить про те, що суд вирішує питання про дійсність арбітражної угоди не як позовну вимогу, а як процесуальне питання на підставі заяви сторони про наявність арбітражної угоди, до початку розгляду справи по суті. 

Отже, вимога про визнання третейської угоди недійсною та / або нечинною, невиконуваною ніколи не може бути (єдиним) предметом позову, а по суті є спором між сторонами щодо юрисдикційної належності цього спору, а, отже, така позовна вимога не підлягає розгляду в господарських судах. 

Так, якщо позов містить лише одну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, то відповідно до приписів п.7 ч.1 ст.226 ГПК за наявності заперечення однієї зі сторін  суд має до початку розгляду спору по суті  вирішити процесуальне питання про недійсність угоди. 

Якщо суд визнає угоду дійсною, він лишає позов без розгляду, і тоді це питання залишається в компетенції третейського суду. 

Якщо ж суд після розгляду заперечень відповідача проти юрисдикції третейська угода буде визнана недійсною, надалі господарський суд не зможе розглянути позов по суті, адже питання юрисдикції вирішено, а між сторонами не існує матеріально-правового, господарського спору. 

Відтак зазначена позовна вимога за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді. 

Якщо вимога про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною поєднується з іншими позовними вимогами (тобто по суті задоволення цієї вимоги виступає як передумова для подальшого розгляду інших вимог), то суд відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК у разі, якщо не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, має залишити позов без розгляду. 

Окрім цього, Верховний Суд вважає, що повторний розгляд питання щодо дійсності третейської угоди в межах іншої (цієї) судової справи та вимоги про застосування наслідків недійсності цієї угоди суперечитиме принципу правової визначеності (res judicata).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова можливість визнання недійсної третейської угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов