Затвердження мирової угоди у процесі виконання судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження  ухвал суду першої інстанції про відмову в затвердженні мирової угоди на стадії виконання рішення суду за заявою приватного виконавця

06 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1460/17 (ЄДРСРУ № 121464640) досліджував питання щодо правомірності подання заяви приватного виконавця про затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, яка не передбачена переліком, наведеним у статті 255 ГПК України.

Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Системне тлумачення статті 255 ГПК України свідчить про те, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова у її вчиненні. Предметом апеляційного оскарження у справі є ухвала місцевого господарського суду, якою відмовлено у задоволенні заяви приватного виконавця про затвердження мирової угоди у процесі виконання, яка не передбачена переліком, наведеним у статті 255 ГПК України. Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 260 ГПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. Таким чином, враховуючи подання приватним виконавцем апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, що не може бути оскаржена окремо від рішення суду, така апеляційна скарга підлягає поверненню на підставі зазначених приписів процесуального закону.

Відповідно до статті 330 ГПК України мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ. Питання затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, задоволення заяви про відмову стягувача від примусового виконання рішення вирішується судом протягом десяти днів з дня надходження до суду відповідної заяви, про що постановляється ухвала. Суд має право відмовити у затвердженні мирової угоди у процесі виконання рішення з підстав, визначених статтею 192 цього Кодексу, а у задоволенні заяви про відмову від примусового виконання рішення - з підстав, визначених статтею 191 цього Кодексу.

У силу приписів частини другої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 255 ГПК України окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про затвердження мирової угоди.

Системний аналіз статті 255 ГПК України свідчить про те, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова в її вчиненні.

Зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких проміжних ухвал місцевого господарського суду взагалі, їх право лише відтерміновується до винесення остаточного рішення у справі.

Такі правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.10.2018 у справі № 912/1398/18 та від 12.03.2019 у справі № 918/361/18.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до висновку Верховного Суду, що викладений, зокрема, у постанові від 19.01.2022 у справі № 910/14647/19, у постанові від 08.03.2023 у справі  № 904/7116/21 тлумачення та застосування положень статті 255 ГПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду.

Предметом апеляційного оскарження є ухвала суду першої інстанції про відмову в затвердженні мирової угоди на стадії виконання рішення суду.

Тобто, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, а саме, що судове рішення у справі вже ухвалено та набрало законної сили, приватний виконавець, який подав    апеляційну скаргу на зазначену ухвалу не може поновити права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження її в апеляційному порядку окремо від рішення суду, що помилково не було враховано апеляційним судом при постановленні оскаржуваної ухвали.

Суд зазначає, що конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 18/1544-10.

(!) Разом з тим стаття 255 ГПК України не містить прямої заборони на оскарження ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди на стадії виконання рішення суду.

ВИСНОВОК: Отже, ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки в ГПК України відсутня пряма заборона на її оскарження та, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову в затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм процесуального права викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.11.2021 у справі № 2-41/2006, а також у постанові Верховного Суду від 08.03.2023 у справі № 904/7116/21.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди»
 

 

 

Теги: виконавче провадження, мирова угода, справа про банкрутство, закінчення виконавчого провадження, відновлення виконавчого провадження, закриття виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення, є підставою для відновлення виконавчого провадження.

19 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 35/128-10 (ЄДРСРУ № 83703392) досліджував питання скасування ухвали суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення є обов`язковими до виконання на усій території України.

При цьому держава Україна на своїй території повинна забезпечити реалізацію всіх прав, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі й права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у зазначеній ст. 1 Першого протоколу (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 у справі "Агрокомплекс проти України").

У рішенні від 15.10.2009 Європейський суд з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав на те, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту ст. 1 Першого протоколу.

Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі "Фуклев проти України" (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

ВАЖЛИВО: Із моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частина 1 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження").

Пунктом 4 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє органи державної виконавчої служби за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.

(!!!) За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Згідно із положеннями статті 77 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Виходячи з положень статей 77, 79 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про закриття провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Мирова угода повинна містити положення про розміри, порядок і строки виконання зобов`язань боржника; відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Пунктом 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню, у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 330 ГПК України мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.

Таким чином підставою для закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є укладення мирової угоди у процесі виконання рішення.

Зокрема, 05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/1564/17 (ЄДРСРУ № 80416964) висловився, що затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією. Тому, мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №908/1604/17.

За таких обставин державний виконавець правомірно закінчив виконавче провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки вищезазначена мирова угода затверджена саме під час здійснення виконавчого провадження, тобто у процесі виконання рішення.

Між тим, в разі скасування ухвали суду в частині затвердження мирової угоди, то зазначена обставина може бути підставою для відновлення виконавчого провадження.

Отже, наслідки скасування ухвали про затвердження мирової угоди не можуть бути підставою для визнання дій державного виконавця щодо закриття виконавчого провадження неправомірними, оскільки на момент їх вчинення ухвала суду в силу положень статті 235 ГПК України, частини 2 статті 79 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" була чинною.

ВИСНОВОК:  Затвердження судом у справі про банкрутство мирової угоди, яка містить положення про врегулювання зобов`язань боржника та конкурсного кредитора, вимоги якого визнані та ґрунтуються на судовому рішенні на виконання якого видано наказ та відкрито виконавче провадження, є підставою для закінчення такого виконавчого провадження згідно з пунктом 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", однак  в разі скасування ухвали суду в частині затвердження мирової угоди зазначена обставина може бути лише підставою для відновлення виконавчого провадження, а не підставою для визнання дій державного виконавця щодо закриття виконавчого провадження неправомірними.

Матеріал по темі: «Заміна сторони у виконавчому провадженні її правонаступником: судова практика»

Теги: виконавче провадження, мирова угода, справа про банкрутство, закінчення виконавчого провадження, відновлення виконавчого провадження, закриття виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.

12 лютого 2018 року Верховним судом в контексті справи № 303/504/16-ц (ЄДРСРУ № 72199651) та від  23 січня 2018 року в рамках справи № 2-2544/10 (ЄДРСРУ № 71825850) досліджувалось питання правових наслідків, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу з підстав невиконання умов попереднього договору.

Верховний суд вказав, що сторонами укладено попередній договір. Норми ЦК України передбачають наслідки порушення його умов.

(!!!) Відповідно до частини третьої статті 635 ЦК України зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором, що унеможливлює виникнення основного договірного зобов'язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Згідно з статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Частиною третьою статті 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Відповідно до положень статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

ВАЖЛИВО: Частина друга статті 220 ЦК України застосовується до правовідносин у разі, коли сторони вчинили правочин у встановленій законом письмовій формі, зміст якого відповідав волі сторін, які дійшовши згоди щодо усіх істотних умов договору, виконали такий договір повністю чи частково, і лише не було дотримано вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору через ухилення однієї сторони договору.

В даному випадку відповідач після укладення попереднього договору не бажав укладення договору купівлі-продажу, волі на його укладення не мав, сторонами не було вчинено такий правочин у письмовій формі із зазначенням усіх істотних умов договору, тобто не досягнуто всіх істотних умов договору.

Укладення попереднього договору та виконання умов, які у ньому були передбачені, є лише передумовами для укладення основного договору, і не заміняє собою основний договір. Навпаки, внаслідок неукладення основного договору зобов'язання, встановлене попереднім договором - припиняється, і судом не може бути визнано укладеним договір, щодо якого не дотримана передбачена законом письмова форма.

ВИСНОВОК: Положеннями Цивільного кодексу України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.

Друга сторона попереднього договору може претендувати на відшкодування збитків відповідно до частини другої статті 635 ЦК України.

Іншими словами вказане зводиться до того, що примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі, чи визнання її укладеною за відсутності згоди зустрічної сторони законом не передбачено.

Зазначена правова позиція висловлена також в постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року № 6-226цс14.

Теги: попередній договір, основний договір, купівля-продаж, визнання право власності, затвердження мирової угоди, примушування до угоди, відшкодування збитків, судова практика, Адвокат Морозов