Правова НЕможливість
окремого оскарження ухвали слідчого судді про продовження строків досудового
розслідування в апеляційному порядку
16
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального
суду в рамках справи № 757/12125/20-к, номер
судового провадження: 51-1500км20 (ЄДРСРУ № 90458875) досліджував питання щодо
оскарження ухвали слідчого судді про продовження строків досудового розслідування
в апеляційному порядку
Згідно
з частинами 1 та 2 ст. 309 КПК України визначено вичерпний перелік ухвал
слідчого судді, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під час
досудового розслідування.
Частиною
3 ст. 309 КПК України передбачено, що скарги на інші ухвали слідчого судді
оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час
підготовчого провадження в суді, а отже законодавець визначив саме такий спосіб
реалізації права особи на судовий контроль законності такого виду рішень
слідчого судді.
Відмовляючи
у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до
положень частини 9 ст. 295-1 КПК України ухвала слідчого судді, прийнята за результатами розгляду
клопотання про продовження строку досудового розслідування, оскарженню не
підлягає.
Відповідно
до ч. 4 ст. 399 КПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження,
якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в
апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких
воно не може бути оскарженим згідно з положеннями статті 394 цього Кодексу.
Суд
відхиляє доводи касаційної скарги сторони захисту щодо порушення судом
апеляційної інстанції норм процесуального права, відповідно до наданого їм у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року тлумачення,
відповідно до якого суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про
відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого
судді має керуватися приписами частини шостої статті 9 КПК України щодо
застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною
першою статті 7 КПК України, у тих випадках, коли прийняте слідчим суддею
рішення не передбачено КПК України.
Ухвалення
слідчим суддею рішення про продовження строків досудового розслідування
передбачено нормами КПК України. Відповідно до частини 1 ст. 114 КПК
України слідчий суддя, суд має право встановлювати процесуальні строки у
межах граничного строку, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням обставин,
встановлених під час відповідного кримінального провадження.
Отже,
передбачений ч. 2 ст. 28 КПК України обов`язок слідчого судді стежити за
дотриманням розумного строку при розгляді питань, віднесених до його
компетенції, передбачає можливість розгляду ним клопотань, поданих на підставі
ч. 6 ст. 28 КПК України, та встановлення для сторін кримінального провадження
процесуальних строків відповідно до положень ст. 114 КПК України.
Таким
чином, Суд вважає, що ухвала винесена слідчим суддею в межах повноважень,
наданих йому процесуальним законом. Посилання сторони захисту на те, що суд
допустив помилку, неправильно визначивши дату початку строку досудового
розслідування, не може розцінюватися як вихід за межі наданих йому повноважень
(ухвала ВС від 02 січня 2018 у справі №757/6583/18-к,
провадження № 51-10610ск18).
Заперечення
сторони захисту щодо правильності встановлення слідчим суддею строку
початку досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні можуть бути
розглянуті судом першої інстанції, який наділений повноваженнями досліджувати
усі важливі для справи обставини, включаючи допустимість наданих сторонами
доказів, у тому числі й перевірити обґрунтованість ухвал слідчого судді,
постановлених під час досудового розслідування (постанова ВС від 5 лютого 2019
року у справі № 754/12820/15-к, провадження
№ 51-3099км18).
Згідно
з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у рішенні від 27
січня 2010 року № 3-рп/2010, положення п. 8
ч. 3 ст. 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження
рішення суду, крім випадків, визначених законом, слід розуміти так, що
апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли
закон містить заборону на таке оскарження. Рішення, яким завершується розгляд
справи, може стати предметом перегляду в суді вищого рівня в апеляційному
порядку, і подання апеляційної скарги щодо такого рішення не може бути
заборонено законом.
Водночас,
законом можуть бути встановлені обмеження чи навіть заборони щодо оскарження в
апеляційному порядку окремих процедурних судових рішень, зокрема у статтях 309,
310 КПК України, де визначені порядок і перелік ухвал слідчого судді, що можуть
бути оскаржені в апеляційному порядку під час досудового розслідування.
Відмова
апеляційного суду у відкритті апеляційного провадження у зв`язку із оскарженням
такого судового рішення слідчого судді, окреме оскарження якого на цій стадії
законом не передбачене, не є свідченням обмеження доступу до правосуддя.
ВИСНОВОК:Ухвала слідчого судді, прийнята за
результатами розгляду клопотання про продовження строку досудового
розслідування, окремому оскарженню не підлягає.
Повноваження органу
місцевого самоврядування (ОМС) щодо укладення договору пайової участі у
розвитку інфраструктури не є дискреційними
04
серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №
340/2074/19, адміністративне провадження №К/9901/13969/20 (ЄДРСРУ №
90755073) досліджував питання щодо повноважень виконкому органу місцевого
самоврядування (ОМС) на укладання договору пайової участі у розвитку
інфраструктури міста на об`єкт містобудування.
Верховний
Суд у постанові від 20.05.2020 у справі №490/12093/16-а
дійшов висновку, що укладення договору про пайову участь у розвитку
інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування і
замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному населеному
пункті, є обов`язковим в силу вимог закону, а тому у позивачів та міської ради
у силу прямої вказівки закону виник взаємний обов`язок укласти договір про
пайову участь замовників будівництва у створені і розвитку інженерно-транспортної
та соціальної інфраструктури міста.
Суд
звертає увагу, що завданням адміністративного судочинства є справедливе,
неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових
відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних
повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Отже,
ефективний захист прав є метою адміністративного судочинства. З огляду на це,
вирішуючи кожен спір, адміністративні суди, з урахуванням вимог позовної заяви
та позиції сторін, повинні застосовувати такі способи захисту, які будуть
ефективними на практиці.
Ця
мета перегукується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в
цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту
в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які
здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський
суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки
ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає
стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору,
тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в
подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке
вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі
не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за
допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним
законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі « Юрій Миколайович Іванов проти
України", п. 64).
Засіб
юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці,
зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути
невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади
держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини»
(Aksoy v. Turkey), п. 95).
При
оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового
захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й
особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти
Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти
Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не
абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій
опинився позивач після порушення.
Питання
ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів.
Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі №
21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення
позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод,
інтересів позивача від порушень з боку відповідача,
забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень
до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який
виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних
повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не
виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове
виконання рішення.
Верховний
Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб
правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і
одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять
безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації -
не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного
Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а,
постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16,
від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12).
(!!!)Обраний позивачем спосіб захисту має бути
спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у
випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне
відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.
Відповідно
до п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому
цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням,
дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи
або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання
бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити
певні дії;
Позивач
обрав саме цей спосіб захисту: просив визнати незаконною бездіяльність та зобов`язати відповідача укласти з ним
договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт містобудування.
Відповідно
до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти
рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та
зобов`язання вчинити певні дії.
Суд
звертає увагу, що як у п. 4 ч. 1 ст. 5, так і п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України цей
спосіб захисту складається з двох частин:
а)
констатуючої - суд визнає бездіяльність протиправною і
б)
зобов`язуючої - суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вчинити певну дію,
прийняти рішення.
Сама
лише констатація протиправності бездіяльності не може ефективно захистити
позивача, оскільки у такому разі можливість використання висновків суду може
бути невиправдано ускладнене діями або подальшою бездіяльністю органів влади
держави-відповідача, їх врахування цілковито залежить від відповідача. Це не
сумісно з критеріями ефективності судового захисту.
Отже,
визнаючи бездіяльність
протиправною, суд повинен в силу закону застосувати і спонукаючий засіб впливу,
зобов`язуючи відповідача виправити порушення у спосіб вчинення певної дії.
У
випадку, визначеному п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, суд може зобов`язати
відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь
позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і
прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти
на власний розсуд
У
випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта
владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних
повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його
правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 4 ст. 245 КАС України).
У
постанові від 05.09.2018 у справі № 826/9727/16
Верховний Суд аналізував застосування пункту 4 частини другої статті 245 КАС
України і дійшов висновку, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта
владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності
наступних умов:
1)
судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача;
2)
на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача;
3)
виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема
подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає
спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів;
4)
прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на
власний розсуд.
Відповідно
до усталеної практики Верховного Суду стосовно дискреційних повноважень, такими
є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між
альтернативами, кожна з яких є правомірною.
В
даному випадку, у органу місцевого самоврядування були відсутні правомірні
можливості відмовити позивачу в укладенні договору.
За
таких обставин, Суд вважає, що повноваження відповідача щодо укладення договору
пайової участі у розвитку інфраструктури не є дискреційними. Відтак, в цій
частині висновки судів є помилковими. Як наслідок, суди не мали підстав
відмовляти позивачу у позові у частині зобов`язання відповідача вчинити дії:
укласти з ним договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт
містобудування.
ВИСНОВОК: Укладення договору про пайову участь у
розвитку інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування
і замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному
населеному пункті, є обов`язковим в силу вимог Закону
Застосування до суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних
суб`єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування
04 серпня 2020 року Колегія суддів
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 805/1458/14, адміністративне провадження №
К/9901/10980/18 (ЄДРСРУ № 90755183) досліджувала питання щодо застосування до
суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб`єктів господарської
діяльності індивідуального режиму ліцензування.
За правилами статті 37 Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність» (у
редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за
порушення цього або пов`язаних з ним законів України до суб`єктів
зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб`єктів господарської
діяльності може бути застосована, зокрема така спеціальна санкція як
індивідуальний режим ліцензування у випадках порушення такими суб`єктами цього
Закону та/або пов`язаних з ним законів України, що встановлюють певні заборони,
обмеження або порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій.
Санкції,
зазначені у цій статті, застосовуються центральним органом виконавчої влади з
питань економічної політики за поданням органів доходів і зборів та
контрольно-ревізійної служби, правоохоронних органів, органів Антимонопольного
комітету України, національної комісії, що здійснює державне регулювання у
сфері ринків фінансових послуг та Національного банку України або за рішенням
суду.
З
урахуванням приписів Положення про порядок застосування до суб`єктів
зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб`єктів господарської
діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність», затвердженого наказом Міністерства економіки України від 17 квітня
2000 року № 52 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 травня 2000
року за № 260/4481), санкції застосовуються до суб`єктів зовнішньоекономічної
діяльності, що порушили Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та
пов`язані з ним закони України, зокрема, в разі порушення суб`єктами зовнішньоекономічної діяльності
валютного, митного, податкового, іншого законодавства, що
встановлює певні заборони, обмеження або порядок здійснення
зовнішньоекономічних операцій, та в разі проведення ними дій, які можуть
зашкодити інтересам національної економічної безпеки (пункт 1.2 Положення).
Про
застосування санкцій видається
наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України,
у якому вказуються норми чинного законодавства, які було порушено, матеріали,
на підставі яких видано наказ, реквізити суб`єктів зовнішньоекономічної
діяльності, до яких застосовані санкції, та вид санкції, дата, з якої санкція
починає діяти (пункт 4.8 Положення).
Щодо
порядку застосування статті 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» склалася стала практика Верховного Суду, відповідно до якої,
враховуючи норми статей 238, 239 Господарського кодексу України, застосована до
суб`єкта зовнішньоекономічної діяльності спеціальна санкція є
адміністративно-господарською санкцією, яка може бути застосована лише за
наявності встановленого у передбаченому законом порядку складу відповідного
правопорушення.
Такий
правовий висновок було висловлено, зокрема у постановах Верховного Суду від 27
лютого 2018 року у справі № 804/6382/16,
від 18 квітня 2018 року у справі № 826/2113/17,
від 28 серпня 2019 року у справі № 805/5040/15-а.
Колегія
суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не вбачає
підстав відступати від зазначеного висновку Верховного Суду та наголошує, що у
разі відсутність факту порушень позивачем вимог Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність», внаслідок вжиття ним необхідних та достатніх
заходів, направлених на усунення порушень законодавства України для
врегулювання спору з нерезидентами (наприклад, Акт податкової перевірки), така
санкція не може бути застосована.
Переважне право перед
іншими особами на укладення договору найму на новий строк, поновлення строку
дії договору та наслідки несвоєчасного повернення об’єкту оренди
30
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 925/1223/17
(ЄДРСРУ № 90696495) досліджував питання щодо переважного перед іншими особами
на укладення договору найму на новий строк, поновлення строку дії договору та
наслідків несвоєчасного повернення об’єкту оренди.
Відносно переважного права на укладання договору найму
Відповідно
до статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських
відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно
до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог
щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно
ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні
положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених
цим Кодексом.
За
змістом статей 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше
сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд
сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів
цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на
користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу,
надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор
має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті
509 ЦК України, частина перша статті 173 ГК України).
Положення
статей 526 ЦК України та 193 ГК України визначають, що суб`єкти господарювання
та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські
зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів,
договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання -
відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона
повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею
зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення
загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для
застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами
або договором.
Відповідно
до статей 759, 762, 763 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець
передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на
певний строк. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої
встановлюється договором найму. Договір найму укладається на строк,
встановлений договором. Ці положення кореспондуються з положеннями статті 283
ГК України.
Згідно
з частиною першою статті 10 та частиною першою статті 17 Закону України
"Про оренду державного та комунального майна" до істотних умов
договору оренди, серед іншого, належить термін, на який укладається договір
оренди, що визначається за погодженням сторін.
Відповідно
до статті 777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов`язки за
договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими
особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір
скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк,
зобов`язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у
строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в
розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю
сторін. У разі недосягнення
домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на
укладення договору припиняється Цій нормі кореспондують
положення статті 285 ГК України та частини третя статті 17 Закону України
"Про оренду державного та комунального майна", що обумовлює
реалізацію орендарем такого переважного права, зокрема, з належним виконанням
ним обов`язків за договором оренди.
За
змістом статті 285 ГК України, статті 777 ЦК України, частини третьої статті 17
Закону України "Про оренду державного та комунального майна"
наявність у орендаря переважного права, за інших рівних умов, на укладення
договору оренди на новий строк, якому відповідає обов`язок орендодавця щодо
укладення такого договору, є підставою для обов`язкового укладення відповідного
договору оренди за наявності обставин, зазначених у відповідних законодавчих
приписах. Отже, вирішуючи такий спір, суд має з`ясовувати наявність у орендаря
переважного права на укладення договору оренди на новий строк з урахуванням
наявності чи відсутності обставин, з якими закон пов`язує виникнення такого
права, а також вчинення кожним з учасників спірних правовідносин певних дій на
виконання вимог закону. При цьому суду слід також з`ясовувати, чи належним
чином орендар виконував зобов`язання за договором.
(!!!) Сутністю переважного
права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за
домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен
повідомити наймодавця про своє переважне право у строк, визначений у договорі,
або в розумний строк до закінчення строку договору найму. У разі якщо наймач не
надсилає повідомлення наймодавцю, він відмовляється від здійснення свого
переважного права. Наведене відповідає правові позиції, викладеній у постанові
Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі №
3-122гс17, постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 922/3633/16, від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18, від 15.06.2020 у справі № 910/4130/19.
Відносно поновлення строку договору оренди у разі
відсутності заперечень
У
статті 764 ЦК України передбачено, що, якщо наймач продовжує користуватися
майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень
наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який
був раніше встановлений договором.
Згідно
з частиною четвертою статті 284 ГК України, строк договору оренди визначається
за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення
або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку
дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих
умовах, які були передбачені договором.
Згідно
з частиною другою статті 17 Закону України "Про оренду державного та
комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про
припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після
закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін
і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Зазначені
норми не встановлюють форми
заяви про припинення договору оренди. Така вимога може бути викладена однією із
сторін у листі, телеграмі, факсограмі тощо. Істотне значення у
цьому випадку має зміст такої заяви, оскільки вимога обов`язково повинна бути
спрямована на припинення або зміну умов договору оренди, та її направлення у
межах строку, встановленого законом.
ВАЖЛИВО: Відтак, якщо на дату закінчення строку
договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце
заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий
договір припиняється.
Наведене
узгоджується з правовими позиціями викладеними, зокрема, у постановах Верховного
Суду від 02.07.2019 у справі № 906/742/18,
№ 906/743/18, № 906/746/18, від 16.07.2019 у
справі № 906/744/18, від 13.08.2019 у справі
№ 916/707/18, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18.
З
огляду на викладене орендодавець
має право відмовитися від договору, надіславши відповідну заяву протягом місяця
після закінчення строку такого договору.
Окрім
того, з приводу реалізації у спірних правовідносинах інституту продовження
договору оренди на новий строк внаслідок переважного права добросовісного
орендаря (частина третя статті 17 Закону України. "Про оренду державного
та комунального майна") Верховний суд зауважує, що порушення переважного
права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, матиме
місце при укладенні договору оренди:
-
з новим орендарем - при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря
про намір реалізувати переважне право;
-
укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови
попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення
орендодавця про необхідність використовувати об`єкт оренди для власних потреб
(аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від
26.06.2019 у справі № 923/759/18, від
10.06.2020 у справі № 910/4130/19).
Відносно наслідків несвоєчасного повернення об’єкту оренди
Слід
також відмітити, що відповідно до частини першої статті 785 ЦК України у разі
припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві
річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у
стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно
з частиною другою цієї норми, на підставі якої заявлено позовні вимоги про
стягнення неустойки, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець
має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за
користування річчю за час прострочення.
Частиною
другою статті 614 ЦК України передбачено, що відсутність своєї вини доводить
особа, яка порушила зобов`язання.
Для
застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України,
необхідною є наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила
зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 зазначеного Кодексу. При цьому для
застосування відповідальності, передбаченої цією нормою, важливим є
встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом
оренди, та умисного невиконання ним цього обов`язку. Аналогічну правову позицію
викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 02.09.2014 у
справі № 927/1215/13 і від 19.08.2014 у
справі № 3-85гс14, постанові Верховного Суду
від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15.
Порядок, підстави та
докази для визнання члена своєї сім’ї таким, що втратив право користуватися
житловим приміщенням у разі відсутності останнього понад встановлені строки
31
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
456/616/18, провадження № 61-19971св19 (ЄДРСРУ № 90714414) досліджував
питання щодо втрати право користуватися житловим приміщенням у разі відсутності
члена сім’ї понад встановлені строки.
Якщо
член сім’ї без поважних причин понад один рік не проживає в житловому приміщені
та не бере участь у витратах з утримання будинку (квартири), а також за
наявності інших обставин, які мають істотне значення, в такому випадку власник житла має право звернутися до
суду з позовною заявою про визнання члена своєї сім’ї таким, що втратив право
користуватися житловим приміщенням.
Відповідно
до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має
право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або
оспорювання.
Кожна
особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або
майнового права та інтересу.
Частиною
першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР
(далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни,
які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру,
користуються ним (нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей та
інших осіб.
Частиною
першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника
жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що
йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку
(квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування
цим приміщенням.
Відповідно
до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника
належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (подружжя,
діти, батьки). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не
позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Відповідно
до вимог статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку
(квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті
116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку.
На
підставі частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає
право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних
причинпонад один рік,
якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно
до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути
примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно
із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений
із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим
приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Як
роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 10 постанови від 12 квітня 1985
року №2 “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового
кодексу України”, у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що
втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини
відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності
(перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок
неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо), суд може продовжити
пропущений строк.
ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене, для
обґрунтованого вирішення спірних правовідносин та правильного застосування
статті 71 ЖК УРСР, суди мають установити такі обставини: 1) чи є відповідач
наймачем житлового приміщення або членом сім`ї наймача; 2) скільки часу
відповідач не проживає у спірному приміщенні; 3) які існують поважні причини
його не проживання у жилому приміщенні понад встановлені строки;
Вичерпного
переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з
чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом
у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи (Постанова
Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду від 18 березня 2020 року по справі №
449/601/18, провадження № 61-12029св19 (ЄДРСРУ № 88666948).
В
свою чергу доказами,
що відповідач не проживає в спірному приміщенні можуть бути зокрема:
правовстановлюючі
документи, які підтверджують факт власності спірним майном;
довідка
з ЖЕКу/ОСББ про склад сім’ї або проживаючих;
показання
свідків;
матеріали
судових або виконавчих проваджень;
документи
про створення іншої сім’ї;
трудові
контракти відповідача в інший місцевості;
договори
орендованого помешкання відповідачем у іншій місцевості / оплата
комунальних послуг;
листи
/ телеграми з іншого регіону і т.і.
У
постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18)
зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому,
що саме на позивача
процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача
понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні
без поважних причин.
Початок
відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.
Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк
тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує
зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного
місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що
втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які
мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Факт
тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки
необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому
приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне
проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж
населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).
Слід
також враховувати, що 01 лютого 2018 року у справі №
283/1443/16-ц (провадження № 61-749св18) Верховний суд вказав, що
проживання у іншій місцевості у зв`язку з роботою не є поважною причиною
відсутності відповідача у спірному житлі.
ВИСНОВОК: Тлумачення вказаних норм дозволяє
зробити висновок, що член сім`ї власника житла визнається таким, що втратив
право на користування житлом за правилами частини другої статті 405 ЦК України,
лише за рішення суду.
До
аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2018 року
в справі № 607/10762/16-ц (ЄДРСРУ №
76746084).
Момент переходу прав та
обов`язків до правонаступника юридичної особи в результаті реорганізації
(злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації
31
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
296/13187/15-ц, провадження № 61-17392ск19 (ЄДРСРУ № 90714420)
досліджував питання щодо моменту переходу прав та обов`язків до правонаступника
юридичної особи.
Відповідно
до ч. 4 ст. 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з
моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного
реєстру запису про її припинення.
Згідно
з ч. 1 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті
реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі
реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до
правонаступників.
Як
передбачено ст. 106 ЦК України, злиття, приєднання, поділ та перетворення
юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної
особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених
законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.
За
змістом ч. 2 ст. 107 ЦК України, в разі реорганізації юридичної особи шляхом
приєднання складається передавальний акт.
Відповідно
до частини 5 статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що
припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її
припинення.
У
Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року по справі №2-3897/10, зазначається, що заміна сторони виконавчого
провадження її правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому
провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути
проведена на будь-якій стадії процесу. Без заміни сторони виконавчого
провадження правонаступник позбавлений процесуальної можливості ставити питання
про відкриття виконавчого провадження та вчиняти інші дії згідно із Законом
України "Про виконавче провадження".
Крім
того, за висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 25.11.2019 р.
по справі № 296/145/16-ц, від 09.09.2019р.
по справі № 916/376/15-г та від 15.03.2018р.
по справі № 903/376/17, моментом переходу
прав та обов`язків до правонаступника юридичної особи вважається дата внесення
відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних
осіб-підприємців та громадських формувань.
Верховний
Суд дійшов наступних висновків:
"…інститут правонаступництва органів
державної влади різниться від інституту правонаступництва суб`єктів приватного
права, оскільки є більш ширшим за змістом, включаючи в
себе: правонаступництво в завданнях, функціях та повноваженнях як складових
категорії компетенції органу виконавчої влади, а також щодо конкретних
управлінських (організаційних) прав та обов`язків, які складають зміст
відповідних правовідносин - тобто публічне правонаступництво за якого
відбувається перехід владних прав та функції органу, що реорганізовується до
органу, що створюється та правонаступництво в майнових приватних
правовідносинах, у яких орган влади виступає як юридична особа приватного
права.
У
випадку публічного правонаступництва перехід таких прав та обов`язків
оформлюється нормативним актом, тоді як правонаступництво в майнових приватних
правовідносинах здійснюється на підставі передавального акту (частина 2 статті
107 Цивільного кодексу України, пункт 7 "Порядку здійснення заходів,
пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади", що затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 20.10.2011 № 1074). При цьому юридична особа є припиненою
з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію
припинення юридичної особи".
Ліквідація
юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу
державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це
особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови
держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим
органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку
має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то самого
лише посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. Також, підлягає
оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинено
виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на
інший орган (аналогічний висновок викладено Верховним Суд у складі Касаційного
адміністративного суду у постанові від 21.03.2018 у справі №802/651/16-а).
У
такому разі також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із
публічних правовідносин.
При
цьому, можна виділити дві форми адміністративного (публічного)
правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне
правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних
повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за
компетенцією) та 2) процесуальне правонаступництво.
Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне)
правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та
порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних
повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні
владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних
повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи
часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення
повноважень посадової особи.
Процесуальне правонаступництво - це унормована
можливість заміни судом (на будь-якій стадії процесу судового розгляду справи в
суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій сторони чи третьої особи іншим
суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від
сторони до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта
публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона
чи третя особа.
Аналогічні
висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 2а-15057/09/2670.
Верховний
Суд вважає, що при реорганізації юридичної особи шляхом злиття, приєднання та
перетворення (універсальне
правонаступництво) факт настання правонаступництва
безпосередньо пов`язаний з моментом передання прав та обов`язків від
правопопередника до правонаступника.
(!!!)Тому, у вирішенні питань, пов`язаних з таким
правонаступництвом, необхідно здійснювати аналіз доказів переходу відповідних
прав і обов`язків.
Внаслідок
злиття, приєднання або перетворення правонаступником є лише одна особа і
будь-який розподіл прав та обов`язків при таких видах реорганізації неможливий.
Аналогічний
висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у
справі № 910/5953/17, так суд вказав, що при
реорганізації в формі злиття немає значення, чи вказано в передавальному акті
про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків. Адже
правонаступник лише один, що унеможливлює виникнення будь-яких спорів щодо
переходу майна, прав чи обов`язків.
ВИСНОВОК: Моментом переходу прав та обов`язків до
правонаступника юридичної особи вважається дата внесення відповідного запису до
Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та
громадських формувань
Теги:
реорганізації юридичної особи, шляхом злиття, приєднання, перетворення,
універсальне правонаступництво, передання прав та обов`язків, право
попередник, правонаступник, Верховний суд, Адвокат Морозов
Припинення статусу ФОП
не перешкоджає розгляду справи за правилами господарського судочинства, якщо
спір виник саме в рамках підприємницької діяльності суб’єктів господарювання
23
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
177/1858/19, провадження № 61-7301св20 (ЄДРСРУ № 90591360) досліджував
питання щодо припинення статусу ФОП не перешкоджає розгляду справи за правилами
господарського судочинства, якщо спір виник саме в рамках підприємницької
діяльності суб’єктів господарювання
Предметна
та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень
господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції,
визначена ст. 20 Господарського процесуального кодексу України. Так, за
частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що
виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених
частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках,
зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і
виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких
є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів,
укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні
особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За
ст. 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі
- позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в ст.4 цього
Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори,
стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у
господарських судах, чітко визначені положеннями ст. 20 цього Кодексу.
Отже,
ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність
між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України,
Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного
законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність
у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом,
відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом
іншої юрисдикції.
З
огляду на положення ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України а
також ст. ст. 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду
щодо розгляду конкретної справи має
значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у
зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.
Відповідно
до ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю
розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва,
спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання
послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська
діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а
суб`єкти підприємництва - підприємцями.
Згідно
з ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом
господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови
державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до
статті 58 цього Кодексу.
За
змістом ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України зобов`язання, що виникає
між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт
(зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати
роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або
відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право
вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським
зобов`язанням.
За
положеннями ст. 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності
фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють
підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або
не випливає із суті відносин.
Відповідно
до ст. 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за
зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном,
крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За
змістом ст. ст. 51, 52, 598 - 609 Цивільного кодексу України, ст.ст. 202-208
Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 4 Закону України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських
формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності фізична особа -
підприємець (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб,
фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну
реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за
укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як
фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями,
пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Великою
Палатою Верховного Суду в постанові від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 та від 26.06.2019
року по справі № 760/13915/18 зазначено, що
фізичні особи, які на час звернення з позовом не є підприємцями, можуть
звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених прав та
законних інтересів. Припинення
підприємницької діяльності позивача до звернення з позовом до суду не є
перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства,
оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли саме щодо виконання
договору поставки, укладеного між суб`єктами господарської діяльності. Тобто
стороною правочину виступала фізична особа - підприємець і припинення надалі
підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у зобов`язанні.
(!!!)Фізична особа - підприємець відповідає за своїми
зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Таким
чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких,
що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із
втратою його статусу як фізичної особи - підприємця не припинились.
Такий
висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, яка
неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб`єкта
господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус
суб`єкта підприємницької діяльності, що виник при виконанні умов укладеного між
ними господарського договору (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 13
лютого 2019 року у справі № 910/8729/18
(провадження № 12-294гс18), від 05 червня 2019 року у справі №904/1083/18 (провадження № 12-249гс18), від 09
жовтня 2019 року у справі № 127/23144/18
(провадження № 14-460цс19).
Припинення
підприємницької діяльності ФОП до звернення з позовом до суду не є перешкодою
для розгляду справи в порядку господарського судочинства, якщо спірні
правовідносини виникли саме щодо виконання договору, укладеного між суб`єктами
господарської діяльності.
ВИСНОВОК:Таким чином, якщо стороною у
правовідносинах виступала фізична особа – підприємець, то припинення надалі
підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у цих
правовідносинах, а отже спір повинен розглядатися за правилами господарського
судочинства.
Теги:
фоп, флп, втрата статусу фоп, господарська діяльність, припинення фоп,
ліквідація юридичної особи, господарська юрисдикція, Верховний суд, Адвокат
Морозов
