Оскарження зацікавленими особами рішення Апеляційної палати ВАКС в Верховному суді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження рішення Апеляційної палати ВАКС в Верховному суді зацікавленими особами, права яких порушені внаслідок прийняття оскаржуваного рішення Вищим антикорупційним судом

05 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 991/5572/22, адміністративне провадження № К/990/36242/22 (ЄДРСРУ 108273593) досліджував питання щодо оскарження рішення Апеляційної палати ВАКС в касаційному порядку у Верховному суді зацікавленими особами, права яких порушені внаслідок прийняття оскаржуваного рішення Вищим антикорупційним судом

Відповідно до положень абзацу 7 частини восьмої статті 283-1 КАС України постанова Апеляційної Палати Вищого антикорупційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення та не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

Крім того, Суд також акцентує увагу, що положеннями статті 283 -1 КАС України не передбачено можливості оскарження ухвал Апеляційної Палати Вищого антикорупційного суду у касаційному порядку.

Так, 20 грудня 2022 р. в рамках вказаної справи (ЄДРСРУ № 07945104) колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду вказала, що згідно з приписами частини першої статті 293 КАС України, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Разом із тим, частина восьма статті 283-1 КАС України встановлює особливості провадження у справах про застосування санкцій, і, відповідно до вказаної норми, апеляційна скарга на рішення Вищого антикорупційного суду може бути подана стороною до Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду протягом п`яти днів з дня його проголошення.

Згідно із частиною першою статті 46 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

Із системного аналізу вказаних норм слідує, що частина восьма статті 283-1 КАС України є спеціальною нормою щодо загальної норми - частини першої статті 293 КАС України за колом осіб, на яких вона поширюється, тому при вирішенні питання про наявність права на апеляційне оскарження застосуванню підлягає частина восьма статті 283-1 КАС України.

ВИСНОВОК: Оскільки «зацікавлені особи» не були стороною в адміністративній справі, то у них, відповідно до частини восьмої статті 283-1 КАС України, відсутнє право на подання апеляційної скарги на рішення суду, а отже й право касаційного оскарження, яке взагалі не передбачене для подібного роду спорів.

 

Матеріал по темі: «Процесуальні строки застосування санкцій про стягнення в дохід держави активів»

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відповідальність позичальника за порушення грошового зобов`язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання відповідальності за порушення грошового зобов`язання позичальником

В рішенні Конституційного Суду України від 22.06.2022 у справі № 3-188/2020(455/20) зазначено, що аналіз сфери застосування приписів статей 625 та 1050 Кодексу свідчить про те, що вони унормовують питання відповідальності за порушення грошового зобов`язання позичальником, тоді як приписи статті 1048 Кодексу визначають загальні умови нарахування, сплати процентів за користування грошовими коштами як істотні умови договору позики, кредитного договору.

Проценти, про які йдеться в приписах статті 1048 Кодексу, є складовим елементом плати за надану позику/кредит, що разом з основною сумою позики/кредиту становить загальну суму боргу, яку боржник повинен сплатити через визначений час після отримання позики/кредиту.

Конституційний Суд України зазначає, що приписи частини другої статті 625, першого речення частини першої статті 1050 Кодексу та частини першої статті 1048 Кодексу регулюють різні за змістом правовідносини, які не є взаємовиключними, адже за загальним правилом (частина перша статті 622 Кодексу), якщо інше не встановлено в договорі або законі, застосування заходів цивільної відповідальності не звільняє боржника від виконання зобов`язань за договором у натурі.

Конституційний Суд України вважає, що застосування припису першого речення частини першої статті 1050 Кодексу як такого, що його скеровано на надання кредитодавцеві права на отримання трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат як заходів цивільної відповідальності за неналежне виконання позичальником грошових зобов`язань, не може впливати на право кредитодавця на отримання процентів як плати за користування кредитом, тобто на право вимагати від боржника виконання зобов`язань за кредитним договором у натурі.

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті порушених у конституційній скарзі питань оспорюваний припис статті 1050 Кодексу не обмежує права Банку на отримання процентів як плати за користування кредитом. Відповідно, припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу не спричиняє й негативних наслідків для права Банку на ведення підприємницької діяльності.

Практика суду касаційної інстанції щодо можливості одночасного застосування приписів частини першої статті 1048 Кодексу та першого речення частини першої статті 1050 Кодексу в системному зв`язку з частиною другою статті 625 Кодексу з березня 2018 року зазнала докорінних змін. Ці зміни зумовлено, по-перше, зміною підходу до тлумачення статті 1048 Кодексу (щодо обов`язку боржника сплачувати проценти до дня повернення позики) у контексті визначення строку виконання зобов`язань за кредитним договором, а по-друге, новим підходом до визначення юридичної природи процентів, що їх встановлено частиною першою статті 1048 Кодексу (плата за надані грошові кошти) і частиною другою статті 625 Кодексу (міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання), та різними юридичними підставами для їх застосування. У зв`язку з наведеним Конституційний Суд України наголошує, що забезпечення сталості та єдності судової практики є основоположною функцією Верховного Суду (частина перша статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), яку не може здійснювати інший орган державної влади, зокрема, Конституційний Суд України.

В основу заяви кредитора покладено висновки Конституційного Суду України, викладені у його рішенні, які не мають своїм наслідком зміну судової практики, сталість і єдність якої є функцією Верховного Суду (18 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1293/18 (ЄДРСРУ № 108455952).

ВАЖЛИВО: Наразі Верховний Суд у сфері кредитування не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові у справі № 444/9519/12, що підтверджується постановами Верховного Суду у справах № 296/10217/15-ц від 07.07.2020, № 912/1120/16 від 04.02.2020, № 910/18943/20 від 27.07.2021, № 910/17048/17 від 18.01.2022).

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, відтак визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, незалежно від підстав їх виникнення (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц).

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанова КГС ВС від 14.01.2020 року № 924/532/19).

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу (постанова Великої Палати ВС від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц).

За відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов`язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Однак слід мати на увазі, що у разі коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв`язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 ЦК України проценти не нараховуються. При цьому обов`язок сплатити суму неустойки (штрафу, пені) за невиконання зобов`язання не є зобов`язанням в розумінні положень частини першої статті 509 ЦК, а отже відсутні підстави і для застосування до цих правовідносин статті 625 ЦК України (п. 7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань»).

Рішення суду не є підставою виникнення нового грошового зобов`язання у спірних правовідносинах, а лише підтверджує факт порушення відповідачем грошового зобов`язання, яке виникло до ухвалення судового рішення на підставі договору.

Зазначене рішення суду не трансформує та не припиняє грошове зобов`язання.

Нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на встановлену рішенням суду заборгованість до складу якої, окрім основного боргу, входять суми неустойки, 3 проценти річних та інфляційних втрат, не відповідає принципу заборони подвійної цивільно-правової відповідальності та суперечить положенням статті 550 Цивільного кодексу про заборону нарахування процентів на неустойку (п. 48-50 постанови КГС ВС від 15.11.2019 року по справі № 905/1753/18).

За змістом частини другою статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Таким чином враховуючи, що грошове зобов`язання виникло до ухвалення судового рішення по суті спору та не припинилося внаслідок набрання ним законної сили, нарахування 3 % річних та інфляційних, згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України, належить здійснювати на суму основного боргу, стягнуту цим судовим рішенням до її повної сплати боржником, без урахування стягнутих цим рішенням сум пені, 3 % річних, інфляційних та судового збору (п. 59-62 постанови КГС ВС від 15.11.2019 року по справі № 905/1753/18).

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення (постанова Великої Палати ВС від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц). Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №  310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

ВИСНОВОК: З вказаного висновку вбачається можливість нарахування трьох відсотків річних, інфляційних втрат та процентів за користування кредитними коштами. Проте указаний висновок не впливає на строк нарахування процентів та неустойки.

 

Матеріал по темі: «Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення кредитора з заявою про визнання недійсним правочину боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість звернення поточного кредитора (не арбітражного керуючого) з заявою про визнання недійсним правочину боржника

27 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/1907/15 (ЄДРСРУ № 107215846) досліджував питання щодо наявності чи відсутності підстав для звернення поточного кредитора з заявою про визнання недійсним правочину боржника і як наслідок - підстав для визнання такого правочину недійсним.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Отже правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Тобто стороння особа, якщо вона має заінтересованість та доведе це, управі пред`являти позов про визнання недійсним правочину, укладеного іншими сторонами.

За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" під такою слід розуміти того, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Це може бути у випадках, коли: права заінтересованої особи порушені договором, який оспорюється, і можуть бути в такий спосіб відновлені або іншим чином захищені; інтереси такої особи можуть бути реалізовані, унаслідок чого вона здатна буде набути прав (подібний висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2019 у справі № 910/15262/18).

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

У справі, що розглядається з вимогами про визнання недійсним правочину боржника вчиненого на шкоду кредиторам звернувся поточний кредитор у справі про банкрутство, який не є стороною такого правочину.

Суд звертає увагу на те, що наразі вже сформована усталена судова практика про можливість оскарження правочину вчиненого боржником з метою завдання шкоди кредиторам (фраудаторного правочину) особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан, з метою уникнення відповідальності перед кредитором.

У правовідносинах банкрутства такий інститут врегульовано спеціальними нормами статті 20 Закону про банкрутство (до 21.10.2019), статті 42 КУзПБ (від 21.10.2019).

Водночас, не виключається також визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) (висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).

Закон про банкрутство/КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 Господарського кодексу України .

Тож відсутність підстав для застосування статті 20 Закону про банкрутство, статті 42 КУзПБ не позбавляє можливості звернення з позовом про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (див. висновок викладений постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).

Суд враховує, що Преамбулою Закону про банкрутство/КУзПБ закріплено одне із основних завдань провадження у справі про банкрутство - задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника.

Провадження у справі про банкрутство на відміну від позовного, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, одним із завдань має задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов`язковим завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї сукупності кредиторів. Тому провадження у справах про банкрутство об`єктивно формується на засадах конкурсу кредиторів.

Тобто призначення провадження у справі про банкрутство полягає у збалансуванні реалізації прав та законних інтересів учасників справи. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів.

Раціональність механізму конкурсної процедури полягає саме в тому, що вона надає інструментарій для узгодження прав та інтересів усіх кредиторів, а також забезпечує взаємні права та інтереси сукупності кредиторів і боржника. При цьому інструментом гарантування прав кожного із сукупності кредиторів є принцип конкурсного імунітету, за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство. Кредитори можуть задовольнити свої вимоги за правилами конкретної конкурсної процедури (висновок викладений у постановах судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18 та  від 09.09.2021 у справі № 916/4644/15).

За цих умов категорія фраудаторності у процедурі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами.

Отже, можливість оспорення правочину боржника у межах справи про банкрутство є одним із юридичних інструментів гарантування збільшення ліквідаційної маси боржника та як результат захисту інтересів кредиторів шляхом максимально можливого задоволення їх вимог.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, поточний кредитор як особа, в якої наявний інтерес у справі про банкрутство - збільшення ліквідаційної маси боржника та задоволення за рахунок неї його грошових вимог до боржника, має право на звернення до суду з заявою про визнання недійсним правочину боржника, який було вчинено до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.

 

P.s. Між тим, в процедурі банкрутства виключно ліквідатор вправі і зобов`язаний вчиняти дії щодо повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб у його ліквідаційну масу. (06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/593/21 (ЄДРСРУ № 106636515)

 

Матеріал по темі: «Вчинення боржником фраудаторного правочину для приховання активів»

 

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, заперечення боржника, кредиторські вимоги, відкриття провадження, справа про банкрутство, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Код ЄДРПОУ боржника з помилкою: наслідки у виконавчому провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки зазначення у виконавчому документі ідентифікаційного коду юридичної особи-боржника з помилкою та належний спосіб захисту

18 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 921/434/21 (ЄДРСРУ № 108455941) досліджував питання щодо помилковому коду боржника у виконавчому провадженні.

Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

У частині 3 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.

За приписами частини 5 статті 26 Закону виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

Згідно правової позиції Верховного Суду у справі №369/8367/16-ц, викладеній в постанові від 14.01.2019 описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Не є опискою граматичні помилки, які спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприйняття. В свою чергу, арифметичною вважається помилка у визначенні результату підрахунку: пропуску цифр, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв`язку з використанням несправної техніки. Верховний Суд зауважив, що суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудність.

Слід також враховувати, що Законом передбачено право виконавця з власної ініціативи виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки (16 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 814/758/17, адміністративне провадження №К/9901/23224/18 (ЄДРСРУ № 92252718).

В статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" визначено перелік вимог, які мають міститься у виконавчому документі, та визначено, що у виконавчому документі зазначаються, зокрема: повне найменування (для юридичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб); ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності).

Згідно з пунктом 6 частини 4 статті 4 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.

У пункті 2 розділу 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 зазначено, що виконавчий документ повинен відповідати вимогам до виконавчого документа, зазначеним у статті 4 Закону.

Згідно з пунктом 4 та абзацом 9 пункту 5 розділу 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 при пред`явленні до виконання виконавчого документа, виданого у формі електронного документа, заява про примусове виконання рішення подається в електронній формі. На заяву про примусове виконання рішення в електронній формі накладається кваліфікований або удосконалений електронний підпис чи печатка. У заяві про примусове виконання виконавчого документа, виданого у формі електронного документа, зазначаються такі відомості: ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань боржника (для юридичних осіб - за наявності).

Якщо в заяві про відкриття виконавчого провадження стягувачем було зазначено правильний код ЄДРПОУ боржника, то це дає можливість правильно ідентифікувати боржника.

ВИСНОВОК: Таким чином у виконавця не буде підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, в розумінні пункту 6 частини 4 статті 4 Закону України "Про виконавче провадження", навіть якщо у виконавчому документі буде зазначено ідентифікаційний код юридичної особи-боржника з помилкою, але разом з цим в заяві про відкриття виконавчого провадження стягувачем буде зазначено правильний код ЄДРПОУ боржника.

Аналогічна правова позиція висловлена 14 травня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8020/16, адміністративне провадження №К/9901/33557/18 (ЄДРСРУ № 89217726).

 

P.s. При цьому Верховний суд зазначає, що обраний боржником спосіб усунення помилки в наказі (скасування постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження) не сприяє захисту інтересу, який би не суперечив меті судового провадження та загальнодержавним інтересам відповідно до норм статті 129-1 Конституції України, ч. 2-4 статті 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" та статей 18, 326 Господарського процесуального кодексу України, якими передбачено обов`язковість виконання судових рішень.

Ефективними діями при вирішенні даного питання, з урахуванням норм статей 327-328 Господарського процесуального кодексу України та статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" є дії, що спрямовані на виправлення помилки у виконавчому документі та не пов`язані із скасуванням постанови про відкриття виконавчого провадження (подібних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 31.07.2019 у справі № 5023/10655/11).

 

Матеріал по темі: «Вимоги до виконавчого документа - ідентифікаційний код боржника та ін.»

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, полномочия, індивідуальний ідентифікаційний номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків, ІПН, РНОКПП, дискреційні повноваження, стягувач, боржник, ДВС, Верховний суд, судовий практика, Адвокат Морозов

Коли у фіскального органу виникає обов`язок надати податкову консультацію?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави виникнення обов`язку у фіскального органу надати податкову консультацію платнику податків

13 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12899/16, адміністративне провадження № К/9901/4849/19 (ЄДРСРУ № 108391762) досліджував питання щодо підстав виникнення обов`язку у фіскального органу надати податкову консультацію платнику податків.

Підпунктом 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що податкова консультація - допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Відповідно до пунктів 52.1 - 52.3, 52.5 статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

(!!!) Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі. Консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.

Згідно із пунктами 53.1 та 53.3 статті 53 ПК України не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована.

ВАЖЛИВО: Платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій або електронній формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Скасування судом наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Зміст наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що податкова консультація за своєю правовою природою є фактично відповіддю контролюючого органу платнику податків на його питання й повинна містити конкретні роз`яснення такому платнику практичної форми та/або моделі його поведінки у визначеному й викладеному останнім у своєму запиті колі податкових правовідносин.

Отже податкова консультація (індивідуальна), як методична й практична допомога платнику податків при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо):

1) надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності;

2) має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана;

3) не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування;

4) має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

Обов`язковими ж складовими письмової податкової консультації є:

• опис питань, що порушуються платником податків;
• обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків;
• висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №826/2032/16 (адміністративне провадження №К/9901/1883/17), від 22 жовтня 2019 року у справі №520/10111/18 (адміністративне провадження №К/9901/18593/19), від 28 січня 2020 року у справі №804/8131/16 (адміністративне провадження №К/9901/41463/18), від 24 квітня 2020 року у справі № 805/1461/17-а (адміністративне провадження №К/9901/39597/18, ЄДРСРУ № 88909118),  від 18.05.2020 у справі № 810/2842/16 (адміністративне провадження № К/9901/39387/18).

При цьому платнику податків надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору, й визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Слід також враховувати, що для отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі платник податків повинен звертатися до контролюючого органу обласного, а не місцевого рівня (20 травня 2021 року Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 807/741/16, адміністративне провадження № К/9901/35384/18 (ЄДРСРУ № 97054881)

ВИСНОВОК: Запит про надання податкової консультації має містити визначення конкретних норм, щодо застосування яких платник податків просить надати роз`яснення, а також стосуватися саме практичного їх використання, у зв`язку із чим у ньому повинно бути викладено певні фактичні обставини, з приводу застосування у яких цих норм в особи виникли питання.

Лише виконання сукупності наведених вимог зумовлює виникнення у контролюючого органу обов`язку надати податкову консультацію.

 

Матеріал по темі: «Визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації»

 

 

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов