Обмеження щодо проведення камеральних перевірок

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обмеження щодо проведення перевірок не стосуються камеральних перевірок, об`єктом яких є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні контролюючого органу

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/1713/16, адміністративне провадження №К/9901/41203/18 (ЄДРСРУ № 89217790) досліджував питання щодо обмежень на проведення камеральних перевірок.

Слід наголосити, що зміни, внесені Законом України від 17.03.2020 № 533-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», не передбачають обмежень щодо проведення камеральних перевірок.

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Підпунктом 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України визначено, що камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.

Відповідно до положень статті 76 Податкового кодексу України камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов`язкова.

Аналіз змісту вищенаведених норм свідчить про те, що камеральна перевірка є одним із видів податкових перевірок, встановлених пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, та за своєю правовою сутністю є формою поточного документального контролю за дотриманням платником вимог податкового законодавства на підставі декларацій та інших документів податкової звітності, одержаних від платника.

При цьому, будь-якого окремого рішення для проведення даного виду перевірки не вимагається, оскільки подання платником податків податкової звітної документації автоматично виступає юридичним фактом для перевірки її достовірності. Зазначене свідчить про обов`язковий характер камеральної перевірки, яка проводиться у випадку подання платником звітних документів до контролюючого органу.

Метою камеральної перевірки є виявлення в поданій звітності, інших даних систем електронного адміністрування, єдиних реєстрів, арифметичних та/або методологічних помилок або інших відомостей, які призвели до заниження або завищення податкового зобов`язання чи інших порушень. Камеральною перевіркою охоплюються лише ті показники документів, які належать до податкової звітності та мають значення для правильності обчислення платником об`єкта оподаткування та суми податку, що підлягає сплаті до бюджету. Перевірка будь-яких інших відомостей камеральною перевіркою не охоплюється.

Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII установлено, що у 2015 та 2016 роках перевірки підприємств, установ та організацій, фізичних осіб - підприємців з обсягом доходу до 20 мільйонів гривень за попередній календарний рік контролюючими органами здійснюються виключно з дозволу Кабінету Міністрів України, за заявкою суб`єкта господарювання щодо його перевірки, згідно з рішенням суду або з вимогами Кримінального процесуального кодексу України. Зазначене обмеження не поширюється:

з 1 січня 2015 року на перевірки суб`єктів господарювання, що ввозять на митну територію України та/або виробляють та/або реалізують підакцизні товари, на перевірки дотримання норм законодавства з питань наявності ліцензій, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, єдиного соціального внеску, відшкодування податку на додану вартість;

з 1 липня 2015 року на перевірки платників єдиного податку другої і третьої (фізичні особи - підприємці) груп, крім тих, які здійснюють діяльність на ринках, продаж товарів у дрібнороздрібній торговельній мережі через засоби пересувної мережі, за винятком платників єдиного податку, визначених пунктом 27 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, з питань дотримання порядку застосування реєстраторів розрахункових операцій.

Зі змісту Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII вбачається, що метою законопроекту було покращення умов ведення бізнесу в Україні з одночасним підвищенням показників України в міжнародних рейтингах, а також підвищення ефективності використання ресурсів економіки, зокрема зменшення витрат підприємств на визначення податкових зобов`язань і складання податкової звітності та держави - на адміністрування податків, усунення недоліків діючого законодавства, які дозволяють великим платникам отримувати податкові вигоди, спрощення виконання податкового обов`язку малим бізнесом, зменшення податкового навантаження на малий бізнес.

Саме з метою зменшення адміністративного навантаження на суб`єктів господарювання з річним оборотом менше 20 мільйонів гривень, а також із метою ефективного використання ресурсів фіскальних органів було тимчасово обмежено здійснення щодо таких платників податків окремих видів податкових перевірок, проведення яких потребувало значних зусиль як із боку контролюючих органів, так і платників податків.

Разом із тим, проведення камеральних перевірок завдяки їх спрощеній процедурі  не вимагає від платників податків будь-яких витрат часу та ресурсів, не створює будь-якого додаткового адміністративного навантаження, не перешкоджає нормальному здійсненню господарської діяльності.

Окрім цього, слід враховувати предмет камеральної перевірки, наприклад 05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/1451/15, адміністративне провадження №К/9901/19434/18 (ЄДРСРУ № 80269177) та 24 травня 2019 року у справі № 821/1275/16, адміністративне провадження №К/9901/38316/18 (ЄДРСРУ № 81952591) вказав, що до переліку питань, які підлягають перевірці у ході камеральної перевірки, своєчасність сплати податкових зобов'язань діючим законодавством не віднесено. Вказане питання підлягає перевірці виключно у ході документальної перевірки.

Матеріал по темі: «Правові наслідки виходу за межі предмету податкової перевірки»

Також доцільно наголосити, що після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки платник має право подавати уточнюючі розрахунки, а контролюючий орган, приймаючи відповідне податкове повідомлення-рішення за наслідками такої камеральної перевірки, повинен встановити дійсний обов`язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючого розрахунку (13 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/5299/17, адміністративне провадження №К/9901/47016/18 (ЄДРСРУ № 82383927).

ВИСНОВОК:  Системний аналіз наведених положень дає підстави для висновку про те, що встановлені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII обмеження щодо проведення перевірок суб`єктів господарювання за певними умовами не стосуються камеральних перевірок, об`єктом яких є виключно дані, які знаходяться в розпорядженні контролюючого органу.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №818/982/16, 12 березня 2020 року у справі № 824/12/17-а, від 28 лютого 2020 року у справі №806/299/17.

Матеріал по темі: «Камеральна та документальна перевірка: підміна понять»

Теги: камеральна, документальна, податкові перевірки, податкове повідомлення-рішення, Акт перевірки, наказ, платник податків, контролюючий орган, ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

Захист права платника на отримання суми бюджетного відшкодування ПДВ та пені

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ефективний правовий захист права платника податку на отримання суми бюджетного відшкодування та пені за прострочення сплати бюджетної заборгованості

14 травня 2020 року Верховний Суд в рамках справи №1540/4795/18, адміністративне провадження №К/9901/22676/19 (ЄДРСРУ № 89217074) досліджував питання щодо ефективного правового захисту права платника податку на отримання суми бюджетного відшкодування та пені за прострочення.

Відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною другою статті 9 КАС України встановлено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таке право суду обумовлено принципом верховенства права, як основоположного принципу адміністративного судочинства, який визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (пункт 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. «Ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення судом рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає      цій статті.

Враховуючи безпідставне невиконання ДФС протягом тривалого часу передбаченого статтею 200 ПК України обов`язку внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ даних щодо узгодженої у судовому порядку суми бюджетного відшкодування позивачу ПДВ, в контексті ефективного засобу правового захисту права платника ПДВ на отримання бюджетного відшкодування цього податку колегія суддів у відповідності з нормою частини п`ятої статті 242 КАС України враховує висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15.

У цій постанові Велика Палата, розглядаючи питання щодо належного способу захисту права товариств з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» на отримання сум бюджетного відшкодування з ПДВ за податковими деклараціями за вересень - жовтень 2014 року,  вказала, що такі способи захисту порушеного права, як зобов`язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, не призведуть до ефективного відновлення права платника податку. Застосувавши норму частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод      та висновки Європейського суду з прав людини щодо застосування цієї норми, викладені, зокрема у рішеннях      у справах «Бейелер проти Італії», «Суханов та Ільченко проти України», «Інтерсплав проти України», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права товариства, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на його користь      заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.

Вказана правова позиція узгоджується із позицією, викладеною у постанові Великої палати Верховного Суду від 12.02.2019 року у справі №826/7380/15 та в постановах Верховного Суду від 14.05.2019 року у справі №826/8762/16, від 21.05.2019 року у справі №820/504/13-а, від 28.05.2019 року у справі №812/361/15, а тому, відповідно до положень ч.5 ст.242 КАС України, повинна враховуватись судами при розгляді ними аналогічних спорів.

Стягнення з Державного бюджету України на користь платника пені за прострочення сплати бюджетної заборгованості

Відповідно до пунктів 200.12 - 200.15 статті 200 ПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час існування спірних правовідносин) у разі, коли за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов`язаний внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість.

У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов`язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків. Після закінчення процедури адміністративного оскарження або набрання законної сили рішенням суду контролюючий орган на наступний робочий день після отримання відповідного рішення зобов`язаний внести до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника.

Узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною для виконання органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість та протягом п`яти операційних днів перераховується вказаним органом на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.

Відповідно до пункту 200.23  статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Наведені норми встановлюють обов`язкове нарахування пені на суму бюджетної заборгованості, яка не виплачена в строк, визначений в ст.200 ПК України, безвідносно до того, чи така бюджетна заборгованість була виплачена, чи ні. Обов`язок нарахування пені лежить на органі державної податкової служби, який здійснює функції держави у сфері оподаткування.

Такий  правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі №808/2689/15.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України (справа № 21-131а14), а також сталої практики Верховного Суду (зокрема, справи №№ 826/7380/15, 2140/1957/18, 816/3945/15, 804/17259/14, 540/269/19) непогашення заборгованості бюджету з ПДВ не позбавляє платника податку права пред`явити вимоги про стягнення пені.  Так, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Інтерсплав проти України» зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод майновий інтерес. З огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40).

При визначенні суми пені, яка підлягає стягненню з держави на користь платника податків за порушення строків повернення бюджетного відшкодування, Верховний суд звертає увагу на те, що з синтаксичного тлумачення пункту 200.23 статті 200 ПК України вбачається, що при обчисленні пені має враховуватися облікова ставка НБУ, встановлена на момент виникнення пені, протягом строку дії такої пені, включаючи день погашення. Отже, облікова ставка НБУ фіксується на момент виникнення пені та у разі зміни розміру ставки протягом строку нарахування пені такі зміни при обчисленні не враховуються.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 11.04.19 у справі №810/1228/17, від 14.11.19 у справі №808/482/16.

Матеріал по темі: «Бюджетне відшкодування ПДВ: зміна способу виконання судового рішення»

Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов

Відмова допустити Держекоінспекцію до перевірки підприємства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова суб`єкта господарювання допустити Державну екологічну інспекцію України в особі її органів до здійснення державного контролю (нагляду)

13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/560/16, адміністративне провадження № К/9901/12927/18 (ЄДРСРУ № 89191213) досліджував питання щодо відмови суб`єкта господарювання допустити Держекологінспекцію до перевірки підприємства.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007р. №877-V орган державного нагляду (контролю), одним з яких й є Держекоінспекція, в межах повноважень, передбачених законом, під час здійснення державного нагляду (контролю) має право: <…>; вимагати припинення дій, які перешкоджають здійсненню державного нагляду (контролю); <…>; надавати (надсилати) суб`єктам господарювання обов`язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків; застосовувати санкції до суб`єктів господарювання, їх посадових осіб та вживати інших заходів у межах та порядку, визначених законом.

Відповідно до статті 11 цього Закону суб`єкт господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) зобов`язаний допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення  заходів  державного нагляду (контролю) за умови дотримання порядку здійснення державного нагляду  (контролю), передбаченого цим Законом.

Обов`язок допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю) за умови дотримання державного нагляду (контролю) випливає зі змісту ст. 11 Закону №877-V.

Згідно статті 10 цього Закону суб`єкт господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) має право, зокрема, не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), якщо він здійснюється з порушенням вимог щодо періодичності проведення заходів державного нагляду (контролю), передбачених законом; посадова  особа  органу  державного  нагляду  (контролю) не надала копії документів, передбачених цим Законом, або якщо надані документи не відповідають вимогам цього Закону.

Наведені нормативні положення на рівні закону визначають правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю), передбачають право, умови та підстави суб`єкта господарювання не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), але не встановлюють і не наділяють контролюючі органи повноваженнями звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов`язати суб`єкт господарювання допустити посадових осіб до здійснення функції державного контролю.

Відповідно до статті 12 Закону №877-V невиконання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виявлених під час здійснення заходів державного нагляду (контролю) тягне за собою застосування до суб`єкта господарювання штрафних санкцій у порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 188-5 Кодексу України про адміністративне правопорушення за невиконання законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на винних осіб накладається адміністративне стягнення.

Верховний Суд вже розглядав справу, в якій досліджувалися правовідносини щодо права Держекоінспекції на звернення до суду з позовом про зобов`язання підконтрольного суб`єкта господарювання допустити його посадових осіб до проведення перевірки (справа №818/3764/15).

У постанові від 26.04.2018р. Верховний Суд дійшов такого висновку: «У розумінні положень статей 8, 10, 11, 12 Закону №877-V, пункту 3 Положення №454/2011, статей 2, 50 КАС України у разі відмови суб`єкта господарювання допустити Державну екологічну інспекцію України в особі її органів до здійснення державного контролю (нагляду), Державна екологічна інспекція України, її органи та/чи посадові особи не мають повноважень звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов`язати суб`єкта господарювання допустити посадових осіб інспекції до здійснення державного контролю. Передбачене у пункті 3 Положення повноваження виступати позивачем та відповідачем у судах не є тотожним поняттю (положенню) мати право (повноваження) на звернення до суду за захистом конкретного права, оскільки бути позивачем чи відповідачем у суді для органу державної влади означає насамперед мати право (повноваження) на здійснення дозволених йому нормативно визначених (приписаних) дій та рішень.»

Питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносин також вирішувалось Верховним Судом у постанові від 22.08.2018р. у справі №818/1735/17, від 06.06.2019р. у справі №814/2764/16, від 06.06.2019р. у справі №804/2297/17, від 23.03.2020р. у справі №818/1270/16, від 23.04.2020р. у справі №820/6416/16, від 18.10.2018р. у справі №818/734/17.

Згідно ч. 3 ст. 6 КАС суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених   Конституцією та законами України. Звернення до суду є способом здійснення повноважень відповідного суб`єкта владних повноважень, під час якого суд здійснює попередній судовий контроль, перевіряючи наявність законних підстав для втручання суб`єкта владних повноважень (позивача), а отже запобігаючи можливим порушенням прав, свобод або законних інтересів фізичних або юридичних осіб. Звернення суб`єкта владних повноважень до суду не є способом захисту його прав чи інтересів, оскільки адміністративне судочинство має інше завдання.

Суб`єкт владних повноважень, який звертається до суду, повинен обґрунтувати підстави звернення та зазначити їх у позовній заяві. Відсутність цих відомостей свідчить про невідповідність позовної заяви вимогам закону.

У разі встановлення судом відповідних правових підстав для звернення до суду, прямо визначених у Конституції або законах України, суд може відкрити провадження в адміністративній справі за позовом суб`єкта владних повноважень і вирішувати її по суті.

Судовий розгляд у справі за позовом суб`єкта владних повноважень, який подано до суду за відсутності необхідних передумов, не може призвести до виконання завдання адміністративного судочинства - захисту прав фізичних та юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно, якщо суб`єкт владних повноважень звернувся до суду без передбачених законом підстав, і це з`ясовано судом на стадії відкриття провадження, то суд відмовляє у відкритті провадження, оскільки спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо ці обставини були з`ясовані судом після відкриття провадження, суд закриває провадження у справі. Розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративної юрисдикції адміністративних судів та не належить до юрисдикції жодного іншого суду.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи викладене вбачається, що у розумінні положень статей 8, 10, 11, 12 Закону України № 877-V, статей 2, 46 КАС України у разі відмови суб`єкта господарювання допустити Державну екологічну інспекцію України в особі її органів до здійснення державного контролю (нагляду), Державна екологічна інспекція України, її органи та/чи посадові особи не мають повноважень звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов`язати суб`єкта господарювання допустити посадових осіб інспекції до здійснення державного контролю.

Підвідомчість оскарження рішень виконавця не стороною виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскільки ГПК України не врегульовано порядок судового оскарження рішень виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то оскарження можливо в порядку КАС України

13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/6459/19, адміністративне провадження №К/9901/3959/20 (ЄДРСРУ № 89191377) досліджував питання щодо підвідомчості справ щодо  оскарження рішень державного та/або приватного виконавця не стороною виконавчого провадження.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (який набрав чинності з 5 жовтня 2016 року і діяв на дату звернення до суду з цим позовом; далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У пункті 1-1 частини першої статті 3 цього Закону передбачено, що рішення підлягають примусовому виконанню, зокрема, на підставі судових наказів.

За частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців.

Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених   статтею 3   цього Закону, крім рішень, наведених у частині другій статті 5

Згідно із частиною першою статті 14, частинами першою, другою статті 15 цього Закону учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 512 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 6, 8 частини третьої статті 18 цього Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Під час здійснення виконавчого провадження виконавець має право накладати арешт на майно боржника; здійснювати реєстрацію обтяжень майна в процесі та у зв`язку з виконавчим провадженням.

Згідно із частиною першою статті 59 Закону № 1404-VIII особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

За частинами першою, другою статті 74 цього Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

У частині першій статті 339 цього Кодексу (у редакції, чинній після 15 грудня 2017   року) передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Частина перша статті 287 КАС України визначає, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Після надходження на виконання наказу господарського суду приватний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення. Відповідно до положень частини другої статті 19 Основного Закону України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець повинен здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом, повинен вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Такі приписи не обмежують його повноважень на здійснення виконавчих дій, але водночас зобов`язують використовувати свої правомочності таким чином, щоб не порушувати права чи законні інтереси, зокрема, юридичних осіб.

Оскільки Господарським процесуальним кодексом України не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 815/2255/16 та від 27   березня 2019 року в справі № 823/359/18, від 05 червня 2019 року в справі №   917/2267/14, від 03 липня 2019 року в справі №   826/14603/17 та від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року №   1404-VIII «Про виконавче провадження» та частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця можуть бути оскаржені особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

P.s. Майже аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а де вказувала на те, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.


Матеріал по темі: «Підсудність оскарження дій виконавця щодо накладення арешту на майно»Текст скопирован с сайта https://alibi.dp.ua

Право на оскарження відкоригованих та сплачених декларантом митних платежів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відкориговані та сплачені митні платежі не можуть свідчити про згоду декларанта із визначеною контролюючим органом митною вартістю

07 травня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 400/2922/18, адміністративне провадження №К/9901/34339/19 (ЄДРСРУ № 89136649) досліджував питання щодо права декларанта на оскарження відкоригованих та сплачених останнім митних платежів.

Відповідно до частин першої, шостої статті 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості. Орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі неправильно визначено митну вартість товарів, у разі неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу.

Статтею 55 МК України встановлено порядок коригування митної вартості товарів. Так, відповідно до частини першої цієї статті рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Згідно із частинами сьомою - десятою зазначеної статті у випадку незгоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів орган доходів і зборів за зверненням декларанта або уповноваженої ним особи випускає товари, що декларуються, у вільний обіг за умови сплати митних платежів згідно з митною вартістю цих товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та забезпечення сплати різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною органом доходів і зборів, шляхом надання гарантій відповідно до розділу Х цього Кодексу. Строк дії таких гарантій не може перевищувати 90 календарних днів з дня випуску товарів. 

Протягом 80 днів з дня випуску товарів декларант або уповноважена ним особа може надати органу доходів і зборів додаткові документи для підтвердження заявленої ним митної вартості товарів, що декларуються. У разі надання декларантом або уповноваженою ним особою додаткових документів орган доходів і зборів розглядає подані додаткові документи і протягом 5 робочих днів з дати їх подання виносить письмове рішення щодо визнання заявленої митної вартості та скасовує рішення про коригування заявленої митної вартості або надає обґрунтовану відмову у визнанні заявленої митної вартості з урахуванням додаткових документів. У такому випадку надана фінансова гарантія відповідно повертається (вивільняється) або реалізується в порядку та у строки, визначені цим Кодексом. Якщо орган доходів і зборів протягом строку, зазначеного у частині дев`ятій цієї статті, не надає обґрунтованої відмови у визнанні заявленої митної вартості з урахуванням додаткових документів, вважається, що декларантом або уповноваженою ним особою митну вартість товарів визначено правильно. У такому випадку орган доходів і зборів скасовує рішення про коригування заявленої митної вартості, а надана фінансова гарантія повертається (вивільняється) у порядку та строки, визначені цим Кодексом.

Виходячи з системного аналізу вказаних законодавчих положень, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доходить висновку, що вказаним порядком регламентовано дії декларанта, який не згоден з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів та має намір подати митному органу додаткові документи для підтвердження заявленої ним митної вартості. У випадку визнання митним органом заявленої митної вартості в результаті розгляду додатково поданих декларантом документів та самостійного скасування рішення про коригування заявленої митної вартості, законодавцем надано декларанту право на спрощений порядок повернення митним органом гарантійної суми, яка дорівнює різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом (розділ Х МК України). У випадку ж, якщо декларант не згоден із рішенням про коригування митної вартості, проте, не має наміру надавати митному органу додаткові документи для підтвердження заявленої митної вартості (як позивач у даній справі), подання з метою випуску товару у вільний обіг нової митної декларації із зазначенням митної вартості товару у відкоригованому митним органом розмірі не суперечить приписам частини сьомої статті 55 МК України (враховуючи, що митні платежі в такому випадку сплачуються у розмірі згідно з відкоригованою митною вартістю) та в жодному разі саме по собі не може свідчити про згоду декларанта із скоригованою митним органом митною вартістю. З огляду на те, що частиною восьмою статті 55 МК України встановлено право, а не обов`язок декларанта на підтвердження заявленої митної вартості в позасудовому порядку, відмова декларанта від такого права та подання нової митної декларації зі сплатою митних платежів у встановленому митним органом розмірі без оформлення відповідної фінансової гарантії не може слугувати підставою для позбавлення його права на судове оскарження рішення про коригування митної вартості та є порушенням його права на справедливий суд, гарантованого, зокрема, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 5 КАС України зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до частини другої статті 55 МК України прийняте митним органом письмове рішення про коригування заявленої митної вартості товарів має містити, зокрема, інформацію про право декларанта або уповноваженої ним особи оскаржити рішення про коригування заявленої митної вартості до органу вищого рівня відповідно до глави 4 цього кодексу або до суду.

(!!!) Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду при ухваленні постанови від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18, де зазначено, що реалізація права на судовий захист своїх прав та інтересів не може перебувати у залежності від використання особою своїх прав на їх позасудовий захист.

Стосовно ухваленої Верховним Судом постанови від 30 жовтня 2018 року у справі № 816/2396/17, на правові висновки якої послався контролюючий орган у касаційній скарзі, колегія суддів вказує на сталу судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, яка склалася щодо спірного правового питання.

Так, Верховний Суд України, ухвалюючи рішення, зокрема, у справах №№ 21-160а15, 21-201а14, не ставив право позивача на судове оскарження рішення митного органу у залежність від способу сплати ним різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом (подання нової митної декларації зі сплатою митних платежів у встановленому митним органом розмірі або оформлення відповідної фінансової гарантії відповідно до розділу X МК України). Верховним Судом зазначено, що у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів з питань: перевірки достовірності документів, що підтверджують країну походження товару, який переміщується на митну територію України; визначення, призначення, заявлення, з`ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості; митного контролю і митного оформлення, декларант (суб`єкт господарювання, підприємство) може піддати ці дії чи рішення судовому контролю.

Верховний Суд під час ухвалення рішень у митних спорах також дотримувався вказаної судової практики. Зокрема, у постанові від 20 лютого 2018 року у справі № 820/4316/16, постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 1.380.2019.000468, постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 300/379/19, постанові від 27 квітня 2020 року у справі № 140/804/19 Верховний Суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, не ставив під сумнів право позивача на судове оскарження рішення митного органу про коригування митної вартості у зв`язку із поданням ним нової митної декларації без оформлення гарантій відповідно до частини сьомої статті 55 МК України.

ВИСНОВОК: Відкориговані та сплачені митні платежі не можуть свідчити про згоду декларанта із визначеною контролюючим органом митною вартістю.

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, достовірність інформації,  метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Виправна колонія є роботодавцем відносно засуджених осіб, а отже платником ЄСВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виправна колонія є роботодавцем відносно засуджених осіб, а отже платником ЄСВ, тому зобов`язана нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок із заробітної плати засуджених як податковий агент

08 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/1391/19, адміністративне провадження №К/9901/36488/19 (ЄДРСРУ № 89138939) досліджував питання відносно того коли виправна колонія є роботодавцем засуджених та платником єдиного внеску та коли зобов`язана нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок із заробітної плати засуджених як податковий агент.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені у Законі №2464-VI.

Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Частиною першою статті 8 цього Закону передбачено, що розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених цим Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообов`язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того, що вони повинні забезпечувати застрахованим особам страхові виплати і соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття адміністративних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для його нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (у редакції Закону від 07.09.2016 №1492-VIII, втратив чинність з 28.08.2018, далі - так само) засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.

Статтею 120 цього Кодексу встановлено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці, зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як п`ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку (частина друга цієї статті).

Згідно з нормою частини першої статті 122  Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03.07.2018 №2475-VIII, який набрав чинності з 28.08.2018, внесені зміни до статті 118 зазначеного Кодексу, зокрема частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."

Матеріал по темі: «Відмінність трудового договору від цивільно – правової угоди при перевірках Держпраці»

На виконання вимог статей 60 - 62, 118 - 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - Інструкція №396/5).

Відповідно до пункту 1.2 цієї Інструкції засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.

Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).

Отже, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому держаному соціальному страхуванні.

Верховний Суд у постановах від 03.03.2020 у справі №440/1512/19, від 17.03.2020 у справі №809/710/17, від 03.04.2020 у справі №580/908/19 вже висловив позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зробивши висновок, що особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною  нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.

ВИСНОВОК: Особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак і податковим агентом, на якого покладається обов`язок з утримання та сплати сум єдиного внеску із заробітної плати таких осіб, при цьому, базою оподаткування є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід засуджених осіб, які відбувають покарання, та залучаються до робіт, за які виплачується заробітна плата. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року у справі №620/1272/19, адміністративне провадження №К/9901/34443/19 (ЄДРСРУ № 88814678).

Матеріал по темі: «Сплата єдиного соціального внеску (ЄСВ) при арештованих рахунках»