Зміна правового статусу службової квартири

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна правового статусу квартири, а саме переведення із службової у неслужбову (в ордерну) для подальшої приватизації

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/19857/14-ц, провадження № 61-8068св19 (ЄДРСРУ № 93835798) досліджував питання щодо зміни правового статусу службової квартири на неслужбову.

Визначаючи, які норми права підлягають застосуванню до спірних правовідносин, Верховний Суд застосовує частину першу статті 3 ЖК Української РСР, відповідно до системного аналізу якої житлові відносини регулюються цим Кодексом та іншими актами житлового законодавства України (з врахуванням статті 3 Закону України «Про правонаступництво України»).

Вирішуючи, чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин правила Господарського кодексу України, Верховний Суд виходить з того, що за правилом статті 1 цього Кодексу цим актом визначаються основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Враховуючи, що спір виник з приводу реалізації сторонами своїх прав та інтересів у житлових правовідносинах, зокрема, позивачем оспорюється правомірність зміни правового статусу спірної квартири, а також пред`явлено вимоги про виселення відповідача, тому до таких правових відносин не підлягають застосуванню положення ГК України. За своєю правовою природою спірні правовідносини не є господарськими, не пов`язані із здійсненням господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Також, з врахуванням положень статті 3 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» цей Закон не застосовується до регулювання спірних відносин щодо управління відомчим житловим фондом, зокрема й службовим житлом.

Отже, правові відносини між сторонами у цьому спорі безпосередньо регулюються положеннями ЖК УРСР та іншими актами житлово законодавства України.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно із частиною другою статті 121 ЖК Української РСР службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації.

Особливість набуття права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає у тому, що воно надається у зв`язку з характером трудових відносин особи з володільцем такого, а тому особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Згідно з п. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду " квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, не підлягають приватизації.

А отже, громадяни можуть приватизувати їх лише після того, коли статус службових квартир (кімнат, будинків) буде з них знятий.

Так, наприклад, виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком, а бездіяльність щодо неподання відповідного клопотання, є позбавленням адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо права на житло.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 04 березня 2020 року у справі № 636/1514/19 (провадження № 61-19985св19) та від 15 липня 2020 року у справі № 636/1527/19 (провадження № 61-4425св20).

Верховним Судом України у постанові по справі № 6-125цс12 від 30 січня 2013 року зроблено правовий висновок: виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61, 65, 65-1 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і  право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.

Вищим Спеціалізованим Судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 12.01.2017 р. № 9-48/0/4-17 узагальнено судову практику розгляду справ про приватизацію державного житлового фонду та гуртожитків. Розділ 5 узагальнення містить наступні правові висновки суду: Статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено такі основні умови, виключно з дотриманням яких може відбутись приватизація: здійснення приватизації уповноваженими на це органами; згода всіх повнолітніх членів сім`ї; постійне проживання у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку; згода тимчасово відсутніх членів сім`ї, за якими зберігається право на житло.

Таким чином, як випливає з аналізу вказаних норм, процедура оформлення права власності передбачає обов`язкове постійне проживання в цих квартирах (будинках) квартиронаймача, а також подання таким громадянином, який є повнолітнім і виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру, відповідної заяви у встановленому законом зразку.

Крім того, відповідно до узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.01.2017№ 9-48/0/4-17 зазначено, що ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить.

Порядок надання службових приміщень установлюється законодавством, зокрема, Положенням.

Відповідно до пунктів 3, 4 Положення жиле приміщення включається до числа службових рішенням Виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації. В тих випадках, коли підприємство, установа, організація розташована на території одного населеного пункту (району в місті), а жиле приміщення на території іншого, рішення про його включення до числа службових приймається Виконавчим комітетом Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення. До числа службових може бути включено тільки вільне жиле приміщення. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири, розташовані, переважно, на першому поверсі.

Відповідно до пункту 15 Положення службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям і колгоспникам на час виконання ними обов`язків, які потребують проживання в такому приміщенні.

Згідно з пунктом 6 розділу I Положення жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Згідно з частиною першою статті 5 ЖК Української РСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК Української РСР).

Вирішуючи питання про наявність у Прокуратури (виключно в даному випадку)  повноважень на визначення способу використання спірної квартири, Верховний Суд врахував, що цей орган прокуратури є самостійною юридичною особою, за якою на праві оперативного управління було закріплено спірну квартиру у складі її відомчого житлового фонду.

(!!!) Суд враховує, що у чинному законодавстві не передбачено заборону такій організації звертатися до органу місцевого самоврядування з клопотанням про виключення службової квартири з числа житла такої категорії, відповідні застереження або заборони власником при реєстрації права власності не зазначені.

Верховним Судом має бути враховано, що за своїм статусом спірна квартира відносилася до відомчого житлового фонду, а тому прокуратура на час ухвалення оскаржуваного рішення була повноважним органом управління цим житловим фондом.

Додатково Верховний Суд врахував, що спірна квартира виключена із числа службових на підставі клопотання самої прокуратури, яка є позивачем у цій справі. Подальше оскарження рішення виконавчого комітету про виключення спірної квартири із числа службових свідчить про суперечливу поведінку органу прокуратури, яка фактично оскаржує свої дії, направлені на виключення цього житла зі складу службового житлового фонду.

Крім того, Верховний Суд визнав безпідставним посилання заявника на те, що оскаржуваним рішенням Виконавчого комітету порушено право власності Кабінету Міністрів України на спірне нерухоме майно (квартиру), оскільки виконавчий комітет своїм рішенням не припиняв права власності держави на це майно, а лише вирішував питання про виключення його із числа службових. Кабінет Міністрів України не звертався до суду з позовом за захистом своїх порушених прав, а також не брав участі у судових засіданнях у справі, яка переглядається, не надавав письмових пояснень тощо.

Посилання у касаційній скарзі, що ЖК Української РСР не містить визначення, яке житло є ордерним, а тому Виконавчий комітет, ухвалюючи оскаржуване рішення, змінив статус спірної квартири на статус, який не визначений законодавством, не спростовує обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки за своїм змістом рішення Виконавчого комітету міської ради свідчить про виключення цієї квартири із числа службових, що передбачено законодавством України.

04 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/2970/17, провадження № 61-3921св19 (ЄДРСРУ № 92747182) вказав, що для вирішення питання про наявність у мешканця права на приватизацію квартири з`ясуванню підлягають обставини законності її вселення та тривалості проживання у цій квартирі.

 

 

Докази, які підтверджують факт відкриття карткового рахунку в банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виписки (у паперовій чи електронній формі) про рух (наявність) коштів на картрахунках за операціями є доказом укладення такого договору

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/7091/17, провадження № 61-6835св19 (ЄДРСРУ № 93835797) досліджував питання щодо беззаперечних доказів, які підтверджують факт відкриття карткового рахунку в банку.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно з частиною першою статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

У письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини між фізичною та юридичною особою (пункт 2 статті 208 ЦК України).

Згідно з договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд (частини 1, 3 статті 1066 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1067 ЦК України договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Положення статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція № 492), банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка. Цим же пунктом Інструкції встановлено, що до поточних рахунків також належать карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції.

(!!!) Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет. Банк зобов`язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у тому числі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (пункт 1.9 Інструкції № 492).

Згідно з пунктом 1.16 Інструкції № 492 днем відкриття поточного рахунка клієнта вважається дата, що зазначена на заяві про відкриття цього рахунка в розділі «Відмітки банку».

У пункті 1.19 Інструкції № 492 передбачено, що у разі відкриття поточного рахунка клієнту в його заяві уповноважений працівник банку зазначає дату відкриття та номер рахунка. На заяві клієнта мають бути зазначені підписи одного з керівників банку або уповноваженої ним особи, на якого (яку) згідно з внутрішніми положеннями банку покладено обов`язок приймати рішення про відкриття поточних рахунків клієнтів, а також уповноважених осіб (особи) банку, які (яка) відповідно до внутрішніх положень банку здійснюють перевірку на достовірність і відповідність чинному законодавству документів та копій документів, що подаються клієнтом, а також контролюють правильність присвоєння номера рахунка клієнта та його відповідність внутрішньому плану рахунків банку.

Відповідно до пункту 6.9 Інструкції № 492 банк для зарахування виключно заробітної плати, стипендії, пенсії, соціальної допомоги та інших передбачених законом соціальних виплат відкриває фізичній особі окремий поточний рахунок у порядку, визначеному цією главою Інструкції, або використовує вже відкритий для цих цілей рахунок (далі у цьому пункті - окремий рахунок).

Для відкриття окремого рахунка клієнт зобов`язаний у заяві про відкриття поточного рахунка (додаток 6) у рядку «Додаткова інформація» зазначити, що рахунок відкривається для зарахування заробітної плати, стипендії, пенсії, соціальної допомоги та інших передбачених законом соціальних виплат. Для діючого поточного рахунка така інформація визначається в додатковому договорі до договору банківського рахунка.

Операції за рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Інструкцією № 492, Положенням про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 19 квітня 2005 року № 137 (із змінами) (далі - Положення), та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку України.

Відповідно до пункту 4.14 Положення емітенти платіжних карток зобов`язані в порядку та строки, визначені договором, надавати клієнтам виписки про рух коштів на їх картрахунках за операціями, що виконані клієнтами та їх довіреними особами. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій чи електронній формі) за картковими рахунками клієнтів обумовлюються у договорі банківського рахунка, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунка.

ВИСНОВОК:  Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що укладання договору банківського рахунка під час відкриття банком карткового рахунка клієнту є обов`язковим, а надання володільцем такого рахунка виписки (у паперовій чи електронній формі) про рух (наявність) коштів на його картрахунках за операціями є доказом укладення такого договору.

Крім того, банківські виписки з карткового рахунку клієнта відносяться до переліку первинних документів, які складаються банком залежно від виду операції, та їх обов`язкові реквізити.

Подібні правові висновки зробив Верховний Суд у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 201/8674/14-ц, (провадження № 61-405св18), у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 757/18978/18-ц, (провадження № 61-19019св19), у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 757/20962/18-ц, (провадження № 61-8015св19).

 

Матеріал по темі: «Докази, які підтверджують факт видачі кредитних коштів»

 

Передумови для залишення позовної заяви без розгляду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Залишенню позову без розгляду кореспондує обов’язок суду належно повідомити сторони про час та місце слухання справи та пересвідчитись у відсутності заяв про розгляд справи без участі

29 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/14532/19 (ЄДРСРУ № 93962727) досліджував питання щодо залишення позову без розгляду у разі неявки позивача та неподання заяви про розгляд справи за його відсутністю.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.11.2017 у справі «Sukhanov and Others v. Russia» (заяви №№ 56251/12, 23302/13, 53116/15) дійшов висновку, що присутність у судовому засіданні є правом, але не обов`язком позивача.

Частиною четвертою статті 202 ГПК України визначено, що у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Аналіз змісту наведених норм процесуального закону свідчить, що обов`язковими умовами для застосування передбачених частиною четвертою статті 202, пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності.

Більше того норми статті 226 ГПК України не пов`язують можливість залишення позову без розгляду із стадією судового розгляду та не містять заборони залишення позову без розгляду на стадії підготовчого провадження (22 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 925/337/19 (ЄДРСРУ № 93783766), від 02 грудня 2020 року у справі №  914/1531/19 (ЄДРСРУ № 93263315)).

(!!!) Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не недійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи.

У разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, приписами статей 202, 226 ГПК України передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов`язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності.

При цьому саме у разі подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи, суд відповідно до вимог статей 120, 121 ГПК України може визнати явку позивача обов`язковою та викликати його у судове засідання.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з такої підстави: перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Зважаючи на вищезазначене, у випадку якщо позивач має намір взяти участь у судовому засіданні, однак не має можливості взяти участь у першому засіданні, він повинен повідомити суд про причини неявки, і у випадку визнання таких причин поважними суд може відкласти розгляд справи.

У вказаному висновку колегія суддів звертається до правової позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, яку було викладено у постанові від 16.10.2020 у справі № 910/8816/19 та постановах від 05.06.2020 у справі № 910/16978/19, від 21.12.2020 року у справі № 910/18360/19 (ЄДРСРУ № 93701423)).

Положення частини четвертої статті 202 та п. 4 частини першої статті 226 ГПК України не пов`язують можливості залишення позовної заяви без розгляду з необхідністю надання судом оцінки можливості вирішення спору за відсутності представника позивача, який не з`явився на виклик суду, не повідомив про причини неявки, був належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду. Наведене, однак, не стосується випадків, коли позивач подав заяву про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Аналогічну позицію 24 листопада 2020 року висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  521/1836/19, провадження № 61-3568св20 (ЄДРСРУ № 93053654) і конкретизував, якщо від сторони позивача подана до суду заява про розгляд справи за його відсутності, у суду немає підстав залишити позовну заяву без розгляду через неявку позивача чи його представника в судове засідання.

ВИСНОВОК: Присутність позивача у судовому засіданні є правом сторони (за виключенням обов’язковості явки), однак за умови подання відповідної заяви про розгляд справи за його відсутністю.

Разом з тим, оцінка можливості вирішення спору по суті за відсутності представника позивача має обов`язково надаватись судами лише  у разі, якщо позивач не з`явився на виклик суду (тобто належним чином повідомлений), але звернувся із заявою про розгляд цієї справи за його відсутності.

Аналогічний висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.09.2019 у справі №916/3616/15 та підтриманий 02 грудня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1531/19 (ЄДРСРУ № 93263315).

 

Матеріал по темі: «Залишення позову без розгляду у разі повторної неявки позивача»

 

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, перерва у судовому засіданні, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Аудиторський висновок як доказ реальності господарських операцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: виключно аудиторський висновок не може бути беззаперечним доказом реальності господарських операцій

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1979/18 (ЄДРСРУ № 93783639) досліджував питання щодо аудиторського висновку, як доказу реальності господарської операції.

Проаналізувавши практику Верховного Суду з даного питання 30 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/1237/19 (ЄДРСРУ № 90670346) вказав, що питання щодо аудиторської перевірки товариства викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 904/2194/17, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/783/17, від 29.05.2018 у справі № 921/505/17-г/18 та від 29.04.2020 у справі № 922/1859/19.

Вимога про проведення аудиторської перевірки товариства може бути заявлена в межах захисту корпоративних прав позивача як учасника товариства та здійснена з метою контролю діяльності останнього і є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 у справі № 904/2194/17 (провадження № 12-79гс18), постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 у справі № 922/1859/19.

При цьому, право акціонера вимагати проведення аудиту не залежить від бажання самого товариства чи його посадових осіб або доцільності проведення такої перевірки, натомість обов`язок товариства забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої вказівки закону (до таких висновків дійшов Верховний Суду у п. 5.2.2 постанови від 14.02.2018 у справі № 910/783/17).

Аналогічні правові позиції викладені і в постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 922/1859/19.

Отже, право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності товариства, яке є корпоративним правом, пов`язаним з діяльністю й управлінням справами товариства, виникає в акціонера з моменту набуття ним права власності на акції, оскільки саме з цього моменту особа стає носієм корпоративних прав. Відмова товариства в задоволенні вимоги про проведення аудиту за період, коли позивач не був акціонером, відповідно не може порушувати його корпоративних прав як акціонера.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 26.06.18 у справі № 904/3679/17 зазначено, що товариство зобов`язане надати учаснику на його вимогу для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо. Наведений перелік може бути розширений у статуті товариства. Тобто за приписами наведених правових норм праву учасника на одержання інформації кореспондує обов`язок товариства надати учаснику відповідну інформацію на його вимогу. Отримання учасником зазначеної інформації від товариства є необхідним для реалізації ним своїх корпоративних прав, зокрема правомочностей на участь в управлінні господарською організацію. Відтак внаслідок невиконання товариством свого обов`язку з надання учаснику товариства на його вимогу для ознайомлення документів, передбачених положеннями закону та статуту, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права. Відповідно до положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України зазначені права учасника підлягають захисту шляхом спонукання товариства до виконання його обов`язку - надання відповідної інформації.».

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність» № 2258-VIII від 21 грудня 2017 року аудит фінансової звітності - аудиторська послуга з перевірки даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності та/або консолідованої фінансової звітності юридичної особи або представництва іноземного суб`єкта господарювання, або іншого суб`єкта, який подає фінансову звітність та консолідовану фінансову звітність групи, з метою висловлення незалежної думки аудитора про її відповідність в усіх суттєвих аспектах вимогам національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, міжнародних стандартів фінансової звітності або іншим вимогам.

Згідно з частиною 1 статті 14 цього Закону аудиторський звіт передбачає надання впевненості користувачам шляхом висловлення незалежної думки аудитора про відповідність в усіх суттєвих аспектах фінансової звітності та/або консолідованої фінансової звітності вимогам національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, міжнародних стандартів фінансової звітності або іншим вимогам.

ВАЖЛИВО: Тобто виключно аудиторський висновок не може бути беззаперечним доказом реальності господарських операцій, оскільки оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов їх здійснення. Обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Про неможливість здійснення господарських операцій може свідчити, зокрема, відсутність у контрагента необхідних умов для здійснення певного виду діяльності або трудових ресурсів, транспортних засобів, які є необхідними для здійснення такого виду діяльності, недостатність часу, майна тощо. Крім того, контрагент повинен мати право на зайняття відповідною діяльністю. Відповідний вид діяльності має бути передбачений його статутом та внесений до ЄДР за КВЕД.

В той же час висновок Верховного Суду про те, що визначальною ознакою господарської операції у розумінні статей 1, 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів є загальним та характерним для усіх правовідносин, пов`язаних з необхідністю доведення здійснення господарської операції, а не лише її документарного оформлення, та не має своїм наслідком якийсь певний однозначний результат вирішення спору.

Результат розгляду судом спорів у справах про стягнення заборгованості, за наявності заперечень відповідача щодо реальності господарських операцій, при застосуванні судом зазначеного висновку обумовлюється фактичними обставинами, встановленими судом у кожній конкретній справі, тобто залежить від встановлених судом фактичних обставин, які у кожній справі можуть бути різними.

  

Матеріал по темі: «Доктрина реальності господарської операції»

Індивідуальне звернення депутата до суду з адміністративним позовом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 658/2923/16-а, адміністративне провадження №К/9901/44964/18 (ЄДРСРУ № 93829257) досліджував питання щодо права ні індивідуальне звернення депутата до адміністративного суду відносно усунення порушення законності.

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.

При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. При цьому відсутність порушення суб`єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.

(!!!) У разі виявлення порушення законності депутат має право на депутатське звернення до керівників відповідних правоохоронних чи контролюючих органів.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавством чітко визначено шляхи реалізації повноважень депутатом місцевої ради, проте такий не наділений повноваженнями щодо звернення до суду, у тому числі з метою захисту прав та інтересів територіальної громади, з вимогами до міського голови щодо усунення порушень законності.

Отже, депутат місцевої ради не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 803/413/18, у постановах Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №320/740/16-а, від 07.08.2020 у справі № 1917/1104/12.

Окрім цього Верховний суд наголошує, що  повноваження щодо звернення до суду щодо визнання протиправними дій посадових осіб державного органу, у тому числі з метою захисту прав та інтересів громадян України (виборців), можуть бути реалізовані народним депутатом України тільки у межах відносин представництва.

З урахуванням вказаного, 24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12998/17, адміністративне провадження № К/9901/25146/19 (ЄДРСРУ № 93829273) дійшов висновку, що народний депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 826/4504/17, від 06.11.2019 у справі №826/15078/17, від 30.06.2020 у справі № 640/1609/19. 

ВИСНОВОК: Депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом (окрім відносин представництва).

Разом з тим депутат, при виявлені порушень Закону, має право надіслати депутатське звернення до керівників відповідних правоохоронних чи контролюючих органів з метою усунення порушення.

 

 

Теги: депутат, депутатське звернення, усунення порушень закону, звернення до суду, відносини представництва, депутатський запит, контролюючі, правоохоронні органи, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Заперечення водія щодо ввезення ТЗ через митний кордон України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заперечення «пасажира-водія» щодо ввезення ТЗ через митний кордон України та звільнення від відповідальності за ч. 3 ст. 470 Митного кодексу України

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 461/2255/17, адміністративне провадження № К/9901/43530/18 (ЄДРСРУ № 93792588) досліджував питання щодо заперечень «пасажира-водія» щодо ввезення авто через митний кордон України та звільнення від відповідальності за ч. 3 ст. 470 Митного кодексу України.

Суть справи: Позивач (в 80 % - «фунт»)  посилається на те, що він не являється водієм транспортного засобу, зазначає, що будь-які документи для переміщення автомобіля через державний кордон України не подавав, при проходженні митного контролю із автомобіля не виходив, документів не підписував, не має посвідчення водія, транспортних засобів не мав і на територію України не ввозив.

Правовідносини у справі регулюються Митним кодексом України (далі - МК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 95 МК України для автомобільного транспорту строк транзитних перевезень становить 10 діб. Частиною другою цієї статті встановлено, що до цього строку не включаються 1) час дії обставин, зазначених у статті 192 цього Кодексу; 2) час зберігання товарів під митним контролем (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює їх переміщення); 3) час, необхідний для здійснення інших операцій з товарами, у випадках, передбачених цим розділом (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює переміщення цих товарів).

Частиною першою статті 192 МК України передбачено, що якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов`язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу.

Згідно частини першої статті 458 МК України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред`явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність.

Відповідно до положень частини першої статті 460 МК України вчинення порушень митних правил, передбачених  частиною третьою статті 469,  статтею 470,  частиною третьою статті 478,  статтею 481  цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом.

Як визначено частиною третьою статті 470 МК України, перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8500 грн.)

З позиції митного органу слідує, що позивачем перевищено встановлений пунктом 1 частини першої статті 95 МК України 10-денний строк, що за диспозицією норми частини третьої статті 470 МК України, тягне за собою накладення штрафу.

(!!!) Протокол про порушення митних правил є одним з джерел доказів та підставою для подальшого провадження у справі.

Згідно з частиною першою статті 488 МК України провадження у справі про порушення митних правил вважається розпочатим з моменту складення протоколу про порушення митних правил.

Як правило, митний орган посилається  на те, що згідно витягу із автоматизованої системи митного оформлення «Інспектор»  (АСМО), яка функціонує в складі Єдиної автоматизованої інформаційної системи (ЄАІС) та об`єднує в собі всі програмно-технічні складові, необхідні для автоматизації процесів митного оформлення та контролю та інформації щодо переміщення транспортного засобу АСМО «Інспектор» автомобіль ввезений саме Позивачем на митну територію у режимі «транзит» по зеленому коридору. 

Так, положеннями статті 366 МК України визначено, що двоканальна система - це спрощена система митного контролю, яка дає громадянам змогу здійснювати декларування, обираючи один з двох каналів проходу (проїзду транспортними засобами особистого користування) через митний кордон України.

Канал, позначений символами зеленого кольору ("зелений коридор"), призначений для декларування шляхом вчинення дій громадянами, які переміщують через митний кордон України товари в обсягах, що не підлягають оподаткуванню митними платежами та не підпадають під встановлені законодавством заборони або обмеження щодо ввезення на митну територію України або вивезення за межі цієї території і не підлягають письмовому декларуванню (частина друга статті цієї статті).

Громадянин самостійно обирає відповідний канал ("зелений коридор" або "червоний коридор") для проходження митного контролю за двоканальною системою (частина четверта цієї статті).

ВАЖЛИВО: Обрання "зеленого коридору" вважається заявою громадянина про те, що переміщувані ним через митний кордон України товари не підлягають письмовому декларуванню, оподаткуванню митними платежами, не підпадають під встановлені законодавством заборони та/або обмеження щодо ввезення на митну територію України або вивезення за межі цієї території та свідчить про факти, що мають юридичне значення (частина п`ята цієї статті).

Громадяни, які проходять (проїжджають) через "зелений коридор", звільняються від подання письмової митної декларації. Звільнення від подання письмової митної декларації не означає звільнення від обов`язкового дотримання порядку переміщення товарів через митний кордон України (частина шоста цієї статті).

В той же час пунктом 9 Розділу І Правил митного контролю та митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються громадянами через митний кордон України, затверджених наказом Державної митної служби від 17.11.2005 №1118 (далі - Правила №1118), визначено, що не підлягає пропуску через митний кордон України транспортний засіб, зокрема на який відсутні документи, що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження).

Особливості митного контролю та митного оформлення ТЗ, зареєстрованих у відповідних реєстраційних органах іноземних держав, що ввозяться на митну територію України з метою транзиту регламентовано Розділом ІV цих же Правил, якими передбачено, що у разі ввезення громадянином-нерезидентом з метою транзиту на митну територію України ТЗ, зареєстрованого у відповідному реєстраційному органі іноземної держави, або ввезення з цією самою метою громадянином-резидентом ТЗ, зареєстрованого постійно в цьому органі та який йому належить, що підтверджується відповідним документом про право власності на такий транспортний засіб та реєстраційним документом, декларування такого ТЗ здійснюється в усній формі.

Відтак, за відсутності необхідних документів ввезення транспортного засобу на митну територію України в режимі «транзит», по самостійно обраному «зеленому коридору» не вбачається можливим.

Також згідно з пунктом 3 розділу 1 Правил № 1118 транспортний засіб для здійснення митного контролю та митного оформлення може бути пред`явлений митному органу як власником, так і вповноваженою особою.

Відповідно до п. 7 розділу І Правил № 1118, власник ТЗ (транспортного засобу) або вповноважена особа, який переміщує ТЗ через митний кордон України, пред`являє його митному органу для проведення митного огляду й подає оригінали та ксерокопії, зокрема, таких документів: що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження); реєстраційних (технічних) документів на транспортний засіб (якщо він перебував на обліку в реєстраційному органі іноземної держави чи України) з відмітками про зняття транспортного засобу з обліку, якщо такі документи видаються реєстраційним органом; паспортних документів та інших документів, визначених законодавством України та міжнародними договорами України, що дають право на перетин державного кордону, та/або паспорта громадянина (посвідчення особи з відміткою про місце проживання); посвідки чи іншого документа про постійне (тимчасове) проживання в Україні або за кордоном тощо.

У абзаці 4 п. 9 цих Правил зазначено, що не підлягає пропуску через митний кордон України ТЗ, увезення якого в Україну заборонено згідно із законодавством або на який відсутні документи, що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження).

Підпунктом 3.1. п. 3 розділу IV Правил № 1118 передбачено, що у разі ввезення громадянином-нерезидентом з метою транзиту на митну територію України ТЗ, зареєстрованого у відповідному реєстраційному органі іноземної держави, або ввезення з цією самою метою громадянином-резидентом ТЗ, зареєстрованого постійно в цьому органі та який йому належить, що підтверджується відповідним документом про право власності на такий транспортний засіб та реєстраційним документом, декларування такого ТЗ здійснюється в усній формі

Відтак системний аналіз зазначених вище норм дає підстави вважати, що усне декларування ТЗ здійснюється лише у разі ввезення громадянином-нерезидентом з метою транзиту на митну територію України ТЗ, зареєстрованого у відповідному реєстраційному органі іноземної держави, або ввезення з цією самою метою громадянином-резидентом належного йому ТЗ, зареєстрованого постійно в цьому органі. В усіх інших випадках митне декларування ТЗ здійснюється у письмовій формі з поданням митному органу оригіналів згаданих вище документів для огляду та їх копій, які після митного оформлення залишаються в справах митного органу.

Крім цього, п. 7 Типової технологічної схеми здійснення митного контролю автомобільних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними, у пунктах пропуску через державний кордон, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2012 № 451 визначено, що митний контроль автомобільних транспортних засобів і товарів у пунктах пропуску здійснюється, зокрема, шляхом перевірки документів та відомостей, які відповідно до законодавства надаються митним органам під час переміщення автомобільних транспортних засобів і товарів через митний кордон України.

Таким чином, виходячи з аналізу вищенаведених норм законодавства слід зробити висновок, що при ввезенні громадянами на митну територію України транспортних засобів в режимі транзит, такий громадянин зобов`язаний надати, а працівник митному органу зобов`язаний вимагати надання оригіналів та ксерокопії документів, що підтверджують право власності на ТЗ або користування ним (у тому числі з правом розпорядження); реєстраційних документів на транспортний засіб.

Отже, належними та достатніми доказами в підтвердження факту ввезення позивачем транспортного засобу в режимі транзит на митну територію України за умови, що позивач заперечує цей факт, є документи, які повинні були подаватися при переміщенні ТЗ через митний кордон України та копії яких повинні були залишатися в справах митного органу.

Як правило у своїх поясненнях позивач наголошує, що автомобіль не ввозився ним на територію України і він не має до цього транспортного засобу жодного відношення, а у ТЗ він перебував виключно як пасажир, всі документи при митному оформленні подавав водій даного автомобіля, з яким жодних домовленостей про те, що автомобіль буде оформлено на нього не було.

Судова практика виходить з того, якщо матеріали справи не містять достатніх належних і допустимих доказів того, що саме позивач здійснив ввезення на митну територію України вказаного вище транспортного засобу, суд, як правило, приходить до висновку про протиправність накладення на нього адміністративного стягнення за порушення митних правил.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 по справі №166/722/17.

Втім, слід враховувати, що сама обставина, що позивач не мав посвідчення водія не перешкоджає можливості ввезення транспортного засобу, адже наказом №  1118  не передбачено вимагати від громадян наявність посвідчення водія або перевіряти вміння керувати транспортним засобом.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 травня 2020 року у справі №166/691/17 адміністративне провадження №К/9901/37289/18.

ВИСНОВОК: При  аналізі судового реєстру вбачається, що в 95 %  випадках документи, які повинні були подаватися при переміщенні ТЗ через митний кордон України та копії яких повинні були залишатися в справах митного органу у матеріалах адміністративної справи відсутні, кримінальне провадження стосовно водія, який перетнув кордон не доведено до кінця або взагалі відсутнє, а отже позов підлягає задоволенню за відсутністю належних доказів з боку контролюючого органу…

… про що говорить «відсутність копій документів на ТЗ у митного органу» думаю зрозуміло всім, але… Закон дозволяє стверджувати, що саме водій перетнув кордон по «зеленому коридору» та не надав відповідні документи.

 

Матеріал по темі: «Перелік документів для визначення митної вартості автомобіля»

 

Коли позови вважаються тотожними?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: вирішення судом питання тотожності позовів

28 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/12391/17, провадження № 61-4614св19 (ЄДРСРУ № 93879938) досліджував питання тотожності позовів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне.

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб`єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов`язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

14 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 133/1967/17, провадження № 61-44264св18 (ЄДРСРУ № 88833609) вказав, що визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.

Підстави та предмет позову визначаються позивачем самостійно та зазначаються у позовній заяві.

При вирішенні питання тотожності позовів правове значення мають не ті підстави, якими позивач обґрунтовував позов при зверненні до суду, а підстави, за якими вирішено справу, враховуючи можливість зміни підстав позову за відповідною заявою позивача.

(!!!) При цьому при заміні однієї альтернативної позовної вимоги іншою, або при виділенні з позову, який уже заявлено, частини позовних вимог в окремий позов, тотожність предмета позову зберігається.

До аналогічного правового висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 800/442/18.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Згідно з висновками Верховного Суду щодо застосування п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, що викладені в постановах від 10.06.2020 року у справі №366/2099/17, від 27.05.2020 року у справі №761/35475/18, від 13.05.2020 року у справі № 65/4455/19, від 08.04.2020 року у справі №910/16868/19, від 27.11.2019 року у справі №303/4229/16-ц, від 27.11.2019 року у справі №235/4711/15-ц, від 22.05.2019 року у справі №640/7778/18, від 19.11.2019 року у справі №640/5563/19, від 09.10.2019 року у справі №285/3912/18, від 19.06.2019 року у справі №59/488/17, закриття провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України можливе лише за умови, що позов за результатами розгляду якого ухвалено рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто, збігаються сторони, предмет і підстави позовів.

Аналіз пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України дає підстави для висновку, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільної справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, якими обґрунтовується звернення до суду.

Якщо рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів це є підставою для закриття провадження у справі.

Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. 

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 640/7778/18.

 

Матеріал по темі: «Критерії неоднаковості застосування судової практики Верховного суду»

 

Теги: тотожність позову, предмет позову, учасники справи, матеріальні вимоги, підстави позову, судове рішення, судовий спір, повторність вимог, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов