Повноваження органу
місцевого самоврядування (ОМС) щодо укладення договору пайової участі у
розвитку інфраструктури не є дискреційними
04
серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №
340/2074/19, адміністративне провадження №К/9901/13969/20 (ЄДРСРУ №
90755073) досліджував питання щодо повноважень виконкому органу місцевого
самоврядування (ОМС) на укладання договору пайової участі у розвитку
інфраструктури міста на об`єкт містобудування.
Верховний
Суд у постанові від 20.05.2020 у справі №490/12093/16-а
дійшов висновку, що укладення договору про пайову участь у розвитку
інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування і
замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному населеному
пункті, є обов`язковим в силу вимог закону, а тому у позивачів та міської ради
у силу прямої вказівки закону виник взаємний обов`язок укласти договір про
пайову участь замовників будівництва у створені і розвитку інженерно-транспортної
та соціальної інфраструктури міста.
Суд
звертає увагу, що завданням адміністративного судочинства є справедливе,
неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових
відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних
повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Отже,
ефективний захист прав є метою адміністративного судочинства. З огляду на це,
вирішуючи кожен спір, адміністративні суди, з урахуванням вимог позовної заяви
та позиції сторін, повинні застосовувати такі способи захисту, які будуть
ефективними на практиці.
Ця
мета перегукується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в
цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту
в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які
здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський
суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки
ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає
стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору,
тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в
подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке
вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі
не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за
допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним
законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі « Юрій Миколайович Іванов проти
України", п. 64).
Засіб
юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці,
зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути
невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади
держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини»
(Aksoy v. Turkey), п. 95).
При
оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового
захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й
особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти
Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти
Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не
абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій
опинився позивач після порушення.
Питання
ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів.
Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі №
21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення
позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод,
інтересів позивача від порушень з боку відповідача,
забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень
до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який
виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних
повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не
виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове
виконання рішення.
Верховний
Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб
правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і
одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять
безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації -
не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного
Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а,
постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16,
від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12).
(!!!) Обраний позивачем спосіб захисту має бути
спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у
випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне
відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.
Відповідно
до п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому
цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням,
дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи
або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання
бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити
певні дії;
Позивач
обрав саме цей спосіб захисту: просив визнати незаконною бездіяльність та зобов`язати відповідача укласти з ним
договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт містобудування.
Відповідно
до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти
рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та
зобов`язання вчинити певні дії.
Суд
звертає увагу, що як у п. 4 ч. 1 ст. 5, так і п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України цей
спосіб захисту складається з двох частин:
а)
констатуючої - суд визнає бездіяльність протиправною і
б)
зобов`язуючої - суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вчинити певну дію,
прийняти рішення.
Сама
лише констатація протиправності бездіяльності не може ефективно захистити
позивача, оскільки у такому разі можливість використання висновків суду може
бути невиправдано ускладнене діями або подальшою бездіяльністю органів влади
держави-відповідача, їх врахування цілковито залежить від відповідача. Це не
сумісно з критеріями ефективності судового захисту.
Отже,
визнаючи бездіяльність
протиправною, суд повинен в силу закону застосувати і спонукаючий засіб впливу,
зобов`язуючи відповідача виправити порушення у спосіб вчинення певної дії.
У
випадку, визначеному п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, суд може зобов`язати
відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь
позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і
прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти
на власний розсуд
У
випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта
владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних
повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його
правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 4 ст. 245 КАС України).
У
постанові від 05.09.2018 у справі № 826/9727/16
Верховний Суд аналізував застосування пункту 4 частини другої статті 245 КАС
України і дійшов висновку, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта
владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності
наступних умов:
1)
судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача;
2)
на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача;
3)
виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема
подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає
спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів;
4)
прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на
власний розсуд.
Відповідно
до усталеної практики Верховного Суду стосовно дискреційних повноважень, такими
є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між
альтернативами, кожна з яких є правомірною.
В
даному випадку, у органу місцевого самоврядування були відсутні правомірні
можливості відмовити позивачу в укладенні договору.
За
таких обставин, Суд вважає, що повноваження відповідача щодо укладення договору
пайової участі у розвитку інфраструктури не є дискреційними. Відтак, в цій
частині висновки судів є помилковими. Як наслідок, суди не мали підстав
відмовляти позивачу у позові у частині зобов`язання відповідача вчинити дії:
укласти з ним договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт
містобудування.
ВИСНОВОК: Укладення договору про пайову участь у
розвитку інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування
і замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному
населеному пункті, є обов`язковим в силу вимог Закону
Матеріал по темі: «Обов’язокзамовника будівництва укласти договір про пайову участь»
Немає коментарів:
Дописати коментар