Судова практика Європейського суду у спорах з фіскальними органами

Адвокат Морозов (судебная практика)

Практика Європейського суду з прав людини при вирішенні податкових спорів, яку використовує Вищий адміністративний суд України (огляд за липень 2016 р.)

Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Вищий адміністративний суд України не є виключенням, а навпаки флагманом її застосування, оскільки податкові спори становлять значну долю правозастосовної практики всієї судової системи країни.

Розпочати матеріал хочеться зі справи «Ейрі  проти Ірландії»  (Airey  v.  Ireland,  рішення  від 9.10.1979) в якій сформульовано правову позицію - «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, що мають практичний вплив і є ефективними».

1. Юрисдикційна підсудність.

Рішення Вищого адміністративного суду України (надалі – «ВАСУ») від 28 липня 2016 р. у справі № К/800/16963/16,  К/800/16218/16: «Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом».

2. Остаточність судового рішення / правова визначеність.

2.1. Рішення ВАСУ від 28 та 29 липня 2016 р. у справах № К/800/14292/16 та № К/800/20561/16: «У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» від 06.10.2015 Європейський суд з прав людини наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою потворного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Європейський суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є обмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

2.2.Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи уподовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у справі "Brumarescu v. Romania" від 28 листопада 1999 року наголосив, що "право на справедливий судовий розгляд», гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів".

"Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі" (справа "Ryabykh v. Russia" від 24 липня 2003 року).

3. Обґрунтованість судового рішення.

3.1. Рішення ВАСУ від 27 липня 2016 року у справі № 800/366/16: «Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини стосовно вмотивованості рішень органів з вирішення спорів або судових рішень, то у таких рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява №18390/91) від 23 листопада 1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява №37801/97) від 1 липня 2003 року).

3.2.Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/60884/14: «Європейський суд з прав людини у п.23 та п.25 Рішення "Проніна проти України" від 18.07.2006р. вказав, що суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона може представити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів».

3.3. Рішення ВАСУ від 14 липня 2016 р. у справі № К/800/24017/15: «Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на відповідні статті КАС України та інші норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права й обов'язки сторін; в мотивувальній частині рішення можуть також використовуватися посилання на рішення Конституційного Суду України, відповідні рішення Верховного Суду України (стаття 244-2 КАС України), а також посилання на рішення Європейського суду з прав людини; проте саме лише посилання в мотивувальній частині на положення законодавства без належного наведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм, на які посилається сторона при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатися належною юридичною кваліфікацією (п.9 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013р. №7 "Про судове рішення в адміністративній справі").

Також в пункті 42 рішення "Бендерський проти України" від 15.11.2007 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення "Руїз Торійа проти Іспанії" від 09.12.1994р.). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення "Артіко проти Італії" від 13.05.1980р.). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (cf. "Дюлоранс проти Франції", п. 34553/97, п. 33, від 21.03.2000р.; "Донадзе проти Грузії", n 74644/01, пп. 32 et 35, від 07.03.2006р.).

4. Позбавлення майна шляхом винесення ППР.

4.1 Рішення ВАСУ від 21 липня 2016 року у справі № К/800/9365/16: «Роз'яснення цієї норми містяться в рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, у рішенні в справі «Щокін проти України» (п. 49) ЄСПЛ вказав, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнане тільки якщо здійснене на умовах, передбачених законом.

Так, у пп. 50-51 згаданого рішення ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: друге речення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах, передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має право контролювати використання майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття (поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, що застосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно також посилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності для осіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в його застосуванні."

Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.

4.2. При розгляді Європейським судом з прав людини податкових спорів в мотивувальній частині рішення найчастіше застосовується стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Даною статтею гарантується право на мирне та вільне володіння своїм майном. Визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У контексті податкових спорів (в т.ч. даного конкретного спору) позбавлення права на відшкодування податку на додану вартість розглядається як втручання держави у право власності - рішення суду у справі "Булвес" АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03).

5. Аргументи поза розумним сумнівом та обов’язок доказування

Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/3837/16: «При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України».

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

                                                                    Кінець першої частини 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий адміністративний суд України,  накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, 

Стягнути заборгованість з бюджетної установи: місія до виконання

Адвокат Морозов (судебная защита)

Відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. 

Вищий господарський суд України, розглядаючи справу № 910/28374/15, щодо стягнення з замовника заборгованості  за виконану роботу (договір підряду з бюджетною установою) постановою від 02 серпня 2016 року, залишаючи без змін рішення попередніх судових інстанцій, підтвердив, що відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

Так, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частина 1 ст. 853 Цивільного кодексу України встановлює, що замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.

Згідно з  п. 1 ст. 846 Цивільного кодексу України, строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

Відповідно до ч. 1 ст. 854 Цивільного кодексу України якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.

Згідно з частиною першої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 названого Кодексу і статтею 193 ГК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

В свою чергу, порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (ч.1 ст.530 ЦК України).

Згідно зі ст.599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами ч.2 ст.218 ГК України відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважається обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Окремо необхідно вказати, що у п. 5  Оглядового листа Вищого господарського суду України від 18.02.2013 р. № 01-06/374/2013 «Про практику вирішення спорів, пов'язаних із виконанням договорів підряду (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)» йде посилання також й на відповідну судову  практику Європейського суду з прав людини по цій категорії відносин.

Зокрема п. 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (Заява N 70297/01) від 18.10.2005  р. передбачено, що Високий Суд погоджується,  що  асигнування  для виплати державою боргів з державного бюджету  можуть  викликати  певну  затримку  у виконанні рішень   судів  (див.  вищезазначене  Voytenko  judgment ( 980_223 ),   параграф  42), однак відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (п. 48 Рішення).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі № 11/446 та постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2012 у справі № 5015/166/12).

P.s. Разом з цим необхідно вказати, що колегія Вищого адміністративного суду України, приймаючи Ухвалу від 04.02.2016 року по справі № К/800/44985/15, зробила «революційний крок» відступивши від судової практики Верховного суду України і прийняла рішення на користь платника податку, встановивши що останній має право на одержання бюджетної заборгованості, а ефективним способом захисту порушених прав є стягнення з бюджету відповідних коштів.

Колегія суддів також зазначила, що надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

  

Теги: задолженность, подряд, взыскание, бюджетная организация, освобождение от ответственности, бюджетна заборгованість, хозяйственно – правовая ответственность, подрядчик, заказчик, судебная практика, защита интересов в суде, юрист, Адвокат Морозов

Банкрутство – не варіант: захист іпотечного майна

Адвокат Морозов (судебная защита)

Девіз Володимира Кличка: «Поразка – не варіант!», так ось, при захисті та/або виведені  іпотечного майна з-під застави кредитора, банкрутство та ліквідація підприємства – не варіант, наголос Верховного суду України (!!!), але так чи насправді?

На жаль в нашій країні банківське лоббі зробило свою справу… у своєму матеріалі «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи» я зазначав, що, нажаль, рішення ВСУ це сукупність протирічь та невідповідностей не тільки Закону, а й своїй же судовій практиці, хоча ВСУ, як найвища ланка судової системи України,  покликаний забезпечити її єдність.

Приймаючи рішення у судовій справі Верховний суд України діє по «виборчому принципу» або (це лише моє припущення) на підставі недостатніх  доказів, які надали сторони та якими обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення.

У зазначеному вище матеріалі вказувалось,  що Правові позиції Верховного суду України висловлені в Постановах від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 та  від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13: «припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється» , суттєво протирічать Правовій позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: « сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішень Верховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справах при вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленій саме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки» (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року справа № 3-584гс16).

Однак, відповідно до частини 2 ст.4-1 ГПК України  та ч. 1 ст. 9 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей цього Закону.

Отже, спеціальні норми  Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет відносно загальних норм ГПК України у справах про банкрутство.

За приписами ч. 4 ст.10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – «Закон»), суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов’язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

ВАЖЛИВО: справи у вказаних вище спорах  належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Якщо поточні кредитори мають майнові претензії до боржника, то вказані справи розглядаються в межах позовного провадження, АЛЕ В РАМКАХ ПРОЦЕДУРИ БАНКРУТСТВА, тобто тим судом в якому провадженні перебуває справа про банкрутство.

Ч. 1 ст. 20 Закону передбачає, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора;

Ч. 1 ст. 23 Закону вказує, що конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство;

П. 4. ч. 8 ст. 23 Закону встановлює, що поточні кредитори з вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, можуть пред’явити такі вимоги… які вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до п. 2 ч. 1 Закону, банкрутство - визнання господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Тобто дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як спеціального у цих відносинах, покликана об’єднати  всі майнові та немайнові вимоги кредиторів в рамках однієї процедури і відносно конкретного боржника.

Тепер звернемося до аргументації Верховного суду України стосовно неможливості припинення договору іпотеки навіть при ліквідації боржника: «Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих на себе зобов'язань з погашення боргу».

Так як судове рішення у справі повинно бути гранично повним то вбачається, що кредитор - іпотекодержатель (до моменту порушення справи про банкрутство відносно боржника – іпотекодавця) звернувся до суду, АЛЕ РІШЕННЯ У СПРАВІ ЩЕ НЕ МАЄ, тому не можна вважати такого іпотекодержателя (кредитора) з безспірними вимогами, адже згідно п. 2. ч. 3 ст. 10 Закону безспірними вимогами кредиторів визнаються - грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження.

Отже, іпотекодержатель (банк або інший кредитор) є забезпеченим кредитором, тобто вимоги якого забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя) (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону).

В свою чергу ч. 15 ст. 16 Закону встановлює, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство пред’явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство.

Окремо необхідно вказати, якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінчення тридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову (ч. 3 ст.17 Закону).

Більше того, задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, допускається лише в межах провадження у справі про банкрутство (п. 2. ч. 6 ст. 19 Закону).

П. 2. ч. 2 ст. 23 Закону передбачає, що забезпечені кредитори зобов’язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

Майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує (ч. 4 ст. 42 Закону).

І на останнє, згідно п. 9 ст. 45 Закону погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Отже, з урахуванням всього вищевказаного, вбачається наступне:

1.    Іпотека, як похідне або акцесорне зобов’язання, припиняє своє існування у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди);  з інших підстав, передбачених Законом (ст. 17 Закону України «Про іпотеку»);

2.    Задоволення вимог забезпечених кредиторів повинно відбуватися виключно в межах провадження у справі про банкрутство.

3.   Суд, який розглядає справу боржника і кредитора, поза межами справи по банкрутство,  не може задовольнити вимоги останнього оскільки діє мораторій, а на підставі ст. 17 Закону, через 30 днів після порушення провадження у справі про банкрутство,  зовсім закриває це провадження.

Тоді виникає питання на яке так і  не надав відповідь Верховний суд України, а саме: як може задовольнити свої вимоги іпотекодержатель, якщо судитися вже немає з ким (боржник ліквідований – справа закрита), а задоволення його вимог, як забезпечувального кредитора, повинно відбуватися лише в межах провадження у справі про банкрутство, яке закрито судом у зв’язку з ліквідацією боржника?

Отже, на мій погляд, все ж таки правильними є позиції Верховного суду України, які передбачають, що іпотека припиняється в наслідок припинення основного зобов’язання або ліквідації боржника.

Таким чином, під час розгляду подібних справ не потрібно  забувати  про  ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів, однак і сам боржник повинен провести всі необхідні дії та надати відповідні докази відносно припинення іпотечного зобов’язання.

Теги: обеспечительные обязательства, акцессорные, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Res judicata - принцип остаточності судового рішення

Адвокат Морозов (судебная защита)

Необґрунтоване поновлення процесуальних строків на оскарження «остаточного судового рішення» є порушенням принципу «Res judicata» (юридичної визначеності) – судова практика ЄСПЛ.  

Перш за все необхідно звернутися до Основного Закону нашої Держави та вказати, що згідно ст. 1 Конституції - Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава в якій визнається і діє принцип верховенства права; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. (Рішення Конституційного суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, справа № 1-11/2012).

В свою чергу, відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Серед основних засад судочинства, згідно з п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, є «обов’язковість рішень суду».

Отже, у найвищому за юридичною силою законі закріплено конституційний принцип обов’язковості рішень судів, за ознакою територіальності – на всій території нашої держави.

Згідно статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Вказане вище, також дублюється і у ст.13 Закону України  «Про судоустрій і статус судів», але з деяким роз’ясненням, зокрема щодо обов’язковості та преюдицівності.

Так, обов’язковими судовими рішеннями є лише ті, що набрали законної сили, а преюдиційність судових рішень для інших судів визначається виключно законом.

Разом з тим, згідно ст. 55 Конституції України та ст. 14 Закону України  «Про судоустрій і статус судів» учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України.

Водночас, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Так, у справі „Трегубенко проти України" заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.

Слід зазначити, що на час розгляду цієї справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточних і обов’язкових рішень суду в порядку нагляду.

Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов’язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.

У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах „Науменко проти України", „Полтораченко проти України" та „Тімотієвич проти України".

Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов’язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини також і у справах «Устименко проти України» та «Пономарьов проти України».

Зокрема, Високий Суд вказав, що  право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано  пунктом  1  статті  6  Конвенції,  має розумітися у світлі преамбули  Конвенції,  у  відповідній  частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності,  який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу  остаточності  рішень  суду. 

Цей принцип  наголошує,  що  жодна  зі  сторін  не  має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду  просто  тому, що  вона  має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення.  Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства,  але не  для  здійснення  нового  судового  розгляду.

Перегляд  не  повинен  фактично  підміняти собою апеляцію,  а сама можливість  існування  двох  точок  зору  на  один  предмет  не  є підставою  для  нового розгляду.  Винятки із цього принципу можуть мати місце лише  за  наявності  підстав,  обумовлених  обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Рябих проти Росії" (  980_172  )  (Ryabykh  v.  Russia), заява N 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).

У цих справах Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року) (п. 47 рішення).

Зі змісту пункту 52 рішення «Устименко проти України» випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.

За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).

Закінчити цей матеріал хочеться цитатою п. 62 рішення Європейського суду по справі «Брумареску проти Румунії: «Верховний суд Румунії «звів нанівець увесь судовий процес, який закінчився ухваленням остаточного судового рішення, «що не підлягає скасуванню», а отже і принципу res judicata, і, більше того, що воно вже було виконане».

Це рішення було «втручанням у принцип правової певності» і, таким чином, «порушило право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції»».

P.s. З урахуванням наших судових реалій і, часто-густо з об’єктивних причин, сторона процесу пропускає процесуальний строк на оскарження судового рішення (наприклад, несвоєчасне отримання судового рішення, хвороба, відрядження тощо), але для його поновлення у своєму клопотанні сторона повинна чітко обґрунтувати ці обставини та надати суду відповідні докази, оскільки процесуальний опонент може наполягати на застосуванні судом принципу res judicata …

Теги: апелляционная жалоба, кассационная, ходатайство на возобновление процессуальных сроков, доказательства, принцип res judicata, судебная практика, Европейский суд по правам человека, ЕСПЧ, жалоба, обжалование, юрист, адвокат, судебная защита, Морозов Евгений

Нужна ли Украине система прецедентного права: юридический размышлизм!

Адвокат Морозов (судебная защита)

Система прецедентного права (судебное решение – источник права) существует в Соединённом Королевстве Великобритании и Северной Ирландии, Соединённых Штатах Америки, Австралийском Союзе и некоторых других государствах - членах Британского Содружества Наций, т.е. в странах с наиболее развитой экономикой!

А существует ли в Украине судебный прецедент? Нужно ли это… и как это использовать?

Обратимся к википедии, что же это такое «Прецедентное право»?

Суде́бный прецеде́нт (от лат. praecedens, родительный падеж praecedentis — предшествующий) — решение определённого суда по конкретному делу, имеющее силу источника права (то есть устанавливающее, изменяющее или отменяющее правовые нормы). Прецедентом являются решения, вынесенные по аналогичному делу, разрешённому в рамках аналогичного судопроизводства. Прецедент — случай или событие, которое имело место в прошлом и является примером или основанием для аналогичных действий в настоящем. Судебный прецедент — решение высшего судебного органа по определённому делу, которое в дальнейшем является обязательным для судов при разрешении аналогичных дел.

Не буду говорить от всего юридического сообщества – скажу от себя: перед тем как решить какую – либо юридическую дилемму или подготовить процессуальный документ я обращаюсь к существующей судебной практике.

Вот и сейчас для подготовки этого материала обращусь к ресурсу «Судебная система в Украине» - «Реестр судебных решений»!

Итак, по состоянию на июнь 2016 г. вышеуказанный ресурс находит 153 963 (!!!) судебных решений Верховного суда Украины.

В свою очередь, судебная практика Верховного суда Украины обязательна к применению судами низших инстанций при рассмотрении той либо иной категории дел – вот же он «судебный прецедент»!!!

А нет, процессуальное законодательство предоставляет право судам «отступить» от позиции Верховного суда Украины при достаточном правовом обосновании данного поступка, например, мой предыдущий материал «Взыскать деньги с банка в период введенной временной администрации?» содержит ссылку на решение Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел от 24.02.2016 г. дело № 6-25751ск15 (регистрационный номер решения № 56425312) где суд достаточно обосновано отступил от Правовой позиции Верховного суда и принял противоположенное решение … однако немного отклонился от темы.

Апофеозом вышеуказанного является то, что в Украине существует система прецедентного права (!!!) и достаточно долго!

Обосновываю: ч. 1 ст. 17 гл. 4 «ПРИМЕНЕНИЕ В УКРАИНЕ КОНВЕНЦИИ И ПРАКТИКИ СУДА» Закона Украины «Об исполнении решений и применении практики Европейского суда по правам человека» гласит: «Суды применяют при рассмотрении дел Конвенцию и практику Суда как источник права».

Этот закон принят, 23.02.2006 г., а, следовательно, в Украине уже десяток лет действует система прецедентного права!!!

Более того, каждый судебный юрист / адвокат при подготовки судебно – процессуальных документов (особенно касательно обжалования действий налоговых и иных фискальных органов) прикладывает судебную практику как национального, так и Европейского судопроизводства, поскольку наши Законы порой прописаны не конкретно, двояко.

Отдельное внимание стоит обратить на то, что по состоянию на момент написания данного материала, Верховный суд Украины рассматривает только те дела, где не одинаково применено законодательство Украины судами кассационной инстанций и, как следствие, Верховный суд ее обобщает!

Таким образом, я бы назвал судебную систему Украины смешанной, где есть место и национальному законодательству, и обобщенной судебной практике, и…судебному прецеденту!

P.s. недавно прочитал, что где-то в «далекой» Америке на службу в юридическую фирму заступил РОБОТ … готовит документы… предоставляет консультации Клиентам…и приносит не плохой доход своим работодателям!

К чему я? А, на мой взгляд, с учетом более чем 10 летнего юридического стажа, со всей ответственностью заявляю: «В Украине это практически не возможно,  поскольку у нас настолько трудны хитросплетения законодательства … и каждый орган выдает на гора еще кучу своих подзаконны документов и разъяснений, что ни одна компьютерная программа не сможет это все освоить и правильно применить в ближайшие 5-10 лет!».

Только, правовед может посоветовать Клиенту как правильно действовать, это как только рыбак знает: где, когда и на какую снасть лучше всего поймать рыбу или как только доктор-хирург, во время операции, может принять правильное решение, чтоб пациент в итоге не только пошел на поправку, а и начал полноценно функционировать!

У Жванецкого по этому поводу есть замечательное высказывание: "Вам не повезло. Специалист, который лечит, в отъезде, но есть второй – не хуже. ..... Лечение стоит дорого, но можно и не платить. Нянечкам, сёстрам обычно платят, но они ухаживают и так. Поэтому я вам советую подождать специалиста, договориться с нянечкой и заплатить. Но можно этого и не делать. Если вас не интересует результат!!!".  ))

Теги: прецедент, судебная практика, Верховный суд Украины, суд, иски, защита, юридическая консультация, система права, Украина, юрист, адвокат,  Морозов Евгений