Правова можливість визнання недійсної третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Стаття 55 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання. За змістом ч.6 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У ч.3 ст.124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. 

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002, серед іншого вказав, що наведені вище норми забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яким у разі виникнення спору можуть скористатися, зокрема, суб`єкти господарських правовідносин (юридичні особи та інші суб`єкти господарських відносин). 

Право на звернення до суду також передбачене ч.1 ст.6 Конвенції, що ратифікована Україною. Відповідно до Конвенції кожен, у тому числі юридичні особи, має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. 

У частинах 1, 2 ст.7 Закону "Про судоустрій і статус суддів" також вказано, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Частина 1 ст.8 цього Закону проголошує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. 

Водночас право на звернення до суду не є абсолютним (рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(ІІ)/2021). Держава може регулювати право на доступ до суду та судочинство і встановлювати такі межі доступу до суду, які хоч і будуть обмежувати право на суд, але будуть пропорційними до тої мети, якої прагне досягнути держава, і не будуть порушувати сутнісний зміст права на доступ до суду. 

У низці рішень Конституційний Суд України вказав, що держава може регулювати та обмежувати право особи на доступ до суду і визначив межі, коли таке регулювання буде правомірним. Так, у рішенні від 08.04.2015 №3-рп/2015  Конституційний Суд України зазначив, що згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, однак таке обмеження не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права. 

Більш того, у своїй практиці ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч.1 ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Проте право доступу до суду не має обмежуватися таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження буде відповідати ст.6, лише якщо воно переслідує легітимну мету та є розумно пропорційним до поставленої мети (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany [GC], 42527/98, § 44, ECHR 2001-VIII; Waite and Kennedy v. Germany [GC], no. 26083/94, § 59, ECHR 1999-1; T.P. and KM. v. the United Kingdom [GC], no. 28945/95, § 98, ECHR 2001-V; Zand Others v. the United Kingdom [GC], no. 29392/95, § 93, ECHR 2001-V). 

Таким чином, право на доступ до суду є правом особи (можливістю особи) звернутися до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, що гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовими актами та національним законодавством. Право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути піддане допустимим обмеженням з боку держави, якщо таке обмеження не є свавільним та несправедливим, а також існує пропорційність між використаним засобом та поставленою метою, і сутнісний зміст права на доступ до суду не буде зведений нанівець. 

ВИСНОВОК: право на доступ до суду із самостійним позовом про визнання недійсним третейської (арбітражної) угоди є правомірно обмеженим, щоб забезпечити режим сприяння арбітражу в Україні.  

Таке обмеження не є свавільним чи несправедливим; воно переслідує легітимну мету - сприяти визнанню третейських (арбітражних) угод, покращувати ефективність третейського (арбітражного) процесу та виконуваність третейських (арбітражних) рішень, забезпечити гарантії, що будь-які спори між сторонами третейської (арбітражної) угоди будуть вирішуватися саме в третейському суді (арбітражі). Таке обмеження є пропорційним поставленій меті і жодним чином не порушує права на доступ до суду, адже чинне законодавство України передбачає три випадки, коли дійсність третейської (арбітражної) угоди може бути оцінена національним судом. 

Прикметно, що в низці справ з аналогічним предметом позову, які переглядалися Верховним Судом (визнання недійсної третейської угоди), суди ухвалювали рішення про відмову в задоволенні позову: №910/1935/19, №910/8866/17, №941/1928/21, №925/221/21, №904/67/21, №925/891/20, №904/4890/20, №911/1803/19, №910/10275/16, №922/2508/18, №910/8863/17, №910/9841/20 тощо. Наведене опосередковано підтверджує, про неналежність відповідного способу захисту, який використовується не для захисту прав та законних інтересів, а переважно для уникнення боржниками виконання рішень третейських судів або затягування ними розгляду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди у процедурі оспорювання рішень третейських судів 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди. 

(а) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при оспорюванні арбітражного рішення 

Частина 1 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" встановлює, що оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті. 

Згідно з ч.2 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж"  арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним у п.2 ст.6, лише у разі, якщо: 

1) сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у ст.7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки - за законом України; або 

її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або 

склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону; або 

2) суд визначить, що: 

об`єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. 

Відповідно до ч.3 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання згідно із     ст.33, - з дня винесення третейським судом рішення з цього прохання. Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення. 

(б) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при визнанні і наданні дозволу на виконання арбітражного рішення 

Стаття 478 ЦПК прямо передбачає, що суд відмовляє у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо: 

1)     на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть суду доказ того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною;     або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або 

сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або 

склад міжнародного комерційного арбітражу або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або 

рішення ще не стало обов`язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 

2) якщо суд визнає, що: 

відповідно до закону спір, з огляду на його предмет, не може бути переданий на вирішення міжнародного комерційного арбітражу; або 

визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 

Аналогічні підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення встановлені у ст.36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж". 

У частині першій статті V Конвенції про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) також вказано, що у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки тоді, якщо ця сторона подасть до компетентної влади за місцем подання клопотання про визнання і виконання, докази того, що: a) сторони в угоді, зазначеній у статті ІІ, були згідно із законом, що мав бути до них застосований, будь-якою мірою недієздатними, або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - згідно із законом країни, в якій було ухвалене рішення; або b) сторона, проти якої ухвалене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла подати свої пояснення; або c) вказане рішення ухвалене щодо спору, не передбаченого або такого, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження у договорі, або містить вирішення питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо рішення з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить вирішення питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана та виконана; або d) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або за відсутності такої не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж; або е) рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або призупинене виконанням компетентною владою країни, в якій воно було ухвалене, або країни, закон якої застосовується. 

(в) Вирішення питань дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при надходженні позову до національного суду у питанні, що є предметом арбітражної угоди 

Згідно з вимогами ч.1 ст.8 Закону " Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Відповідно до п.7 ч.1 ст.226 ГПК суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді,     якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Окрім того, відповідно до п.5 ч.1 ст.231 цього Кодексу господарський суд закриває провадження у справі, якщо після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Пунктом 3 ст.II Нью-Йоркської Конвенції визначено, що "суд договірної держави, якщо до нього надходить позов із питання, з якого сторони уклали угоду, передбачену цією статтею (арбітражну угоду), повинен на прохання однієї зі сторін направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана". 

Отже, відповідно до національного законодавства та правил міжнародного договору національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду (тобто спір по суті зовнішньоекономічного договору, який містить арбітражне застереження або щодо якого укладена окрема арбітражна угода), і суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди. 

У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу (див. постанову Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №914/2039/18). 

Рішення щодо дійсності / недійсності арбітражної угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. 

З цих підстав п.7 ч.1 ст.226 ГПК може застосовуватися лише якщо предметом позову у господарській справі є питання, що є предметом арбітражної угоди (тобто спір по суті), а не сама арбітражна угода. 

(!!!) Викладене свідчить, що суд може втручатися в питання арбітражу та здійснити судовий контроль (вирішити питання щодо дійсності арбітражної угоди) виключно у трьох випадках, передбачених у п.74 цієї постанови. 

У постанові Верховного Суду від 20.03.2020 у справі №920/241/19 зазначено, що Нью-Йоркська Конвенція закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (ч.1 ст.ІІ). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав. 

У постанові від 12.11.2020 у справі № 910/13366/18 Верховний Суд дійшов таких висновків: 

-          арбітражна угода має позитивний і негативний ефекти: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди; 

-          принцип автономності арбітражної угоди     (separability)     свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ; 

-          укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження).  У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2020 зі справи №920/241/19 та постанові Верховного Суду від 24.09.2020 зі справи  №824/198/19; 

-          необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди; 

-          за змістом Нью-Йоркської Конвенції кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди). 

Укладаючи арбітражну угоду, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражної угоди). Надалі, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №920/241/19, від 24.09.2020 у справі №824/198/19 та від 27.03.2019 у справі №756/618/14-ц, від 16.01.2020 у справі №908/2743/18. Це правило стосується і вимог про визнання недійсною арбітражної угоди як частини контракту чи окремої угоди. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі №906/493/16 зазначено, що національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, лише тоді, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду, тобто питання, пов`язаного з контрактом, спори щодо якого сторони домовилися передати на розгляд міжнародного комерційного арбітражу. 

Верховний Суд постановою від 03.03.2020 у касаційному порядку переглядав справу №920/241/19, предметом розгляду в якій також було встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. Переглядаючи судові рішення у справі №920/241/19, Верховний Суд висловив таку позицію:  "Тобто у наведеному випадку формулювання, вжите у зазначеній арбітражній угоді "будь-яка суперечка, що виникає по цьому контракту або у зв`язку з ним" охоплює також і спори стосовно дійсності контракту". 

Також у постанові від 12.11.2020 у справі №910/13366/18, предметом розгляду якої була вимога про визнання недійсною арбітражної угоди (тобто справа стосувалася подібних правовідносин), Верховний Суд дійшов висновку, що "питання щодо визнання недійсною арбітражної угоди як оспорюваного правочину (з урахуванням презумпції правомірності) і визнання недійсним договору як оспорюваного правочину підлягає розгляду МКАС згідно з пунктом 8.3 Договору". 

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до національного законодавства національний суд здійснює перевірку того, чи є третейська угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду. Суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до третейського суду для вирішення позову у питанні, що є предметом третейської угоди. 

Рішення щодо дійсності / недійсності третейської угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу. 

Аналогічний підхід застосовано законодавцем й щодо арбітражної угоди.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова природа третейської та арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Правова природа третейської та арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо правової природи третейської / арбітражної угоди, її автономності та принципу "компетенції щодо компетенції"

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо правової природи третейської / арбітражної угоди, її автономності та принципу "компетенції щодо компетенції".

Частиною 2 ст.1 Закону "Про третейські суди" передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.3 Закону "Про третейські суди").

Юридичні та / або фізичні особи, а також адміністратор за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (ст.5 Закону "Про третейські суди").

Відповідно до ст.2 Закону "Про третейські суди" третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

(!!!) Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (ч.1 ст.12 Закону "Про третейські суди"). Отже, оскільки третейське застереження є різновидом третейської угоди (охоплюється зазначеним поняттям), у тексті цієї постанови Об`єднана палата вживатиме поняття "третейська угода" як узагальнююче, родове.

Аналогічним чином Об`єднана палата використовує поняття "арбітражна угода", різновидом якої є арбітражне застереження (ч.1 ст.7 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж").

При цьому Закон "Про третейські суди" та Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж" як нормативно-правові акти, що регулюють процедуру альтернативного (позасудового) вирішення спорів, ґрунтуються на об`єднавчих засадах та мають спільну мету. Інститути третейської та арбітражної угоди, а також нормативні приписи щодо компетенції третейських і арбітражних судів є певною мірою уніфікованими.

Згідно зі ст.27 Закону "Про третейські суди" третейський суд, з додержанням вимог цього Закону, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи (ч.1). Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті (ч.2). Сторона має право заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачено третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи цього Закону (ч.3). У випадках, передбачених частинами 2 та 3 цієї статті, третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції (ч.4). З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу (ч.5). Якщо третейський суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках (ч.6). При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ч.7). У разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи (ч.8). Про відмову у розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали (ч.9).

Подібне положення міститься у ч.1 ст.16 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", яка передбачає, що третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження.

У постанові Верховного Суду від 26.07.2023 у справі №824/123/22 визначена правова природа арбітражної угоди; вказано, що по суті це - процесуальний договір, хоча й може міститися в приватному-правовому договорі. Аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду від 04.03.2024 у справі №824/97/22, від 21.03.2024 у справі №824/99/22.

Об`єднана палата погоджується з цими висновками, не вбачає підстав для відступу від них та вважає, що вони також є застосовними до третейських угод, зважаючи, зокрема, на викладене в п.64 цієї постанови.

Отже, на відміну від звичайного цивільного чи господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, третейська / арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру. Відтак до неї не підлягають застосуванню ст. 16 ЦК та ст. 20 ГПК, які передбачають такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним.

Недійсність угоди регулюється Законом "Про третейські суди",   Законом "Про міжнародний комерційний арбітраж", чинними для України міжнародними договорами (Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961, Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 (далі - Нью-Йоркська Конвенція)).

Ці нормативно-правові акти ґрунтуються на декількох основоположних принципах:

-          автономності третейської / арбітражної угоди - її дійсність визначається окремо від питань дійсності чи недійсності господарського чи цивільного договору, у який вона інкорпорована;

-          "компетенції щодо компетенції" - третейський суд чи міжнародний комерційний арбітраж сам визначає питання наявності в нього компетенції розглядати відповідний спір і при цьому вирішує питання дійсності третейської / арбітражної угоди; державні суди виключно у випадках, передбачених законом та міжнародними договорами, можуть вирішувати питання щодо дійсності третейської / арбітражної угоди; при цьому будь-які сумніви мають тлумачитися на користь третейської / арбітражної угоди (так званий "проарбітрабельний" підхід).

Отже, положення Законів "Про третейські суди" та "Про міжнародний комерційний арбітраж" закріплюють в українському законодавстві два загальновизнаних принципи: 1) принцип "автономності" арбітражної угоди від основного договору; 2) принцип "компетенції щодо компетенції".

Попри наявність у третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) повноважень визначати свою компетенцію, національні суди (господарські та цивільні) також мають можливість розглядати питання дійсності третейської (арбітражної) угоди.

(!!!) Разом із тим відповідно до чинного законодавства України національні суди наділені таким правом лише в чітко визначених ним випадках:

(а) щодо третейської угоди:

-          при поданні стороною договору позову до суду з будь-яких питань, пов`язаних із договором, який містить третейське застереження чи щодо якого сторони уклали третейську угоду (п.7 ч.1 ст.226 ГПК, п.6 ч.1 ст.257 ЦПК);

-          у процедурі оспорювання рішень третейських судів (ст.51 Закону "Про третейські суди", гл.1 розд. VII ГПК, розд.VIII ЦПК);

-          при розгляді судом питання про надання дозволу та видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду (ст. 56 Закону "Про третейські суди", гл.2 розд. VII ГПК, гл.4 розд.ІХ ЦПК). 

(б) щодо арбітражної угоди:

-          при поданні іншою стороною контракту позову до національного суду будь-якої держави з будь-яких питань, пов`язаних із контрактом, який містить арбітражне застереження чи щодо якого сторони уклали арбітражну угоду (ст.8 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", п.7 ч.1 ст.226 і п.5 ч.1 ст.231 ГПК);

-          у процедурі оспорювання арбітражного рішення (такий спір розглядає національний суд в державі місця ухвалення арбітражного рішення) (ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", розд.VIII ЦПК);

-          при розгляді національним судом питання про визнання та надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення (ст.36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж", ст.478 ЦПК).

ВИСНОВОК: Закони "Про третейські суди" та "Про міжнародний комерційний арбітраж" не передбачають випадки, за яких суд міг би розглядати питання дійсності третейського (арбітражного) застереження в межах самостійного позову про визнання недійсним такого застереження.

Отже, поза виключними випадками національні суди не мають компетенції розглядати питання дійсності третейської (арбітражної) угоди.

 

Матеріал по темі: «Ініціювання третейського судпроцесу для ускладнення поділу спільного майна подружжя»
 

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Преюдиціальне значення вироку суду ухваленому на підставі угоди для інших осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Преюдиціальне значення вироку суду, ухваленому на підставі угоди для кримінального провадження стосовно інших осіб

30 липня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 552/6085/23 (провадження № 51-441км24, ЄДРСРУ №  120838480) преюдиціального значення вироку суду, ухваленому на підставі угоди для інших осіб.

Відповідно до ст. 468 КПК у кримінальному провадженні може бути укладена угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим.

Слід зазначити, що Верховний Суд у складі Касаційного кримінального суду в рамках справи № 465/787/18 вказав, що укладання угоди про визнання винуватості є правом, а не обов’язком прокурора, оскільки угода укладається між прокурором та обвинуваченим за ініціативою будь-кого із них.

Водночас Верховний Суд звертає увагу, що норми кримінального процесуального закону не звільняють сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої особи. При цьому дані про осіб, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальному акті, повідомленні про підозру тощо) у даному чи іншому кримінальному провадженні, не можуть слугувати підставою для визнання вироку на підставі угоди про визнання винуватості однієї особи таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб. Ці процесуальні документи, на відміну від вироку суду, містять твердження сторони обвинувачення про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України), з викладенням обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні відповідно до вимог ст. ст. 91, 92, 277, 291 КПК України.

ВИСНОВОК: Вирок, ухвалений на підставі угоди стосовно однієї з декількох осіб, не має преюдиціального значення для кримінального провадження стосовно інших осіб та не є доказом винуватості цих осіб (статті 84, 90 КПК).

Така позиція узгоджується зі сталою судовою практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зокрема, викладеною у судових рішеннях від 19 листопада 2019 року у справі № 759/10575/16-к, від 15 квітня 2020 року у справі № 344/2514/19, від 26 травня 2021 року у справі № 263/15273/17, від 25 серпня 2023 року у справі № 755/1730/20, від 04 січня 2024 року у справі № 991/2288/21 та від 25 січня 2024 року у справі № 554/8321/23.

 

 

Матеріал по темі: «Юридична особа, права якої порушені, має можливість оскаржити вирок суду»

 

 

 

 

 

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, фіктивний контрагент, фіктивний директор, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом заборони виконувати умови спірного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову шляхом заборони вчиняти дії щодо виконання зобов`язань за спірним у цій справі договором, тобто заборони виконувати умови спірного договору 

17 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/4954/23 (ЄДРСРУ № 121660777) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом заборони виконувати умови спірного договору.

За змістом частини другої статті 11 Цивільного кодексу України договори та інші правочини є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами першою та другою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, в якій закріплений принцип обов`язковості договору, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 204 Цивільного кодексу України гарантується презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Як вбачається предметом спору у цій справі є недійсність укладеного між відповідачами у цій справі договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти. Вимоги заяви прокуратури про забезпечення позову стосуються встановлення відповідачам заборони виконувати свої зобов`язання за цим договором про закупівлю послуг (з виконання підрядником передбачених договором робіт та їх оплати замовником).

Однак, Верховний суд вважає, що такі заявлені прокуратурою у заяві про забезпечення позову вимоги суперечать встановленому законом принципу обов`язковості виконання договору та не відповідають презумпції дійсності правочину, оскільки станом на час їх заявлення договір є дійсним, недійсним не визнаний, суд у разі задоволення таких вимог встановлює заборону виконання зобов`язань за дійсним договором, що є обов`язковим до виконання.

Крім того, враховуючи те, що позов про визнання недійсним договору подається до суду з метою припинити виконання оспорюваного договору, то вжиття судом у справі, в якій заявлені такі вимоги, заходів забезпечення позову у вигляді встановлення сторонам спірного договору заборони виконання зобов`язань за договором, фактично вирішує заявлені позовні вимоги до розгляду справи по суті судом, оскільки внаслідок вжиття судом таких заходів виконання сторонами договору своїх договірних зобов`язань припиняється. Отже, такий спосіб забезпечення позову про визнання недійсним договору як заборона сторонам спірного договору виконувати передбачені договором зобов`язання у разі його задоволення судом фактично підміняє собою судове рішення у справі.

Верховний суд також зазначає про те, що у разі вжиття судом у справі про визнання недійсним договору заходів забезпечення позову у вигляді встановлення сторонам спірного договору заборони виконувати передбачені договором зобов`язання суд фактично втручається у договірні правовідносини сторін, що є складовою господарської діяльності, блокує їх та порушує при цьому збалансованість інтересів сторін договору. При цьому, колегія суддів зазначає про те, що тривале невиконання договору протягом періоду дії встановленої судом заборони його виконання (у разі вжиття судом таких заходів забезпечення позову) може призвести до втрати сторонами договору (чи однією із сторін) інтересу до його виконання, до понесення сторонами договору (чи однією із сторін) витрат (збитків) (наприклад у вигляді втрат матеріалів, сировини, простою обладнання, додаткових витрат, пов`язаних з простоєм, сплати штрафних санкцій тощо) та до виникнення між сторонами договору нових додаткових позовів щодо стягнення таких збитків, штрафних санкцій тощо. Отже, негативні наслідки від вжиття судом заходів забезпечення позову у вигляді заборони відповідачам виконувати зобов`язання за договором, дійсність якого оспорюється, є неспівмірними з тими негативними наслідками, зокрема і майновими, що можуть настати в результаті невжиття судом цих заходів. Та обставина, що вжиті судом заходи забезпечення позову у вигляді встановлення заборони на виконання договірних зобов`язань мають тимчасовий характер та стосуються виключно спірного договору, не спростовують факт втручання суду при вжитті таких заходів в договірні правовідносини сторін та в їх господарську діяльність, а також не спростовують факт блокування судом у такому випадку господарської діяльності сторін спірного договору, пов`язаної з виконанням договору.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що у спорі про визнання недійсним договору про закупівлю такий спосіб забезпечення позову як заборона сторонам спірного договору вчиняти дії щодо виконання зобов`язань за договором не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості і адекватності заходу забезпечення позову, порушує збалансованість інтересів сторін спірного договору, є неспівмірним із заявленими позовними вимогами, направлений на втручання у господарську діяльність сторін спірного договору та фактично підмінює собою судове рішення у справі та вирішує позовні вимоги до розгляду справи по суті судом.

Подібні висновки Верховного Суду викладені також і у постанові Верховного Суду від 27 грудня 2022 року у справі № 916/1324/22, правовідносини в якій є подібними до правовідносини у цій справі № 916/4954/23, що розглядається, оскільки також стосуються недійсності договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти, позовні вимоги були також заявлені прокуратурою в інтересах держави. Як і в цій справі № 916/4954/23, так і у справі №  916/1324/22 заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси подав до суду заяву про забезпечення позову, в якій просив вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони відповідачу-1 (замовнику) проводити будь-які фінансові операції зі сплати коштів за спірним договором щодо проведення робіт на об`єкті та заборони відповідачу-2 (підряднику) проводити будь-які роботи по договору. Отже, вимоги прокуратури, викладені у заяві про забезпечення позову, поданій у справи № 916/1324/22, також стосуються встановлення судом заборони на виконання сторонами договору зобов`язань за спірним договором, що є подібним до правовідносин у цій справі № 916/4954/23.

Верховний Суд у зазначеній постанові від 27 грудня 2022 року у справі №  916/1324/22 дійшов висновку про те, що:

- забезпечення позову шляхом заборони відповідачам проводити (здійснювати) будь-які фінансові операції та будь-які роботи (дії) за договором фактично має ознаки вирішення спору по суті, що є недопустимим у розумінні положень статті 137 Господарського процесуального кодексу України;

- застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачу-1 проводити будь-які фінансові операції зі сплати коштів, а відповідачу-2 - проводити будь-які роботи за спірним укладеним між ними договором призводить до блокування господарської діяльності відповідачів, і за умови недоведеності наявності порушення прав позивачів у зв`язку з укладенням спірного правочину, свідчить про його (заходу забезпечення позову) неспівмірність та порушуватиме збалансованість інтересів сторін справи;

- забезпечуючи позов у цій справі, суди попередніх інстанцій не врахували того що, забороняючи відповідачам виконувати умови договору, вони фактично поставили під сумнів правомірність укладення оспорюваного правочину та спонукали сторони до невиконання умов укладеного ними договору, який на час прийняття оскаржуваних судових рішень недійсним не визнавався.

Аналіз практики Верховного Суду свідчить про те, що Верховний Суд не відступав від зазначених висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду від 27 грудня 2022 року у справі № 916/1324/22.

З огляду на викладене колегія суддів зазначає про те, що на даний час існує різна суперечлива практика Верховного Суду при вирішенні питання щодо можливості забезпечення позову про визнання недійсним договору про закупівлю шляхом встановлення сторонам такого договору заборони виконувати договірні зобов`язання.

З огляду на існування різних правових позицій Верховного Суду у питанні можливості забезпечення позову про визнання недійсним договору про закупівлю шляхом встановлення сторонам такого договору заборони виконувати договірні зобов`язання, враховуючи те, що колегія суддів у цій справі вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 916/3414/23, справа № 916/4954/23 підлягає передачі на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову при визнанні правочину недійсним за яким таке майно відчужено»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов