Відшкодування вартості необхідної для проведення митного контролю на залізниці

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС: здійснення митного огляду залізничних вагонів є митними формальностями, а отже вартість вантажно-розвантажувальних робіт на митниці несе замовник.

16 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  914/1791/17 (ЄДРСРУ № 75921791) досліджував питання щодо вартості проведених залізницею розвантажувальних, навантажувальних та перевантажувальних робіт, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів.

Враховуючи те, що затримка вагонів відбулась у зв'язку з проведенням митного огляду вантажу, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення МК України.

Відповідно до частини першої статті 4 цього Кодексу митний контроль - це сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку. При цьому митні формальності - це сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

Статтею 318 МК України визначено, що митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України. Митний контроль здійснюється виключно органами доходів і зборів відповідно до цього Кодексу та інших законів України. Митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.

Відповідно до статті 336 МК України митний огляд (огляд та переогляд товарів, транспортних засобів комерційного призначення) є формою митного контролю, який здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів.

ВАЖЛИВО: Згідно з частиною другою статті 218 МК України розвантажувальні, навантажувальні, перевантажувальні та інші операції, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, проводяться підприємствами залізниці за рахунок власників товарів або уповноважених ними осіб.

Оскільки дії щодо здійснення митного огляду є митними формальностями, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що на спірні правовідносини розповсюджуються вимоги статті 218 МК України (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.04.2018 зі справи № 911/4080/16, від 02.05.2018 зі справи № 927/526/17, від 17.05.2018 зі справи №  911/1560/17 та від 24.07.2018 зі справи № 907/382/17).

ВИСНОВОК: Таким чином, виходячи із системного аналізу змісту положень статей 28, 31, 32 УМВС, статей 218, 338 МК України, статей 119, 121 Статуту, вартість проведених залізницею розвантажувальних, навантажувальних та перевантажувальних робіт, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, має в будь-якому випадку оплачуватися вантажовласниками (вантажовідправниками) або уповноваженими ними особами незалежно від того, чи виявлено митницею факт незаконного переміщення товару під час здійснення митного контролю (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.03.2018 зі справи № 911/4079/16 та від 03.04.2018 зі справи №  911/4080/16).

Теги: митниця, митне оформлення товару, переміщення товару, митний контроль, залізниця, залізничні перевезення, оскарження рішень, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення зобов’язань для ФОП з підстав припинення цього статусу

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС: у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою.

16 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 320/9471/15-ц, провадження № 61-18132св18 (ЄДРСРУ № 75945771) досліджував питання відповідальності фізичної особи – підприємця по зобов’язанням з підстав припинення цього статусу.

Суд вказав, що у статті 52 ЦК України передбачено, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

У пункті 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 зроблено висновок, що у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. Висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 04 грудня 2013 року у справі № 6-125цс13 підтверджений в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

ВИСНОВОК: Відповідно до статей 51, 52, 598-609 ЦК, статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати.

ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 9 серпня 2017 року у справі № 3-788гс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 12-113гс18.

Теги: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фопа, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель,  судова практика, Адвокат Морозов

Законна сила судового рішення при оскарженні податкового повідомлення – рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законна сила судового рішення при оскарженні податкового повідомлення – рішення контролюючого органу.

За змістом пункту 56.18 ПК України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Відповідно до підпункту 60.1.4 пункту 60.1 статті 60 ПК України податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо рішенням суду, що набрало законної сили, скасовується повідомлення-рішення контролюючого органу або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі.

У такому випадку податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними у день набрання законної сили відповідним рішенням суду (пункт 60.5 статті 60 цього Кодексу).

ВАЖЛИВО: Таким чином, з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду про скасування рішення контролюючого органу, яким визначені грошові зобов'язання, останнє вважається відкликаним та не створює будь-яких правових наслідків з моменту його прийняття.

У зв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно з приписами частини першої статті 72 КАС України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Статтею 255 КАС України встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

Відповідно до частини другої статті 257 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Отже, законна сила судового рішення - це така його властивість, яка робить рішення загальнообов'язковим для виконання та поширюється на всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадових чи службових осіб та громадян. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

При цьому одним із основних елементів права є принцип правової впевненості, який, серед іншого, передбачає, що в будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року у справі №806/1522/15, адміністративне провадження №К/9901/41002/18, ЄДРСРУ № 75906508).

Недопуск контролюючого органу до перевірки – чи завжди арешт майна?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недопуск контролюючого органу до перевірки та оскарження в судовому порядку наказу про її проведення, унеможливлює задоволення подання податкового органу щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

В продовження теми: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків» в якій розглядалось питання підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків заявленому  поза межами 96-годинного строку, окрему увагу заслуговує Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року по справі № 804/1453/17, адміністративне провадження № К/9901/37983/18 (ЄДРСРУ № 75906603) суть якої полягає в тому, що у зв'язку з недопуском до проведення перевірки підрозділом органу податкового контролю, якому було доручено її проведення, згідно з Порядком застосування адміністративного арешту платника податків, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 10 жовтня 2013 року № 568, подано звернення про застосування адміністративного арешту майна платника податків.

Необхідно нагадати, що нещодавно, а саме 13 березня 2018 року в рамках справи № 804/1113/16, адміністративне провадження №К/9901/19326/18 (ЄДРСРУ № 72745230) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, відступаючи від встановленої судової практики вказав, що позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки. В іншому разі в задоволенні відповідних позовів має бути відмовлено, оскільки правові наслідки оскаржуваних дій за таких обставин є вичерпаними, а отже, задоволення позову не може призвести до відновлення порушених прав платників податків, оскільки після проведення перевірки права платника податків порушують лише наслідки проведення відповідної перевірки.

Повертаючись до основної теми, необхідно зауважити, що з метою підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна ТОВ, застосованого рішенням контролюючого органу, останній звернувся до суду.

Між тим, суд вказав, що за визначенням пункту 94.1 статті 94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

ВАЖЛИВО: Підпунктом 94.2.3 пункту 94.2 ст.94 Податкового кодексу України, зокрема, передбачено, що адміністративний арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується одна з таких обставин: платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Відповідно до п.94.6 ст.94 Податкового кодексу України керівник контролюючого органу (його заступник) за наявності однієї з обставин, визначених у пункті 94.2 цієї статті, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків, яке надсилається: платнику податків з вимогою тимчасово зупинити відчуження його майна; іншим особам, у володінні, розпорядженні або користуванні яких перебуває майно такого платника податків, з вимогою тимчасово зупинити його відчуження.

Арешт на майно може бути накладено рішенням керівника контролюючого органу (його заступника), обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом (п.94.10 ст.94 Податкового кодексу України).

Пунктом 2 частини 1 статті 183-3 КАС України встановлено, що провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів при здійсненні ними передбачених законом повноважень здійснюється на підставі подання таких органів, зокрема, щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 183-3 КАС України суд ухвалою відмовляє у прийнятті подання у разі, якщо з поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

У випадку виявлення наявності спору про право після відкриття провадження у справі за відповідним поданням, суд закриває провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 КАС України.

Спір про право в контексті розглядуваної норми має місце в разі, якщо предметом спору є правовідносини, існування яких є передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, перелічених у статті 183-3 КАС України.

Зокрема, спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням контролюючого органу, що було підставою виникнення обставин для внесення відповідного подання.

ВАЖЛИВО: При цьому КАС України не містить переліку будь-яких критеріїв такої незгоди як підстави для висновку про існування спору про право, а отже у кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасника провадження на предмет існування спору.

Така незгода має втілюватись у вчиненні учасником процесу об'єктивно необхідних дій для відновлення порушеного права.

Оскарження відповідачем наказу про проведення документальної перевірки є способом захисту, спрямованим на відновлення порушеного права, зумовленого наслідками такого контрольного заходу.

У спірній ситуації звернення до суду з поданням щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту витікає з правовідносин, які виникли у зв'язку з недопуском до проведення перевірки на підставі вищезазначеного наказу.

Відтак, незгода платника із проведенням перевірки (оскарження в судовому порядку наказу про проведення документальної перевірки) підтверджує існування спору про право в цих правовідносинах.

Враховуючи викладене, оскільки суди під час розгляду справи встановили обставини щодо існування спору про право, що, в свою чергу, виключає наявність підстав для здійснення провадження у цій справі за поданням контролюючого органу в порядку, встановленому статтею 183-3 КАС України, касаційний суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, про наявність підстав для закриття провадження у справі за поданням контролюючого органу про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна Товариства.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що наслідки недопуску до перевірки контролюючого органу можуть бути колосальними, оскільки прийняти «правильне» рішення в такій екстремальній ситуації (навіть досвідченому юристу) дуже складно, оскільки наслідки…

…разом з тим, при правильному підході та відповідному процесуальному терміні - оскарження дій/рішень податкового органу зводить на нівець всі його спроби застосувати адміністративний арешт майна платника податку та зупинити роботу підприємства.

А отже, рішення платника податків про недопуск на перевірку контролюючого органу по-перше: повинно бути зважене та обґрунтоване і по-друге: своєчасно, тобто в межах процесуальних термінів, оскаржене в судовому порядку.

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків заявлені поза межами 96-годинного строку.

13 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/816/17, адміністративне провадження №К/9901/4810/17 (ЄДРСРУ № 75856597) досліджував питання щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, заявлені поза межами 96-годинного строку.

Згідно пункту 94.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 цієї статті (пункт 94.3 статті 94 ПК України).

Пунктом 94.2 статті 94 ПК України передбачено підстави для застосування адміністративного арешту майна, серед яких, зокрема, є відмова платника податків від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

(!!!) Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків є універсальними та визначені статтею 94 Податкового кодексу України. Відповідно до пункту 94.4 цієї статті арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

Відповідно      до      підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, арешт майна може бути застосовано, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Положеннями підпункту 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України  передбачено, що  арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Тобто, на законодавчому рівні, положеннями норм податкового законодавства розрізненні правові поняття щодо арешту майна та арешту на кошти, що знаходяться в банківських установах платника податків.

При чому, не зважаючи на те, що кошти є також складовою майна платника податків, що складає загальний об'єкт, в той же час має свої особливості та різницю виникнення підстав для вчинення відповідних дій пов'язаних із встановленням певного виду обмеження щодо такого майна (коштів), у вигляді арешту, а також можливим порядком його застосування. Обидва види арешту, розрізняються процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів). В зв'язку з чим, має місце різна правова природа виникнення та регулювання цих предметів, які не можна вважати тотожними в межах спірних правовідносинах.

Частиною четвертою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

З огляду на правовий зміст та аналіз наведених норм матеріального права у їх взаємному зв'язку Суд приходить до висновку, що законодавством чітко встановлена не тільки процесуальна можливість на звернення до суду з законодавчо визначеним предметом позову, що складає суть вимог, але ж і за наявністю підстав (умов), за яких існує правова можливість для задоволення таких вимог.

В даному випадку такими правовими підставами (умовами) є саме, або наявність податкового боргу, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

В той же час, для звернення з позовними вимогами щодо накладення арешту на кошти, що знаходяться в банку, платника податків з підстав не допуску перевіряючих до перевірки, не є передбаченою правовою підставою визначених положеннями податкового законодавства для накладання арешту на кошти, які перебувають на рахунках Товариства, відкритих в банківських установах (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року у справі № 820/4710/16, адміністративне провадження № К/9901/44814/18, ЄДРСРУ № 74034942).

Відповідно до пункту 94.10 статті 94 ПК України арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом.

Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено).

За правилами пункту 94.19.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт припиняється у разі відсутності протягом вказаного строку рішення суду про визнання арешту обґрунтованим.

У разі якщо майно платника податків звільняється з-під адміністративного арешту у випадку, визначеному, зокрема, пунктом 94.19.1, повторне накладення адміністративного арешту з підстав накладення першого арешту не дозволяється (пункт 94.21 статті Кодексу).

Статтею 183-3 КАС України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено право звернення органів доходів і зборів до суду з поданням щодо, зокрема, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Подання подається до суду першої інстанції протягом двадцяти чотирьох годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом (частина третя статті 183-3 КАС України.

Згідно з частиною шостою вказаної статті КАС України відмова у прийнятті подання унеможливлює повторне звернення заявника з таким самим поданням. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку.

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для такого висновку. Так, за наявності відповідних умов, визначених у пункті 94.2 статті 94 ПК України, арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого має бути перевірена судом в обов'язковому порядку протягом 96 годин.

ВИСНОВОК: Відсутність протягом вказаного строку відповідного рішення суду про визнання арешту обґрунтованим зумовлює звільнення з-під адміністративного арешту майна платника податків та унеможливлює його повторне накладення з тих саме підстав.

Отже, вимоги про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, заявлені поза межами 96-годинного строку, не є такими, що можуть бути задоволеними, адже, у цьому випадку, відсутні відповідні обставини, з якими положення статті 94 ПК України пов'язують можливість забезпечення виконання платником податків його обов'язків.

Тобто, за своїм характером та правовим змістом строк у 96 годин є присікальним і поновленню чи продовженню не підлягає.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року по справі № 820/2312/17, адміністративне провадження №К/9901/31351/18 (ЄДРСРУ № 74028729) та від 22 травня 2018 року у справі № 820/2040/17, адміністративне провадження №К/9901/30940/18 (ЄДРСРУ № 74203910).

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Перевищення граничної суми у 300 000, 00 грн. «без урахування ПДВ»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Платник податку на додану вартість або перевищення граничної суми у 300  000, 00 грн. «без урахування ПДВ»

09 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках  справи  № 811/1367/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2766/18 (ЄДРСРУ № 75805440) досліджував питання платника ПДВ відносно перевищення граничної суми у 300  000, 00 грн. «без урахування ПДВ».

Суд вказав, що відповідно до підпункту 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України «Про податок на додану вартість» (чинного до 2011 року та на момент здійснення позивачем господарської діяльності, за результатами якої контролюючим органом встановлено відповідне перевищення суми у 300000 грн.) особа підлягає обов'язковій реєстрації як платник податку у разі коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, що підлягають оподаткуванню згідно з цим Законом, нарахована (сплачена, надана) такій особі або в рахунок зобов'язань третім особам, протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість).

Аналогічна норма закріплена і в Податковому кодексі України, який набрав чинності з 01 січня 2011 року.

(!!!) Згідно із пунктом 181.1 статті 181 Податкового кодексу України у разі якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню згідно з цим розділом, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку в органі державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) з дотриманням вимог, передбачених статтею 183 цього Кодексу, крім особи, яка є платником єдиного податку.

Таким чином, у разі нарахування (сплати) особі протягом останніх 12 календарних місяців загальної суми від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню, сукупно перевищує 300000 гривень (без урахування податку на додану вартість), у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку в органі державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем проживання).

ВИСНОВОК: При цьому положення «без урахування податку на додану вартість» слід розуміти як необхідність вирахування суми податку на додану вартість із загальної суми із здійснення операцій з постачання товарів, в іншому випадку вказане правове положення не матиме застосування, оскільки відповідні норми стосуються осіб, що не є платниками податку на додану вартість та відповідно не пов'язані з жодним іншим податком на додану вартість, окрім того, що сплачується ними при придбанні товарів (послуг).



P.s. Для когось словосполучення «без урахування податку на додану вартість» зрозуміле, а для когось…треба проходити всі три інстанції і витрачати роки!!!

Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зарахування коштів податку на рахунок призначений для зарахування іншого податку внаслідок помилки: правові наслідки

10 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11681/16, адміністративне провадження №К/9901/47125/18 досліджував питання наслідків зарахування коштів податку на рахунок призначений для зарахування іншого податку внаслідок помилки платника податків.

Суд вказав, що у строк передбачений приписами пункту 57.1 статті 57 Податкового Кодексу України Товариством сплачено самостійно визначене грошове зобов'язання з податку на прибуток підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, проте зарахування коштів, внаслідок помилки позивача, відбулось на рахунок призначений для зарахування іншого податку - податку на прибуток приватних підприємств.

В подальшому, на підставі відповідної заяви Товариства, відбулось погашення податкового зобов'язання з податку на прибуток підприємств, створених за участю іноземних інвесторів шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку, на який помилково було зараховано платіж.

Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова.

ВАЖЛИВО: Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України.

Таке правозастосування узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16.06.2015 у справі № 21-377а15, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України та відповідає правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 815/2405/16 (ЄДРСРУ № 74173580) в якій передбачено наступне.

Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

(!!!) За правилом пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.

Таким чином, за несплату платником податків узгодженої суми грошового зобов'язання у певний термін законодавець для такого платника передбачив негативні наслідки у вигляді штрафних санкцій.

Разом з тим, нормами Бюджетного кодексу України, а саме, частиною першою статті 43 та частиною п'ятою 5 статті 45, передбачено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.

Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Крім цього, пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.

Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України.

Для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов'язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету.

ВИСНОВОК:  оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою Податкового кодексу України строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України штрафних (фінансових) санкцій.

Матеріал по темі: «Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжці -2017»

Теги: платіжне доручення, сплата податків, зарахування коштів, помилковий рахунок, єдиний казначейський рахунок, код бюджетної класифікації, помилка у визначенні коду, судова практика, Адвокат Морозов