Позов про визнання іпотеки недійсною з підстав порушення прав дитини

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перспектива позовних вимог батьків неповнолітньої дитини щодо визнання іпотеки недійсною з підстав порушення майнових прав останньої.

26 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 331/3496/16-ц, провадження № 61-18760св18 (ЄДРСРУ № 76812049) досліджував питання позовних вимог батьків неповнолітньої дитини про визнання іпотеки недійсною з підстав порушення майнових прав останньої.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, що вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду України: від 16 вересня 2015 року № 6-392цс15, від 30 вересня 2015 року № 6-384цс15, від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15, від 20 січня 2016 року № 6-1560цс15, в яких були встановлені подібні правовідносини та постановах Верховного суду у складі колегії суддів судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 681/1855/15-ц, провадження № 61-13987св18 (ЄДРСРУ № 74777467), від 11 квітня 2018 року у справі № 509/4210/16-ц, провадження № 61-12803св18 (ЄДРСРУ № 73565589) та ін.

Також, в постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 зроблено висновок, що при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Аналогічний висновок міститься у Постанові Верховного суду від 19 вересня 2018 року у справі № 756/3020/16-ц, провадження № 61-23392св18 (ЄДРСРУ № 76566408)

В рамках цієї справи суд першої інстанції, на підставі аналізу наданих письмових доказів (іпотечного договору, довідки про склад сім'ї, заяви) встановив, що під час укладання іпотечного договору, з документів, які надав банку відповідач, банк не знав і не міг знати про те, що на іпотечне майно має право неповнолітня дитина. Банк не чинив перешкод іпотекодавцю та його дружині у наданні ними достовірних відомостей про майнові права неповнолітньої дитини.

ВАЖЛИВО: Встановивши, що іпотекодавець надав недостовірні відомості про майнові права неповнолітньої дитини та діяв недобросовісно, суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину.

Окремо, верховний суд вказав, що аналіз частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання: 1) рішення суду, 2) виконавчий напис нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі, на підставі договору купівлі-продажу.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного суду від  19 вересня 2018 року у справі № 760/16985/15-ц,  провадження № 61-19952св18 (ЄДРСРУ № 76673091).

Необхідно також підкреслити, що виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася. З урахуванням наведеного, у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.

Такий висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року, справа № 235/3619/15-ц (провадження № 14-11цс18).

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного суду від 22 серпня 2018 року, справа № 752/18483/15-ц, провадження № 61-16972св18 (ЄДРСРУ № 76441620), від 05 вересня 2018 року у справі № 202/30076/13-ц, провадження № 61-2842св18 (ЄДРСРУ № 76350549) та ін.

(!!!) Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», є способом позасудового звернення стягнення, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Тлумачення статей 328, 392 ЦК України, статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що суд не наділений повноваженням звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Аналогічний висновок зроблений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц.

Таким чином, звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність іпотекодержателя є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

ВИСНОВОК:  по – перше: Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини; по – друге: суд не наділений повноваженням звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Теги:  іпотека, ипотека, признание право собственности, решение суда, визнання іпотеки недійсною, порушення майнових прав дитини, неповнолітня дитина, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу.

20 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12737/17, адміністративне провадження №К/9901/52753/18, К/9901/55836/18 (ЄДРСРУ № 76613948) досліджував питання особливостей державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження державного реєстратора регулюються, зокрема, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Так, відповідно до частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі:

1) документів, що подаються заявником для державної реєстрації;

2) судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, щодо визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу;

3) рішень, прийнятих за результатами оскарження в адміністративному порядку відповідно до статті 34 цього Закону.

Вичерпний перелік підстав для відмови у здійснення державної реєстрації міститься у частині першій статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань». Зокрема, встановлено, що підставами для відмови у державній реєстрації є:

1) документи подано особою, яка не має на це повноважень;

2) у Єдиному державному реєстрі містяться відомості про судове рішення щодо заборони проведення реєстраційної дії;

3) у Єдиному державному реєстрі містяться відомості про судове рішення про арешт корпоративних прав - у разі державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у зв'язку із зміною частки засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи;

3-1) заяву про державну реєстрацію змін до відомостей Єдиного державного реєстру, пов'язаних із зміною засновників (учасників) юридичної особи у зв'язку із зміною частки засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи, подано щодо засновника (учасника), який на момент подання заяви внесений до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці, крім випадку збільшення розміру такої частки;

4) не усунуто підстави для зупинення розгляду документів протягом встановленого строку;

5) документи суперечать вимогам Конституції та законів України;

6) документи суперечать статуту громадського формування;

7) порушено встановлений законом порядок створення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи;

8) невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону;

9) щодо засновника (учасника) юридичної особи, що створюється, проведено державну реєстрацію рішення про припинення юридичної особи в результаті її ліквідації;

10) щодо юридичної особи, стосовно якої подано заяву про державну реєстрацію змін до відомостей Єдиного державного реєстру, пов'язаних із зміною засновників (учасників) юридичної особи, проведено державну реєстрацію рішення про припинення юридичної особи в результаті її ліквідації;

11) документи для державної реєстрації припинення юридичної особи подані: раніше строку, встановленого цим Законом; щодо юридичної особи, що припиняється в результаті її ліквідації та є засновником (учасником) інших юридичних осіб та/або має не закриті відокремлені підрозділи, та/або є засновником третейського суду; в Єдиному державному реєстрі відсутній запис про державну реєстрацію юридичної особи, утвореної шляхом реорганізації в результаті злиття, приєднання або поділу; щодо акціонерного товариства, стосовно якого надійшли відомості про наявність нескасованої реєстрації випуску акцій; щодо юридичної особи - емітента цінних паперів, стосовно якого надійшли відомості про наявність нескасованих випусків цінних паперів; щодо юридичної особи, що ліквідується, стосовно якої надійшли відомості про наявність заборгованості із сплати податків і зборів та/або наявність заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; щодо юридичної особи, що реорганізується, стосовно якої надійшли відомості про наявність заборгованості із сплати податків і зборів та/або наявність заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та відсутній узгоджений план реорганізації юридичної особи; щодо юридичної особи, стосовно якої надійшли відомості про наявність заборгованості із сплати страхових коштів до Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування; щодо юридичної особи, що припиняється в результаті ліквідації, стосовно якої надійшли відомості про відкрите виконавче провадження; щодо юридичної особи, стосовно якої відкрито провадження у справі п ро банкрутство;

12) статут товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю поданий зі змінами, прийнятими без врахування голосів, які припадають на частку померлого учасника товариства.

У свою чергу, відповідно до статті 8 Закону Україну «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» документи, які відповідно до вимог цього Закону подаються (надсилаються поштовим відправленням або електронним документом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою.

Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору поштовим відправленням, справжність підпису заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинна бути нотаріально засвідчена.

Підпис особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), на реєстраційній картці та заяві про втрату (заміну) документів повинен бути засвідчений відповідною посадовою особою в установленому порядку (Постанова ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року у справі № 806/4223/14, адміністративне провадження №К/9901/4827/18 (ЄДРСРУ № 75253712).

ВАЖЛИВО: Системний аналіз викладених правових норм дає підстави дійти до висновку, що законодавством регламентовано перелік підстав для відмови у державній реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, який є виключним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що викладена Верховним Судом у постанові від 27 березня 2018 року у справі № 826/4947/16.

Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи, подаються такі документи: 1) заява про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі; 2) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до Єдиного державного реєстру, крім внесення змін до інформації про кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) юридичної особи, у тому числі, кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) її засновника, якщо засновник - юридична особа, про місцезнаходження та про здійснення зв'язку з юридичною особою; 7) документ про сплату адміністративного збору - у випадках, передбачених статтею 36 цього Закону; 8) установчий документ юридичної особи в новій редакції - у разі внесення змін, що містяться в установчому документі; 10) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про вихід із складу засновників (учасників) та/або заява фізичної особи про вихід із складу засновників (учасників), справжність підпису на якій нотаріально засвідчена, та/або договору, іншого документа про перехід чи передачу частки засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи, та/або рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про примусове виключення із складу засновників (учасників) юридичної особи або ксерокопія свідоцтва про смерть фізичної особи, судове рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою - у разі внесення змін, пов'язаних із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи; 11) заява про обрання юридичною особою спрощеної системи оподаткування та/або реєстраційна заява про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість, та/або заява про включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій за формами, затвердженими відповідно до законодавства, - за бажанням заявника у разі внесення до установчих документів змін, які впливають на систему його оподаткування.

ВАЖЛИВО: Державний реєстратор під час проведення державної реєстрації на підставі перевірки вичерпного переліку документів лише засвідчує факт, тобто виконує функцію легалізації події. Виконання цієї функції не передбачає і не наділяє його повноваженнями перевірки (контролю) документи за іншими критеріями, ніж визначені Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 08 грудня 2015 року у справі № 21-3452а15.

ВИСНОВОК: Отже, зі змісту наведених правових норм вбачається, що внесення відомостей до Єдиного державного реєстру здійснюється державним реєстратор на підставі поданих заявником документів або на підставі визначеного переліку судових рішень, які набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в державному реєстрі, при чому, останній не має повноважень на перевірку та оцінку поданих заявником документів окрім критерію дотримання переліку встановленому у Законі.

P.s. Доречним буде зауважити, що з урахуванням статті 98 ЦК України та з огляду на приписи статей 92, 203, 215, 241 ЦК України рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Таким чином, у разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття.

Проте для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.

Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно (Висновок Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №  908/4550/15 (ЄДРСРУ № 74991657).

Актуальні висновки Верховного суду у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Актуальні висновки Верховного суду у податкових спорах: відсутність трудових ресурсів, недоліки документів, відсутність ТТН, порушення кримінального провадження, угода з прокурором, допит директора, фіктивність ланцюга постачання.

Відсутність у контрагентів позивача матеріальних та трудових ресурсів

Верховний Суд в постанові від 06.02.2018 у справі 804/4940/14 зазначив, що відсутність у контрагентів позивача матеріальних та трудових ресурсів не виключає можливості реального виконання ним господарської операції та не свідчить про одержання необґрунтованої податкової вигоди покупцем, оскільки залучення працівників є можливим за договорами цивільно-правового характеру, аутсорсингу та аутстафінгу (оренда персоналу).

Таких висновків дійшов Верховний Суд і в постанові  від 30.01.2018 р. по справі № 2а/1770/3360/12, від 19 червня 2018 року у справі №826/7704/16 (адміністративне провадження №К/9901/38191/18).

Наявність або відсутність окремих документів, а також недоліки в їх оформленні

Наявність або відсутність окремих документів, а також недоліки в їх оформленні не можуть бути підставою для висновку про відсутність господарських операцій, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі платника у зв'язку з його господарською діяльністю.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року по справі №826/7704/16 (адміністративне провадження №К/9901/38191/18) та від 17 квітня 2018 року по справі №820/475/17 (адміністративне провадження №К/9901/4907/17).

Відсутність ТТН

Товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, тобто товарно-транспортна накладна є доказом, який підтверджує факт надання/отримання транспортних послуг, а не реальність господарської операції у цілому (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року справа №820/477/18, адміністративне провадження №К/9901/55969/18, від 11 вересня 2018 року справа №815/6105/17, адміністративне провадження №К/9901/56987/18, від 11 вересня 2018 року справа №821/995/17, адміністративне провадження №К/9901/54216/18 , від 11 вересня 2018 року справа №823/2247/17, адміністративне провадження №К/9901/56440/18 та ін.).

Факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень

Верховний Суд в постанові від 27 березня 2018 року у справі №816/809/17 (адміністративне провадження №К/9901/1349/170, сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами.

Окрім того, під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства.

Аналогічні висновки містяться і в постановах Верховного Суду України від 05 березня 2012 року у справі №21-421а11 та від 22 вересня 2015 року у справі №810/5645/14 та в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №826/6280/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2848/18, від 06 березня 2018 року у справі №2а-9375/11/1370 (адміністративне провадження №К/9901/5919/18) та від 13 березня 2018 року у справі №826/13582/13-а (адміністративне провадження №К/9901/19905/18).

Факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні

При дослідженні вироків по контрагентам, треба враховувати Постанову ВС від 27 лютого 2018 року у справі  № 802/1853/16-а, адміністративне провадження №К/9901/4639/17, яка чітко встановлює, що сам факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

Аналогічна позиція висловлена у постанові ВС від 7 лютого 2018 року у справі   №813/1766/17, адміністративне провадження №К/9901/3360/17.

Порушення кримінального провадження, допити свідків

Посилання контролюючого органу на кримінальні провадження відкриті за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 205-1 Кримінального кодексу України відносно контрагентів платника податків, обґрунтовано відхилені судом, оскільки вказані докази не містять у собі встановлених обставин, які б свідчили про невиконання контрагентами своїх договірних зобов'язань саме по господарських відносинах з позивачем або обставин, які б свідчили про фіктивність (нереальність) господарських операцій між вказаними суб'єктами господарської діяльності (Постанова Верховного суду від 26.06.2018 р. справа № 808/2360/17).

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 809/1139/17 (адміністративне провадження №К/9901/40809/18). Верховний Суд наголосив та тому, що доводи контролюючого органу щодо посилання на допит особи, який був керівником підприємства та пояснив, що він не має відношення до реєстрації та ведення господарської діяльності ряду підприємств (серед яких і згаданий контрагент позивача), на яких згідно реєстраційних даних він являється посадовою особою (засновником, співзасновником, директором, головним бухгалтером), а також йому невідомі дані підприємства, зокрема і позивача, спростовуються наявними у матеріалах справи копіями первинних документів.

Оскільки доказів, які б свідчили про наявність вироку суду відносно контрагента позивача, який би набрав законної сили, під час розгляду справи, контролюючим органом не було надано, сам по собі факт порушення кримінальної справи щодо посадових осіб контрагента позивача не може слугувати належним доказом фіктивності розглядуваних господарських операцій та не тягне за собою правових наслідків для позивача.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 лютого 2018 року у справі № 826/6280/13-а, адміністративне провадження № К/9901/2848/18, ЄДРСРУ № 72338874.

Порушення податкової дисципліни по ланцюгу постачання

Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагентів за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагентів та злагодженість дій між ними (Постанови Верховного суду від 10 вересня 2018 року справа №826/8016/13-а,адміністративне провадження №К/9901/4058/18, від 10 вересня 2018 року справа №826/25442/15, адміністративне провадження №К/9901/24925/18, від 11 вересня 2018 року у справі №810/2677/17, адміністративне провадження №К/9901/47242/18 та ін.).

Теги: відсутність трудових ресурсів, недоліки документів, відсутність ТТН, порушення кримінального провадження, угода з прокурором, допит директора, фіктивність ланцюга постачання, судова практика, Адвокат Морозов

Іпотека & застава: можливість припинення забезпечувальних зобов’язань

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова (НЕ) можливість припинення забезпечувальних зобов’язань: іпотека, застава.

20 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/11172/15-ц, провадження № 61-37968св18 (ЄДРСРУ № 76615289) досліджував питання припинення забезпечувальних зобов’язань.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Положеннями статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 572 ЦК України, з якою кореспондуються положення статті 1 Закону України «Про заставу», в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Інститут забезпечення виконання зобов'язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання, насамперед інтересів кредитора, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язання.

За змістом частини першої статті 589 ЦК України правовим наслідком невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, є виникнення у заставодержателя права звернення стягнення на предмет застави.

Ураховуючи, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то у кредитора за договором залишається право вимоги до боржника, а боржник не звільняється від обов'язку розрахуватися з кредитором, відповідне право вимоги залишається навіть після спливу строку, встановленого договором для виконання зобов'язання, оскільки боржник може добровільно виконати зобов'язання.

Зазначена правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року № 6-786цс17, від 05 липня 2017 року № 6-1840цс16.

Стосовно строків позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.  За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. 

Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

ВАЖЛИВО: Отже, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

Так само сплив визначеного статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги, а не припинення зобов'язання. 

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі у справі № 522/407/15-ц, провадження № 14-53цс18 (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 569/1548/16-ц, провадження № 61-18754св18 (ЄДРСРУ № 75215479) та колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 квітня 2018 року у справі  №  921/247/17-г/16 (ЄДРСРУ № 73334975)).

Окрім цього сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) само по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 537/6072/16-ц, провадження № 61-35327св18, ЄДРСРУ № 75424387).

ВИСНОВОК: Аксіомою судових рішень вищої судової ланки є те, що зобов'язання припиняється належним виконанням, а отже право вимоги у кредитора залишається навіть після спливу строку, встановленого договором для виконання зобов'язання, оскільки, на думку суду, боржник може добровільно виконати зобов'язання.

Окрім цього, Цивільний кодекс України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

 P.s. зобов’язання не припиняється навіть після смерті заставо-, іпотекодавця, однак єдине що кредитор повинен зробити - заявити вимогу до спадкоємців…, а навіть якщо і не заявить… забезпечувальне зобов’язання залишається в силі.

Матеріал по темі: «Порука не може бути припинена після рішення суду про стягнення коштів»

ТЕГИ: іпотека, ипотека, застава, примусове стягнення, припинення іпотеки, исполнительное производство, виконавче провадження, припинення застави, прекращение обязательств, , судебная практика, Верховний Суд, Адвокат Морозов

Недійсність/не чинність автоцивілки з підстав не сплати страхового платежу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недійсність або не чинність полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з підстав несплати страхувальником страхового платежу в повному обсязі.

20 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 175/2661/16-ц, провадження № 61-1762св17 (ЄДРСРУ № 76614810) досліджував питання недійсності або не чинності полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з підстав несплати страхувальником страхового платежу.

Суд вказав, що відповідно до пункту першого частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі статтею 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Частинами першою і другою статті 631 ЦК України встановлено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до статті 983 ЦК України договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.

Статтею 998 ЦК України передбачено, що договір страхування визнається недійсним, якщо його укладено після настання страхового випадку.

За правилами статті 18 Закону України «Про страхування» для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із того, що момент укладення договору може не збігатися із моментом набрання ним чинності (у даному випадку після внесення страхового платежу), однак несплата страхового платежу не є підставою для визнання його недійсним з підстав заявлених позивачем.

Крім того , апеляційним судом встановлено, що відповідно до пункту 10 страхового полісу  перший страховий платіж внесено.

Пункт 10 полісу не містить даних щодо години, хвилин, номеру і виду платіжного документу (квитанція, прибутковий ордер тощо), які б засвідчували сплату страхового платежу, але ці дані вносились у страховий поліс уповноваженою особою страховика. Страховий поліс підписаний уповноваженою особою страхової компанії та скріплений печаткою, правильність даних, внесених до нього, не оспорювалась.

Із урахуванням зазначеного, судом зроблено висновок відносно того, що спірний договір є вчиненим у письмовій формі, містить відомості, які внесенні уповноваженою особою страховика, про належну сплату страхового платежу, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

ВИСНОВОК: Той факт, що згідно статті 983 ЦК України, статті 18 Закону України «Про страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, не свідчить про недійсність договору, а лише свідчить про те, що він не набрав чинності.

Нарахування процентів та пені за кредитним договором після судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність судового рішення, яке боржник  виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник  виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження  № 14-10цс18) передбачено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

В той же час,  у статті 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Частинами першою та третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

(!!!) Так як кредитним договором не встановлено розмір процентів після спливу строку його дії, тому слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року № 6-1412цс16 та підтверджений постановою Верховного суду від 16 січня 2018 року у справі № 305/1133/15-ц, провадження № 61-86св18 (ЄДРСРУ № 71639615).

ВИСНОВОК: Кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 19 вересня 2018 року справа № 643/16336/16-ц, провадження № 61-12848св18 (ЄДРСРУ № 76596781), від 12 вересня 2018 року справа № 473/825/16-ц, провадження № 61-3240св18 (ЄДРСРУ № 76502922), 12 вересня 2018 року справа № 186/1974/14-ц, провадження № 61-24172св18 (ЄДРСРУ № 76502947) та ін.

P.s. Верховний Суд у своїй постанові від 14.02.2018 р. № 564/2199/15-ц зазначив, що згідно ст. 611 ЦК України після того, як кредитор направив боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення після дати направлення вимоги про дострокове повернення кредиту.

Матеріал по темі: «Припинення нарахування процентів за кредитним договором»

Теги: кредит, порука, припинення, нарахування процентів, відсотки, штрафи, кредитний договір, вимога банку, повернення коштів, претензія, позов в суд, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди, завданої незаконною порубкою лісу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суб’єкт відповідальності або відшкодування шкоди, завданою незаконною порубкою лісу.

19 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/382/17 (ЄДРСРУ № 76570266) досліджував питання суб’єктивного складу учасників цивільно-правової відповідальності за порушення лісового законодавства , а саме за самовільну вирубку лісів (пошкодження дерев).

Суд вказав, що частиною 1 статті 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі. Відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди.

Загальні підстави відповідальності за завдану шкоду визначено у статті 1166 ЦК України, з аналізу якої слідує, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частина 2 статті1166 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Для відшкодування шкоди за правилами статті 1166 ЦК України необхідно довести такі елементи: 1. Неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії. 2. Наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров'я тощо). 3. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. 4. Вина особи, що завдала шкоду.

Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Частиною 2 статті 19 ЛК України визначено, що обов'язок забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, вжиття інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку, а також дотримання правил і норм використання лісових ресурсів покладено на постійних лісокористувачів.

Положеннями статті 63 ЛК України передбачено, що ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 64 ЛК України підприємства, установи, організації і громадяни здійснюють ведення лісового господарства з урахуванням господарського призначення лісів, природних умов і зобов'язані здійснювати охорону лісів від незаконних рубок та інших пошкоджень.

Відповідно до статті 86 ЛК України організація охорони і захисту лісів передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів від пожеж, незаконних рубок, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб.

За змістом пункту 5 частини 2 статті 105 ЛК України відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у порушенні вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Згідно зі статтею 107 ЛК України підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

(!!!) Отже, організація і забезпечення охорони та захисту лісів, яка передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження та охорону лісів, зокрема від незаконних рубок та інших пошкоджень, покладається на постійних лісокористувачів.

Порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. При цьому неважливо, хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування, оскільки визначальним є факт порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило завдання державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній лісокористувачу ділянці лісу.

ВИСНОВОК: Таким чином, обов'язок щодо забезпечення охорони лісових насаджень покладено саме на постійних лісокористувачів, які відповідають за невиконання або неналежне виконання таких обов'язків, в тому числі, у разі незабезпечення охорони та захисту лісів від незаконних рубок дерев. Отже, цивільно-правову відповідальність за порушення лісового законодавства мають нести не лише особи, які безпосередньо здійснюють самовільну вирубку лісів (пошкодження дерев), а й постійні лісокористувачі, вина яких полягає у протиправній бездіяльності у вигляді невчинення дій щодо забезпечення охорони та збереження лісу від незаконних рубок на підвідомчих їм ділянках із земель лісового фонду, що має наслідком самовільну рубку (пошкодження) лісових насаджень третіми (невстановленими) особами (аналогічну правову позицію викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 909/976/17, постановах Верховного Суду у справа № 927/1096/16, № 909/1111/16, № 920/1293/16, № 917/1261/17).

P.s. Окрім цього необхідно наголосити, що Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу» від 23 липня 2008 р. №665 затверджено такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу підприємствами, установами, організаціями та громадянами незаконним вирубуванням та пошкодженням дерев і чагарників до ступеня припинення росту.

Теги: вырубка леса, порубка лісу, охорона лісових насаджень, незаконна рубка дерев, лісове законодавство, судова практика, Адвокат Морозов