Чи є податкова заборгованість з орендної плати за землю підставою для розірвання договору оренди землі?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав наявності рішення адміністративного суду про податкову заборгованість з орендної плати за землю.

15 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/815/16 (ЄДРСРУ № 83002759) досліджував питання щодо розірвання договору оренди землі з підстав наявності рішення адміністративного суду про податкову заборгованість з орендної плати.

Верховний суд вказав, що частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" (далі Закон) передбачено: "Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі."

Згідно з ч.1 ст.21 Закону в редакції станом на 2005 рік (момент укладення договору): «Орендна плата за землю -  це  платіж,  який  орендар  вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.  Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України  "Про плату за землю").

Відповідно до ч.1 ст.21 Закону в чинній редакції, в т.ч. станом на момент звернення з позовом до суду: «Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).»

Аналіз зазначених норм свідчить про наступне.

По-перше, орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою саме згідно з договором оренди землі, а не Законом України  "Про плату за землю" чи Податковим кодексом України.

По-друге, лише строки внесення  орендної  плати за  земельні  ділянки  державної  та комунальної  власності встановлювалися відповідно до Закону України "Про плату за землю", а на даний момент встановлюються відповідно до Податкового кодексу України.

В свою чергу, розмір, форма та умови внесення  орендної  плати  за  землю встановлюються  за  згодою  сторін саме у договорі оренди землі.

Отже сторони договору мають право щодо самостійного визначення розміру орендної плати за користування відповідною земельною ділянкою.

Разом з тим, необхідно підкреслити, що законодавцем у відповідності до п. 288.5 ст.288 Податкового кодексу України  встановлені верхня та нижня межа річної суми відповідних орендних платежів, що є обов`язковими для врахування сторонами під час визначення розміру орендної плати за землю та, яка, відповідно, є підставою для перегляду встановленої сторонами орендної плати. 

При цьому виходячи із принципу пріоритетності норм     ПК     над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті   288 ПК.

Так, зокрема, такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах від 02.12.2014 (справа № 21-274а14), від 14.04.2015 (справа № 21-165а15), від 14.07.2015 (справа № 826/5560/14) та від 31.03.2017 (справа №804/16943/13), 29 жовтня 2018 року справа № 826/4179/17 та ін.

Судова практика свідчить про те, що розмір орендної плати не може бути меншим розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території, тобто не може бути меншим 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки відповідної земельної ділянки.

Між тим у даній справі Верховний суд наголошує, що згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 Закону: "Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором."

Частиною першою статті 32 Закону передбачено, що: "На вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України."

Підпункт «д» статті 141 Земельного кодексу України передбачає, що: "Підставами припинення права користування земельною ділянкою, є: д) систематична несплата земельного податку або орендної плати."

Разом з тим за частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України: " Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору."

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2018 року у справі №912/1385/17 зазначила наступне: "8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі № 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає."

Також Велика Палата у названій постанові зазначила: "8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ «Про оренду землі». Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди."

ВАЖЛИВО: З викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду фактично слідує, що позовні вимоги органів державної влади або місцевого самоврядування про розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав систематичного невнесення орендної плати не можуть доказуватися винятково порушеннями податкового законодавства та є необґрунтованими, якщо позивач отримав плату за оренду земельної ділянки, а отже, відсутнє істотне порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 26 червня 2018 року у даній справі № 909/815/16, якою справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав наступне: «Проте, при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій, обмежившись посиланнями на факти, встановлені у постанові Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 у справі № 809/595/16, якою встановлено наявність податкової заборгованості відповідача з орендної плати за землю, не надали оцінки умовам договору оренди, не розмежували на підставі якої нормативно - грошової оцінки здійснювалось нарахування заборгованості з орендної плати за спірну земельну ділянку, не зазначили точного періоду виникнення заборгованості з відповідним розрахунком сум за кожним окремим місяцем року, а також не дослідили питання внесення чи навпаки не внесення змін до договору оренди землі від 22.06.2005 в частині розміру нормативної грошової оцінки в порядку встановленому умовами договору, що є необхідною умовою для правильного вирішення справи. Судова колегія зауважує, що аналіз положень статей 1, 13, 21, 32 Закону України "Про оренду землі", статті 141 ЗК та статті 651 ЦК дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні правовідносини, вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №481/1073/16-ц (провадження №61-26св17)).

Отже підставою для розірвання спірного договору може бути систематична несплата орендної плати, передбаченої договором, а не податкова заборгованість, визначена у рішенні адміністративного суду.

Крім того, зміна розміру орендної плати за договором передбачає обов`язкове внесення відповідних змін до вказаного договору у формі (порядку) передбаченій цим договором.

За таких обставин висновки судів про наявність підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки є передчасними.»

ВИСНОВОК: Позовні вимоги органів державної влади (в тому числі прокуратури) або місцевого самоврядування про розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав систематичного невнесення орендної плати не можуть доказуватися винятково порушеннями податкового законодавства та є необґрунтованими, якщо позивач отримав плату за оренду земельної ділянки.

P.s. Посилання на висновки Верховного Суду України у постанові від 14.03.2017 у справі №804/16943/13 та ін. відхиляються касаційним судом, оскільки останні стосуються спору щодо податкових правовідносин, в той час як предметом даної справи є спір саме щодо господарських правовідносин, заснованих на договорі оренди землі.

Матеріал по темі: «Законодавчо закріплений мінімальний розмір орендної плати за землю»

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

Перспектива оскарження рішення ДФС про результати розгляду скарги платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність судового оскарження рішення фіскального органу про результати розгляду скарги платника податків.

12 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/5256/13-а, адміністративне провадження №К/9901/8233/18 (ЄДРСРУ № 82996911) досліджував питання доцільності судового оскарження рішення фіскального органу про результати розгляду скарги платника податків.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень є таким, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, таке рішення прийнято владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а по-друге, оспорюване рішення є юридично значимими, тобто таким, що має безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Платниками податків до суду можуть бути оскаржені рішення, дії, бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які порушують права, свободи та інтереси. Втім, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті позовні вимоги, які відновлюють фактично порушені права, свободи та інтереси особи у сфері публічно-правових відносин.

Однак рішення фіскального органу про результати розгляду повторної скарги саме по собі не є юридично значеним для платника податків, оскільки не має безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки останнього шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку, не містить приписів вчинити обов`язкові дії позивачу та не створює для нього жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення прав позивача, не порушує права свободи та інтереси позивача у сфері публічно-правових відносин, відтак безпосередньо не порушує права та інтереси позивача.

Така ж сама правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема в постановах від 31.05.2019 у справі №826/1023/16, від 24 червня 2019 року у справі №826/11001/15.

Матеріал по темі: «Оскарження рішення контролюючих органів за результатами розгляду скарг»

Теги: ППР, НУР, довідка,  акт перевірки, оскарження рішення податкової, ДФС, скарга, оскарження рішення ДФС, відповідь контролюючого органу, судова практика, Адвокат Морозов

Вирок, протокол допиту, фіктивний контрагент у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирок повинен існувати на час прийняття податкового повідомлення - рішення

Суд визнає посилання на вирок суду неприйнятним, з огляду на положення абзацу другого частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України за приписами якої суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення. На час проведення перевірки та на час прийняття спірного податкового повідомлення - рішення цього вироку не існувало. Разом із тим за певних підстав за наслідками закінчення кримінального провадження податковий орган не позбавлений можливості проведення перевірки.

Частиною 1 статті 205 Кримінального кодексу України встановлено покарання за фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб`єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборон.

Частиною 5 статті 27 Кримінального кодексу України передбачено, що пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Тобто, особу засуджено за співучасть, як пособника, у фіктивному підприємництві. Злочин вчинено іншою особою, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження. Прізвище, ім`я та по-батькові такої особи у вищезазначеному вироку не визначено.

Вказаним вироком не встановлено ані фіктивності господарської діяльності самої юридичної особи ТОВ, ані фіктивності господарських операцій даного підприємства з позивачем.

З урахуванням вказаного Верховний Суд наголошує, що вказаний вирок не має преюдиційного значення для даної адміністративної справи, та повинен оцінюватись в сукупності та взаємному зв`язку з іншими наявними доказами (02 липня 2019 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/15215/15, адміністративне провадження №К/9901/25020/18 (ЄДРСРУ № 82758804)).

Самостійність висновків адміністративного суду з урахуванням преюдиційних обставин

Суд зауважує, що захисту підлягає виключно законні права юридичних осіб. Відповідачі неодноразово зазначали, що правовідносинам, на підставі яких виникло право на бюджетне відшкодування, надано оцінку в рамках кримінального провадження. Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ухвалення вироків не тягне за собою автоматичного позбавлення права на бюджетне відшкодування, але, на думку Суду, суди попередніх інстанцій повинні переконатись, що враховано всі наслідки ухвалення вироків. Зокрема, з`ясувати на підставі належних доказів, що відповідачі здійснили всі дії для підтвердження протиправності нарахування підприємством бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

Суди попередніх інстанцій не встановили на підставі належних та допустимих доказів, чи звертались відповідачі у справі до суду з заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення суду про скасування податкового повідомлення-рішення, чи звертались до суду із позовом про визнання нікчемним договору, за яким здійснено перерахування коштів. Відповідачі у справі повинні надати суду докази, що ними зроблено все можливе, щоб стверджувати, що позивач не має права на бюджетне відшкодування. Лише посилання на вирок недостатньо для підтвердження (чи спростування) позиції податкового органу (02 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/3144/16, адміністративне провадження №К/9901/13531/19, №К/9901/14596/19, №К/9901/14002/19 (ЄДРСРУ № 82758950)).

18 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0340/1538/18, адміністративне провадження №К/9901/4654/19 (ЄДРСРУ № 82654179) вказує, що обов`язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об`єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі. Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Окрім цього, вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов'язковим для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише у питанні, чи були здійснені дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (28 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3179/16, адміністративне провадження №К/9901/31920/18 (ЄДРСРУ № 80168570).

Наявність кримінального провадження, допит свідків, але відсутність вироку

Верховний суд вказує на те, що сам факт проведення досудового розслідування не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами, внаслідок чого підлягає перевірці кожне податкове правопорушення і здійснення комплексного дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених, серед іншого, такою ухвалою, періоду часу, за який такі обставини встановлені, а також конкретної особи та наслідки її дій.

Крім того, колегія суддів також зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства, а тому як було вже зазначено вище, необхідно встановлення фактів, які б свідчили про узгодженість дій між позивачем та його контрагентами з метою незаконного отримання податкової вигоди або обізнаності позивача з будь-якими протиправними діями контрагентів. Проте під час з огляду справи таких фактів встановлено не було (05 лютого 2019 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи  №810/1967/16, адміністративне провадження №К/9901/24992/18 (ЄДРСРУ № 79638808).

Суд обґрунтовано не взяв до уваги і посилання контролюючого органу на наявність кримінального провадження, оскільки в зазначеному кримінальному провадженні відсутній вирок (09 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0940/1916/18, адміністративне провадження №К/9901/14401/19 (ЄДРСРУ № 82899034)).

Судом обґрунтовано відхилено доводи контролюючого органу щодо наявності посилань у акті перевірки на матеріали кримінальних проваджень щодо невстановлених осіб, за ознаками складу кримінальних правопорушень передбачених частинами першою та другою статті 205 Кримінального кодексу України та частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України, оскільки контролюючим органом не було надано доказів наявності, зокрема, вироку суду відносно позивача та його контрагентів за ознаками вказаних злочинів, або іншого належного доказу на підтвердження фіктивності здійснених позивачем господарських операцій, або того, що укладені позивачем з вказаними контрагентами договори були у судовому порядку визнані недійсними (27 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/16685/17, адміністративне провадження №К/9901/63857/18 (ЄДРСРУ № 82685514)).

Висновки контролюючого органу про нереальне вчинення господарських операцій позивача з контрагентом, який обґрунтовується тільки інформацією акта перевірки контрагента щодо його господарських операцій зі своїми контрагентами, то такі обґрунтування є недостатніми за відсутності аналізу самих господарських операцій та первинних документів.

А обставини у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_4 за частиною другою статті 367 (службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них), та частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України (складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів), не свідчать про нереальне вчинення господарських операцій з виконання будівельних робіт та про фіктивність ТзОВ (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року у справі № 2а-10437/11/1370, адміністративне провадження №К/9901/31776/18 (ЄДРСРУ № 78129551).

При прийнятті рішення суди врахували відсутність обвинувального вироку у справі стосовно контрагента позивача та вкзали, що саме по собі пояснення особи, дане в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні не є тим доказом, що тягне за собою будь-які правові наслідки без встановлення цього у визначеному законом порядку…судами цілком обґрунтовано не прийняті посилання контролюючого органу на наявність кримінальної справи, з огляду на відсутність відповідного вироку суду (06 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/3631/15, адміністративне провадження №К/9901/26865/18 (ЄДРСРУ № 82223807).

Матеріал по темі: «Обвинувальний вирок суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах»

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Доцільність оскарження наказу про проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

У випадку протиправності дій щодо проведення податкової перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

11 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8855/14, адміністративне провадження №К/9901/8957/18 (ЄДРСРУ № 82947463) досліджував питання доцільності оскарження наказу про проведення податкової перевірки.

За положеннями пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Згідно з пунктом 79.1 статті 79 ПК України документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.

Документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки (пункт 79.2 статті 79 ПК України).

Отже, з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Про обґрунтованість такого висновку також свідчить підпункт 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК України, який встановлює, що платник податків має право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Таким чином, Верховний Суд вважає помилковим тлумачення пункту 79.2 статті 79 ПК України як такого, що не містить жодної вимоги про необхідність отримання платником податків наказу про проведення перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце її проведення саме виключно до початку перевірки.

Окрім цього в випадку відмови особи від отримання наказу під розписку, податковий орган зобов'язаний надіслати наказ платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 квітня 2019 року у справі № 815/6063/14, адміністративне провадження №К/9901/27560/18 (ЄДРСРУ № 81046777)).

Як зазначено у пункті 86.1 статті 86 ПК України результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

В акті перевірки зазначаються як факти заниження, так і факти завищення податкових зобов`язань платника (пункт 86.10 статті 86 ПК України).

У свою чергу, положеннями пункту 86.8 статті 86 ПК України передбачено, що податкове повідомлення-рішення приймається керівником контролюючого органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень (за результатами фактичної перевірки - з дня реєстрації (надходження) акта такої перевірки до контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків), а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.

(!!!) З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що здійснення перевірки є необхідною передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу відсутня компетенція на прийняття податкового повідомлення-рішення.

Така компетенція не виникає в силу самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для визначення контролюючим органом грошових зобов`язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення у зв`язку з допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Отже, нормами ПК України з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів встановлені умови та порядок проведення перевірок. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від  27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа №1570/7146/12), від 20 грудня 2018 року (справа № 815/1851/15).

ВИСНОВОК: Таким чином, у випадку протиправності дій щодо проведення перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 02.05.2018 р. у справі № 804/3006/17; від 05.05.2018 р. № 810/3188/17; від 18.04.2018 р. № 804/2230/15.

Матеріал по темі: «Вручення наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Податкова «солянка»: штраф, пропуск строків, судовий збір, надмірний формалізм, акт перевірки та ін.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова «солянка»: штраф, пропуск процесуальних строків, судовий збір, надмірний формалізм, акт податкової перевірки та ін.

Верховний суд зазначає, що у разі коли фізична особа - суб`єкт малого підприємництва здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, нею придбавається одне свідоцтво і сплачується один податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року у справі № 810/6839/13-а, адміністративне провадження №К/9901/5533/18 (ЄДРСРУ № 82898660)).

Матеріал по темі: «Правові підстави для анулювання реєстрації статусу платника єдиного податку»

Граничні строки застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до платників податків відповідають строкам давності для нарахування податкових зобов`язань, визначеним статтею 102 Податкового кодексу України, тобто штрафні санкції можуть бути застосовані в межах 1095 днів.  Крім того, необхідно зазначити, що перебіг строку в 1095 днів, визначеного статтею 102 Податкового кодексу України, починається з дня, що настає за останнім днем граничного строку сплати грошових зобов`язань (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 липня 2019 року у справі №820/11541/13-а, адміністративне провадження №К/9901/4268/18 (ЄДРСРУ № 82857610).

Матеріал по темі: «Податкові спори: нарахування пені поза межами 1095 днів»

Посилання податкового органу, як на підставу поважності причин пропуску строку, на розміщення структурних підрозділів державного органу в різних приміщеннях, обґрунтовано визнано судами неповажними, оскільки такі обставини не можуть бути підставою, яка з об`єктивних та непереборних причин  зумовлює наявність у податкового органу права на порушення вимог чинного процесуального законодавства щодо строків звернення до суду(Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 липня 2019 року у справі № 826/9410/17, адміністративне провадження №К/9901/41380/18 (ЄДРСРУ № 82857406)).

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору»

Якщо у справі відсутній основний доказ, який визначає склад податкових правопорушень покладених в основу прийняття спірних рішень - акт перевірки, то це свідчить про те, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не досліджував документ, який підтверджує наявність порушення вимог податкового,  валютного та  іншого  законодавства, контроль  за  дотриманням  якого  покладено  на  органи  державної податкової служби (  Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 липня 2019 року у справі № 819/2737/13, адміністративне провадження №К/9901/5607/18 (ЄДРСРУ № 82758943)).

Матеріал по темі: «Акт податкової перевірки не оскаржується в судовому порядку»

Верховний Суд звертає увагу, що повернення скарги на підставі підпункту 15.5 пункту 1 Перехідних положень КАС України не є таким, що унеможливлює повторне звернення до суду. Щодо поважності цієї обставини, як причини пропуску строку, то випадки подання апеляційних скарг безпосередньо до суду апеляційної інстанції замість суду першої інстанції були непоодинокими (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 липня 2019 року у справі № 1140/3385/18, адміністративне провадження №К/9901/15004/19 (ЄДРСРУ № 82791998)).

Матеріал по темі: «Подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції»

Заявлені до адміністративного суду вимоги про скасування рішень відповідача-суб`єкта владних повноважень, безпосереднім наслідком яких є зміна складу майна позивача, є майновими (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05 липня 2019 року у справі № 826/17147/18, адміністративне провадження №К/9901/5139/19 (ЄДРСРУ № 82857400)).

Матеріал по темі: «Податковий орган починає та (не) виграє…»

Текст скопирован с сайта https://alibi.dp.ua

Теги: штраф, пропуск строків, судовий збір, надмірний формалізм, акт податкової перевірки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий збір: реквізити платіжки та надсилання її копії сторонам процесу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надсилання квитанції судового збору іншим учасникам судового провадження.

20 червня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/588/18 (ЄДРСРУ № 82498791) досліджував питання обов’язковості надсилання квитанції судового збору іншим учасникам судового провадження.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір.

Згідно ч. 1 ст. 1 Закону "Про судовий збір", судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Приписами частин 1, 2 ст.9 Закону № 3674 – VI судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Постановою Правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004 затверджена Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі - Інструкція), якою встановлені загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Нормами Інструкції встановлені вимоги щодо заповнення розрахункових документів.

Відповідно до пункту 3.1. Інструкції платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 7 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

З додатку 2 до Інструкції вбачається, що одним із реквізитів платіжного доручення є "Призначення платежу", який заповнюється з урахуванням вимог, установлених главою 3 Інструкції.

Пунктом 3.8. Інструкції визначено, що реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу".

Платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви, скарги) мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується судовим збором.

Необхідними реквізитами ідентифікації позовної заяви (заяви, скарги), а у випадку  апеляційної скарги є, зокрема, номер справи у межах якої подається відповідна апеляційна скарга та дата судового рішення, яке оскаржується.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом постанові по справі від 31.05.2018 року у справі № 922/496/17 (ЄДРСРУ № 74508787) та №905/1057/18 від 16 січня 2019 року (ЄДРСРУ № 79250066).

В той же час надання доказів надсилання (з описом вкладення) учасникам справи документу про сплату судового збору, нормами зокрема Господарського процесуального кодексу України не передбачено, а їх не надання не може бути підставою для повернення судом скарги заявнику, так як відсутність у іншого учасника справи доказів сплати судового збору заявником апеляційної скарги не впливає на вирішення спору по суті.

Аналогічну правову позицію викладено постановах Верховного Суду від 17.09.2018 у справі №927/95/18, та від 08.10.2018 у справі №927/626/17 та підтримано 20 червня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/588/18, де для запобігання надмірного формалізму  конкретизовано, що суд не позбавлений права зобов'язати сторону виконати вимоги ст. 259 ГПК України, зокрема, надіслати іншим учасникам справи копії доданих до апеляційної скарги документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення, а у випадку невиконання таких вимог суду - застосувати заходи процесуального примусу, які наведені у ст.ст. 131-135 ГПК України.

Матеріал по темі: «Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору»

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Характеристика та класифікація товару згідно УКТ ЗЕД

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначальними для класифікації товару відповідно до УКТ ЗЕД є саме його характеристики.

20 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7208/16, адміністративне провадження №К/9901/42880/18 (ЄДРСРУ № 82499214) досліджував питання щодо класифікації товару згідно Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД).

Згідно з частиною першою статті 67 Митного кодексу України Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД) складається на основі Гармонізованої системи опису та кодування товарів та затверджується законом про Митний тариф України.

В УКТ ЗЕД товари систематизовано за розділами, групами, товарними позиціями, товарними підпозиціями, найменування і цифрові коди яких уніфіковано з Гармонізованою системою опису та кодування товарів. Для докладнішої товарної класифікації використовується сьомий, восьмий, дев`ятий та десятий знаки цифрового коду (частина друга статті 67 Митного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 69 Митного кодексу України товари при їх декларуванні підлягають класифікації, тобто у відношенні товарів визначаються коди відповідно до класифікаційних групувань, зазначених в УКТ ЗЕД.

Частиною другою статті 69 Митного кодексу України визначено, що органи доходів і зборів здійснюють контроль правильності класифікації товарів, поданих до митного оформлення, згідно з УКТ ЗЕД.

У разі виявлення під час митного оформлення товарів або після нього порушення правил класифікації товарів орган доходів і зборів має право самостійно класифікувати такі товари (частина четверта статті 69 Митного кодексу України).

Згідно з частиною п`ятою статті 69 Митного кодексу України під складним випадком класифікації товару розуміється випадок, коли у процесі контролю правильності заявленого декларантом або уповноваженою ним особою коду товару виникають суперечності щодо тлумачення положень УКТ ЗЕД, вирішення яких потребує додаткової інформації, спеціальних знань, проведення досліджень тощо.

ВАЖЛИВО: Аналіз змісту вищенаведених норм свідчить про те, що класифікацію товарів за  УКТ ЗЕД здійснює особа, яка подає митну декларацію. У свою чергу, орган доходів і зборів здійснює контроль за такою класифікацією і може самостійно визначити код задекларованого товару лише в тому разі, коли виявить порушення правил класифікації з боку декларанта. Повноваження органу доходів і зборів щодо самостійного визначення коду товару не є дискреційними та обумовлені виключно наявністю порушення правил класифікації з боку декларанта.

Для цілей митного оформлення класифікація товарів, наданих до митного оформлення, здійснюється згідно з вимогами УКТ ЗЕД - товарної номенклатури Митного тарифу України, затвердженої Законом України від 19 вересня 2013 року №584-VII «Про Митний тариф України».

Товарна номенклатура Митного тарифу України складається з трьох складових частин - Основних правил інтерпретації класифікації товарів, приміток до розділів та груп та безпосередньо номенклатури товарів (текстовий опис угруповань ТН (розділ, група - два знаки, позиція - чотири знаки, підпозиція - шість знаків, категорія - вісім знаків, підкатегорія десять знаків) та їх цифрове позначення - код товарів).

Згідно з пунктом 1 Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД назви розділів, груп і підгруп наводяться лише для зручності користування УКТ ЗЕД; для юридичних цілей класифікація товарів в УКТ ЗЕД здійснюється виходячи з назв товарних позицій.

Відповідно до пункту 6 Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД для юридичних цілей класифікація товарів у товарних підпозиціях, категоріях і підкатегоріях здійснюється відповідно до назви останніх, а також приміток, які їх стосуються, з урахуванням певних застережень, положень вищенаведених правил за умови, що порівнювати можна лише назви одного рівня деталізації.

Пунктом 2 (b) Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД встановлено, що класифікація товару, що складається більше ніж з одного матеріалу чи речовини, здійснюється відповідно до вимог правила 3.

За правилом 3 (а) у разі коли згідно з правилом 2 (b) або з будь-яких інших причин товар на перший погляд (ргіmа fасіе) можна віднести до двох чи більше товарних позицій, його класифікація здійснюється таким чином: перевага надається тій товарній позиції, в якій товар описується конкретніше порівняно з товарними позиціями, де дається більш загальний його опис. Проте в разі коли кожна з двох або більше товарних позицій стосується лише частини матеріалів чи речовин, що входять до складу суміші чи багатокомпонентного товару, або лише частини товарів, що надходять у продаж у наборі для роздрібної торгівлі, такі товарні позиції вважаються рівнозначними щодо цього товару, навіть якщо в одній з них подається повніший або точніший опис цього товару.

Відповідно до правила З (b) у разі коли згідно з правилом 2 (b) або з будь-яких інших причин товар на перший погляд (ргіmа fасіе) можна віднести до двох чи більше товарних позицій, його класифікація здійснюється таким чином: суміші, багатокомпонентні товари, які складаються з різних матеріалів або вироблені з різних компонентів, товари, що надходять у продаж у наборах для роздрібної торгівлі, класифікація яких не може здійснюватися згідно з правилом 3 (а), повинні класифікуватися за тим матеріалом чи компонентом, який визначає основні властивості цих товарів, за умови, що цей критерій можна застосувати.

Необхідно відмітити, що під складним випадком класифікації товару розуміється випадок, коли у процесі контролю правильності заявленого декларантом або уповноваженою ним особою коду товару виникають суперечності щодо тлумачення положень УКТ ЗЕД, вирішення яких потребує додаткової інформації, спеціальних знань, проведення досліджень тощо.

Штрафи та інші санкції за несплату митних платежів та за інші порушення, виявлені у зв'язку з неправильною класифікацією товарів, застосовуються органами доходів і зборів виключно у разі, якщо прийняте органом доходів і зборів рішення про класифікацію цих товарів у складному випадку було прийнято на підставі поданих заявником недостовірних документів, наданої ним недостовірної інформації та/або внаслідок ненадання заявником всієї наявної у нього інформації, необхідної для прийняття зазначеного рішення, що суттєво вплинуло на характер цього рішення.

Рішення органів доходів і зборів щодо класифікації товарів для митних цілей є обов'язковими. Такі рішення оприлюднюються у встановленому законодавством порядку. У разі незгоди з рішенням органу доходів і зборів щодо класифікації товару декларант або уповноважена ним особа має право оскаржити це рішення до органу вищого рівня відповідно до глави 4 цього Кодексу або до суду.

Висновки інших органів, установ та організацій щодо визначення кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД при митному оформленні мають інформаційний або довідковий характер.

За приписами пункту 3 частини третьої статті 345 Митного кодексу України органи доходів і зборів мають право здійснювати митний контроль шляхом проведення документальних виїзних (планових або позапланових) та документальних невиїзних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, зокрема, щодо правильності класифікації згідно з УКТЗЕД товарів, щодо яких проведено митне оформлення.

Згідно зі статтею 351 Митного кодексу України предметом документальних невиїзних перевірок є дані про своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати митних платежів при переміщенні товарів через митний кордон України підприємствами, а також при переміщенні товарів через митний кордон України громадянами з поданням митної декларації, передбаченої законодавством України для підприємств. Документальна невиїзна перевірка проводиться у разі надходження від уповноважених органів іноземних держав документально підтвердженої інформації про непідтвердження автентичності поданих митному органові документів щодо товарів, митне оформлення яких завершено, недостовірність відомостей, що в них містяться, а також запитів стосовно надання інформації про зовнішньоекономічні операції, які здійснювалися за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності резидентів України.

Аналіз наведених норм свідчить про можливість митного контролю після завершення митного оформлення лише за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України.

Судова практика вказує, що відповідачем фактично не буде доведено правомірність своїх дій щодо самостійного визначення коду товару, зокрема у випадку не проведення жодного експертного дослідження.

Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, в постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 814/1256/17 (адміністративне провадження №К/9901/841/18), від 20 березня 2018 року у справі №814/978/17 (адміністративне провадження №К/9901/5649/17), від 03 травня 2018 року у справі №П/811/849/17 (адміністративне провадження №К/9901/11284/18), від 07 серпня 2018 року у справі №808/2133/17 (адміністративне провадження №К/9901/36140/18).

ВИСНОВОК: При віднесенні товару до тієї чи іншої товарної підкатегорії слід виходити з більш конкретного опису товару, тобто саме характеристики товару є визначальними для класифікації товару відповідно до УКТ ЗЕД.

Матеріал по темі: «Зміна коду товару за ініціативою фіскального органу»

Теги: митниця, УКТ ЗЕД, зміна коду товару, переміщення товарів через митний кордон, митні декларації, митна вартість товарів, встановлення митної вартості, імпорт, митний режим, метод, судова практика, Адвокат Морозов