Джерело погашення податкового боргу з ПДВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Джерелом погашення податкового боргу з ПДВ можуть бути кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Згідно з пп. 14.1.152 п. 14.1 ст. 14 ПК України погашення податкового боргу - зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом.

У відповідності до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до п. 31.1 ст. 31 ПК України строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку, і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

У відповідності до пункту 87.9 ст. 87 ПК, у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу або за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

Отже обов'язок податкового органу зарахувати кошти, що сплачує платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків, який встановлений пунктом 87.9 статті 87 Податкового кодексу України.

Так, відповідно до п.87.9 статті 87 ПК України, у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов`язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу або за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

Між тим друге речення пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України фактично є окремою нормою і стосується випадків, коли погашення боргу здійснюється за рішенням суду відповідно до статті 95 цього Кодексу.

З аналізу наведеної норми вбачається, що контролюючий орган наділений повноваженнями самостійно зараховувати в рахунок погашення податкового боргу кошти платника з черговістю його виникнення (тобто без рішення суду), що в свою чергу не виключає відповідальність платника у вигляді застосування до нього санкцій в разі, якщо кошти до бюджету не перераховувались ним самостійно.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду від 22 жовтня 2018 року по справі № 821/1431/17, адміністративне провадження №К/9901/51946/18 (ЄДРСРУ № 77310688).

Крім того, згідно абзацу сьомого пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, не можуть бути джерелом погашення податкового боргу, крім погашення податкового боргу з податку на додану вартість, кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Аналіз цієї норми свідчить про те, що джерелом погашення податкового боргу з податку на додану вартість можуть бути кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі № 805/4337/16-а (К/9901/337/17) та підтверджена постановою від 01 квітня 2019 року у справі № 813/1417/16, адміністративне провадження №К/9901/26039/18 (ЄДРСРУ № 80868126), від 11 червня 2019 року у справі № 0340/1321/18, адміністративне провадження №К/9901/11148/19 (ЄДРСРУ № 82315489).

Матеріал по темі: «Бюджетне відшкодування ПДВ: зміна способу виконання судового рішення»

Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов

Зупинення провадження у справі на стадії виконання рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Господарський процесуальний кодекс України не передбачає можливості зупинення розгляду заяв поданих на стадії виконання судового рішення.

01 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  911/2179/15 (ЄДРСРУ № 84634256) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку, зокрема, об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження,адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Метою зупинення провадження в справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження в якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження в справі господарський суд, у кожному випадку, повинен з`ясувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

В той же час необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/5425/18.

Більше того, сама по собі взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду відповідної справи до прийняття рішення у іншій справі, якщо незалежно від результату розгляду іншої справи суд має достатньо правових підстав для розгляду та вирішення по суті цієї справи. 

Аналогічна правова позиція у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 червня 2019 року у справі № 910/12694/18 (ЄДРСРУ № 82498809).

Оскільки зупинення провадження в справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення, то за обставин застосування вказаної норми, суди мають належним чином обґрунтувати висновки, яких дійшов суд при постановленні ухвали.

З наведених у зазначеній нормі підстав вбачається, що провадження у справі може бути зупинено лише до закінчення її розгляду по суті (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 906/806/15).

Верховний Суд зазначає, що пункт 5 частини першої статті 227 ГПК України передбачає можливість зупинення розгляду справи судом на стадії вирішення спору та не передбачає можливості зупинення розгляду заяв, в тому числі поданих на стадії виконання рішення (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №  906/806/15 (ЄДРСРУ № 80036371).

Теги: зупинення провадження, виконавче провадження, не можливість розгляду справи по суті, заява про зупинення провадження, ухвала суду, судова практика, Адвокат Морозов

Строки звернення до МТСБУ для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок ДТП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок ДТП є присічними і поновленню не підлягають.

30 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/44196/17, провадження № 61-13726св19 (ЄДРСРУ № 84583182) досліджував питання щодо строків звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України для відшкодування заподіяної шкоди внаслідок ДТП.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про страхування", страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

Відповідно до пункту 37.1.4 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння ДТП.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.

Визначаючи обов`язок страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (в окремих випадках Моторного (транспортного) страхового бюро України) виплатити страхове відшкодування законодавцем у положеннях статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», було передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема, у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування, не було протягом року з моменту скоєння ДТП подано заяви про виплату страхового відшкодування.

Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.

Відтак, право отримати відшкодування завданої шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування  цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (Моторного (транспортного) страхового бюро України), узятих на себе зобов`язань виникає виключно за умови подання потерпілим у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування) та пов`язаного з цим ризику, який полягає у можливості реалізації страховиком наданого йому положеннями підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» права на відмову у виплаті страхового відшкодування в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків.

При цьому, закріплюючи в положеннях указаної норми відповідні правові наслідки, законодавець не ставив їх настання в залежність від суб`єкта звернення із заявою до страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів про здійснення страхового відшкодування, а навпаки, презюмував те, що з відповідною заявою має звернутися потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування, що закріплено в положеннях статті 35 Закону  України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

З огляду на викладене вбачається, що закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» право страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів відмовити у здійсненні страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб`єкта звернення з відповідною заявою.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 910/7449/17.

Крім того, пунктом 33.3 ст. 33 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що водії та власники транспортних засобів, причетних до дорожньо-транспортної пригоди, власники пошкодженого майна зобов`язані зберігати пошкоджене майно (транспортні засоби) у такому стані, в якому воно знаходилося після дорожньо-транспортної пригоди, до тих пір, поки його не огляне призначений страховиком (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України) представник (працівник, аварійний комісар або експерт), а також забезпечити йому можливість провести огляд пошкодженого майна (транспортних засобів). Особи, зазначені в цьому пункті, звільняються від обов`язку збереження пошкодженого майна (транспортних засобів) у такому стані, в якому воно знаходилося після дорожньо-транспортної пригоди, у разі якщо не з їхньої вини протягом десяти робочих днів після одержання страховиком (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторним (транспортним) страховим бюро України) повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду його уповноважений представник не прибув до місцезнаходження такого пошкодженого майна.

За підпунктом 37.1.3 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є невиконання потерпілим або іншою особою, яка має право на отримання відшкодування, своїх обов`язків, визначених цим Законом, якщо це призвело до неможливості страховика (Моторного (транспортного) страхового бюро України) встановити факт дорожньо-транспортної пригоди, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди.

ВИСНОВОК:  Власник пошкодженого автомобіля, у випадках передбачених законом має право на звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України у визначений законом строк з відповідною заявою, однак строк (один рік), зазначений у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», є присічним і поновленню не підлягає.

P.s. Та обставина, що винну у ДТП особу було встановлено судовим рішенням пізніше ніж дата скоєння ДТП, не дає підстав для висновку, що позивач отримав статус потерпілої особи з моменту визнання судом винною особою водія іншого автомобіля.

P.s.s. У той же час, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) зробила висновок, що для розгляду в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до МТСБУ про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим.

Матеріал по темі: «Верховний суд: різниця між поняттям  "регрес" та "суброгація"»

Теги: страхування, страховий випадок, регрес, суброгація, договір страхування, ДТП, пошкодження автомобіля, КАСКО, поліс страхування, страховик, строк позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язок розгляду та надання відповіді на звернення громадян

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавством закріплений обов`язок повідомляти громадян про наслідки розгляду їх звернень.

26 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11164/16, адміністративне провадження №К/9901/46334/18 (ЄДРСРУ № 84525281) досліджував питання щодо особливостей розгляду звернення громадян.

Частиною другою статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 40 Конституції України передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Питання практичної реалізації особою наданого їй Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян, відповідно до їх статуту, пропозиції про поліпшення їхньої діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів урегульовано Законом України «Про звернення громадян» від 02 жовтня 1996 року №393/96-ВР (далі - Закон №393/96-ВР).

Відповідно до частини першої статті 3 Закону №393/96-ВР під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Частиною третьою статті 3 Закону №393/96-ВР передбачено, що заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону №393/96-ВР звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону №393/96-ВР органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Частиною третьою статті 15 Закону №393/96-ВР передбачено, що відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки.

Відповідно до частини четвертої статті 15 Закону №393/96-ВР рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Зміст наведених положень Закону №393/96-ВР дає підстави для висновку, що органи, до яких направлені звернення, зобов`язані об`єктивно і вчасно їх розглядати, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їхнє виконання, повідомляти осіб про наслідки розгляду заяв.

Аналізуючи норми Закону №393/96-ВР, зокрема положення статті 15, Верховний Суд дійшов висновку, що обов`язок органів, до яких направлені звернення, повідомляти осіб про наслідки їхнього розгляду, як елемент конституційної гарантії звернення до органів публічної влади, включає і доведення змісту відповіді до заявника.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року по справі №367/3673/15-а, адміністративне провадження №К/9901/10765/18 (ЄДРСРУ № 73532464).

З огляду на зміст указаного зобов`язання, орган уважається таким, що виконав передбачений Конституцією України обов`язок, якщо склав відповідь на звернення особи у чіткій відповідності до поставлених у ньому питань і довів зміст відповіді до заявника в обраний ним спосіб: поштою або засобами електронного зв`язку.

ВИСНОВОК: Обов`язок повідомляти громадян про наслідки розгляду їх звернень має підтверджуватися доказами, що свідчать про надсилання (вручення) відповіді на звернення на адресу заявника (заявнику).

Теги: звернення громадян, закон про звернення громадян, відповідь на звернення, вручення відповіді, розгляд скарги, результати розгляду скарги, судова практика, Адвокат Морозов

Залишення позовної заяви без розгляду з підстав неявки позивача

Адвокат Морозов (судовий захист)

Залишення  позовної заяви без розгляду з підстав неявки позивача, якщо останнім не подано заяву про розгляд справи без його участі.

25 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/1394/18, адміністративне провадження №К/9901/17639/19 (ЄДРСРУ № 84494048) досліджував питання щодо передумов залишення  позовної заяви без розгляду.

Відповідно до частини першої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з частиною п`ятою цієї ж статті у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо неявка перешкоджає розгляду справи. Якщо відповідач наполягає на розгляді справи по суті, справа розглядається на підставі наявних у ній доказів.

Пунктом 4 частини першої статті 240 КАС України обумовлено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позивач не прибув (повторно не прибув, якщо він не є суб`єктом владних повноважень) у підготовче засідання чи у судове засідання без поважних причин або не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшло заяви

Частина третя статті 3 КАС України закріплює, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Залишення позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 205, пункту 4 частини першої статті 240 КАС України, можливе виключно за наявності сукупності таких умов:

а) належне повідомлення позивача про дату, час і місце судового засідання;

б) відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності;

в) неявка позивача в судове засідання (підготовче засідання) без поважних причин або неповідомлення ним про причини такої неявки;

г) неможливість розгляду справи по суті за відсутності позивача;

ґ) відсутність вимоги відповідача щодо розгляду справи по суті на підставі наявних у ній доказів.

Верховний суд (цивільна юрисдикція) постановою від 22.05.2019 у справі № 310/12817/13 роз`яснив, що процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Між тим, норми процесуального законодавства передумовою залишення  позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 240, та частиною 5 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, визначають також і дослідження питання щодо можливості розгляду справи по суті за відсутності представника позивача.

А в рамках адміністративної юрисдикції, Верховний суд зауважує, що  вирішуючи питання про залишення позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального закону, суд на підставі аналізу матеріалів справи та думки інших учасників справи повинен, серед іншого, дослідити питання можливості розгляду справи по суті за відсутності позивача, відсутності заяви позивача про розгляд справи за його відсутності, а також з`ясувати, чи не наполягає відповідач на розгляді справи по суті на підставі наявних у ній доказів.

Дана позиція узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеного в постанові від 19.09.2018 року у справі № 826/10538/17 (ЄДРСРУ № 76579903).

P.s. В більшості випадків судове рішення суду першої інстанції не містить жодних висновків щодо неможливості розгляду справи по суті за відсутності позивача, а так само не містить думки відповідача щодо розгляду справи по суті на підставі наявних у ній доказів за відсутності позивача.

Матеріал по темі: «Залишення позовної заяви без розгляду на підставі не поданих документів»

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Одержання безоплатно у власність земельної ділянки: дозвіл на виготовлення проекту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для відмови у наданні позивачу дозволу на виготовлення проекту землеустрою

19 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 398/1456/16-а(2а/398/114/16), адміністративне провадження №К/9901/38662/18 (ЄДРСРУ № 84362825) досліджував питання щодо особливостей передачі земельних ділянок державної чи комунальної власності у власність громадян в частині відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відповідно до частини 6  статті 118 Земельного кодексу України  громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини 7 даної статті  відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

ВАЖЛИВО: Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що  Земельним кодексом України  визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №813/481/17, від 18 жовтня 2018 року у справі №527/43/17, від 25 лютого 2019 року у справі №347/964/17 та від 22 квітня 2019 року у справі № 263/16221/17.

Щодо доводів відповідача, що виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва з урахуванням положень статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», можливе лише після розробки та затвердження детальних планів території або планів зонування, рекультивації вказаного масиву та внесення змін до Генерального плану міста, Верховний Суд зазначає, що такі є  безпідставними, оскільки оскаржуване рішення не містить таких підстав для відмови при розгляді поданої позивачем заяви.

Разом із тим Верховний Суд зауважує, що відповідно до частини 3  статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»  (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього  Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.

Відповідно до  статті 118 Земельного кодексу України  порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому  статтею 186-1 Земельного кодексу України; затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до  статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.

При цьому, положення частини третьої  статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»  забороняють до затвердження відповідної містобудівної документації саме передачу (надання) у власність чи користування земельних ділянок, проте вказана норма не містить заборони в наданні відповідних дозволів на розроблення проектів землеустрою, які є лише початком тривалої та послідовної процедури.

Отже, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №826/5737/16, постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17, від 11 червня 2019 року у справі № 826/841/17.

Надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не покладає на раду обов`язку (не є підставою для виникнення зобов`язання перед особою, яка розробила проект землеустрою) щодо надання цієї земельної ділянки у власність. Рада може відмовити у затвердженні проекту та наданні земельної ділянки у власність з підстав, визначених  законом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 509/4722/16-а та від 29 серпня 2019 року у справі №540/2441/18.

ВИСНОВОК: Якщо обґрунтування прийнятого рішення відповідача по клопотанню позивача не містить визначених частиною 7  статті 118 Земельного кодексу України  підстав для відмови у задоволенні заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та вмотивованої відмови у його наданні, то це є порушенням вказаної норми  Земельного кодексу України, а отже і достатньою підставою для скасування такого рішення в судовому порядку.

Аналогічна позиція у подібних правовідносинах висловлена Верховним Судом у постанові від 05 березня 2019 року у справі № 263/16220/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 263/16221/17.

Матеріал по темі: «Підсудність спору щодо (не) надання дозволу на розробку проекту землеустрою»

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Новий власник не повинен сплачувати борги попередника за електропостачання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Новий власник, як споживач послуг, не повинен нести тягар боргових зобов’язань за попередника  з оплати заборгованості за поставлені та спожиті послуги з електропостачання.

26 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/8815/18 (ЄДРСРУ № 84515851) досліджував питання щодо боргової відповідальності нового власника, як споживача послуг з електропостачання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов`язків (статті 3, 6, 12-15, 20 ЦК України, статті 3-5 ЦПК України 2004 року) можна дійти висновку про те, що в разі невизнання споживачем права виробника, (виконавця) послуг на укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, який відповідає вимогам типового договору, таке право підлягає захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов`язкової дії.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2012 року № 6-110цс12.

ЦК України у статтях 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642?643 ЦК України.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 

Розкриваючи зміст засади свободи договору, у статтях 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається (частина 2 статті 275 Господарського кодексу України).

Згідно з приписами статті 651 Цивільного кодексу України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.       

Статтею 654 Цивільного кодексу України встановлено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.       

Приписами статті 188 Господарського кодексу України визначено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Зобов`язання з розірвання договору про постачання електричної енергії з попереднім споживачем покладені на сторони такого договору і новий власник, який виявив бажання стати споживачем електричної енергії, не наділений ні повноваженнями вчиняти дії, направлені на розірвання договору про постачання електричної енергії, стороною якого він не був, ні нести будь-яких обов`язків у правовідносинах, які виникли між іншими суб`єктами (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 у справі № 757/45133/15-ц).

ВИСНОВОК: Новий власник, як споживач послуг, не повинен нести тягар боргових зобов’язань за попередника  з оплати заборгованості за поставлені та спожиті послуги з енергопостачання, а в разі невиконання постачальником зобов'язання з укладення типового договору про постачання енергії, має право звернутися до суду з вимогою про зобов’язання останнього.

Матеріал по темі: «Особливості оплати за послуги з водопостачання та водовідведення»

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов