14/01/2023

Землі запасу та зміна цільового призначення земельної ділянки

 



Землі запасу:  зміна цільового призначення  та передача такої земельної ділянки в оренду

Цільове призначення земельної ділянки - допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення (ст.1 ЗУ "Про землеустрій").

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Земельний кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

  • землі сільськогосподарського призначення;
  • землі житлової та громадської забудови;
  • землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
  • землі оздоровчого призначення;
  • землі рекреаційного призначення;
  • землі історико-культурного призначення;
  • землі лісогосподарського призначення;
  • землі водного фонду;
  • землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки  кожної категорії  земель,  які не надано у власність або користування громадянам чи юридичним особам,  можуть перебувати у запасі (ч.2 ст. 19 ЗК України)

Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим (ч.3 ст. 19 ЗК України).

Приписами частини 1 статті 20 ЗК України визначено, що віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішенням відповідного органу.

Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 458 затверджено Класифікацію видів цільового призначення земель.

Згідно із  п. 1.2, 1.4 Класифікації, код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у Державному земельному кадастрі.

За змістом розділу ІІ КВЦПЗ за функцією використання землі поділяються на: землі сільськогосподарського призначення (01); землі житлової забудови (02); землі громадської забудови (03); землі природно-заповідного фонду (04); землі іншого природоохоронного призначення (05); землі оздоровчого призначення (06); землі рекреаційного призначення (07); землі історико-культурного призначення (08); землі лісогосподарського призначення (09); землі водного фонду (10); землі промисловості (11); землі транспорту (12); землі зв`язку (13); землі енергетики (14); землі оборони (15); землі запасу (16); землі резервного фонду (17); землі загального користування (18); для цілей підрозділів 16.00-18.00 та для збереження та використання земель природно-заповідного фонду (19).

Отже, зміна цільового призначення земельних ділянок (тобто переведення земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною 1  статті 19 ЗК України  в іншу) здійснюється за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.

Згідно з ч. 5  ст. 20 ЗК України  види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Таким чином, цільове призначення земельної ділянки відповідно до законодавчо встановлених категорій земель визначається на підставі документації із землеустрою, а порядок використання земельної ділянки в межах певної категорії визначається землекористувачем самостійно, проте з обов`язковим дотриманням містобудівної документації та документації із землеустрою.

У постанові від 01.06.2021 року у справі № 925/929/19  (провадження № 12-11гс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Єдина умова, яку встановлюють положення ч. 5  ст. 20 ЗК України  при самостійному визначені виду використання земельної ділянки її власником/користувачем, є дотримання вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, та необхідність урахування містобудівної документації та документації із землеустрою.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у справі № 806/5308/15 (постанова від 31.07.2019), у справі №  916/1998/19  (постанова від 14.07.2020).

Отже, при передачі земель запасу в оренду для ведення товарного с/г виробництва потрібно присвоїти ділянці новий код цільового призначення, а йвідповідно внести відомості до Державного земельного кадастру.

ВИСНОВОК: Отже, землями запасу  визнаються   всі   землі,  не  переведені  у власність або не надані у постійне користування.  До них  належать також  землі,  право  власності  або  користування якими припинено відповідно до статей 140 і  141  Земельного  кодексу  України.

 

Матеріал по темі: «Розірвання договору оренди землі з підстав нецільового використання та строки звернення до суду»

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов




Конфлікт інтересів депутата місцевої ради при виділенні земельної ділянки

 


Конфлікт інтересів одного з депутатів місцевої ради при виділенні земельної ділянки у приватну власність

Підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» близькі особи - особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких із суб`єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб`єкта.

Статтею 35 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що правила врегулювання конфлікту інтересів в діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.

Разом з тим у частині другій статті 35 Закону України «Про запобігання корупції» зазначено, що у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.

Примітка: Терміни «реальний конфлікт інтересів», «потенційний конфлікт інтересів», «неправомірна вигода», «подарунок» вживаються у значенні, наведеному в Законі України «Про запобігання корупції».

Відповідно до пункту 1.1.2 Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017 № 839 (далі - Методичні рекомендації) «... депутат сільської ради в силу приписів статті 59-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якщо розгляд, підготовка чи прийняття рішення радою з певного питання утворює конфлікт інтересів у такого депутата, зобов`язаний самостійно публічно оголосити про це під час засідання ради, на якому розглядається відповідне питання. Контроль за дотриманням цих вимог, надання консультацій та роз`яснень покладається на постійну комісію, визначену відповідною радою».

За частиною другою статті 35 Закону член колегіального органу, у разі виникнення у нього реального чи потенційного конфлікту інтересів, не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом, а його заява про конфлікт інтересів заноситься в протокол засідання колегіального органу.

Згідно з частиною першою статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об`єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 у справі №442/730/17 назвала помилковими висновки судів попередніх інстанцій, щодо відсутності підстав для скасування прийнятого рішення, де голос особи, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, не був вирішальним та не вплинув на правомірність прийняття цього рішення, а також, що чинним законодавством не передбачено необхідності безумовного скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого за наявності конфлікту інтересів.

Отже, для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, необхідної для прийняття позитивного рішення колегіальним органом.

(!!!) Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 459/2673/16 у подібних правовідносинах, оскільки у ньому міститься помилковий висновок, що наявність потенційного або реального конфлікту інтересів не тягне за собою автоматичної недійсності прийнятих рішень колегіального органу, а лише у визначених законом випадках може вплинути на втрату правомочності органу.

Аналогічна позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 16.10.2019 у справі № 445/2346/16-ц.

Крім того, Верховний Суд у постанові суду від 31.10.2018 у справі №810/2500/16 звертає увагу на помилковість висновку, що стаття 67 Закону України «Про запобігання корупції» не містить імперативного припису про обов`язковість визнання незаконним та скасування такого рішення, оскільки, альтернатива у вказаній статті зазначена, виключно, щодо вибору способу оскарження рішення прийнятого за наявності конфлікту інтересів (скасування органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, чи визнання незаконними рішень в судовому порядку), і не передбачає іншої компетенції суду, ніж визнання такого рішення незаконним, у порядку, встановленим процесуальним законом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 21.09.2018 у справах № 237/2574/17, № 237/2242/17.

У свою чергу, відповідно до висновку Консультативної ради європейських суддів від 10.11.2017 № 20 однакове та уніфіковане застосування закону зумовлює загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність.

ВИСНОВОК: Для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення.

 

Матеріал по темі: «Конфлікт інтересів & приватний інтерес: межі відповідальності»

 

 

Теги: конфлікт інтересів, реальний, потенційний, приватний інтерес, виділення землі, дозвіл, проект відведення, голосування, рішення ради, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 





12/01/2023

Волевиявлення орендодавця на продовження договору оренди землі

 


Направлення орендарем пропозиції про продовження відносин оренди землі не є безумовною підставою для їх поновлення без волевиявлення орендодавця

10 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 379/661/21, провадження № 61-5737св22 (ЄДРСРУ № 105706289) досліджував питання щодо особливостей направлення орендарем пропозиції про продовження відносин оренди.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі (частина перша статті 6 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Законом України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року № 161-XI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 161-XI) визначено умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а статтею 13 передбачено, що договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 33 Закону № 161-XI по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 161-XI до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проєкт додаткової угоди.

Згідно з частиною п`ятою статті 33 Закону № 161-ХІ орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проєктом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Виходячи із зворотного, відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як його мовчазну згоду на поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені у ньому раніше. Але таке поновлення обов`язково оформляється шляхом підписання сторонами додаткової угоди, а у разі якщо орендодавець цього не робить, - у судовому порядку за вимогою про визнання укладеною додаткової угоди та з фіксацією її повного тексту у резолютивній частині рішення суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах N 313/350/16-ц і N 159/5756/18).

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 20.10.2021 у справі №126/2527/19 (провадження №61-10973св21).

Важливість дотримання як строку звернення орендаря до орендодавця, так і відповіді орендодавця на таке звернення неодноразово підкреслювалось Верховним Судом (див. постанови від 10    квітня 2018     року у справі №  594/376/17-ц, від 22   вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц, №   159/5756/18).

Втім, користуючись свободою договору, сторони мають можливість врегулювати строк звернення на власний розсуд, і у такому разі він має перевагу стосовно строку, зазначеного у статті 33 Закону №   161-XIV. Верховний Суд звертається до власних правових висновків у постанові від 03.02.2021 у справі №915/1003/20, від 03.11. 2021 року у справі № 910/7864/20 (ЄДРСРУ № 101027533).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 33 Закону № 161-ХІ для визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти:

  • орендар належним чином виконує свої обов`язки за договором;
  • орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк;
  • до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди;
  • орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року № 594/376/17-ц).

Водночас, реалізація переважного права на поновлення договору оренди, передбаченого частиною першою статті 33 Закону № 161-ХІ, можлива за умови як дотримання встановленої цією нормою (частини друга-п`ята статті 33 Закону № 161-ХІ) процедури, так і наявності волевиявлення сторін.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 902/619/17, від 27 червня 2019 року у справі № 923/925/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 912/1138/19.

Згідно з частиною восьмою статті 33 Закону № 161-ХІ додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку.

Відповідно до частини одинадцятої статті 33 Закону № 161-ХІ відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді.

У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2019 у справі № 908/2314/18 зазначено, що саме лише визнання відмови протиправною не може бути підставою для поновлення договору оренди землі за частинами першою-п`ятою статті 33 Закону № 161-ХІ, оскільки для поновлення договору оренди за цими частинами необхідне погодження обох сторін щодо істотних умов договору.

При наявності заперечень орендодавців проти поновлення договору оренди землі з урахуванням вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» суд не може задовольнити позов орендаря, оскільки додаткова угода до договору оренди землі укладається сторонами для вирішення питання щодо поновлення дії договору при наявності взаємної згоди для державної реєстрації речових прав сторін, а у спірних правовідносинах переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припинилося у зв`язку з недосягненням між сторонами домовленості щодо істотних умов договору.

ВИСНОВОК: Установивши, що після закінчення строку дії договору оренди між орендарем  і орендодавцем не досягнуто згоди щодо продовження дії договору оренди на змінених умовах, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання додаткової угоди про поновлення договору укладеною, оскільки орендодавці повідомили орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди.

Таким чином, направлення орендарем пропозиції про продовження відносин оренди не є безумовною підставою для їх поновлення між сторонами у разі відсутності волевиявлення орендодавця на продовження договору оренди.

 

Матеріал по темі: «Автоматична пролонгація договорів оренди землі після введення воєнного стану»

 

 

Теги: земля, оренда землі, поновлення оренди, поновлення договору, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, суборенди, емфітевзису, суперфіцій, земельний сервітут, землі сільськогосподарського призначення, судова практика, Адвокат Морозов


Демонтаж виконкомом нерухомого майна під виглядом тимчасової споруди

 



Право виконавчого комітету робити демонтаж нерухомого майна щодо якого здійснена реєстрація права приватної власності

10 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/9902/19, адміністративне провадження № К/990/6804/22 К/990/6817/22 (ЄДРСРУ № 108321253) досліджував питання відносно право виконкому робити демонтаж нерухомого майна щодо якого здійснена реєстрація права приватної власності у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною третьою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до пункту 44 частини першої статті 26 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

До відання виконавчих органів міських рад, згідно з підпунктом 7 пункту «а» статті 30 Закону № 280/97-ВР належать власні (самоврядні) повноваження з організації благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Відповідно до статті 5 Закону України від 06.09.2005 № 2807-ІV  «Про благоустрій населених пунктів» (далі - Закон № 2807-IV) управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень.

Правила благоустрою території населеного пункту - це нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування. Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. Правила включають, зокрема, порядок здійснення благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів (стаття 34 Закону № 2807-IV).

В більшості випадків  підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив`язки. Замовник, який має намір встановити тимчасову споруду звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення тимчасової споруди, а у разі закінчення строку дії, анулювання паспорту прив`язки, самовільного встановлення тимчасової споруди така тимчасова споруда підлягає демонтажу.

Згідно з приписами частини першої статті 181 ЦК до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

За змістом частин першої, другої статті 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Системний аналіз названих правових норм законодавства дає підстави для висновку, що нерухоме майно, стосовно якого здійснена державна реєстрація права власності, набуває певного правового статусу і перебуває під захистом держави, яка офіційно визнала і підтвердила факт набуття речових прав на таке нерухоме майно.

ВИСНОВОК: Таким чином, належним чином зареєстроване нерухоме майно не відповідає законодавчо визначеному поняттю тимчасової споруди та малої архітектурної форми, а тому виконавчий комітет не має повноважень щодо зобов`язання власника демонтувати належне йому на праві власності нерухоме майно та доручення здійснення демонтажу такого майна комунальним підприємствам.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №826/14088/15, від 28 лютого 2019 року у справі № 826/11229/17 (ЄДРСРУ № 80197908) та від 27 січня 2021 року у справі  № 826/12531/17, адміністративне провадження № К/9901/59543/18 (ЄДРСРУ № 94458290).

 

Матеріал по темі: «Тимчасова споруда або об`єкт нерухомого майна: особливості демонтажу»

 

 

Теги: тимчасова споруда, демонтаж, благоустрій, нерухоме майно, знесення, виконавчий комітет, департамент благоустрою, виконавча влада, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


11/01/2023

Судова юрисдикція щодо зняття арешту з майна накладеного за КПК 1960 р.




Судова юрисдикція щодо зняття арешту з майна накладеного за КПК України 1960 року, а розгляд кримінального провадження на цей час не завершено

27 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 289/921/21, провадження № 61-2269св22 (ЄДРСРУ № 108262362) досліджував питання відносно судової юрисдикції щодо зняття арешту з майна накладеного під час досудового слідства у кримінальній справі на підставі Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, а розгляд кримінального провадження на цей час не завершено.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, а кримінальне провадження не передане до суду на час набрання чинності КПК України 2012 року, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 461/233/17 та від 07 листопада 2018 року у справі № 296/8586/16-ц).

Згідно з частиною першою статті 1 КПК України 2012 року порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК України 2012 року. За змістом статті 173 цього Кодексу питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд.

Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України 2012 року).

(!!!) Отже, у випадках, визначених зазначеною статтею, власник або інший володілець майна під час досудового розслідування не позбавлений права звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна.

Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначене судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року).

Частини третя та четверта статті 174 КПК України 2012 року регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження.

Таким чином, у разі, якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 1960 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право на майно, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, а останнє не закрито, має право звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту в порядку кримінального судочинства.

Такий порядок захисту права на майно є ефективним, оскільки забезпечить відновлення права власника або іншого володільця майна, на яке був накладений арешт слідчим суддею у кримінальному провадженні (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19)).

Отже, встановивши, що арешт на майно накладено в кримінальному провадженні за правилами КПК України 1960 року, а кримінальна справа, у межах якої накладений арешт на спірне майно, не закрита, на цей час проводиться додаткове розслідування у кримінальному провадженні, суди дійшли правильного висновку про те, що питання про зняття такого арешту необхідно розглядати за правилами кримінального судочинства.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2022 року у справі № 755/16129/21 (провадження № 61-6587св22).

Окрему увагу слід приділити  постановам Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11, від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17.

Так у справі № 2-3392/11 з позовом про зняття арешту звертались особи, які не були сторонами кримінального провадження, у межах якого було накладено спірний арешт, що зумовлювало розгляд справи в порядку цивільного судочинства, а у справі № 766/21865/17 суди встановили, що кримінальну справу, у межах якої накладений арешт на майно особи, було припинено на стадії досудового слідства, тому суди дійшли висновку, що спір про звільнення цього майна з-під арешту необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства.

ВИСНОВОК: Отже, якщо кримінальне провадження щодо заявника  розпочате за правилами КПК України 1960 року та не закінчене - це виключає можливість розгляду справи про звільнення майна з-під арешту за правилами цивільного судочинства, оскільки такий спір необхідно  розглядати за правилами КПК 2012 року.

Аналогічний висновок зроблений 07 жовтня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/16129/21, провадження № 61-6587св22 (ЄДРСРУ № 106841492).

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна накладеного в рамках кримінального провадження»

  


Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

 

 



Підвищення кваліфікації Адвоката 2024