Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаним з воєнним станом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування та стягнення аліментів з грошового забезпечення військовослужбовця та поліцейського пов`язаного з воєнним станом (додаткова винагорода 30000/100000 грн.)

28 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 209/3260/13-ц, провадження № 61-11541св23 (ЄДРСРУ № 117402397) досліджував питання щодо Нарахування та стягнення аліментів з грошового забезпечення військовослужбовця та поліцейського пов`язаного з воєнним станом (додаткова винагорода 30000/100000 грн.). 

Частиною 3 статті 181 Сімейного кодексу України передбачено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. 

Згідно з частиною першою статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 

Згідно з частинами першою та третьою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом. Визначення суми заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частки від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України. 

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Відповідно до статті 195 СК України заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) визначається, виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном. 

Відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України. 

Відповідно до пункту 1 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №146 від 26 лютого 1993 року (далі - Перелік), передбачено, що утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом. 

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» визначено, що грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. 

Пунктом 1постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям, під час дії воєнного стану» установлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць, а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення (здійснення), зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Особам рядового і начальницького складу територіальних (міжрегіональних) воєнізованих формувань Державної кримінально-виконавчої служби, що залучаються Головнокомандувачем Збройних Сил до складу оперативно-стратегічного угруповання відповідної групи військ для безпосередньої участі у бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах проведення воєнних(бойових)дій у період здійснення зазначених заходів, виплачується додаткова винагорода в розмірі до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. 

Відповідно до пункту 2 розділу XXXIV Порядку на період дії воєнного стану військовослужбовцям додаткова винагорода згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» виплачується у відповідних розмірах, розмір якої залежить зокрема від безпосередньої участі у бойових діях, покладених завданнях та від іншого.

(!) Таким чином, жодним нормативно-правовим актом не визначено, що додаткова винагорода поліцейським в розмірі 30 000 гривень є грошовим забезпеченням, що не має постійного характеру. 

Однак пунктом 1 Переліку чітко визначено, що аліменти справляються з додаткової винагороди за основним місцем роботи, яка в свою чергу входить в структуру грошового забезпечення поліцейських. 

Таким чином, з аналізу вказаних норм випливає, що аліменти мають стягуватися в частці від усіх видів доходу боржника. Тому фактично, навіть до прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2022 року, виконавець мав би враховувати всі види надходжень боржника для визначення розміру аліментів. 

Фактично Постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2022 року № 1264 лише підтверджено необхідність стягнення аліментів з урахуванням додаткової винагороди. Зауважує, що раніше законодавство просто не містило норми про отримання додаткової винагороди, яка виплачується на період воєнного стану. Тому з урахуванням змін у законодавстві, законодавець лише узгодив між собою всі нормативно-правові акти. 

Постанова Кабінету Міністрів України м від 26 лютого 1993 року № 146 «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб», на яку міститься посилання в статті 81 СК України, також передбачає пункт 1, що утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом. 

Крім того, у пункті 13 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб вказується, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміну «дохід» у дужках після поняття «заробіток» може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб. Отже, Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів, не є вичерпним. 

Зазначений правовий висновок висловлено Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 760/4569/18-ц, провадження № 61-45100сво18. 

Таким чином, Верховний суд не вбачає жодних підстав вважати, що законодавець, маючи на меті належне забезпечення дитини для її повноцінного духовного та фізичного розвитку, міг з будь-яких причин не охоплювати аліментними зобов`язаннями додаткову винагороду на період воєнного стану. Внесенням відповідних змін 16 листопада 2022 року законодавець лише конкретизував перелік видів грошового забезпечення, із яких справляється нарахування аліментів, задля усунення проблемних питань при нарахуванні аліментів, а не «створив» новий вид доходів, який раніше таким не визнавав. 

ВИСНОВОК: Отже додаткові виплати, які нараховуються та виплачуються боржнику по аліментам відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 168 від 28 лютого 2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» до 16 листопада 2022 року не є одноразовим нерегулярним видом грошового забезпечення, мають постійний характер та відносяться до видів доходів, які враховуються при визначення розміру аліментів на одного з подружжя, дітей батьків, інших осіб.

 

 

Матеріал по темі: «Арешт майна боржника з метою забезпечення належного стягнення аліментів»

 

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

 

 

Ставки судового збору за оскарження рішення суду в частині відстрочення його виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення розміру судового збору, який підлягає сплаті під час оскарження рішення суду першої інстанції лише в частині відстрочення його виконання

22 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/629/23 (ЄДРСРУ № 117847907) досліджував питання щодо визначення розміру судового збору, який підлягає сплаті під час оскарження рішення суду першої інстанції лише в частині відстрочення його виконання.

По-перше, справляння судового збору за звернення із заявою про відстрочення сплати судового збору не передбачено; по-друге, справляння судового збору окремо за оскарження рішення суду в частині відстрочення його виконання пунктом 4 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" не передбачено, при цьому частина 4 статті 6 вказаного Закону передбачає, що судовий збір за подання скарги (заяви), у разі оскарження рішення в частині, вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог; по-третє, розмір судового збору, який справляється за оскарження ухвали про відстрочення виконання рішення становить один розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що вказує на непропорційність підходів до визначення ставки судового збору за оскарження рішення суду в частині відстрочення його виконання та ухвали суду про відстрочення виконання рішення суду.

Варто звернути увагу на те, що при виборі і застосуванні норм права (Закону України "Про судовий збір" та ГПК України) до спірних правовідносин Верховний Суд, з огляду на положення частини 4 статті 236, частини 4 статті 300 ГПК  України враховува висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №  809/1029/18 та від 07.03.2024 у справі № 905/1053/23.

Відповідно до частин 1, 7 статті 331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну способу та порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій постановляється ухвала, яка може бути оскаржена.

Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 237 ГПК України у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні (частина 1 статті 239 ГПК України).

Отже, суд може відстрочити виконання рішення суду, як під час його ухвалення, так і після шляхом постановлення ухвали.

Верховний Суд зазначає, що і в першому, і в другому випадку вирішення питання щодо відстрочення виконання рішення має процесуальний (процедурний) характер. Вид судового рішення (ухвала, рішення) залежить від стадії (моменту), на якій його ухвалено, і не впливає на зміст вирішення відповідної заяви.

У Законі України "Про судовий збір" визначено, що ставка судового збору, який справляється за подання апеляційної і касаційної скарг на ухвалу суду, становить один розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 7 пункту 2 частини 2 статті 4).

Положення Закону України "Про судовий збір" визначають ставку судового збору за оскарження рішення суду - 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 4 пункту 2 частини 2 статті 4) або виходячи з розміру оскаржуваної суми (частина 4 статті 6). Водночас положення вказаного Закону не визначають порядок обрахунку ставки судового збору за оскарження рішення суду в частині відстрочення його виконання.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина 2 статті 2 ГПК України).

Відповідно до статті 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 12.03.2019 у справі № 809/1029/18 сформував висновок про те, що питання щодо надання відстрочення виконання рішення є процедурним питанням, пов`язаним з вирішенням клопотання особи, яка бере участь у справі, з огляду на що у випадку оскарження судового рішення, прийнятого за результатом розгляду клопотання про надання відстрочення виконання рішення, судам при визначенні розміру ставки судового збору слід застосовувати положення підпункту 5 пункту 3 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір".

Підпунктом 5 пункту 3 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" встановлено ставку судового збору за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду - один розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Верховний Суд враховує, що вирішення питання про відстрочення виконання рішення має процедурний характер незалежно від того, вирішується це питання в ухвалі чи в рішенні суду, а тому застосування різного підходу до визначення розміру судового збору під час оскарження таких рішень суперечить принципу пропорційності, який превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі.

Отже, Верховний Суд зазначає, що під час оскарження рішення суду першої інстанції в частині відстрочення його виконання ставка судового збору, яка підлягає справлянню, має обраховуватися виходячи зі ставки судового збору, яка справляється за оскарження ухвали суду (один розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб), що відповідає принципу пропорційності.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 07.03.2024 у справі № 905/1053/23.

У наведеній постанові від 07.03.2024 у справі № 905/1053/23 Верховний Суд розтлумачив, що судовий збір за оскарження рішення суду в частині відстрочення справляється виходячи зі ставки судового збору, передбаченого підпунктом 5 пункту 3 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" (як за оскарження ухвали).

Таке застосування положень Закону України "Про судовий збір" є найбільш сприятливим для заявника, оскільки за наявності двох норм щодо визначення ставки судового збору, а саме: підпункту 4 пункту 2 частини 2 статті 4 вказаного Закону, яким передбачено сплату судового збору пропорційно розміру позовних вимог та підпункту 5 пункту 3 частини 2 статті 4 вказаного Закону - одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, застосовано останню, тобто меншу.

ВИСНОВОК: Оскарження рішення суду першої інстанції в частині відстрочення його виконання ставка судового збору, яка підлягає справлянню, має обраховуватися виходячи зі ставки судового збору, яка справляється за оскарження ухвали суду.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір за подання апеляційної скарги при оскарженні постанови поліції»

 

 

 

Теги: судове рішення, відстрочення, розстрочення, судовий збір, оскарження, апеляційне, ставка судового збору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов 

Внесення змін до актового запису про народження: форма відповіді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Форма відповіді органу реєстрації актів цивільного стану, яка підлягає оскарженню в судовому порядку

19 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/5017/22, провадження № 61-10796св23 (ЄДРСРУ № 117757741) досліджував питання щодо форма відповіді органу реєстрації актів цивільного стану, яка підлягає оскарженню в судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх; формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд; здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження.

Згідно із частинами першою, шостою статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» передбачено, що внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган державної реєстрації актів цивільного стану складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку. Після внесення змін до актового запису цивільного стану заявнику повторно видається свідоцтво про державну реєстрацію акта цивільного стану.

Внесення змін до актових записів цивільного стану громадян регламентується Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання (далі - Правила), затвердженими наказом Міністерства юстиції України 12 січня 2011 року № 96/5

Відповідно до пункту 2.1 Правил заява про внесення змін до актового запису цивільного стану за формою, наведеною в додатку 1, подається до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника, а у випадках, передбачених статтею 53 Сімейного кодексу України, також до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем зберігання першого примірника актового запису про шлюб (крім випадків, коли актовий запис про шлюб складено дипломатичним представництвом або консульською установою України).

Відповідно до пунктів 2.5.-2.7 Правил заява про внесення змін до актового запису цивільного стану подається: особою, щодо якої складено актовий запис; одним із батьків неповнолітнього малолітнього); піклувальником неповнолітнього та опікуном малолітнього; опікуном недієздатної особи; спадкоємцем померлого; представником органу опіки та піклування під час здійснення повноважень з опіки та піклування стосовно особи, яка має право на подання такої заяви.

(!!!) Разом із заявою про внесення змін до актового запису цивільного стану заявником подаються: свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану, у яких зазначені неправильні, неповні відомості або відомості, які підлягають зміні; інші документи, необхідні для розгляду заяви та вирішення питання по суті.

На підтвердження достовірності представлених заявником документів про державну реєстрацію актів цивільного стану відділом державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичним представництвом чи консульською установою України додаються до матеріалів справи повні витяги з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, копії відповідних актових записів цивільного стану, на підставі яких вирішується питання щодо необхідності внесення змін або відмови в цьому.

У пункті 2.12 Правил визначено, що на підставі зібраних документів та за наслідками перевірки відділ державної реєстрації актів цивільного стану, дипломатичне представництво чи консульська установа України складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису (або декількох актових записів) цивільного стану або про відмову в цьому.

Відповідно пункту 2.15.9 Правил висновок відділу державної реєстрації актів цивільного стану про внесення змін до актових записів цивільного стану складається якщо під час державної реєстрації акту цивільного стану були допущені помилки (перекручення, пропуск відомостей, окремих слів або граматичні помилки чи вказані неправильні відомості).

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 липня 1995 року № 12 «Про практику розгляду судами справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану» судам роз`яснено, що суд розглядає заяви про встановлення неправильності запису в акті громадянського стану як у випадках не виправлення органами реєстрації актів громадянського стану помилок, допущених при складанні актового запису, так і при відмові зазначених органів внести в ці записи передбачені законодавством зміни (прізвища, імені, по батькові тощо) і доповнення (наприклад, про національність і громадянство батьків).

Згідно з вимогами статей 137, 268 ЦПК (1502-06) подана до суду заява про встановлення неправильності запису в акті громадянського стану чи про анулювання такого акту повинна містити в собі відомості про те, в якому акті громадянського стану є неправильності в записі і в чому саме вони полягають, який запис в акті громадянського стану і у зв`язку з чим підлягає анулюванню, коли і яким органом реєстрації актів громадянського стану відмовлено у виправленні запису, внесенні до нього змін чи доповнень або в анулюванні поновленого чи повторно складеного актового запису. До заяви мають бути додані: копія відповідного свідоцтва, висновок органу реєстрації актів громадянського стану про відмову у виправленні, зміні чи доповненні запису або в анулюванні поновленого чи повторно складеного запису акта громадянського стану, інші документи, що стосуються даної справи.

Суд постановляє рішення про неправильність запису в акті громадського стану, саме в тій частині цього запису, в якій встановлено неправильність, а не запису всього акта громадянського стану.

Слід відмітити, що лист не є відмовою органу реєстрації актів цивільного стану у вчиненні дії, а за своїм характером та змістом є відповіддю на звернення позивача, у якій, зокрема, надано відповідні роз`яснення щодо звернення.

ВИСНОВОК: З огляду на зазначене, відсутність предмету оскарження (відмови) виключає можливість задоволення позову та свідчить про неефективність обраного позивачем способу захисту та передчасність позовних вимог.

 

 

Матеріал по темі: «Обов`язковість висновку органу опіки та піклування при вирішені сімейного спору»

 

 

 

  

Теги: актовий запис, внесення змін, органи реєстрації актів цивільного стану, форма відповіді, висновок, оскарження в суді, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Ухвали суду, які повинні бути оформлені у вигляді окремого документу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом та постановляються в нарадчій кімнаті

Ухвала суду є формою судового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК України), яким оформлюються процесуальні (процедурні) дії суду і яка не пов’язана з вирішенням спору по суті справи.

Процедурні питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (ч. 2 ст. 258 ЦПК України).

Виходячи з положень ст. 259 ЦПК України та в залежності від процесуальної форми (усно чи письмово) ухвали суду можна поділити на два види:

Письмові: ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом та постановляються в нарадчій кімнаті (ч. 4 ст. 259 ЦПК України);

Усні (протокольні): ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, які заносяться до протоколу судового засідання (ч. 5 ст. 259 ЦПК України).

Письмові ухвали:

• які постановляються в нарадчій кімнаті - оформлюються окремим процесуальним документом (ч. 4 ст. 259 ЦПК України);
• якими закінчується розгляд справи або вирішення питання по суті (закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, виконання рішення іноземного суду, скасування рішення третейського суду/видачу виконавчого листа);
• ухвали, які підлягають примусовому виконанню або направляються сторонам (про забезпечення позову, призначення судової експертизи, привід свідка, відкриття провадження);
• які підлягають оскарженню окремо від рішення суду (ст. 353 ЦПК України).
• Ухвали суду, постановлені окремим документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи (ч. 5 ст. 259 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦПК України ухвала, що викладається окремим документом, складається з:

1) вступної частини із зазначенням: а) дати і місця її постановлення; б) найменування суду, прізвища та ініціалів судді (суддів);  в) імен (найменувань) учасників справи;

2) описової частини із зазначенням суті клопотання та імені (найменування) особи, яка його заявила, чи іншого питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням: а) висновків суду; б) строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Всі інші ухвали можуть буть оформлені усно, з обов’язковим занесенням до протоколу судового засідання (протокольні ухвали), але Закон не містить заборони для суду на викладення будь-якої ухвали окремим документом що, в свою чергу, є додатковим часовим навантаженням на суд, але виключає фактор «невмотивованості» у випадку незгоди з цим рішенням стороною по справі.

 

 

Матеріал по темі: «Ієрархія протилежних правових висновків суду касаційної інстанції»

 

 

 

 

 

Теги: судове рішення, протокольна ухвала, окреме оскарження, журнал судового засідання, постанова суду, вирок,  невиконання, ухилення від виконання, перешкоджання, кримінальна відповідальність, прямий умисел, бездіяльність, реальна можливість виконання,  судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Забезпечення позову при подовженні дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову у справі про законність/правомірність відмови міськради  у подовженні дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами

20 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/13963/23, адміністративне провадження № К/990/33259/23  (ЄДРСРУ № 117799113) досліджував питання щодо забезпечення позову у справі про законність/правомірність відмови міськради  у подовженні дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Обґрунтовуючи заяву про вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначив, що роботи зі встановлення та демонтажу рекламних конструкцій є витратними, тому, у випадку демонтажу рекламних конструкцій, для відновлення порушених прав та інтересів позивача вочевидь необхідно буде докласти значних зусиль та понести витрати для повторного встановлення конструкцій, що призведе до нанесення збитків у вигляді упущеної вигоди за період не розміщення реклами на демонтованих рекламних конструкціях.

Верховний суд наголошує, що безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до  статті 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

Верховний Суд зазначає, що Закон України від 03.07.1996 №270/96-ВР «Про рекламу» (далі - Закон № 270/96-ВР) визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами.

Відповідно до статті 1 цього Закону зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг; рекламні засоби - засоби, що використовуються для доведення реклами до її споживача.

Статтею 3 Закону № 270/96-ВР передбачено, що законодавство України про рекламу складається з цього Закону та інших нормативних актів, які регулюють відносини у сфері реклами.

Згідно із абзацом першим частини першої статті 16 Закону № 270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 2067 від 29.12.2003 (далі - Типові правила №2067). Ці Правила регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Верховний суд зазначає, що демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.

Правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена у постановах Верховного Суду від 15.07.2019 у справі №580/332/19, від 17.10.2019 у справі №640/7285/19, від 18.02.2021 у справі №640/3755/20, від 11.03.2021 у справі №260/1168/19, від 30.09.2021 у справі №160/7358/21 та від 20.12.2021 у справі №160/6846/21.

Заходи забезпечення мають бути співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

В ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування: або обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі. А також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Щодо ймовірності понесення позивачем певних матеріальних збитків, то Верховний Суд в питанні вжиття заходів забезпечення позову у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 20.03.2019 у справі №826/14951/18 та від 30.09.2021 у справі №160/7358/21 дійшов наступних висновків: «Щодо ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту чи поновлення порушених прав та інтересів, Суд звертає увагу, що підприємницька діяльність передбачає ведення господарської діяльності на власний ризик, який включає в себе можливі втрати інвестицій, виникнення додаткових витрат та інше.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі».

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі №260/1168/19 при розгляді справи, яка стосувалась безпосередньо демонтажу рекламних засобів, зроблено, зокрема, такі висновки:« 27. Таким чином, демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.

28. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15 липня 2019 року у справі №580/332/19, від 17 жовтня 2019 року у справі №640/7285/19 та від 18 лютого 2021 року у справі №640/3755/20.

Верховний суд акцентує увагу, що можливий демонтаж рекламних конструкцій не свідчить про неможливість або ускладнення поновлення у подальшому прав, які позивач вважає порушеними, і у разі поновлення прав позивача у судовому порядку, може бути повернутим на попереднє місце розташування (14 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15383/23, провадження № К/990/33264/23 (ЄДРСРУ № 116993590).

ВИСНОВОК: Позиція Верховного суду є незмінною: «… процедура демонтажу спеціальних конструкцій регулюється відповідним Порядком, який в свою чергу, передбачає повернення рекламних конструкцій власнику після сплати всіх витрат та підтвердження права власності на конструкцію», а отже у більшості випадків касаційна інстанція не знаходить підстав для забезпечення позову та стає на бік органів місцевого самоврядування, незважаючи на витрати (збитки) підприємців.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій»

 

Теги: зовнішня реклама, демонтаж, демонтаж рекламних засобів, порядок демонтажу, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Право військовослужбовця на отримання житла або компенсації після звільнення зі служби

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право військовослужбовця, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше на отримання житла або грошової компенсації після звільнення зі служби

01 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 240/35627/21, адміністративне провадження № К/990/14258/23 (ЄДРСРУ № 116710778) досліджував питання щодо права військовослужбовця на отримання житла або грошової компенсації після звільнення зі служби.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ), який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За умовами абзацу 1 пункту 1 статті 12 Закону №2011-ХІІ  держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті (абзац 4 пункту 1 статті 12 Закону №2011-ХІІ).

Абзацом 1 пункту 9 Закону №2011-ХІІ установлено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла.

На виконання приписів статті 12 Закону №2011-ХІІ, постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081 було затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями (далі - Порядок №1081), яким визначено механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського (у тому числі осіб, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), старшинського і сержантського,  рядового  складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, , у тому числі звільнених в запас або у відставку, що залишилися перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, у військових частинах, закладах, установах та організаціях (далі - військові частини) після звільнення (далі - військовослужбовці) та членів їх сімей.

Пунктом 3 Порядку №1081 установлено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання . Забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних  чи  юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Питання, пов`язані із  забезпеченням  житлом військовослужбовців, вирішуються за місцем перебування їх на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов (пункт 6 Порядку №1081).

Військовослужбовці, які перебувають на обліку при звільненні з військової служби в запас або у відставку  за  віком, станом  здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних  заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на обліку у військовій частині  до одержання житла з державного житлового фонду, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла (пункт 29 Порядку №1081).

Пунктом 30 Порядку №1081 визначені випадки, за яких військовослужбовці знімаються з обліку, а саме:

- поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла;

- засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження;

- звільнення з  військової служби за службовою невідповідністю, у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем;

- подання відомостей, що не відповідають дійсності,  але стали підставою для зарахування на облік;

-в інших випадках, передбачених законодавством.

Також наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року №380 затверджено Інструкцію з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями (далі - Інструкція №380).

Цією Інструкцією визначено зміст та методику забезпечення жилими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України (крім військовослужбовців строкової служби), а також осіб, звільнених в запас або відставку, що залишилися перебувати після звільнення з військової служби на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання (далі - військовослужбовці), та членів їх сімей, у тому числі членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), зникли безвісти під час проходження військової служби, що перебувають на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов (далі - члени їх сімей).

Пунктом 1 розділу ІІ «Організація роботи житлових комісій військових частин» Інструкції №380 передбачено, що для ведення обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, виплати грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення, надання та використання службової жилої площі, обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою житловою площею), ведення оперативного обліку службових житлових приміщень в апараті Міноборони, в Генеральному штабі Збройних Сил України, у інших органах військового управління та військових частинах, вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах та організаціях Збройних Сил України, а також у військових прокуратурах (далі - військова частина) утворюються житлові комісії (далі - житлова комісія військової частини).

Основними завданнями житлових комісій військових частин (об`єднаних житлових комісій), зокрема, є: прийняття рішення з житлових питань, у тому числі із розгляду відповідних рапортів (заяв) військовослужбовців та членів їх сімей з житлових питань (пункт 5 розділу ІІ «Організація роботи житлових комісій військових частин» Інструкції №380).

За правилами пункту 8 розділу ІV «Надання службових жилих приміщень» Інструкції №380 військовослужбовці, які прибули до нового місця служби та забезпечені в іншій місцевості постійним житлом за рахунок Міноборони, де залишилися проживати члени їх сімей, можуть бути забезпечені житловою площею у гуртожитку або отримувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення за новим місцем проходження військової служби у разі, якщо вони не мають житла для постійного проживання у цьому населеному пункті. Такі військовослужбовці забезпечуються жилою площею у гуртожитку або отримують компенсацію за піднайом (найом) житлового приміщення на одну особу.

Питання, що виникають під час обліку осіб, які набули права та потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, урегульовані розділом VІ Інструкції №380.

Пунктом 1 розділу VІ Інструкції №380 передбачено, що житловими приміщеннями для постійного проживання забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, які відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» набули права та не забезпечувалися постійним житлом протягом усього часу проходження військової служби і мають календарну вислугу на військовій службі 20 років і більше, зареєстровані в населеному пункті дислокації військової частини, в якій військовослужбовець проходить службу та перебуває на відповідному обліку.

На облік не беруться військовослужбовці та члени їх сімей, які: забезпечувалися під час проходження військової служби житловою площею для постійного проживання від Міноборони; мають житлову площу на праві власності, що відповідає нормам та вимогам законодавства для забезпечення громадян житлом, крім випадків забезпечення житловими приміщеннями на територіях, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження,- із урахуванням вимог законодавства України щодо тимчасово окупованих територій; в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 7 розділу VІ Інструкції №380).

За умовами абзацу 4 пункту 16 розділу VІ Інструкції №380 військовослужбовці та члени їх сімей, виключені з обліку, мають право повторно протягом року подати командиру військової частини рапорт та документи, визначені Порядком забезпечення житловими приміщеннями, для зарахування на облік в порядку, визначеному цією Інструкцією, із збереженням попереднього часу перебування на обліку.Зняття військовослужбовців з обліку проводиться у разі: поліпшення житлових умов до встановлених норм забезпечення житловою площею громадян у відповідному населеному пункті; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на квартирний облік, включення до списків осіб, що мають право першочергового та позачергового одержання житлових приміщень, або неправомірних дій посадових (службових) осіб при вирішенні питання про прийняття на квартирний облік; в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 21 розділу VІ Інструкції №380).

Приписи абзацу 4 частини першої статті 12 Закону №2011-ХІІ містять застереження щодо разового забезпечення житлом військовослужбовця, який має вислугу на військовій службі 20 років і більше протягом усього часу проходження ним військової служби, за умови, що ним також не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.

Положення цієї норми також кореспондуються з абзацом 1 пункту 9 Закону №2011-ХІІ, яким установлено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення. Аналогічні умови закріплені в пункті 3 Порядку №1081.

Отже, вирішальним у такій категорії справ є установлення факту забезпечення військовослужбовця житлом/поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба у наданні йому житла (01 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 240/35627/21, адміністративне провадження № К/990/14258/23 (ЄДРСРУ № 116710778). 

ВИСНОВОК: Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а, отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого Постановою КМУ від 03 серпня 2006 року № 1081.

Наведене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеного в постановах: від 25 березня 2019 року у справі №359/2295/17, від 08 квітня 2020 року у справі №683/2197/18, від 20 травня 2019 року у справі №487/6514/17, від 20 січня 2021 року у справі №460/6031/18, від 24.02.2021 у справі № 460/6032/18 від 24.09.2021 у справі № 748/303/20.

 

P.s. Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 з метою забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів з приводу проходження військової служби, а саме щодо оскарження особами з числа військовослужбовців рішень, дій чи бездіяльності відомчих житлових (житлово-побутових, з контролю за розподілом житла) комісій відступила від висновку щодо розгляду таких спорів за правилами цивільного судочинства, викладеного у її постановах від 6 червня 2018 року у справі № 752/5881/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 488/1176/14-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 815/2551/15, від 23 січня 2019 року у справі № 806/5217/15, від 4 вересня 2019 року у справі № 826/17556/16, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 127/15109/18 і від 24 вересня 2021 року у справі № 748/303/20, а також у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2139цс15 і від 2 березня 2016 року у справі № 6-14цс16а. 

Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори щодо оскарження особами з числа військовослужбовців рішень, дій чи бездіяльності відомчих житлових (житлово-побутових, з контролю за розподілом житла) комісій є спорами з приводу проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної. Саме у зв`язку з останньою держава передбачила відповідні соціальні гарантії, а також порядок їх реалізації. Отже, такі спори належать до юрисдикції адміністративних судів (п.66).

 

 

Матеріал по темі: «Ветерани ВСУ мають право на отримання житла навіть після звільнення»