Визнання правочину (заповіту, дарування) недійсним з підстав психічної хвороби

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину (заповіту, дарування) недійсним з підстав наявності у заповідача/дарувальника психічної хвороби та неспроможності розуміти значення своїх дій та керувати ними під час укладення договору

29 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/8289/16-ц, провадження № 61-4122св21 (ЄДРСРУ № 112058327) досліджував питання щодо визнання правочину (заповіту, дарування) недійсним з підстав наявності у заповідача/дарувальника психічної хвороби та неспроможності розуміти значення своїх дій та керувати ними під час укладення договору.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

У частині першій статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.

Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

(!!!) Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до стаття 89 ЦПК України).

Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2023 року у справі № 583/3539/19, провадження № 61-21390св21 (ЄДРСРУ № 112087865).

Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 201/15019/14 - ц, зазначено, що якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв`язку з чим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи.

Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Таким чином, процесуальним законом передбачено дві підстави для призначення судом повторної експертизи, а саме у випадку, якщо висновок експерта суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності (див. постанову Верховного Суду від 29 грудня 2022 року у справі № 686/15304/14-ц).

ВИСНОВОК: Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Викладене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14, і постановах Верховного Суду від 5 лютого 2018 року у справі № 404/4956/15-ц (провадження № 61-1294св18), від 25 липня 2018 року у справі № 416/13806/14 (провадження № 61-33508св18) та від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), від 29 червня 2023 року у справі № 461/3059/18 (провадження № 61-20св23, ЄДРСРУ № 111906862).

 

Матеріал по темі: «Визнання договору дарування житла недійсним (обман/помилка)»

 

 

Теги: заповіт, дарування, визнання правочину недійсним, психічна хвороба, експертиза, дієздатність, усвідомлення дій, укладання договору, нотаріус, посвідчення угоди, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на не зареєстроване нерухоме майно боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на нерухоме майно боржника яке не зареєстроване в установленому законом порядку

07 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-2727/11, провадження № 61-8007св23 (ЄДРСРУ № 112058444) досліджував питання щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника яке не зареєстроване в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання.

У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій реалізації права на доступ до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

У статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

За змістом частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Відповідно до частини третьої та четвертої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірку, чи перебуває це майно під арештом. Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об`єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстроване в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що нею чітко визначена умова, за якої суд вирішує питання звернення стягнення на нерухоме майно боржника, це відсутність державної реєстрації права власності за боржником в установленому законом порядку.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім цього, у постанові Верховного Суду від 16.03.2020 року (справа № 5023/197/12) зазначено, що звертаючись з відповідною заявою, державний виконавець (приватний виконавець) повинен надати докази на підтвердження того, що вказане право власності на нерухоме майно належить боржнику, але не зареєстроване в установленому законом порядку.

Відтак, питання про звернення стягнення на майно боржника, що не зареєстроване у встановленому законом порядку, вирішується судом в порядку передбаченому частиною четвертою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» та частиною десятою статті 440 ЦПК України, та стосується тих випадків, коли боржник фактично володіє та користується таким нерухомим майном, але право власності на таке майно за ним не зареєстровано у встановленому законом порядку.

Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 947/22930/19 (провадження № 61-9215св20).

Крім того, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначала, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року міститься посилання на вимоги статей 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження» щодо процедури звернення стягнення на майно боржника, тому на практиці об`єктивно можуть виникнути питання щодо застосування висновків Великої Палати і до положень статті 366 ЦК України, яка, по суті, регулює ті самі питання, а саме звернення кредитором стягнення на частку боржника у майні, що є у спільній частковій власності.

Разом з тим, виділ частки у майні - це позов кредитора про виділ частки у майні в натурі для звернення стягнення на неї (частина 1 статті 366 ЦК). Відтак, частина перша статті 366 ЦК України регулює виділ частки із спільного майна в натурі, а не визначення часток у спільному майні (так звані ідеальні частки).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц (провадження № 14-529 цс 19) вказала, що поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а частиною шостою статті 52 Закону про ВП 1999 (частина шоста статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» в чинній редакції є тотожною) передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена.

Таким чином, частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути, зокрема, об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна, та неї може бути звернуто стягнення як на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

ВИСНОВОК: Встановивши, що боржник не має грошових коштів та іншого майна, на яке виконавцем може бути звернуто стягнення з метою виконання рішення суду, суд дійшов правильного висновку про задоволення подання виконавця про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

 

Матеріал по темі: «Бездіяльність виконавця по виявленню майна та коштів боржника»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Нарахування та стягнення процентів від суми позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування

05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/7309/21, провадження № 61-10115св22 (ЄДРСРУ № 112030165) досліджува питання щодо порядку нарахування та стягнення процентів від суми позики.

Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Порушення умов договору є цивільним правопорушенням, оскільки статтею 629 ЦК України встановлюється принцип безумовності та обов`язковості виконання договору.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та  в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 статті 1050 Цивільного кодексу України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів у частині стягнення процентів за користування сумою позики. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що "проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання".

Таким чином, після настання строку повернення позики позикодавець мав право на стягнення з позичальника тільки сум, передбачених положенням частини другої статті 625 ЦК України, оскільки проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

ВИСНОВОК: За період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

 

Матеріал по темі: «Заміна позики новим позиковим зобов`язанням»

 

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: належний спосіб захисту для скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно

05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/9405/21, провадження № 61-4085 св 23  (ЄДРСРУ № 112030232) досліджував питання щодо обрання належного способу захисту для скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Верховним Судом у постанові від 20 травня 2021 року № 361/953/16-ц (провадження № 61-3847 св 19) вказано, що визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, яка його отримала, щодо нерухомого майна, отже доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту.

Аналогічний висновок наведено Верховним Судом у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 351/1317/18 (провадження № 61-16345св20) та багатьох інших.

Таким чином, обраний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу та свідоцтва про право власності є належним (22 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 203/5561/16, провадження № 61-14898св21 (ЄДРСРУ № 103844338).

Крім того, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89 гс 18) зазначалося, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу (позивача) не можна покладати обов`язку об`єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20),  провадження № 12-83гс21, дійшла висновку про те, що «зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно, заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.

Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті».

ВИСНОВОК: Отже, для скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно НЕ ОБОВЯЗКОВО має бути визнано недійсним та скасовано рішення органу, на підставі якого було видано вказане свідоцтво.

 

Матеріал по темі: «Захист права власності шляхом скасування свідоцтва про власність»

 

Теги: скасування свідоцтва, право власності, рішення органу, скасування рішення державного реєстратора, земля, нерухоме майно, захист власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виселення мешканців з іпотечного житла при зверненні стягнення на житлове приміщення та порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України (надання іншого житла)

05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/5057/21, провадження № 61-4293св23  (ЄДРСРУ № 112030229) досліджував питання щодо виселення мешканців з іпотечного житла при зверненні стягнення на житлове приміщення та порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України (надання іншого житла).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвеція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що у разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

ВАЖЛИВО: Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Слід також враховувати, що 02 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/6771/18, провадження № 61-3794св20 (ЄДРСРУ № 101584425) досліджував питання щодо правової можливості виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти і вказав, що оскільки в іпотеку була передане жито, придбане частково за кредитні та за власні кошти,  то відсутні підстави для виселення позичальників зі спірної квартири без надання їм іншого постійного житла.

ВИСНОВОК: В разі виселення мешканців з іпотечного житла, при зверненні стягнення на житлове приміщення, визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

 

Матеріал по темі: «Купив іпотечну квартиру – співмешканці в додачу…»

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов