Строки на оскарження податкового повідомлення рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки адміністративного та судового оскарження рішення контролюючого органу

25 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/1451/19, адміністративне провадження №К/9901/482/20 (ЄДРСРУ № 87808782) досліджував питання щодо строків на оскарження податкового повідомлення рішення.

Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною першою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Частиною другою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Отже Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків.

Податковий кодекс України є спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників спірних відносин, в тому числі захисту порушеного права у судовому порядку.

Податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи (пункт 36.1 статті 36 Податкового кодексу України).

Грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов`язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності (підпункт 14.1.39. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

Податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов`язок платника податків сплатити суму грошового зобов`язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності (підпункт 14.1.157 пункту 14.1 статті14 Податкового кодексу України).

Податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання (підпункт 14.1.175. пункту 14.1 статті14 Податкового кодексу України).

Відповідно до пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України, у разі визначення грошового зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов`язання платник податків зобов`язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

(!!!) За змістом пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

Слід також враховувати правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 11.10.2019 року справа  № 640/20468/18, від 25.10.2019 року справа № 640/20569/18, від 20.11.2019 року №640/18944/18 де Суд прийшов до висновку, що положення Податкового кодексу України не поширюються на відносини щодо обрахунку строку звернення до суду з позовами про оскарження рішення контролюючого органу про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних. При оскарженні рішення податкового органу про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних варто застосовувати правила ст. 122 КАС України.

Більше того, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту  56.18  статті  56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені  ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені  ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах: Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11.10.2019 року по справі №640/20468/18; Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25.10.2019 року по справі №640/20569/18.

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Пунктом 102.4 статті 102 Податкового кодексу України передбачено, що у разі якщо грошове зобов`язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного в п.102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв`язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов`язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

ВИСНОВОК: Оскільки Податковий кодекс України пов`язує відлік строку (1095 календарних днів), протягом якого може бути стягнутий податковий борг, з днем виникнення податкового боргу, то й останнім днем звернення до суду є 1095 день (п. 56.18. ст. 56 ПКУ) з моменту отримання спірного податкового повідомлення-рішення.

Матеріал по темі: «Строк звернення до суду за умови досудового порядку вирішення податкового спору»

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомлень рішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Переведення обов`язку зі сплати податку за землю у разі продажу будинку (споруди)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Переведення обов`язку зі сплати податку та/або орендної плати за земельну ділянку у разі переходу права власності на нерухомість на якій вона розташована

25 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/8446/18, адміністративне провадження №К/9901/20525/19 (ЄДРСРУ № 87808699) підтвердив вже усталену правову позицію стосовно переходу / переведення обов`язку зі сплати податку за земельну ділянку та/або орендної плати за землю у разі переходу права власності на нерухомість на якій вона розташована.

За приписами пункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (далі у розділі XII - орендна плата).

Згідно з пунктами 288.1 - 288.4 статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об`єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

За приписами частин першої та другої статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Статтями 125 і 126 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують і положення статті 377 Цивільного кодексу України.

Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою (пункт «е» частини першої статті 141 Земельного кодексу України).

Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці.

Така позиція відповідає висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 7 липня 2015 року у справі № 826/12388/13-а: «Незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно».

Верховний Суд України у постанові від 8 червня 2016 року (справа №21-804а16) та постанові від 12 вересня 2017 року (справа №21-3078а16), сформулював правову позицію: якщо особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року (справа №825/308/17), від 19 червня 2018 року (справа №822/2696/17), від 02 липня 2019 року (справа № 819/1365/17) від 17 грудня 2019 року (справа № 804/4739/16), від 27 січня 2020 року (справа № 804/886/18)

ВИСНОВОК: З моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, окрім цього до нового власника об`єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов`язок зі сплати орендної плати, на якій розташоване набуте ним майно.

Матеріал по темі: «Орендна плата за землю після відчуження частини об’єкта нерухомості»

Теги: земля, податок на землю, налог на землю, земельный налог, відчуження частини об’єкта нерухомості, податок за земельну ділянку, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Скасування декларації про початок будівництва за інформацією правоохоронних органів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інформація отримана ДАБК від правоохоронних органів, по своїй суті не є формою державного архітектурно-будівельного контролю

24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 214/1714/17 (2-а/214/25/18), адміністративне провадження №К/9901/20389/19 (ЄДРСРУ № 87779255) досліджував питання щодо повноважень органів державного архітектурно-будівельного контролю відносно прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів та підстав для скасування декларації про початок будівництва за інформацією правоохоронних органів.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження органів державного архітектурно-будівельного контролю у спірних правовідносинах регламентуються, зокрема, законами України "Про регулювання містобудівної діяльності", "Про основні засади державного нагляду (контрою) у сфері господарської діяльності", Порядком здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року № 553 (далі - Порядок № 553).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об`єктах, що належать до I-III категорій складності, підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви.

Частина друга статті 39-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачає, що у разі виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю факту подання недостовірних даних, наведених у надісланому повідомленні чи зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такого повідомлення або декларації підлягає скасуванню інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Про скасування повідомлення або декларації замовник письмово повідомляється протягом трьох робочих днів з дня скасування.

Таким чином, реєстрація декларації може бути скасована у разі виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю факту наведення у ній недостовірних даних, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, згідно з абзацами сьомим та восьмим пункту 22 Порядку виконання будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466 (далі - Порядок № 466), у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю недостовірних даних (встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації), наведених у зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такої декларації підлягає скасуванню органом державного архітектурно-будівельного контролю.

Орган державного архітектурно-будівельного контролю скасовує реєстрацію декларації шляхом видачі відповідного розпорядчого акта. Запис про реєстрацію декларації з реєстру виключається Держархбудінспекцією не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення органом державного архітектурно-будівельного контролю про таке скасування.

(!!!) Як вбачається з аналізу наведених правових норм, виключною підставою для скасування декларації про початок будівництва є встановлений факт здійснення самочинного будівництва, зокрема, якщо: 1) будівництво здійснюється на земельній ділянці, що невідведена для цієї мети; 2) будівництво здійснюється за відсутності документа, який дає право виконувати будівельні роботи; 3) будівництво здійснюється за відсутності затвердженого проекту або будівельного паспорту; 4) скасовано містобудівні умови та обмеження.

При цьому, виявлені недостовірні дані, зазначені у деклараціях про початок виконання будівельних робіт або про введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, повинні відповідати одній із наступних умов, які дають підстави вважити об`єкт самочинним будівництвом.

Наявність даних, які не свідчать про самочинне будівництво, не є підставою для скасування реєстрації декларації, однак може бути підставою для притягнення до відповідальності іншого характеру.

Аналогічні підходи до застосування зазначених вище актів законодавства викладені, зокрема, Верховним Судом у постановах від 14 березня 2018 року у справі №814/1914/16, 26 червня 2018 року у справі №826/20445/16, від 18 жовтня 2018 року у справі №695/3442/17, від 23 жовтня 2018 року у справі №826/9275/17, від 13 грудня 2018 року у справі №522/6212/17, від 22 січня 2019 року у справі №826/17907/17.

Згідно з частинами першою та другою статті 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 Порядку № 553, державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється Держархбудінспекцією та її територіальними органами.

Пунктом 2 Порядку № 553 встановлено, що державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється за дотриманням: вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, проектної документації, будівельних норм, державних стандартів і правил, технічних умов, інших нормативних документів під час виконання підготовчих і будівельних робіт, архітектурних, інженерно-технічних і конструктивних рішень, застосування будівельної продукції; порядку здійснення авторського і технічного нагляду, ведення загального та (або) спеціальних журналів обліку виконання робіт (далі - загальні та (або) спеціальні журнали), виконавчої документації, складення актів на виконані будівельно-монтажні та пусконалагоджувальні роботи; інших вимог, установлених законодавством, будівельними нормами, правилами та проектною документацією, щодо створення об`єкта будівництва.

Відповідно до пункту 5 Порядку № 553, державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом.

Згідно з пунктами 6, 7 Порядку № 553, плановою перевіркою вважається перевірка, що передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю, який затверджується керівником відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Позаплановою перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, окрім іншого, вимога правоохоронних органів про проведення перевірки.

Пунктом 16 зазначеного Порядку № 553 встановлено, що за результатами державного архітектурно-будівельного контролю посадовою особою інспекції складається акт перевірки відповідно до вимог, установлених цим Порядком.

Відповідно до пункту 17 Порядку № 553, у разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, крім акта перевірки, складається протокол разом з приписом усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил або приписом про зупинення підготовчих та будівельних робіт, які виконуються без повідомлення, реєстрації декларації про початок їх виконання або дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно з пунктом 9 Порядку № 553, державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у присутності суб`єктів містобудування або їх представників, які будують або збудували об`єкт будівництва.

Слід також вказати, що зазначення недостовірних відомостей в декларації про початок виконання будівельних робіт та здійснення будівництва на підставі проектної документації, яка не відповідає вимогам чинного законодавства, є самостійними видами правопорушення у сфері містобудівної діяльності, відповідальність за вчинення яких передбачена Законом України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 липня 2019 року у справі № 826/5607/17 та від 14 листопада 2019 року у справі № 826/5055/16.

ВАЖЛИВО: Виходячи із системного аналізу наведених правових положень, можна дійти до висновку про те, що державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у формі планових і позапланових перевірок, за його результатами посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю складається акт перевірки, а у разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, крім акта перевірки, складається протокол разом з приписом про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Вказаний порядок здійснення державного архітектурно-будівельний контролю має бути дотриманий також у випадку застосування заходів, визначених частиною другою статті 39-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (скасування декларації про початок будівництва та декларації про готовність завершеного об`єктом будівництва до експлуатації).

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/20445/16, від 14 березня 2018 року № 814/1914/16.

ВИСНОВОК: Інформація отримана від правоохоронних органів, по своїй суті не є формою державного архітектурно-будівельного контролю, а тому не може бути підставою для прийняття рішення про скасування реєстрації декларацій.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 17 жовтня 2019 року у справі № 826/4151/16 (адміністративне провадження № К/9901/9928/18, № К/9901/9933/18, ЄДРСРУ № 85032178).

Матеріал по темі: «Державний архітектурно-будівельний контроль суб`єктів містобудування»

Теги: дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Інформація для страхової щодо ТЗ переміщених через митний кордон

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання страховій компанії інформації щодо переміщення через митний кордон України транспортних засобів без дозволу осіб, яких вона стосується

24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18961/18, адміністративне провадження №К/9901/11400/19 (ЄДРСРУ № 87779605) досліджував питання щодо правомірності надання страховій компанії інформації щодо переміщення через митний кордон України транспортних засобів без дозволу осіб, яких вона стосується.

З першу необхідно вказати, що Конституційний Суд України у своєму рішенні №1-рп/2015 від 31.03.2015 зазначив, що із змісту частини другої статті 469 МК України вбачається, що таке правопорушення може бути вчинене у формі певних дій (зміна стану, користування, розпорядження) чи бездіяльності (невжиття певних заходів) щодо товарів, митне оформлення яких не закінчено або які перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем чи поміщені в режим митного складу. Будь-який інший митний режим, у тому числі тимчасового ввезення, не зазначений у вказаних положеннях Кодексу.

Із системного аналізу наведених положень МК України та рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2015 від 31.03.2015, Верховний Суд дійшов висновку, що користування або розпорядження транспортними засобами особистого користування, які ввезені з метою транзиту через митну територію України, не є адміністративним правопорушенням, передбаченим у частині другій статті 469 МК України ( 01 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 689/1980/16-а, адміністративне провадження №К/9901/18538/18 (ЄДРСРУ № 76851005).

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 11 МК України інформація, що стосується державної митної справи, отримана органами доходів і зборів, може використовуватися ними виключно для митних цілей і не може розголошуватися без дозволу суб`єкта, осіб чи органу, що надав таку інформацію, зокрема, передаватися третім особам, у тому числі іншим органам державної влади, крім випадків, визначених цим Кодексом та іншими законами України.

Положеннями частини другої вказаної статті закріплено, що інформація щодо підприємств, громадян, а також товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються ними через митний кордон України, що збирається, використовується та формується органами доходів і зборів, вноситься до інформаційних баз даних і використовується з урахуванням обмежень, передбачених для інформації з обмеженим доступом.

Статтею 56 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 року №1961-IV передбачено, що підрозділи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи та громадяни зобов`язані безоплатно надавати на запит страховиків та Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - «МТСБУ) інформацію, якою вони володіють, у тому числі конфіденційну, з обмеженим доступом та таку, що містить персональні дані, що пов`язана з страховими випадками з обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності або з подіями, що були підставою для подання потерпілими вимог про відшкодування шкоди МТСБУ. Територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України також надають безоплатно страховикам та МТСБУ на їх запити відомості про реєстрацію транспортних засобів, з власниками яких ці страховики укладають договори обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а органи Національної поліції - відомості про дорожньо-транспортні пригоди, що мали місце (пункт 56.1).

Страховики та МТСБУ зобов`язані дотримуватися встановлених законом режиму захисту та обробки конфіденційної інформації, що отримується, а також порядку її використання (пункт 56.2).

У статті 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» дано визначення поняття страхового випадку. Так, страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

Відповідно до приписів статті 1 вказаного Закону забезпечений транспортний засіб - транспортний засіб, зазначений у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункт 1.7).

Водночас згідно приписів пункту 1.4 зазначеної норми особами, відповідальність яких застрахована є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом. Володіння забезпеченим транспортним засобом вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду.

Частиною четвертою статті 380 МК України передбачено, що тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб.

Згідно з положеннями пункту 10.4 статті 10 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», під час в`їзду на територію України власник транспортного засобу, який зареєстрований в іншій країні, зобов`язаний мати на весь термін перебування такого транспортного засобу на території України сертифікат міжнародного автомобільного страхування "Зелена картка" або внутрішній договір страхування цивільно-правової відповідальності.

З аналізу положень статті 6, пунктів 1.4, 1.7 статті 1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» випливає, що обов`язковою умовою визначення страхового випадку є подія ДТП за участю саме забезпеченого транспортного засобу. Водночас транспортний засіб є забезпеченим лише у тому випадку, коли його експлуатує особа, яка правомірно ним володіє.

Отже, під час розслідування страхового випадку страховик вирішує питання чи правомірно особа, під керуванням якої сталася ДТП, володіє транспортним засобом.

З викладеного випливає, що інформація про правомірність володіння особою транспортним засобом є складовою процесу встановлення події страхового випадку у розумінні Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Факт правомірності володіння транспортним засобом, зареєстрованим в іншій країні, особою яка зазначена у договорі обов`язкового страхування цивільно - правової відповідальності може бути встановлено, у тому числі, шляхом отримання інформації з митної справи щодо ввезення на митну територію України такого транспортного засобу. Тому, маючи на меті встановити обставини щодо страхового випадку, які можуть бути підтверджені чи спростовані інформацією, що наявна у митній справі, страховик обґрунтовано звернувся до ДФС України із запитами про надання такої інформації.

Стосовно доводів скаржника про те, що запитувана інформація не може бути надана без дозволу осіб, яких вона стосується (чим і обґрунтована відома у наданні інформації), необхідно зазначити таке.

Дійсно, частина перша статті 11 МК України визначає, що інформація, що стосується державної митної справи не може розголошуватися без дозволу осіб, які таку інформацію надали. Разом з тим, приписами цієї норми встановлено винятки з такого правового регулювання - це, зокрема, випадки, визначені іншими законами України.

Такий випадок передбачений пунктом 56.1 статті 56 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а саме: підрозділи державної влади зобов`язані безоплатно надавати на запит страховиків інформацію, якою вони володіють, у тому числі конфіденційну, з обмеженим доступом та таку, що містить персональні дані, що пов`язана з страховими випадками. Цьому праву страховика кореспондує його обов`язок дотримуватися встановлених законом режиму захисту та обробки конфіденційної інформації, що отримується, а також порядку її використання.

ВИСНОВОК:  Верховний суд вказує, що ДФС  безпідставно відмовив страховику в наданні запитуваної інформації, оскільки не звернув уваги на винятки, встановлені частиною першою статті 11 МК України, під які підпадають випадки, передбачені пунктом 56.2 статті 56 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Заявлення відводу судді не є доказом спроби тиску чи впливу на суд

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заявлення відводу судді не суперечить положенням процесуального законодавства, та не є доказом спроби тиску чи впливу на суддю

Суть справи: Доводи касаційної скарги зводяться до того, що твердження колегії суду апеляційної інстанції, що подання заяв про відвід є способом втручання у діяльність суддів та намагання впливати на результат розгляду справи є помилковим, адже право на заявлення відводу є законним правом позивача, наданим процесуальним законом. Постановлення окремої ухвали, в якій зазначено, що дії представників позивача мають ознаки злочину, передбаченого статтею  376 Кримінального кодексу України є суб`єктивною думкою колегії суддів та спонукають органи внутрішніх прав до незаконного порушення кримінального провадження. Вказаними діями суддями було порушено  положення Кодексу суддівської етики. Підставою для відводу суддів стало, на думку представників позивача, зневажливе, упереджене та принизливе ставлення колегії суддів, яке негативно вплинуло на довіру  представників до колегії. Крім того, підставою для відводу також стала отримана від представника відповідача, під час позапроцесуальної розмови, інформація про вирішення питання про задоволення апеляційної скарги за допомогою «телефонного права».

Верховний Суд України в постанові від 31 травня 2017 року у справі № 21-3473а16 висловив правову позицію, згідно з якою до вирішення суддею заяви про відвід цей суддя не може вчиняти будь-яких інших процесуальних дій, пов`язаних із подальшим рухом справи.

Головна мета відводу - гарантування безсторонності суду, зокрема, щоб запобігти упередженості судді (суддів) під час розгляду справи.

Відповідно до пункту 8 частини другої статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України суд має право зупинити провадження у справі в разі надходження заяви про відвід - до вирішення питання про відвід (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 серпня 2019 року по справі № 826/6636/18, адміністративне провадження №К/9901/4986/19 (ЄДРСРУ № 83943312).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом від 13 серпня 2019 року у справі № 2-а-2106/11, адміністративне провадження №К/9901/54069/18 (ЄДРСРУ № 83632478).

Незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права, ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються статтями 126 та 129 Конституції України.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.

Наведене свідчить про закріплену на законодавчому рівні незалежність суддів та захист їх від впливу та втручання будь-яких осіб чи державних органів.

У той же час, реалізація принципу верховенства права, визначеного у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, є неможливою без забезпеченої можливості доступу особи до незалежного, неупередженого суду, провадження в якому відповідає вимогам справедливого судового розгляду.

Право на розгляд справи безстороннім судом, встановленим законом, гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Однією із процесуальних гарантій цього права є забезпечення процедури відводу судді у ситуації, коли суддя має особистий інтерес у результаті розгляду справи, має конфлікт інтересів або іншим чином упереджений відносно будь-якої особи, яка бере участь у справі.

Безсторонність суду як відсутність упередженості необхідно оцінювати у кожному конкретному випадку відповідно до суб`єктивного та об`єктивного критеріїв. Так, суб`єктивний критерій визначається на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, а за об`єктивним критерієм підлягають дослідженню питання, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об`єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності суддів. У цьому зв`язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі.

При вирішенні справи «Biluha v. Ukraine» Європейський суд з прав людини у пункті 49 рішення з посиланням на свою усталену практику зазначає, що наявність безсторонності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. За суб`єктивним критерієм беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності.

У пункті 52 цього ж рішення щодо об`єктивного критерію зазначено, що при вирішенні питання, чи є у справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» зазначено, що у деяких випадках, коли може бути важко забезпечити докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді, вимога об`єктивної безсторонності забезпечує ще одну важливу гарантію (див. «Пуллар проти Сполученого Королівства», 10.06.1996, § 32 , Звіти 1996-III).

У зв`язку з цим, навіть отримане враження щодо безсторонності судді має важливе значення, бо, іншими словами, «правосуддя повинно не лише здійснюватися; але й виглядати таким, що здійснюється». На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти громадськості (див. «Де Куббер проти Бельгії», 26.10.1984, § 26, Серія А, № 86).

Таким чином, звернення осіб, які беруть участь у справі, до суду із необґрунтованими клопотаннями та заявами про відвід може свідчити про зловживання процесуальними правами, наданими чинним законодавством.

Однак, необґрунтований, на думку суду, сумнів позивача в неупередженості та об`єктивності суддів є підставою для відмови у задоволенні заяви про відвід. При цьому, таке суб`єктивне ставлення сторони у справі чи його представників до поведінки судді та заявлення у зв`язку з цим відводу, не є порушенням закону та підставою для прийняття окремої ухвали.  Заявлення відводу судді не суперечить положенням процесуального законодавства, та не є доказом спроби тиску чи впливу на суддю (24 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/721/14, адміністративне провадження №К/9901/8806/18,К/9901/8811/18,К/9901/8815/18 (ЄДРСРУ № 87779593).

Теги: відвід, отвод, заявлення відводу судді, отвод судей, сумнів, неупередженість, задоволення заяви про відвід, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення зобов’язання внаслідок ліквідації боржника не припиняє дії поруки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови за яких припинення дії основного зобов’язання внаслідок ліквідації боржника, не припиняє дії поруки

04 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/39477/16-ц, провадження № 61-31954св18 (ЄДРСРУ № 86333458) досліджував питання щодо умов за яких припинення дії основного зобов’язання внаслідок ліквідації боржника, не припиняє дії поруки.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Відповідно до частини другої статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 756/15191/14-ц (провадження № 61-12398св18) зроблено висновок, що «при укладенні договору поруки, поручитель приймає на себе всі ризики, пов`язані з невиконанням зобов`язання боржником, у тому числі й ті, що виникають унаслідок припинення боржника з його подальшим виключенням із реєстру. Оскільки покладення на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, цих ризиків відбулося за договором, укладеним поручителем саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, і після припинення боржника (юридичної особи). Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка забезпечує виконання зобов`язання, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути окремо урегульовано в договорі між нею і кредитором.

Тому сам факт ліквідації боржника за основним зобов`язанням з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за основним зобов`язанням не є підставою для припинення поруки, якщо кредитор за основним зобов`язанням до внесення запису до відповідного реєстру про припинення боржника (юридичної особи) реалізував своє право на стягнення заборгованості з поручителя, пред`явивши до нього позов».

Більш детально вказане питання розкрито 18 грудня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі по справі № 750/2697/14, провадження № 61-11523св19 (ЄДРСРУ № 86504895).

Суд вказав, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За положеннями статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Згідно із статтею 554 ЦК України поручитель має нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором взятих на себе зобов`язань,  у зв`язку з чим суди обґрунтовано встановили наявність правових підстав для стягнення кредитної заборгованості із поручителів.

Частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої  статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги), якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

(!!!) Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, зокрема і застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Припинення основного зобов`язання внаслідок ліквідації юридичної особи-боржника за цим зобов`язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи-боржника.

Наявний чинний запис про ліквідацію чи припинення юридичної особи- боржника у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не свідчить про припинення основного зобов`язання та  договорів поруки, оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до моменту ліквідації боржника.

При укладенні договору поруки поручитель приймає на себе всі ризики, пов`язані з невиконанням зобов`язання боржником, у тому числі й ті, що виникають унаслідок припинення боржника з його подальшим виключенням із реєстру. Оскільки покладення на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, цих ризиків відбулося за договором, укладеним поручителем саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, і після припинення боржника (юридичної особи). Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка забезпечує виконання зобов`язання, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути окремо урегульовано в договорі між нею і кредитором.

Факт ліквідації боржника за основним зобов`язанням з унесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за основним зобов`язанням не є підставою для припинення поруки, якщо кредитор за основним зобов`язанням до внесення запису до відповідного реєстру про припинення боржника (юридичної особи) реалізував своє право на стягнення заборгованості з поручителя, пред`явивши до нього позов.

Таким чином, враховуючи, що позивач звернувся до суду з даним позовом до ліквідації боржника, тому ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителів, оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до проведення ліквідації боржника.

ВИСНОВОК: Отже, якщо право на стягнення з поручителя заборгованості шляхом звернення до суду з позовом було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителя.

Матеріал по темі: «Реалізація права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки»