Наслідки скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення, є підставою для відновлення виконавчого провадження.

19 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 35/128-10 (ЄДРСРУ № 83703392) досліджував питання скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення є обов`язковими до виконання на усій території України.

При цьому держава Україна на своїй території повинна забезпечити реалізацію всіх прав, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі й права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у зазначеній ст. 1 Першого протоколу (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 у справі "Агрокомплекс проти України").

У рішенні від 15.10.2009 Європейський суд з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав на те, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту ст. 1 Першого протоколу.

Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі "Фуклев проти України" (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

ВАЖЛИВО: Із моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частина 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження").

Пунктом 4 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє органи державної виконавчої служби за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.

(!!!) За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Згідно із положеннями статті 77 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Виходячи з положень статей 77, 79 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про закриття провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Мирова угода повинна містити положення про розміри, порядок і строки виконання зобов`язань боржника; відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Пунктом 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню, у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 330 ГПК України мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.

Таким чином підставою для закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є укладення мирової угоди у процесі виконання рішення.

Зокрема, 05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/1564/17 (ЄДРСРУ № 80416964) висловився, що затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією. Тому, мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №908/1604/17.

За таких обставин державний виконавець правомірно закінчив виконавче провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки вищезазначена мирова угода затверджена саме під час здійснення виконавчого провадження, тобто у процесі виконання рішення.

Між тим, в разі скасування ухвали суду в частині затвердження мирової угоди, то зазначена обставина може бути підставою для відновлення виконавчого провадження.

Отже, наслідки скасування ухвали про затвердження мирової угоди не можуть бути підставою для визнання дій державного виконавця щодо закриття виконавчого провадження неправомірними, оскільки на момент їх вчинення ухвала суду в силу положень статті 235 ГПК України, частини 2 статті 79 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" була чинною.

ВИСНОВОК:  Затвердження судом у справі про банкрутство мирової угоди, яка містить положення про врегулювання зобов`язань боржника та конкурсного кредитора, вимоги якого визнані та ґрунтуються на судовому рішенні на виконання якого видано наказ та відкрито виконавче провадження, є підставою для закінчення такого виконавчого провадження згідно з пунктом 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", однак  в разі скасування ухвали суду в частині затвердження мирової угоди зазначена обставина може бути лише підставою для відновлення виконавчого провадження, а не підставою для визнання дій державного виконавця щодо закриття виконавчого провадження неправомірними.

Матеріал по темі: «Заміна сторони у виконавчому провадженні її правонаступником: судова практика»

Теги: виконавче провадження, мирова угода, справа про банкрутство, закінчення виконавчого провадження, відновлення виконавчого провадження, закриття виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Позови третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмінність позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору від зустрічного позову сторони процесу.

16 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2710/18 (ЄДРСРУ № 83692073) досліджував питання щодо позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Відповідно до статті 49 ГПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.

При цьому позови третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають подаватися з дотриманням загальних правил пред`явлення позову, на що безпосередньо вказують положення частини п`ятої статті 49 та частини четвертої статті 180 ГПК України. Відповідно до цих норм до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження, застосовуються положення статті 180 цього Кодексу. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 162, 164, 172, 173 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, третьої статті 180 ГПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Ознаками зустрічного позову є його взаємопов`язаність із первісним позовом і доцільність його спільного розгляду з первісним позовом, зокрема коли позови виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом можуть різнитися з вимогами первісного позову, але вони об`єднуються в одне провадження із первісним позовом ухвалою суду.

Взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах, вимоги  за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватися. Водночас подання зустрічного позову, задоволення якого виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову, має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб`єктивне право позивача за первісним позовом.

(!!!) Отже, взаємна пов'язаність зустрічного та первісного позовів може виявлятись у такому:

- обидва позови взаємно пов'язані, і їх спільний розгляд сприятиме оперативному і правильному вирішенню спору. Взаємна пов'язаність первісного і зустрічного позову може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах;

- вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватись;

- задоволення зустрічного позову виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову. Подання такого зустрічного позову має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб'єктивне право позивача за первісним позовом. У таких випадках задоволення зустрічного позову тягне за собою відмову у первісному позові повністю або частково.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 квітня 2019 року у справі № 914/2236/18 (ЄДРСРУ № 81304747).

Таким чином, у процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа з метою захисту свого права може заявити самостійні вимоги саме щодо предмета спору, якщо вважає, що саме їй належить право на предмет спору чи його частину. При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

ВАЖЛИВО: Отже, на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним із первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини першої статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме щодо предмета спору у справі.

При цьому, під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

ВИСНОВОК: Позовні вимоги третьої особи, яка подала позов відповідно до приписів статті 49 ГПК України, можуть бути допущені судом до розгляду у процесі, що вже розпочався, у тому випадку, коли така самостійна вимога заявлена саме щодо предмета спору, що вже виник між сторонами.

Вимога, спрямована на те, що знаходиться поза цим предметом, чи спрямована до третіх осіб, не може бути розглянута судом як вимога третьої особи в розумінні наведеної вище статті. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 серпня 2019 року у справі № 916/1743/18 (ЄДРСРУ № 83378763),  від 17 липня 2019 року у справі №  910/12449/18 (ЄДРСРУ № 83258739),  від 20 травня 2019 року у справі №  916/1302/18 (ЄДРСРУ № 81847100) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №916/3245/17 (ЄДРСРУ № 80854765).

Матеріал по темі: «Право третьої особи подати позов з самостійними вимогами на предмет спору»

Теги: право третьої особи, подати позов,  самостійними вимогами, щодо предмета спору, правовий конфлікт, вимога третьої особи, зустрічний позов, самостійний позов третьої особи, судова практика, Адвокат Морозов

Апеляційна скарга без зазначення ПІБ та посади підписанта підлягає поверненню

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційна скарга,  в силу технічної помилки,  була подана без зазначення прізвища, ініціалів та посадового становища особи, яка її підписала…

16 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1137/18 (ЄДРСРУ № 83691511) досліджував питання щодо повернення апеляційної скарги з підстав того, шо апеляційну скаргу підписано особою без зазначення її прізвища та посадового становища.

Відповідно до статті 129 Конституції України, забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією із засад судочинства, яка застосовується виходячи з принципу верховенства права, змагальності, рівності всіх учасників перед законом і судом, розумності строків розгляду справи.

У справі "Пелевін проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах (див., наприклад, рішення у справі "Делкурт проти Бельгії", від 17.01.1970, пункт 25). Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть перешкоджати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див., наприклад, рішення у справі "Ашінгдан проти Сполученого Королівства", від 28.05.1985, пункт 57, Серія А, N 93, та Рішення ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі "Мушта проти України").

Згідно з частинами першою та третьою статті 56 ГПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 258 ГПК України в апеляційній скарзі мають бути зазначені повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає апеляційну скаргу, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв`язку та електронної пошти, офіційна електронна адреса, за наявності.

Згідно з пунктом 1 частини п`ятої статті 260 ГПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не    підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

З урахуванням зазначеного вище, Касаційний господарський суд звертає увагу на те, що правильність оформлення апеляційної скарги, її змісту та форми покладається саме на скаржника. Незазначення безпосередньо скаржником ані посадового становища особи, яка підписала апеляційну скаргу, ані прізвища, ім`я та по батькові такої особи є обставинами, які мають суб`єктивний характер, і які, в свою чергу, унеможливлюють ідентифікацію особи, якій належить даний підпис.

Вказані вище обставини є підставою для повернення апеляційної скарги відповідно до приписів пункту 1 частини п`ятої статті 260 ГПК України, а тому правильне застосовування судом апеляційної інстанції даної норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

ВИСНОВОК: Апеляційна скарга (аналогічно й позовна заява і касаційна скарга),  навіть якщо і в силу технічної помилки,  буде подана до суду без зазначення прізвища, ініціалів та посадового становища особи, яка її підписала…підлягає поверненню скаржнику без розгляду.

Матеріал по темі: «Правомірність повернення апеляційної скарги судом апеляційної інстанції», «Відмова у відкритті апеляційного провадження»

Теги: повернення скарги, оскарження судового рішення, орфографічні помилки, технічні помилки, відсутність ПІБ, не зазначення посади, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову при взаємовиключній територіальній підсудності спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову при взаємовиключній територіальній підсудності спору: пріоритетом є учасник справи (суб’єктна юрисдикція) або предмет спору (предметна юрисдикція)?

16 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/142/19 (ЄДРСРУ № 83692097) досліджував питання забезпечення позову при взаємовиключній підсудності спору.

Суд вказує, що згідно зі статтею 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

За змістом цієї норми обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення.

Отже, метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеним у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18

(!!!) Суд відзначає, що вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками цього судового процесу.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співрозмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб`єкта господарювання, якщо така діяльність, у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи зниження його вартості.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

ВАЖЛИВО: Аналіз змісту наведеного вище свідчить, що забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому, сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 ГПК України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Згідно зі статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування (стаття 76 ГПК України).

Обґрунтованим є таке судове рішення, яке ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 ГПК України).

Задовольняючи заяву щодо вжиття заходів забезпечення позову,  суд має обґрунтувати, в тому числі з посиланням на відповідні обставини та належні докази, що невжиття таких заходів спроможне істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених (оспорюваних) прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Таким чином, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів статей  13,  15,  74 ГПК України (змагальність сторін та пропорційність у господарському судочинстві, обов`язок доказування і подання доказів), господарський суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову, зокрема у вигляді арешту грошових коштів або майна відповідача з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту тощо) права цього учасника (відповідача), а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову у разі, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.01.2019 року у справі №915/870/18, яка узгоджується з правовими позиціями, викладеними у  постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 13.06.2018 року у справі № 911/3871/17, від 21.11.2018 року у справі №752/6255/18

Стосовно правил виключної підсудності, Верховним судом зауважується таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

За змістом частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частинами 1, 2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Такими превентивними передбаченими законом заходами запобігання правопорушення є, зокрема, заходи забезпечення позову визначені главою 10 розділу І ГПК України.

Згідно із частиною 1 статті 138 ГПК України заява про забезпечення позову подається: 1) до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; 2) одночасно з пред`явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; 3) після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.

Системний аналіз наведеного свідчить, що право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду, в тому числі додержання правил юрисдикції у господарських судах.

Отже розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються виключно судом компетентним розглядати спір по суті. При цьому першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду за умови дотримання яких здійснюється її розгляд по суті.

ВАЖЛИВО: Тобто в першочерговою у будь якому випадку є оцінка дотримання процесуального порядку (юрисдикції) звернення із заявою про забезпечення позову до суду.

Положеннями Господарського процесуального кодексу України визначено такі види юрисдикції (підсудності): предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів (статті 20-23 ГПК України), інстанційна юрисдикція (статті 24-26 ГПК України) та територіальна юрисдикція (підсудність) (статті 27-31 ГПК України).

Відповідно до частини 1 статті 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Статтею 30 Господарського процесуального кодексу України встановлено правила виключної підсудності справ.

Згідно із частиною 3 статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Водночас,  частиною 5 статті 30 ГПК України передбачено, що спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Отже, якщо відповідачем у справі є орган, зазначений у частині 5 статті 30 ГПК України, зокрема міністерство, то така справа у будь-якому разі підлягає розгляду місцевим господарським судом юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Суд відзначає, що у розумінні наведених норм процесуального права виключна підсудність - це правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності. Виключна підсудність за змістом частини 5 статті 30 ГПК України, яка раніше була передбачена частиною 5 статті 16 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017) визначає суд, яким має бути розглянуто справу. Правило про виключну підсудність застосовується судом у будь-якому випадку за наявності визначених законом умов, не залежить від волі сторін, а також наявності чи відсутності обґрунтувань учасників справи щодо її застосування, що, між іншим, спростовує аргументи, наведені позивачем у відзиві на касаційну скаргу.

Аналогічної позиції дотримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі № 905/1566/17 (ЄДРСРУ № 74203833).

Суд акцентує увагу, що незважаючи на те, що предметом спору в даній справі є вимоги Товариства до Міністерства інфраструктури України  про визнання права власності на нежитлову будівлю (розташовану в Одесі), в якості відповідача 1 визначено Міністерство інфраструктури України то, з урахуванням положень частини 5 статті 30 ГПК України щодо виключної підсудності справ у спорах, у яких відповідачем є центральний орган виконавчої влади, дана справа є підсудною Господарському суду міста Києва.

ВИСНОВОК: Розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються виключно судом компетентним розглядати спір по суті і, якщо відповідачем у справі є орган, зазначений у частині 5 статті 30 ГПК України (орган державної влади або матеріали містить державну таємницю), то така справа у будь-якому разі підлягає розгляду місцевим господарським судом юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Матеріал по темі: «Забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Правомірність повернення апеляційної скарги судом апеляційної інстанції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність повернення апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у зв`язку із ненадісланням скаржником копії апеляційної скарги сторонам по справі.

12 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7534/18 (ЄДРСРУ № 83593143) досліджував питання правомірності повернення апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у зв`язку із ненадісланням скаржником копії апеляційної скарги сторонам по справі.

Статтею 54 ГПК України визначено особливості участі у судовому процесі осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою, зокрема частиною 2 вказаної статті урегульовано, що у разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов`язки без згоди власника (учасника, акціонера), який подав позов.

Згідно з ч.2 ст.45 ГПК України позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Статтею 258 ГПК України встановлено вимоги до форми і змісту апеляційної скарги, зокрема, згідно з частиною 3 статті 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

За статтею 259 ГПК України особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншим учасникам справи копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення.

За приписами ч. 2 ст. 260 ГПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 258 цього Кодексу, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу.

Відповідно до приписів ст. 174 ГПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у ст.ст. 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Відповідно до ч. 5 ст. 260 ГПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо:

1) апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) до постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання;

3) скаргу подано в інший спосіб, ніж до суду апеляційної інстанції;

4) скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

ВАЖЛИВО:  Аналіз положень ст.ст. 174, 258, 260 ГПК України дозволяє зробити висновок про те, що апеляційна скарга приймається до розгляду у випадку виконання скаржником вимог ст. 258 ГПК України, зокрема, подання доказів надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Обов`язок щодо надсилання іншим учасникам справи копії апеляційної скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення, міститься у ст. 259 ГПК України, а не ст. 258 ГПК України.

Отже, згідно з ст. 260 ГПК України апеляційний суд не має повноважень залишати апеляційну скаргу без руху, а потім її повертати з підстав недотримання стороною вимог ст. 259 ГПК України. Такі повноваження у суду апеляційної інстанції передбачені лише у зв`язку з невиконанням стороною вимог ст. 258 ГПК України. 

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.10.2018 у справі № 927/626/17.

Водночас, як вбачається із наявних матеріалів справи, скаржником було виконано вимоги ст. 258 ГПК України шляхом надсилання на адресу апеляційного суду заяви про усунення недоліків до якого додані опис вкладення, що підтверджують надіслання копії апеляційної скарги на адресу Товариства.

Верховний Суд також вважає за необхідне зазначити про те, що суд апеляційної інстанцій не позбавлений права зобов`язати сторону виконати вимоги ст. 259 ГПК України, зокрема, надіслати іншим учасникам справи копії доданих до апеляційної скарги документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення, а у випадку невиконання таких вимог суду - застосувати заходи процесуального примусу, які наведені у ст.ст. 131-135 ГПК України.

ВИСНОВОК: Аналіз положень ст.ст. 174, 258, 260 ГПК України дозволяє зробити висновок про те, що апеляційна скарга приймається до розгляду у випадку виконання скаржником вимог ст. 258 ГПК України, зокрема, подання доказів надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Обов`язок щодо надсилання іншим учасникам справи копії апеляційної скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення, міститься у ст. 259 ГПК України, а не ст. 258 ГПК України.

Отже, згідно з ст. 260 ГПК України апеляційний суд не має повноважень залишати апеляційну скаргу без руху, а потім її повертати з підстав недотримання стороною вимог ст. 259 ГПК України. Такі повноваження у суду апеляційної інстанції передбачені лише у зв`язку з невиконанням стороною вимог ст. 258 ГПК України.

Правочин що порушує публічний порядок

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вина сторони правочину, що порушує публічний порядок повинна бути встановлена лише вироком суду, який набрав законної сили.

08 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-12868/12/2670, адміністративне провадження №К/9901/1167/18 (ЄДРСРУ № 83552488) досліджував питання правочинів що порушують публічний порядок.

Частиною першою статті 203 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, визначені положеннями статті 228 ЦК України, відповідно яких правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (частина третя статті 228 ЦК України).

Отже зміст наведених норм свідчить про те, що законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів та передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави.

Необхідно зазначити, що у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, ЄДРСРУ № 82424016) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (пункти 95, 96).

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок (щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо) сторонами правочину або однією зі сторін й повинна бути встановлена лише вироком суду, постановленим у кримінальній справі, що відповідає частині першій статті 62 Конституції України.

Окремо слід вказати, що 31 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-12329/09/0470, адміністративне провадження №К/9901/7257/18 (ЄДРСРУ № 77537821) вказав, що надаючи оцінку господарським правовідносинам і стверджуючи про нікчемність правочинів, податковий орган виходить тим самим за межі своєї компетенції щодо права визнання недійсності (нікчемності) таких правочинів. Висновки про наявність тих чи інших ознак недійсності (нікчемності) правочинів може зробити суд, а податковому органу законодавством таких повноважень не надано.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вказує, що ухилення від сплати податків (безпідставне формування валових витрат та сум податкового кредиту і зобов`язань з ПДВ), на обставини чого посилається позивач як на підставу для задоволення позовних вимог, є злочином, відповідальність за який встановлена Кримінальним кодексом України, а тому за обставин визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників/виконавців) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили.

Матеріал по темі: «Податкова не наділена повноваженнями визнавати нікчемними правочини»

теги: податкові спори, налоговые споры, оскарження податкових повідомлень рішень, обжалование, Акт налоговой проверки, правочин що порушує публічний порядок, нікчемні правочини, наслідки недійсності правочину, Адвокат Морозов

Цінність людської свободи в країні – 142 грн. на день…

Адвокат Морозов (судовий захист)

Цінність людського життя: 9 років незаконного ув’язнення Верховний суд оцінив лише у 450 000 грн…., тобто 4400 грн на місяць або 142 грн. в день!!!

14 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 182/6496/17, провадження №61-48549св18 (ЄДРСРУ № 83666111) досліджував…цінність людської свободи або відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Фабула справи:   Позивач підставою для відшкодування шкоди з Держави (в особі органів прокуратури) зазначив незаконне утримання його під вартою ( 102 місяці ) в місцях попереднього ув`язнення через необґрунтоване звинувачення його у скоєнні особливо тяжкого кримінального правопорушення, неналежні умови утримання в ізоляторах тимчасового утримання та при перевезенні для  проведення слідчих дій, перебування у закритій камері 23 години на добу.

Верховний суд вказує, що відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 1167 ЦК України, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

У частинах першій та другій статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

ВАЖЛИВО: Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 зазначеного Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» громадянинові відшкодовується моральна шкода у наведених в статті 1 цього Закону випадках.

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тобто, законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Відповідно до частини 3 статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600 грн.

Проте відшкодування моральної шкоди, заподіяної позивачу, не є її посадовим окладом, заробітною платою чи іншою виплатою, а тому підстави для застосування пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року до спірних правовідносин відсутні.

Наведене вказує на неправильне застосування судом положень частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду і помилкове застосування розрахункової величини мінімальної заробітної плати у розмірі  1 600 грн замість належної 3 723 грн.

ВАЖЛИВО: Зважаючи на те, що при цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування.

(!!!) Так, при розгляді справи, судами попередніх інстанції беззаперечно встановлено, що у зв`язку з незаконним обвинуваченням за особливо тяжкий злочин позивач знаходився в місцях попереднього ув`язнення: слідчому ізоляторі м. Дніпро та ізоляторі тимчасового утримання м. Марганець Дніпропетровської області, загальний строк позбавлення волі склав 102 місяці.

Умови утримання слідчого ізолятора м. Дніпро значно гірші від умов утримання у виконавчій колонії. Позивач вимушений був знаходитися у закритій камері 23 години у добу, що негативно фізично та морально вплинуло на нього.

Умови утримання в ізоляторі тимчасового утримання м. Марганець Дніпропетровської області не відповідало вимогам, встановленим законом, що підтверджується рішенням Уповноваженого Верховної Ради України по правам людини від 27 січня 2017 року.

Спеціальний вагон для перевезення ув`язнених, яким позивач доставлявся до слідчого ізолятора № 3 у м. Дніпро та в ізолятор тимчасового утримання м. Марганець Дніпропетровської області для проведення слідчих дій по кримінальному провадженню не відповідав національним та міжнародним вимогам до умов перевезення увязнених, та даний факт встановлено рішенням Уповноваженого Верховної Ради України по правам людини від 02 липня 2014 року.

Розмір  відшкодування  моральної  (немайнової)  шкоди  визначається  залежно  від  характеру  та  обсягу страждань (фізичних, душевних,  психічних  тощо),  яких   зазнав   позивач,   характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.  Зокрема,  враховуються стан  здоров`я,  тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.  При цьому  суд  має  виходити  із  засад  розумності,  виваженості  та справедливості.

Зважаючи на незаконне обвинувачення позивача в здійсненні особо тяжкого кримінального злочину, тривалість перебування позивача під вартою в місцях попереднього ув`язнення та невідповідність вимогам, встановленим законом для ув`язнених умов утримання в ізоляторах тимчасового утримання, що негативно фізично та морально вплинуло на нього, колегія суддів приходить до висновку про збільшення розміру відшкодування шкоди, який підлягає стягненню на користь позивача до ….450 000 грн.

ВИСНОВОК: Цінність людської волі, свободи та взагалі життя: 9 років незаконного ув’язнення (необґрунтоване звинувачення ЛЮДИНИ у скоєнні особливо тяжкого кримінального правопорушення, неналежні умови утримання в ізоляторах тимчасового утримання та при перевезенні для  проведення слідчих дій, перебування у закритій камері 23 години на добу) Верховний суд оцінив лише у 450 000 грн…., тобто 4400 грн на місяць або 142 грн. в день!!!

P.s. … в свою чергу суд першої та апеляційної інстанції компенсував 160 000 грн…за 102 місяці незаконного тримання під вартою…

….Слава Україні!!!