Вилучення товару у покупця за рішенням суду на користь третьої особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування збитків  у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи

30 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 726/529/21, провадження № 61-10545св22 (ЄДРСРУ № 109933111) досліджував питання щодо відшкодування шкоди у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з частиною другою статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Частиною першою статті 661 ЦК України передбачено, що в разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення від 08 липня 1986 року у справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України. У разі якщо позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено, покупець цього майна має право відповідно до статті 661 ЦК України звернутися до суду з вимогою до продавця про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до його продажу.

Разом з тим, вирішуючи питання про грошове стягнення у справах за позовами про захист права приватної власності на майно, суд має виходити з того, що вартість спірного майна визначається погодженням сторін, а за його відсутності дійсною вартістю майна на час розгляду спору. Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в цьому населеному пункті чи місцевості.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16 та у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14719/15-ц (провадження № 61-18323св18).

Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постановах від 31 травня 2021 року у справі № 127/6582/16-ц (провадження № 61-2724св21), від 06 жовтня 2021 року у справі № 460/2694/17 (провадження № 61-6146св21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 335/7363/15-ц (провадження № 61-18149св18) зроблено висновок, що позивачка є добросовісним набувачем майна, а тому відповідачка має відшкодувати збитки відповідно до статті 661 ЦК України в сумі, отриманій нею від позивачки за договором купівлі-продажу спірної квартири (аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 206/1193/16-ц (провадження № 61-30679св18), в постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 520/6824/18 (провадження № 61-7468св21), у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22 травня 2019 року у справі № 711/10437/17 (провадження № 61-43157св18)).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 122 постанови від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 звернула увагу на те, що в разі повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжної набувачки, в якої придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Таку саму вимогу може заявити і проміжна набувачка до первинного набувача. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3)).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказала, що законодавство України гарантує право заявити до власника позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна набувачеві земельної ділянки внаслідок прийняття оскаржених рішень, а також у разі повернення цієї ділянки власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами (пункт 126 постанови від 15 вересня 2020 року).

Окрім цього, 09 лютого 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 369/6092/20, провадження № 14-9цс23 (ЄДРСРУ № 109046333) наголосила, що У ЦК України закріплено загальний принцип повного відшкодування збитків, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина третя статті 22 ЦК України).

Під відшкодуванням збитків у повному обсязі слід розуміти відшкодування потерпілому всієї вартості всіх видів збитків, передбачених законом та договором. Тобто повинні відшкодовуватися в повному розмірі як реальні збитки, так і упущена вигода, передбачені в частині другій статті 22 ЦК України.

Під відшкодуванням збитків не в повному обсязі необхідно розуміти звільнення порушника за законом або договором від обов`язку відшкодовувати кредиторові будь-який зі складових елементів збитків, перерахованих у статті 22 ЦК України, певним їх граничним розміром чи іншим прямим чи опосередкованим способом.

При вирішенні спорів про відшкодування збитків доказуванню підлягають: 1) факт спричинення шкоди, 2) протиправність дій заподіювача і його вина, 3) причинний зв`язок між протиправною дією і негативними наслідками.

Обов`язок доказування розподіляється таким чином: позивач доказує наявність шкоди та її розмір, а відповідач - відсутність його вини в заподіянні шкоди.

Загальні положення про відшкодування шкоди у частині першій статті 1166 ЦК України також закріплюють принцип повного відшкодування збитків.

Разом з тим за принципом змагальності сторін в цивільному процесі тягар доказування розміру збитків цілком покладається на сторін.

Як зазначено вище, стаття 22 ЦК України, до якої відсилає частина перша статті 661 цього Кодексу, під збитками визначає реальні збитки та упущену вигоду. Тобто вартість збитків не є тотожною дійсній вартості нерухомого майна.

ВИСНОВОК: Таким чином, розмір збитків у кожній конкретній справі визначається окремо з урахуванням індексу інфляції, добросовісної поведінки сторін та іншого на підставі вимог і заперечень сторін, а також наданих ними доказів.

 

Матеріал по темі: «Відповідальності власника автостоянки за пошкодження автомобіля»

 

 

Теги: відшкодування збитків, вилучення товару, повернення коштів, рішення суду, індекс інфляції, реальна вартість, відшкодування шкоди, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Реституція сторін у разі визнання електронних торгів недійсними

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення сторін у першопочатковий стан шляхом повернення продавцем – коштів, а покупцем - майна у разі визнання електронних торгів недійсними

Щодо визначення відповідача

Згідно з ч.1 та ч.3 ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.

Реалізація за фіксованою ціною застосовується щодо майна, оціночна вартість якого не перевищує 30 мінімальних розмірів заробітної плати. Реалізація за фіксованою ціною не застосовується до нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден незалежно від вартості такого майна.

Правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника електронних торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення електронних торгів, що передбачено пунктом 8 розділу X Порядку реалізації майна, та вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Тобто вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором.

З аналізу ч.1 ст. 650, ч.1 ст. 655 та ч.4 ст. 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами договору купівлі-продажу є покупець та продавець (стаття 655 ЦК України).

Отже, набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, покупцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів є переможець торгів, який підписав протокол про їх результати та отримав затверджений державним виконавцем акт, а продавцем за таким договором може бути як спеціалізована організація, що проводила торги, так і виконавча служба, від імені якої могла виступати спеціалізована організація як організатор торгів.

У випадку, якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з відділом державної виконавчої служби договору ця організація під час укладення на торгах договору виступає представником відділу державної виконавчої служби, то стороною такого договору, а відтак, і продавцем є державна виконавча служба. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з відділом державної виконавчої служби договору, який за своїм змістом є договором комісії, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є спеціалізована організація.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Отже, у разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, виникають права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору, а саме: у покупця - повернути придбане майно, у продавця - повернути отримані від покупця кошти.

Подібні правові висновки викладенні у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 285/3523/18 (провадження № 61-19213св19), від 02 червня 2021 року у справі № 552/5052/20 (провадження № 61-3585св21), від 14 липня 2021 року у справі № 161/2823/19 (провадження № 61-6515св20).

ВИСНОВОК № 1: Вирішуючи питання про те, хто є продавцем за укладеним за результатами торгів договором, необхідно виходити з умов договору, що укладається між державною виконавчою службою та спеціалізованою організацією, яка проводить прилюдні торги.

 

Щодо застосування до спірних правовідносин ст. 1212 ЦК України

Нормами статті 1212 ЦК України передбачена правова можливість повернення майна, яким в цьому разі є гроші, переданого, в тому числі, на виконання недійсного правочину, шляхом пред`явлення вимоги набувачу, підстава набуття якого, а так само володіння яким (майном) згодом відпала.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

За змістом ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Згідно з ч.1 ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Положення цієї глави (тобто глави 83 ЦК України) застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

• повернення виконаного за недійсним правочином;
• витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
• повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;
• відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Загальна умова ч.1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Така ж правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17 зроблено висновок, що положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що цей вид зобов`язань породжують такі юридичні факти:

1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи;

2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (ч.2 п.1 ст. 216 ЦК України).

ВИСНОВОК № 2:  Отже, якщо державна виконавча служба виступала від свого імені як продавець, то саме на неї покладається обов`язок повернути покупцю оплачену загальну вартість придбаного на прилюдних торгах майна незалежно від того, як ці кошти в подальшому були розподілені.

Аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 161/2823/19.

 

Щодо участі органу державної казначейської служби

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц викладена правова позиція, відповідно до якої держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09.02.2021 у справі № 910/8641/19.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц викладена правова позиція яка полягає, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є Держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17), оскільки Верховний Суд не робив висновку про обов`язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення цього органу.

Окрім цього, відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (02 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/17832/14-ц, провадження № 61-540св22 (ЄДРСРУ № 104644654))

ВИСНОВОК № 3: Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є Держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

 

Щодо стягнення індексу інфляції за весь час прострочення та 3-х процентів річних

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

За змістом ст. ст. 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.

У матеріальному законі (ч. 2 ст. 625 ЦК України) визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 285/3523/18 (провадження № 61-19213св19) вказано, що суд дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку продавцем арештованого майна виступає орган державної виконавчої служби, який цього не заперечував, й та обставина, що після реалізації цього майна кошти були перераховані на рахунок стягувача, не позбавляє виконавчу службу статусу продавця у спірних правовідносинах, дотримання передбачених законодавством умов і порядку проведення прилюдних торгів є обов`язковою умовою правомірності цього правочину та у разі визнання прилюдних торгів недійсними сторони договору повертаються у первісний стан шляхом реституції, а тому з виконавчої служби на користь позивача підлягають стягненню грошові кошти, сплачені нею за придбане майно. Разом з тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції щодо відмови у позові про стягнення 3% річних та інфляційних нарахувань, апеляційний суд виходив з того, що стаття 625 ЦК України застосовується виключно у разі порушення грошового зобов`язання. Однак суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що дія ст. 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання. У разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та інфляційні втрати від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Таким чином, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, що свідчить про порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи в частині вирішення вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 489/7680/18 (провадження № 61-15397св19) зазначено, що встановивши, що, реалізовуючи квартиру на електронних торгах, виконавча служба самостійно виступала від свого імені як продавець і такі електронні торги визнані недійсними за рішенням суду, суди обґрунтовано виходили з того, що сплачена сума коштів за недійсним правочином підлягає стягненню на користь позивача саме з відділу державної виконавчої служби. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань. Оскільки між відділом державної виконавчої служби та позивачем виникло грошове зобов`язання з повернення сплаченої суми коштів за результатами придбання квартири на електронних торгах, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з виконавчої служби 3 % річних та інфляційних втрат за порушення зобов`язань.

В постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 552/5052/20 (провадження № 61-3585св21) вказано, що оскільки з набранням законної сили судовим рішенням про визнання торгів недійсними у відповідачів як продавців виник обов`язок повернути грошові кошти, отримані від покупця. Позивачем заявлені вимоги щодо стягнення інфляційних втрат за період з дня наступного за днем проведення торгів по день перерахування частини коштів, проте такі вимоги підлягають задоволенню частково, тільки за період з дня набрання чинності судовим рішення про визнання торгів недійсними і до дня звернення до суду з цим позовом.

ВИСНОВОК № 4:  Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання в нього в силу закону виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.ї

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: 

1) У випадку недійсності торгів – застосовується реституція, тобто повернення сторін до першопочаткового стану;

2) вказана категорія спорів, враховуючи майновий характер спору, не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства;

3) стягненню підлягає не тільки 3% річних від простроченої суми, а й сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення;

3) відповідачем у такому спорі повинен бути або орган виконавчої служби та/або спеціалізована організація, що проводила торги.

 

Матеріал по темі: «Повернення коштів за наслідками скасування виконавчого напису нотаріуса»

 

 

Теги: двс, сетам, електроні торги, визнання електронних торгів недійсними, повернення коштів, інфляційні втрати, безпідставно стягнуто майно, боржник, стягувач, оцінка майна, виконавче провадження, оскарження дій державного виконавця, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів

Адвокат Морозов (судова практика)

Реституція або порядок повернення коштів після визнання недійсними електронних торгів:  визначення сторін, предмету та підстав, а також підсудності спору

Виходячи з аналізу наведених норм чинного законодавства та враховуючи правову природу процедури реалізації майна на електронних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуте стягнення, до покупця - учасника електронних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення електронних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення електронних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на електронних торгах, тобто є правочином.

Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку за правилами визнання недійсними правочинів на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 Цивільного кодексу України) про недійсність правочину, зокрема, як такого, що не відповідає вимогам закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 910/856/17, а також у постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/8052/17, від 24.05.2018 у справі № 922/3537/17, від 31.07.2019 у справі №910/8302/18, від 29.08.2019 у справі № 212/12256/14-ц, від 20.11.2019 у справі № 925/796/18 та інших.

Підставою для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил їх проведення, а при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити: чи мало місце порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна, зокрема шляхом проведення електронних торгів, та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 910/28435/15, від 30.05.2018 у справі № 906/278/17, від 20.11.2019 у справі № 925/796/18, від 10.03.2020 у справі № 927/1184/15 та інших.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 6 ст. 203 цього Кодексу. Враховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Відповідно до статті 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

З наведеної норми слідує, що примусовий продаж, який здійснюється, зокрема, в процедурі примусового виконання судових рішень, є різновидом договору купівлі-продажу майна.

Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України (частина друга статті 61 Закону № 1404-VIII).

На виконання частин другої та четвертої статті 61 Закону № 1404-VIII наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2831/5 затверджено Порядок реалізації арештованого майна, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за № 1301/29431 (далі - Порядок №2831/5), у пункті 8 розділу X якого вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством.

(!!!) Тобто, вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Отже, набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів, а покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Відтак, у разі скасування результатів електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, відповідно виникнуть права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору.

Таким чином, виходячи з аналізу правової природи реалізації майна на прилюдних торгах вбачається, що акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а протокол є результатом електронних торгів, тому такі позовні вимоги також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №910/856/17та у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №826/16316/18.

Сторонами такого правочину є з однієї сторони орган державної виконавчої служби та торговельна організація, яка проводила торги, та покупець майна з іншої сторони (такий висновок, зокрема викладено і у постанові Великої палати Верховного суду від 05 червня 2018 року по справі № 910/856/17).

Наслідком визнання недійсними результатів прилюдних торгів, які оформлені у вигляді протоколу про результати торгів та відповідного акту, які є оформленням договору купівлі-продажу, є повернення сторін договору купівлі-продажу - продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов`язальних відносин.

Покупцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів є переможець торгів, який підписав протокол про їх результати та отримав затверджений державним виконавцем акт. А продавцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів може бути як спеціалізована організація, що проводила торги, так і виконавча служба, від імені якої могла виступати спеціалізована організація як організатор торгів. Враховуючи те, що реституція, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину, можлива лише між його сторонами, судам необхідно встановити, хто саме є продавцем та покупцем за договором, який було укладено за результатами проведення прилюдних торгів та який у подальшому визнано недійсним (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року  у справі № 357/3369/19, провадження № 61-20259св19 (ЄДРСРУ № 87672534).

Між тим, висновки про те, що саме орган державної виконавчої служби зобов`язаний повернути кошти переможцю прилюдних торгів, які визнано недійсними, неодноразово підтверджувався Верховним судом в аналогічних справах (постанови Верховного суду в складі Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року по справі № 357/18153/15-ц та від 13 лютого 2019 року по справі № 127/11660/16-ц (ЄДРСРУ № 79879102 ).

Окрім цього, необхідно також вказати на поширення на спірні правовідносини положень частини другої статті 625 ЦК України та стягнення з виконавчої служби інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

Так, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Це узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду наведеною в постановах від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц.

Більше того, відповідно до статті 3 Закону України від 03.07.1991 у №1282-ХІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики (Державною службою статистики України) і не пізніше 10 числа кожного місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону (стаття 4).

При цьому згідно з роз`ясненнями, викладеними у листі Верховного суду України від 03.04.1997, індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць. Сума інфляційних визначається шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. Якщо грошове зобов`язання набуло статусу простроченого з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то воно індексується з урахуванням цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця, то розрахунок розпочинається з наступного місяця. Аналогічно, якщо заборгованість погашається з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то інфляційні втрати розраховуються без урахування цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця - то з урахуванням цього місяця.

ВИСНОВОК: 1) У випадку недійсності торгів – застосовується реституція, тобто повернення сторін до першочергового стану; 2) казана категорія спорів, враховуючи майновий характер спору, не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства; 3) стягненню підлягає не тільки 3% річних від простроченої суми, а й сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення; 3) відповідачем у такому спорі повинен бути або орган виконавчої служби та/або спеціалізована організація, що проводила торги.

Матеріал по темі: «Порядок, умови та судова практика проведення електронних торгів»

Теги: електронні торги, повернення коштів, визнання торгів недійсними, виконавча служба, організатор торгів, спеціалізована організація, індекс інфляції, річні, борг, договір купівлі продажу, Верховний суд, Адвокат Морозов

Нарахування процентів та пені за кредитним договором після судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність судового рішення, яке боржник  виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник  виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження  № 14-10цс18) передбачено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

В той же час,  у статті 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Частинами першою та третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

(!!!) Так як кредитним договором не встановлено розмір процентів після спливу строку його дії, тому слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року № 6-1412цс16 та підтверджений постановою Верховного суду від 16 січня 2018 року у справі № 305/1133/15-ц, провадження № 61-86св18 (ЄДРСРУ № 71639615).

ВИСНОВОК: Кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 19 вересня 2018 року справа № 643/16336/16-ц, провадження № 61-12848св18 (ЄДРСРУ № 76596781), від 12 вересня 2018 року справа № 473/825/16-ц, провадження № 61-3240св18 (ЄДРСРУ № 76502922), 12 вересня 2018 року справа № 186/1974/14-ц, провадження № 61-24172св18 (ЄДРСРУ № 76502947) та ін.

P.s. Верховний Суд у своїй постанові від 14.02.2018 р. № 564/2199/15-ц зазначив, що згідно ст. 611 ЦК України після того, як кредитор направив боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення після дати направлення вимоги про дострокове повернення кредиту.

Матеріал по темі: «Припинення нарахування процентів за кредитним договором»

Теги: кредит, порука, припинення, нарахування процентів, відсотки, штрафи, кредитний договір, вимога банку, повернення коштів, претензія, позов в суд, судова практика, Адвокат Морозов