Відшкодування збитків у формі упущеної вигоди за незаконний демонтаж рекламних конструкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань Виконкому збитків у формі упущеної вигоди, завданих незаконним демонтажем рекламних конструкцій

Безпосередньою правовою підставою аналогічного позову є положення статті 56 Конституції України, статті 22 Книги І (Загальні положення) ЦК України, яка поширює свою дію на всі цивільні відносини, та статей 1166, 1173 глави 82 Книги 5 цього ж Кодексу (Зобов`язальне право).

Що стосується вини відповідача, то для правильного вирішення даного спору її наявність (або відсутність) не має правового значення, про що прямо зазначено у ч. 1 ст. 1173 ЦК України.

Відповідно до статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, що є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина в заподіянні збитків.

Суб`єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов`язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Носієм обов`язку відшкодувати шкоду, в свою чергу, можуть виступати: безпосередній заподіювач шкоди та інші особи (незавдавачі шкоди), на яких законом покладено обов`язок із відшкодування шкоди.

Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки.

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

(!!!) Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є:

• втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі;
• втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
• доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Упущена вигода входить до складу збитків та визначається як доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (пункт 2 частини 2 статті 22 ЦК України).

Таким чином, непрямі витрати не можуть враховуватись при розрахунку упущеної вигоди як складова, яка зменшує її загальний показник, оскільки прямі витрати, які пов`язані із завданою шкодою, відшкодовуються у складі реальних збитків за правилом п. 1 ч. 2 ст. 22 цього Кодексу як витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (наприклад, витрати на транспортування пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля евакуатором до місця його ремонту). Тобто, прямі витрати, збільшують (а не зменшують) загальний показник майнової шкоди (збитків).

З цього, своєю чергою, прямо слідує, що непрямі витрати не можуть враховуватись при визначенні збитків, у тому числі у формі упущеної вигоди, ні з метою збільшення, ні з метою зменшення їх загального розміру, оскільки їх врахування суперечитиме одній з ключових умов для відшкодування майнової шкоди, а саме: обов`язковій наявності причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою. Ця умова відшкодування майнової шкоди (збитків) поширюється на упущену вигоду повною мірою, оскільки вона входить до складу збитків згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України.

У постанові по справі № 922/3928/20 від 30.092021 Касаційний господарський суд визначив критерії для розрахунку розміру збитків у вигляді упущеної вигоди та стандарти його доказування.

Згідно з цією постановою, критеріями визначення (обчислення) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди є:

- звичайні обставини (умови цивільного / господарського обороту);

- розумні витрати;

- компенсаційність відшкодування збитків.

У разі неможливості точно встановити розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, який заявлено до стягнення з боржника (не факт наявності, а саме розмір), суд, керуючись принципом справедливості, має визначити розмір таких збитків з урахуванням усіх обставин конкретної справи.

Доведення наявності збитків у вигляді упущеної вигоди та їх розміру здійснюється із застосуванням стандарту вірогідності доказів, який з розумною впевненістю дає змогу стверджувати, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що такий факт імовірніше відбувся (мав місце), аніж не відбувся / його не було.

Збитки у вигляді упущеної вигоди підлягають відшкодуванню в таких випадках:

- коли заявлений кредитором неотриманий дохід (майнова вигода) був у межах припущення сторін на момент виникнення зобов`язань;

- втрата доходу є ймовірним результатом порушення зобов`язання іншим контрагентом (боржником);

- дохід не є абстрактним і може бути доведеним з розумним рівнем впевненості.

Неодержаний дохід (упущена вигода) це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

При цьому пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15, від 09.12.2014 у справі №5023/4983/12).

Збитки це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у понесених ним витратах, втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки й упущена вигода.

Реальні збитки це втрати, яких особа зазнала в зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущена вигода це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Визначення поняття збитків є також у ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б в разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 225 ГК України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.

При цьому саме позивач повинен довести факт протиправної поведінки, спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв`язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Особа, яка порушила зобов`язання, доводить відсутність своєї вини. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання (ст. 614 ЦК України).

Щодо розміру упущеної вигоди, то вона залежить від доходів, які отримала особа, що порушила право. Так, упущена вигода не може бути меншою від доходів, одержаних правопорушником (ч. 3 ст. 22 ЦК України).

Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки.

ВИСНОВОК: Розрахунок упущеної вигоди, (тобто доходів, які суб’єкт господарювання міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене), визначається на підставі показників неотриманого доходу, зменшеного на показник витрат, які останній повинен був понести у зв`язку з його одержанням.

 

Матеріал по темі: «Зовнішня реклама під час воєнного стану: продовження дозволів»

 

 

 

Теги: зовнішня реклама, продовження дії дозволів, зупинення строку, ковід, воєнний стан, упущена вигода,  дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Дозвільна процедура на розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дозвільна процедура видачі/продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами, яка здійснюється без суб’єкта господарювання

20 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/13963/23, адміністративне провадження № К/990/43724/23  (ЄДРСРУ № 117799325) досліджував питання щодо процедури продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Правовідносини щодо продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами регулюються, зокрема, Законом України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР), Законом №270/96-ВР, Законом №2806-IV, Типовими правилами №2067.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 16 Закону №270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до підпункту 13 пункту «а» частини першої статті 30 Закону №280/97-ВР до відання виконавчих органів міських рад належить, зокрема, надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.

Пунктом 2 Типових правил №2067 визначено, що дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці; вивіска чи табличка - елемент на будинку, будівлі або споруді з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать такій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщений на зовнішній поверхні будинку, будівлі або споруди не вище першого поверху або на поверсі, де розташовується власне чи надане у користування особі приміщення (крім, випадків, коли суб`єкту господарювання належить на праві власності або користування вся будівля або споруда), біля входу у таке приміщення, який не є рекламою.

Пунктом 3 Типових правил №2067 передбачено, що зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил.

Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі - робочий орган) (пункт 5 Типових правил №2067).

До повноважень робочого органу належить розгляд заяв розповсюджувачів зовнішньої реклами на надання дозволу, внесення змін у дозвіл, переоформлення дозволу та продовження строку його дії (пункт 6 Типових правил №2067).

(!) Дозвіл надається строком на п`ять років, якщо менший строк не зазначено у заяві (пункт 23 Типових правил №2067).

Строк дії дозволу продовжується на підставі заяви, яка подається робочому органу розповсюджувачем зовнішньої реклами у довільній формі не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії дозволу. Продовження строку дії дозволу фіксується в журналі реєстрації з внесенням відповідних змін у дозвіл. У такому ж порядку продовжується строк дії дозволів, наданих до набрання чинності цими Правилами (пункт 29).

Пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1173 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо відповідності основним вимогам дозвільної системи у сфері господарської діяльності» внесено зміни та доповнення до постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067 «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами», зокрема, пункт 29 виключено. 

Однак, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.06.2016 у справі №826/2002/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2016, визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано пункт 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1173, зобов`язано Кабінет Міністрів України невідкладно опублікувати резолютивну частину судового рішення про визнання незаконним з моменту прийняття та скасування пункту 8 змін.

Таким чином, Типові правила №2067 передбачали продовження строку дії дозволу.

Відповідно до абзацу другого пункту 3 цих Правил видача (відмова у видачі, переоформленні, видачі дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону №2806-IV.

Отже, отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, а також продовження строку його дії є дозвільною процедурою у розумінні статті 1 Закону №2806-IV, відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №813/4624/17.

Згідно частини 1 статті 4-1 Закону №2806-IV строк видачі документів дозвільного характеру становить 10 робочих днів, якщо інше не встановлено законом.

Порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, що законами України віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, встановлюється їх рішенням, а у випадках, передбачених законом, - на підставі типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 5 статті 4-1 Закону №2806-IV підставами для відмови у видачі документа дозвільного характеру є: подання суб`єктом господарювання неповного пакета документів, необхідних для одержання документа дозвільного характеру, згідно із встановленим вичерпним переліком; виявлення в документах, поданих суб`єктом господарювання, недостовірних відомостей; негативний висновок за результатами проведених експертиз та обстежень або інших наукових і технічних оцінок, необхідних для видачі документа дозвільного характеру.

Відмова у видачі документа дозвільного характеру за підставами, не передбаченими законами, не допускається.

Аналогічна позиція викладена 13 березня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №0440/6443/18, адміністративне провадження № К/9901/12083/19  (ЄДРСРУ № 117632680).

Більше того, дії щодо одержання погоджень, висновків та інших документів, необхідних для видачі документа дозвільного характеру, вчиняються дозвільним органом, що оформляє документ дозвільного характеру, без залучення суб`єкта господарювання, оскільки Закон України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" має вищу юридичну силу відносно Типових правил, відповідно норми останніх не мають суперечити Закону № 2806-IV.

ВИСНОВОК: Виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу (18 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 907/535/17 (ЄДРСРУ № 78802005)

 

 

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»

 

 

 

 

 

Теги: зовнішня реклама, табличка, вивіска, автопричіп, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову при подовженні дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову у справі про законність/правомірність відмови міськради  у подовженні дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами

20 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/13963/23, адміністративне провадження № К/990/33259/23  (ЄДРСРУ № 117799113) досліджував питання щодо забезпечення позову у справі про законність/правомірність відмови міськради  у подовженні дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Обґрунтовуючи заяву про вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначив, що роботи зі встановлення та демонтажу рекламних конструкцій є витратними, тому, у випадку демонтажу рекламних конструкцій, для відновлення порушених прав та інтересів позивача вочевидь необхідно буде докласти значних зусиль та понести витрати для повторного встановлення конструкцій, що призведе до нанесення збитків у вигляді упущеної вигоди за період не розміщення реклами на демонтованих рекламних конструкціях.

Верховний суд наголошує, що безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до  статті 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

Верховний Суд зазначає, що Закон України від 03.07.1996 №270/96-ВР «Про рекламу» (далі - Закон № 270/96-ВР) визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами.

Відповідно до статті 1 цього Закону зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг; рекламні засоби - засоби, що використовуються для доведення реклами до її споживача.

Статтею 3 Закону № 270/96-ВР передбачено, що законодавство України про рекламу складається з цього Закону та інших нормативних актів, які регулюють відносини у сфері реклами.

Згідно із абзацом першим частини першої статті 16 Закону № 270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 2067 від 29.12.2003 (далі - Типові правила №2067). Ці Правила регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Верховний суд зазначає, що демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.

Правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена у постановах Верховного Суду від 15.07.2019 у справі №580/332/19, від 17.10.2019 у справі №640/7285/19, від 18.02.2021 у справі №640/3755/20, від 11.03.2021 у справі №260/1168/19, від 30.09.2021 у справі №160/7358/21 та від 20.12.2021 у справі №160/6846/21.

Заходи забезпечення мають бути співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

В ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування: або обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі. А також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Щодо ймовірності понесення позивачем певних матеріальних збитків, то Верховний Суд в питанні вжиття заходів забезпечення позову у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 20.03.2019 у справі №826/14951/18 та від 30.09.2021 у справі №160/7358/21 дійшов наступних висновків: «Щодо ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту чи поновлення порушених прав та інтересів, Суд звертає увагу, що підприємницька діяльність передбачає ведення господарської діяльності на власний ризик, який включає в себе можливі втрати інвестицій, виникнення додаткових витрат та інше.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі».

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі №260/1168/19 при розгляді справи, яка стосувалась безпосередньо демонтажу рекламних засобів, зроблено, зокрема, такі висновки:« 27. Таким чином, демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.

28. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15 липня 2019 року у справі №580/332/19, від 17 жовтня 2019 року у справі №640/7285/19 та від 18 лютого 2021 року у справі №640/3755/20.

Верховний суд акцентує увагу, що можливий демонтаж рекламних конструкцій не свідчить про неможливість або ускладнення поновлення у подальшому прав, які позивач вважає порушеними, і у разі поновлення прав позивача у судовому порядку, може бути повернутим на попереднє місце розташування (14 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15383/23, провадження № К/990/33264/23 (ЄДРСРУ № 116993590).

ВИСНОВОК: Позиція Верховного суду є незмінною: «… процедура демонтажу спеціальних конструкцій регулюється відповідним Порядком, який в свою чергу, передбачає повернення рекламних конструкцій власнику після сплати всіх витрат та підтвердження права власності на конструкцію», а отже у більшості випадків касаційна інстанція не знаходить підстав для забезпечення позову та стає на бік органів місцевого самоврядування, незважаючи на витрати (збитки) підприємців.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій»

 

Теги: зовнішня реклама, демонтаж, демонтаж рекламних засобів, порядок демонтажу, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Ієрархія нормативних актів в сфері розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ієрархія нормативно-правових актів в сфері розміщення зовнішньої реклами та відповідність останніх вимогам Конституції України

23 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/1526/20, адміністративні провадження №К/9901/2185/21, №К/9901/12607/21 (ЄДРСРУ № 108540943) досліджував питання щодо їєрархії нормативно-правових актів в сфері розміщення зовнішньої реклами та відповідність останніх вимогам Конституції України.

Зовнішня реклама є об`єктом благоустрою, відповідно у силу приписів статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 16 Закону України «Про рекламу» до компетенції органів місцевого самоврядування належить питання регулювання правовідносин щодо розміщення зовнішньої реклами і законодавством передбачено повноваження виконавчого комітету міської ради на прийняття Порядку, який би врегульовував правовідносини з питань видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 19 квітня 2021 року у справі № 520/660/2020.

Відповідно до положень Конституції України з урахуванням юридичних позицій Конституційного Суду України щодо їх тлумачення, норм законодавства і процесуального закону дає підстави стверджувати, що органи місцевого самоврядування, реалізуючи наявні у них повноваження зобов`язані, дотримуючись принципу верховенства права і одного з його елементів - принципу законності, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, й керуватись у своїй діяльності не тільки актами Кабінету Міністрів України, а й Конституцією України та законами, які прийняті на її основі і повинні їй відповідати, як актами вищої юридичної сили.

В силу положень статті 8 Конституції України, які є нормами прямої дії, усі нормативно - правові акти, у тому числі й нормативні акти органів місцевого самоврядування локальної дії повинні прийматися на основі Конституції України і їй відповідати.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 17.02.2021 у справі №420/3261/19, навіть дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень обмежується принципом законності (частина друга статті 19 Конституції України) і принципом верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).

Верховенство права визначено серед основних засад (принципів) адміністративного судочинства (пункт 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України). Цей принцип знайшов своє відображення, зокрема, у нормах частини першої статті 6 та частин першої - третьої статті 7 цього Кодексу, згідно з якими суд, при вирішенні справи, керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Верховний суд підкреслює, що з урахуванням принципу верховенства права і визначених у частині третій статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067 є актом вищої юридичної сили відносно Порядку розміщення зовнішньої реклами.

Поряд із цим, і Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» також урегульовує  спірні правовідносини та є актом вищої юридичної сили як відносно Типових правил розміщення зовнішньої реклами, так і Порядку розміщення зовнішньої реклами, а тому ці акти повинні відповідати вказаному Закону та з ним узгоджуватись.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).

Ці висновки щодо застосування норм права були використані й Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19.

Така ж правова позиція була неодноразово викладена й у постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 10.02.2016 у справі №537/5837/14-а.

ВИСНОВОК: Тобто, невідповідність окремих приписів Порядку розміщення зовнішньої реклами вимогам Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» як акту вищої юридичної сили, навіть за умови їх затвердження відповідно до Типових правил розміщення зовнішньої реклами, які є чинними і не оскаржувались, однак не відповідають закону, може зумовлювати наявність передбачених частиною дев`ятою статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України підстав для визнання їх протиправними у судовому порядку.

 

Матеріал по темі: «Визначення порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій»

 

 

Теги: зовнішня реклама, демонтаж, демонтаж рекламних засобів, порядок демонтажу, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом заборони демонтажу рекламних засобів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном та не несе загрозу самому майну, а забезпечення позову є фактично вирішенням справи по суті

11 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/1168/19, адміністративне провадження №К/9901/32558/19 (ЄДРСРУ № 95438992) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом заборони демонтажу рекламних засобів.

Закон України «Про рекламу» визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від  29.12.2003  № 2067 регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Частинами 1, 4 ст. 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Розміщення зовнішньої реклами на пам`ятках національного або місцевого значення та в межах зон охорони цих пам`яток, історичних ареалів населених місць здійснюється відповідно до цього Закону на підставі дозволів, які оформляються за участю органів виконавчої влади, визначених Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Відповідно до п.п. 3, 24, 32 Типових правил зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов`язаних з розташуванням рекламного засобу.

Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, що законами України віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, встановлюється їх рішенням, а у випадках, передбачених законом, - на підставі типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Верховний Суд у постанові від 16.01.2020 у справі № 905/514/19 зазначив, що «за змістом частини 7 статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»дія документа дозвільного характеру припиняється через десять робочих днів із дня прийняття (винесення) дозвільним органом рішення про анулювання такого документа, якщо інше не передбачено законом. Рішення дозвільного органу про анулювання документа дозвільного характеру може бути оскаржено до адміністративного суду.

Отже, передбачений цією нормою порядок анулювання документів дозвільного передбачає прийняття (винесення) дозвільним органом рішення про анулювання такого документа.

При цьому анулювання документу може бути тільки на підставі визначених приписами ст.4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» або іншим Законом та анулювання з інших підстав не визначених Законом не допускається.  Отже, зазначена норма є нормою прямої дії (Правова позиція підтримана  21 січня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/514/19 (ЄДРСРУ №94552858).

(!!!) Окрім цього, існувала наступна правова позиція: «…що в органах місцевого самоврядування (їх виконавчих комітетів) немає повноважень на прийняття рішень з проведення демонтажу спеціальних конструкцій зовнішньої реклами (постанова Верховного суду від 20.11.2019 року у справі № 522/19532/14 (ЄДРСРУ № 85774693).

Відповідно до частини 1 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю (частина 2 статті 150 КАС України).

Ці підстави є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

Згідно з Рекомендацією № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акта.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 826/8556/17.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав будуть значними.

Тобто, обов'язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин: очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами є дозвільною процедурою у розумінні ст. 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2005 № 2806-IV (далі - Закон № 2806-IV), відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/2810/17.

Обґрунтовуючи заяву про вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначив, що демонтаж спірних рекламних засобів (рекламних конструкцій) може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист поновлення порушених прав або інтересів заявника.

Верховний суд зазначає, що процедура демонтажу спеціальних конструкцій регулюється відповідним Порядком, який в свою чергу, передбачає повернення рекламних конструкцій власнику після сплати всіх витрат та підтвердження права власності на конструкцію.

Таким чином, демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15 липня 2019 року у справі №580/332/19, від 17 жовтня 2019 року у справі №640/7285/19 та від 18 лютого 2021 року у справі №640/3755/20 (ЄДРСРУ № 94973778).

ВИСНОВОК: Таким чином, заходи забезпечення позову (заборони проведення демонтажу) фактично, зумовлють вирішення спору по суті, що не відповідає завданням інституту забезпечення позову.

 

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»

 

 

Теги: зовнішня реклама, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Яка інформація про товар чи послугу не вважається зовнішньою рекламою ?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли інформація про товар чи послугу не вважаються зовнішньою рекламою і  можуть бути розміщені в місці де цей товар реалізується чи виготовляється?

30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 323/3491/16-а, адміністративне провадження №К/9901/16282/18 (ЄДРСРУ № 89012757) досліджував питання щодо яка ж інформація про товар чи послугу не вважається зовнішньою рекламою

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 1 Закону України «Про рекламу» визначено, що реклама - інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

Цією ж статтею передбачено, що зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

Згідно з положеннями частини сьомої статті 8 Закону України «Про рекламу» розміщення інформації про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, а також безпосередньо на самому товарі та/або його упаковці, не вважається рекламою.

Положеннями частини шостої статті 9 Закону України «Про рекламу»   встановлено, що вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщена на внутрішній поверхні власного чи наданого у користування особі приміщення, на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу в таке приміщення, не вважається рекламою.

Нормами частини першої статті 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Під час  видачі  дозволів  на  розміщення  зовнішньої реклами втручання у форму та зміст зовнішньої реклами забороняється.

Матеріал по темі: «Контроль органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг (демонтаж)»

Розміщення   зовнішньої  реклами  у  межах  смуги  відведення автомобільних доріг здійснюється  відповідно  до цього Закону на підставі зазначених дозволів,   які   оформляються  за  участю центрального органу виконавчої влади,  що  реалізує  державну політику у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними  дорогами,  або їх власників та центрального органу виконавчої  влади,  що  реалізує державну політику у сфері безпеки дорожнього  руху.

Зовнішня реклама  на   територіях,   будинках   та   спорудах розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб).

Стягнення плати за видачу дозволів забороняється.

Частиною другою вказаної статті передбачено вимоги до зовнішньої реклами, а саме: зовнішня реклама повинна розміщуватись із  дотриманням  вимог  техніки  безпеки  та із забезпеченням видимості дорожніх знаків,  світлофорів, перехресть, пішохідних  переходів,  зупинок транспорту загального користування та не відтворювати зображення дорожніх знаків; освітлення зовнішньої   реклами   не   повинно   засліплювати учасників дорожнього руху, а також не повинно освітлювати квартири житлових будинків; фундаменти наземної зовнішньої  реклами,  що  виступають  над поверхнею землі, можуть бути декоративно оформлені; опори наземної  зовнішньої  реклами,  що  розташована  вздовж проїжджої частини вулиць і доріг, повинні мати вертикальну дорожню розмітку,  нанесену світлоповертаючими матеріалами,  заввишки до 2 метрів від поверхні землі; нижній край зовнішньої реклами, що розміщується над проїжджою частиною,   у  тому  числі  на  мостах,  естакадах  тощо,  повинен розташовуватися на висоті не  менше  ніж  5  метрів  від  поверхні дорожнього покриття; у місцях,   де  проїжджа  частина  вулиці  межує  з  цоколями будівель або огорожами, зовнішня реклама може розміщуватися в одну з фасадами будівель або огорожами лінію.

Частиною третьою статті 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розташовувати засоби зовнішньої реклами забороняється: на пішохідних доріжках та алеях; у населених пунктах на висоті менш ніж 5 метрів від  поверхні дорожнього  покриття,  якщо  їх рекламна поверхня виступає за межі краю проїжджої частини; поза населеними пунктами на відстані менш ніж  5  метрів  від краю проїжджої частини. 

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067.

Ці Правила регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (пункт 1 Правил №2067).

Згідно з пунктом 2 Типових правил 2067 спеціальними конструкціями є тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об`ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами; вивіска чи табличка - елемент на будинку, будівлі або споруді з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать такій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщений на зовнішній поверхні будинку, будівлі або споруди не вище першого поверху або на поверсі, де розташовується власне чи надане у користування особі приміщення (крім, випадків, коли суб`єкту господарювання належить на праві власності або користування вся будівля або споруда), біля входу у таке приміщення, який не є рекламою.

Окрім цього, якщо інформація не містить індивідуалізації, не містить закликів до придбання конкретного товару чи отримання послуг, інформація не формує та не підтримує обізнаність споживачів реклами та їх інтересу щодо суб`єкта господарювання чи конкретного товару (послуг), що поставляється/надається підприємством, а тому не є рекламою і не потребує спеціального дозволу на розміщення зовнішньої реклами

ВИСНОВОК: Інформація про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, а також інформація, розміщена на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення, яка не містить закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб`єктом, не є рекламою у розумінні частини сьомої статті 8 та частини шостої статті 9 Закону України «Про рекламу».

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №323/1766/17, від 04.09.2019 у справі №1340/4421/18, від 11.11.2019 у справі № 323/1360/17, від 27.02.2020 у справі №405/4704/15-а, від 25.03.2020 у справі №461/4489/16-а.

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі під об'єктами зовнішньої реклами»

Теги: зовнішня реклама, табличка, вивіска, автопричіп, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов