04/05/2019

Позбавлення батьківських прав: судова практика Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позбавлення батьківських прав, як крайній захід впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків.

25 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 296/7848/16-ц,  провадження № 61-43695 св18 (ЄДРСРУ № 81436601) досліджував питання практичного застосування відповідної правової норми стосовно позбавлення батьківських прав.

Згідно зі статями 18, 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про  права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Статтею 27 Конвенції, передбачено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 5 Сімейного кодексу України (далі - СК України) держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально й морально заохочує, підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

Статтею 7 СК України передбачено, що жінка та чоловік мають рівні права та обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (частина перша статті 151 СК України).

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь в її вихованні та має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. (стаття 153, частини перша-третя статті 157 СК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Аналогічні положення щодо виховання дітей та спілкування з їх батьками містяться у розділах 8, 11, 12, 15 Закону України «Про охорону дитинства».

Сімейним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для позбавлення батьків батьківських прав щодо дітей.

Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини й протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

ВИСНОВОК: Ухилення від виконання своїх обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Більше того, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року по справі № 631/2406/15-ц, провадження № 61-36905св18 (ЄДРСРУ № 80487429).




P.s. 26 грудня 2018 року Верховний Суд у справі № 404/6391/16-ц, провадження № 61-40224св18 (ЄДРСРУ № 78979013) дійшов переконання, що факт тримання відповідача під вартою у кримінальному провадженні свідчать про існування об'єктивних перешкод для реалізації відповідачем його батьківських обов'язків, що спричинило неналежне піклування про дитину з підстав, що не залежать від відповідача.






Теги: позбавлення батьківських прав, крайній захід впливу,  не виконують батьківських обов'язків, судова практика, Адвокат Морозов


Зміна цільового призначення земельної ділянки з правовим режимом земель оборони

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна цільового призначення земельної ділянки при переході права власності на об’єкт нерухомості на земельній ділянці, що має правовий режим земель оборони.

25 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/31904/15 (ЄДРСРУ № 81435298) та  справі № 909/436/17 (ЄДРСРУ № 81435201) досліджував питання, щодо зміни цільового призначення земельної ділянки.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (абз. 1 ч.1 ст. 116 цього ж Кодексу)

Згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України у вказаній редакції сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини 1 статті 123 названого Кодексу надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі надання земельної ділянки зі зміною її цільового призначення та формування нової земельної ділянки.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України (ч.4 цієї ж статті).

Стаття 124 Земельного кодексу України у вказаній вище редакції визначає, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Частина друга статті 134 ЗК України визначає, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб (п.1).

(!!!) Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Матеріал по темі: «Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»

Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює у спірних правовідносинах із даної справи зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації набутих у власність об'єктів нерухомості, розташованих на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Особливістю подання позову в порядку ст.391 ЦК України є те, що позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 квітня 2019 року по справі № 914/814/16 (ЄДРСРУ № 81435221).

Отже, набуття юридичною особою права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу набуття військового майна у спірних правовідносинах із даної справи відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.


Аналогічну правову позицію викладено постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 зі справи № 910/18560/16.




Теги: зміна цільового призначення земельної ділянки,  правовий режим, землі оборони, перехід права власності, судова практика, Адвокат Морозов

01/05/2019

Банкрутство, як підстава для звільнення від сплати судового збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перебування боржника в процедурі банкрутства не є безумовною підставою для звільнення від сплати судового збору.

24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0440/4880/18, адміністративне провадження №К/9901/4468/19 (ЄДРСРУ № 81431437) досліджував питання щодо підстав звільнення від сплати судового збору.

Вимоги до позовної заяви встановлено статтею 160 КАС України, а перелік документів, що додаються до позовної заяви, - статтею 161 КАС України, згідно із частиною 3 якої до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно із частинами 1 та 2 статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, в якій зазначає недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).

Позовна заява повертається позивачеві, якщо він не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк (пункт 1 частини 4 статті 169 КАС України).

Водночас правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон №3674, згідно із підпунктом 1 пункту 3 частини 2 статті 4 якого за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру, який подано юридичною особою судовий збір становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 8 Закону №3674, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, за певних умов. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Аналогічні положення закріплено й в частині 1 статті 133 КАС України.

(!!!) Наведені положення процесуального закону дають підстави для висновку, що звільнення від сплати судового збору, його відстрочення чи розстрочення є правом, а не обов'язком суду, при цьому суд, вирішуючи це питання, враховує майновий стан сторони.

В рішенні Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 у справі "Креуз проти Польщі" зазначено, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв`язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією, викладеною в Постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 904/9117/17.

Однак визначення майнового стану сторони є оціночним та залежить від доказів, якими обґрунтовується рівень її майнового стану. Якщо залежно від рівня майнового стану сторона позбавлена можливості сплатити судовий збір, то такі обставини є підставою на відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати.

Разом з тим, особа, що порушує питання саме про звільнення від сплати судового збору, повинна навести обґрунтування обставин (з наданням на їх підтвердження доказів), які свідчать про неможливість здійснення оплати цього збору як станом на момент звернення до суду, так і до закінчення розгляду справи, ухвалення судового рішення по суті вимог заяви, скарги.

Проте, Товариством лише зазначено в заявленому клопотанні про те, що його визнано банкрутом, й не надано жодних доказів, які б свідчили про відсутність у нього коштів для сплати судового збору.

Водночас відповідно до частини 8 статті 41 Закону №2343 кошти, які надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок боржника. З основного рахунка здійснюються виплати кредиторам у порядку черговості, визначеному цим Законом. З основного рахунка банкрута проводяться виплати кредиторам, виплати поточних платежів та витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.

За приписами норм Закону №2343 до витрат ліквідатора в ліквідаційній процедурі відносяться, зокрема, витрати по сплаті судового збору.

Статтею 115 Закону №2343 врегульовано питання винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) й за змістом її частини 4 витрати арбітражного керуючого, пов'язані з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство, відшкодовуються в порядку, передбаченому цим Законом, крім витрат на страхування його відповідальності за заподіяння шкоди внаслідок неумисних дій або помилки під час виконання повноважень розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора, а також витрат, здійснення яких безпосередньо не пов'язане з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство, і витрат, пов'язаних з виконанням таких повноважень у частині, в якій зазначені витрати, що перевищують регульовані державою ціни (тарифи) на відповідні товари, роботи, послуги чи ринкові ціни на день здійснення відповідних витрат або замовлення (придбання) товарів, робіт, послуг.

Згідно із частинами 5 та 6 статті 115 Закону №2343 сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв'язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника. Кредитори можуть створювати фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого. Формування фонду та порядок використання його коштів визначаються рішенням комітету кредиторів та затверджуються ухвалою господарського суду.

Окремо необхідно відмітити, що 19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3788/18 (ЄДРСРУ № 80580169) дійшов висновку, що саме суд повинен перевірити, що платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, які додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містять відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.

ВИСНОВОК: Отже, виходячи з аналізу наведених норм, саме лише перебування боржника в процедурі банкрутства не є безумовною підставою для звільнення від сплати судового збору, оскільки право на доступ до суду не є абсолютним, а вимога процесуального закону про сплату судового збору не може вважатися обмеженням права доступу до суду.







ТЕГИ: судовий збір, судебный сбор, звільнення від сплати судового збору, відстрочення, розстрочення, зменшення, закон про судовий збір, пільги при сплаті, майновий стан сторони, судова практика, Адвокат Морозов


29/04/2019

Кредит – нота. Credit Note

Адвокат Морозов (судовий захист)

Кредит – нота. Credit Note 

Виходячи з міжнародної практики розрахунків між суб'єктами господарювання, під кредит-нотою розуміється розрахунковий документ чи повідомлення, яке посилається однією зі сторін, що знаходяться в розрахункових відносинах, іншій стороні, про запис у кредит рахунка останньої визначеної суми, через настання якої-небудь обставини, що створила в іншої сторони право вимоги цієї суми. Тобто за допомогою кредит-ноти продавець товарів (робіт, послуг) повідомляє покупця про зміни умов договору щодо компенсації вартості товарів (робіт, послуг). Зміна вартості товарів (робіт, послуг) у разі отримання кредит-ноти в податковому обліку відображається в залежності від умов договору та умов зміни вартості товарів (робіт, послуг), передбачених у кредит-ноті (лист ДФС України від 17.07.2015 р. № 14996/6/99-99-19-02-02-15).

Згідно з п.п 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 Кодексу об’єктом оподаткування податком на прибуток є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

Кодексом не передбачено коригування фінансового результату до оподаткування на різниці по операціях отримання кредит-ноти від постачальника нерезидента. Отже такі операції відображаються відповідно до правил бухгалтерського обліку (Лист ДФС від 03.03.2017 №4493/6/99-99-15-02-02-15).

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі Закон № 996).

Частинами першою та другою ст. 9 Закону № 996 встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що фіксують факт здійснення господарської операції.

Таким чином, враховуючи, що всі знижки (бонуси), отримані позивачем у зв’язку з браком товару, на підставі Credit Note під час виконання контрактів були використані позивачем в якості оплати вартості майбутніх поставок товарів вищезазначеними компаніями, у позивача були відсутні підстави для обліку таких знижок у теперішньому часі при формуванні ціни собівартості.

З огляду на викладене та враховуючи, що отримані від компаній-нерезидентів Credit Note  були використані позивачем виключно з метою зменшення власної кредиторської заборгованості перед вищезазначеними компаніями, такі знижки не можуть вважатися доходом (18 березня 2019 р. Херсонський окружний адміністративний суд, справа № 540/2267/18 (ЄДРСРУ № 80796154).

Згідно з п.п.14.1.108 п.14.1 ст.14 Кодексу маркетингові послуги (маркетинг) - послуги, що забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчання ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг), політики цін, організації та управлінні руху продукції (робіт, послуг) до споживача та після продажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків.

До маркетингових послуг належать, у тому числі послуги з розміщення продукції платника податку в місцях продажу, послуги з вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту, внесення продукції (робіт, послуг) платника податку до інформаційних баз продажу, послуги зі збору та розповсюдження інформації про продукцію (роботи, послуги).

Методом просування товарів постачальника на ринку є сплата мотиваційних виплат (премій, бонусів, інших заохочень) на користь третіх осіб (організацій, які придбавають товари у постачальника та здійснюють їх збут (дистриб'ютори).

Такі виплати є винагородою за досягнення певних економічних показників третіми особами (дистриб'юторами) у межах своєї основної діяльності. Досягнення таких показників обґрунтовано сприяє пожвавленню збуту товарів постачальника, стимулює просування товарів у каналах дистрибуції. Такі мотиваційні виплати включаються до витрат на збут.

Мотиваційні виплати можуть включати таке: премія (бонус) за дострокову сплату дебіторської заборгованості, за виконання плану закупівель товарів постачальника, за точність закупівельних прогнозів, за дотримання певного асортименту товарів при закупівлі.

Оскільки мотиваційні виплати спрямовуються на стимулювання збуту продукції (робіт, послуг), такі витрати можуть бути віднесені до маркетингових послуг.

Згідно зі ст. 134 ПК України, об'єктом оподаткування є: прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі ст.ст. 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі ст.ст. 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених ст. 152 цього Кодексу; дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню згідно зі ст. 160 цього Кодексу, з джерелом походження з України.

У міжнародній практиці розрахунків між суб'єктами господарювання під кредит-нотою розуміється розрахунковий документ, повідомлення, що направляється однією зі сторін, що знаходяться в розрахункових відносинах, іншій стороні, про запис у кредит рахунку останньої визначеної суми, через настання якої-небудь обставини, що створила у іншої сторони право вимоги цієї суми.

Тобто, за допомогою кредит-ноти продавець товарів (робіт, послуг) повідомляє покупця про зміни умов договору щодо компенсації вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п. 140.2 ст. 140 ПК України, у разі якщо після продажу товарів, виконання робіт, надання послуг здійснюється будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, в тому числі перерахунок у випадках повернення проданих товарів чи права власності на такі товари (результати робіт, послуг) продавцю, платник податку - продавець та платник податку - покупець здійснюють відповідний перерахунок доходів або витрат (балансової вартості основних засобів) у звітному періоді, в якому сталася така зміна суми компенсації.

Згідно з викладеною нормою, продавець здійснює перерахунок доходів, а покупець здійснює перерахунок витрат.

Витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності та інших витрат. Витрати ж операційної діяльності, серед іншого, включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Зокрема, відповідно до п. 138.1 ст. 138 ПК України, витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з п.п. 138.4, 138.6-138.9, пп. 138.10.2-138.10.4 п. 138.10, п. 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з п. 138.5, пп. 138.10.5, 138.10.6 п. 138.10, п.п. 138.11, 138.12 цієї статті, п. 140.1 ст. 140 і ст. 141 цього Кодексу.

Відповідно до п.185.1 ст.185 ПК України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів( послуг), місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст.186 цього Кодексу.

За таких обставин у платника податків при отриманні мотиваційних виплат (бонусів) від продавців-нерезидентів у зв'язку з досягненням певних обсягів постачання товарів, придбаних у вказаних продавців, виникають податкові зобов'язання з ПДВ на суму отриманих мотиваційних виплат (бонусів). При цьому при отриманні від продавців товару винагород в грошовій формі (бонусу) у зв'язку із досягненням відповідних показників, зокрема здійснення закупівлі товарів необхідного обсягу у постачальників, відсутність простроченої заборгованості у позивача, як покупця товарів виникають податкові зобов'язання з ПДВ на суму отриманої винагороди (бонусу). Базою оподаткування, відповідно до п.188.1 ст.188 ПК України у даному випадку є сума отриманої винагороди (бонусів). (03 квітня 2018 року Київський апеляційний адміністративний суд  по справі № 826/7674/17 (ЄДРСРУ № 73257033)).

(!!!) Між тим, додаткова бонусна винагорода, премія або знижка на вартість товару, надана продавцем покупцеві відповідно до умов угоди про купівлю-продаж (чи окремої згоди сторін), або для зацікавлення (винагороди) постійних покупців у подальшій співпраці, не може розцінюватись як послуга в сфері маркетингу, відтак, нарахування податкових зобов'язань з ПДВ за бонусами є безпідставним (Позиція викладена в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29.11.2016 по справі №К/800/34945/15).

Щодо податкових наслідків з ПДВ за операцією з отримання покупцем-резидентом від продавця-нерезидента кредит-ноти, яка зменшує суму зобов’язання такого покупця за поставлений (раніше ввезений на митну територію України) товар, то відповідно до листа ДФС від 15.11.2017 № 2618/6/99-99-15-02-02-15/ІПК, вбачається, що  при ввезенні товарів на митну територію України податкові зобов’язання з ПДВ формуються на дату подання митної декларації для митного оформлення, а підставою для віднесення сум податку до податкового кредиту є належним чином оформлена митна декларація, яка підтверджує сплату податку, у разі, якщо внаслідок отримання кредит-ноти митна вартість ввезених товарів не змінюється (зміни до митної декларації не вносяться), податкові наслідки з ПДВ не виникають.


Теги: кредит нота,  Credit Note, бонусна винагорода, премія, знижка на вартість товару, судова практика, Адвокат Морозов


27/04/2019

Розірвання договору про визнання електронних документів: підміна понять

Адвокат Морозов (судовий захист)

«Зміна місця реєстрації юридичної особи» та «відсутність юридичної особи за зареєстрованою адресою» підміна понять  у податкових спорах.

23 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/5001/16, адміністративне провадження №К/9901/36569/18 (ЄДРСРУ № 81366042) досліджував питання щодо розірвання договору про визнання електронних документів з підстав зміни місця реєстрації особи, а по факту на підставі довідки про відсутність юридичної особи за зареєстрованою адресою.

Положення пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України серед іншого визначають порядок складення, надання та реєстрацію податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних. Так, абзацом першим цього пункту встановлено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.

Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня (абзац 5 пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України).

Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних встановлюється Кабінетом Міністрів України. Покупець має право звіряти дані отриманої податкової накладної на відповідність із даними Єдиного реєстру податкових накладних (абзац 20 пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року № 1246 затверджено Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних, який визначає механізм внесення відомостей, що містяться у податковій накладній та/або розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до неї, до Єдиного реєстру податкових накладних.

Пунктом 5 цього Порядку визначено, що податкова накладна та/або розрахунок коригування приймаються до Реєстру у разі дотримання вимог, установлених пунктом 192.1 статті 192, пунктами 200-1.3, 200-1.9 статті 200-1 та пунктами 201.1, 201.10 і 201.16 статті 201 Кодексу, а також з урахуванням Законів України "Про електронний цифровий підпис", «Про електронні документи та електронний документообіг" та Порядку обміну електронними документами з контролюючими органами, затвердженого в установленому порядку.

Положення Інструкції з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 10 квітня 2008 року №233 (далі - Інструкція №233) визначають загальні принципи    організації інформаційного обміну під час подання платниками податків податкової  звітності до органів державної податкової служби України в електронній формі із  використанням електронного цифрового підпису.

Інструкцією затверджено текст Примірного договору про визнання електронних документів. Згідно до розділу 6 Примірного договору орган ДПС має право розірвати Договір в односторонньому порядку у випадку ненадання платником податків нового посиленого сертифіката (сертифікатів) відкритого ключа замість скасованих або в разі зміни платником місця реєстрації. У разі припинення дії Договору надісланий платником податків податковий документ в електронному вигляді не приймається.

(!!!) Укладений між сторонами договір про визнання електронних документів є адміністративним договором, істотні умови якого визначаються зокрема положеннями цивільного законодавства.

Відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, адміністративний договір може бути розірвано або за згодою сторін, або за рішенням суду, або у випадках, встановлених у самому договорі.
В даному випадку договір про визнання електронних документів розірвано відповідачем в односторонньому порядку.

При цьому, відповідач керувався приписами пункту 4 розділу 6 вказаного договору, згідно з яким орган ДПС має право розірвати договір в односторонньому порядку в разі зміни платником місця реєстрації.

Відповідно до пункту 45.2 статті 45 Податкового кодексу України, податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Частиною 1 статті 16, частинами 1, 3 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

ВАЖЛИВО: Отже,  єдиним належним доказом зміни юридичною особою місцезнаходження є дані з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

В той же час, суди попередніх інстанцій установили, що рішення про розірвання в односторонньому порядку договору прийняте на підставі довідки про встановлення місцезнаходження підприємства з позначкою "Місцезнаходження юридичної особи не встановлено" від оперативного управління ОДПІ.

Однак з витягу та інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на дату розірвання договору про визнання електронних документів вбачається, що ТОВ зареєстроване.

Обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що «зміна місця реєстрації юридичної особи» та «відсутність юридичної особи за зареєстрованою адресою» є різними за змістом поняттями.

ВИСНОВОК: Відсутність даних про зміну місця реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців у спірний період свідчить про безпідставність дій податкового органу щодо розірвання договору в односторонньому порядку.







Теги: зміна місця реєстрації, юридична особа, відсутність юридичної особи, зареєстрована адреса, юридична адреса, ЄДРПОУ, договір про визнання електронних документів,  судова практика, Адвокат Морозов

24/04/2019

Підсудність спору під час виконання зведеного виконавчого провадження


Підсудність спору під час виконання зведеного виконавчого провадження у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

19 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/530/17 (ЄДРСРУ № 81304428) досліджував питання щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист, яка охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №18-рп/2012).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України "Про виконавче провадження".

Частиною 1 статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим  Законом  та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 339 та частини 1 статті 340 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

У частині 1 статті 447 та частині 1 статті 448 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

ВАЖЛИВО:  Зазначеними нормами ГПК України, ЦПК України і Закону України "Про виконавче провадження" не урегульовано порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень при вчиненні дій у зведеному виконавчому провадженні.

Відповідно до частини 1 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про виконавче провадження" виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.

Отже, при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких указані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження вимагається наявність підстав для завершення виконавчого провадження, а таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову.

(!!!) Водночас цим законом не передбачено порядку розгляду скарг щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Разом з тим за зведеним виконавчим провадженням виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені.

Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження не визначено, а тому учасники виконавчого провадження оскаржують одні й ті самі рішення, дії чи бездіяльність державної виконавчої служби в судах різних юрисдикцій.

У статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця.


Так, згідно з частиною 1 статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

У частині 5 статті 287 КАС України передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Тобто частина 5 статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції.

Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, у такому випадку застосовується частина перша статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Згідно з частиною 2 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Колегія суддів зауважує, що наведена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 14.03.2018 у справі № 660/612/16-ц, від 06.06.2018 у справі №921/16/14-г/15 та від 06.06.2018 у справі №127/9870/16-ц.

ВИСНОВОК: Верховний Суд дійшов висновку про необхідність оскарження у порядку адміністративного судочинства рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час здійснення зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.






Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

23/04/2019

Співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця

Адвокат Морозов (судовий захист)

Співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.

03 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 753/16525/16-ц, провадження № 14-574цс18 (ЄДРСРУ № 81203066) визначила співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.

Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

ВИСНОВОК:  Наявність у фізичної особи статусу суб'єкта господарювання не означає, що усі правовідносини за її участю є господарськими.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати  Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/16713/15 та від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17



P.s. Окрім того слід враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 52 ЦКУ фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Так, 16 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 320/9471/15-ц, провадження № 61-18132св18 (ЄДРСРУ № 75945771) досліджував питання відповідальності фізичної особи – підприємця по зобов’язанням з підстав припинення цього статусу: ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 04.12.2013 у справі №6-125цс13, від 09.08.2017 у справі №915/1056/16, від 9 серпня 2017 року у справі № 3-788гс17, постанові Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 12-113гс18.








ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов