Первинні бухгалтерські документи для формування податкового обліку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи визначено на законодавчому рівні конкретний перелік документів для формування даних податкового обліку та підтвердження товарності господарської операції ?

17 серпня 2016 р. досліджуючи вищевказане питання Вищий адміністративний суд України у справі № К/800/17449/16 прийшов до висновку, що відповідність задекларованих платником витрат критерію документальної підтвердженості вимагає подання платником документів, які містять достатні відомості про зміст господарської операції, порядок її виконання та учасників; документи, якими має оформлюватися господарська операція, визначаються з урахуванням законодавчих вимог та звичаєвої практики щодо оформлення певного виду господарської операції.

Разом з цим, фіскальний (податковий) орган не завжди погоджується з платником податку щодо кількості, обсягу, форми та достатності первинних бухгалтерських документів і, як наслідок,  приймає податкові повідомлення рішення не на користь платника, а отже останньому, для захисту свого порушеного або оспорюваного права, доводиться оскаржувати спірні ППР спочатку в адміністративному, а потім і в судовому порядку.

Однак стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів. їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Підпунктом 20.1.4. пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України передбачено, що органам державної податкової служби надане право проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом. Порядок проведення перевірок визначений статтями 75-86 Податкового кодексу України.

Платник податку може включити на підставі бухгалтерської довідки до податкового кредиту виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, суми податку, сплачені (нараховані) у вартості товарів/послуг, необоротних активів, що не були включені до складу податкового кредиту при придбанні або виготовленні таких товарів/послуг, необоротних активів, та/або з яких були визначені податкові зобов'язання відповідно до цього пункту, у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи починають використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, у тому числі переведення невиробничих необоротних активів до складу виробничих необоротних активів.

З метою застосування цього пункту податкові зобов'язання і податковий кредит визначаються на дату початку фактичного використання товарів/послуг, необоротних активів, визначену в первинних документах, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Відповідно до правових позицій висловлених Верховним судом України від 22 вересня  2015 р. справа № 21-887а15, від 22 вересня 2015 р. справа № 21-1359а15, від 1 грудня 2015 р. справа № 21-3788а15 та від 15 грудня 2015 р. справа № 21-4266а15 правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-XIV).

Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

ВАЖЛИВО: первинний документ містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

ВАЖЛИВО: господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Відповідно до п. 198.6. ст.198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

ВАЖЛИВО: у разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Таким чином формування податкового кредиту можливо за наступних обставин:

1) наявність у платника податку-покупця належно оформлених податкових накладних та інших первинних бухгалтерських документів;

2) фактична сплата грошових коштів контрагентам в сумі, визначеній в податкових накладних;

3) фактичне виконання господарських операцій, за наслідками яких у платника ПДВ виникає право на податковий кредит.

Окремо необхідно вказати, що Вищим адміністративним судом України були враховані рішення Європейського суду з прав людини у справах Інтерсплав проти України (2007 рік, заява № 803/02), «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і Бізнес Супорт Центр проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03), які відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права, у яких визначено, що платника податку не може бути позбавлено права на бюджетне відшкодування ПДВ за відсутності доказів того, що його було залучено до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування; при цьому платник ПДВ не повинен нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальниками, якщо платник ПДВ не знав про такі зловживання і не міг про них знати.

Разом з цим при вирішенні даного виду спорів необхідно дотримуватися також позицій щодо обґрунтованості судових рішень викладених у рішеннях ВАСУ від 27 липня 2016 року у справі № 800/366/16 де передбачено наступне: «Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини стосовно вмотивованості рішень органів з вирішення спорів або судових рішень, то у таких рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява №18390/91) від 23 листопада 1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява №37801/97) від 1 липня 2003 року) та у Рішенні ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/60884/14 де було зроблено акцент: «Європейський суд з прав людини у п.23 та п.25 Рішення "Проніна проти України" від 18.07.2006р. вказав, що суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона може представити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів».

А також приймати до уваги рішення ВАСУ від 21 липня 2016 року у справі  № К/800/9365/16 де вказано: «У пп. 50-51 рішення по справі «Щокін проти України» ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним, а п. 49 згаданого рішення  ЄСПЛ передбачає, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону».

ВИСНОВОК: законодавець свідомо відмовився від встановлення конкретного переліку документів, які мають слугувати підставою для формування даних податкового обліку та складенням яких мають оформлюватися ті чи інші господарські операції, з огляду на різноманітність змісту та форм економічної діяльності та порядку її документування, а отже документи, якими має оформлюватися господарська операція, визначаються з урахуванням законодавчих вимог та звичаєвої практики щодо оформлення певного виду господарської операції.

Таким чином, вимога контролюючого органу щодо витребування супровідних документів, наприклад проектної документації, сертифікаційних документів (які засвідчували б відповідність будівельних матеріалів вимогам безпеки та якості), товарно-супровідних документів на підтвердження транспортування придбаних матеріалів у процесі їх доставки платнику, дефектних актів, актів огляду приміщень, тощо є незаконною, а отже не обов’язковою до виконання.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий адміністративний суд України,  накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, юрист, адвокат Морозов

Податкові спори: витрати по договору страхування фінансових ризиків

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи підлягають врахуванню при визначенні оподатковуваного доходу витрати платника, понесені за договором страхування фінансових ризиків? Практика ЄСПЛ.

Суть справи № К/800/14623/16, яку розглянув Вищий адміністративний суд України 13 липня 2016 р. полягає в тому, що перевіркою контролюючого органу не визнано право платника на врахування у податковому обліку витрат на сплату страхових платежів в процесі провадження платником господарської діяльності.

Однак, даний висновок не відповідає вимогам діючого законодавства України та не  охоплений повноваженнями контролюючого органу виходячи з нижчевикладеного.

Так, згідно зі статтею 16 Закону України «Про страхування», договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 4 зазначеного Закону, предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону і пов'язані: з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Згідно з визначенням, що міститься у частині першій статті 6 Закону України «Про страхування», добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Пунктом 18 частини четвертої цієї ж статті Закону до видів добровільного страхування віднесено страхування фінансових ризиків.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про страхування», страховий ризик визначено як певну подію, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Згідно з пунктом 177.2 статті 177 Податкового кодексу України (далі - ПК), яка регулює порядок оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця.

В силу вимог пункту 177.4 цієї ж статті ПК до переліку витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу.

За правилами підпункту «в» підпункту 138.10.2 пункту 138.10 статті 138 ПК до складу інших витрат включаються адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством - витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона).

Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі - конвенція) була підписана 04.11.1950 року в Римі десятьма європейськими державами. Відтоді вона стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.  Ратифікувавши Конвенцію про права людини 17.07.1997 року, Україна визнала не лише право на "мирне володіння майном", а й згідно із положеннями ст.1 Протоколу №1 до Конвенції визнала право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав та охоронюваних Конвенцією свобод, пов'язаних з реалізацією права власності.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів/ актів індивідуальної дії  чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Протоколу №1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під "законом" Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути "доступним" (accessible) та "передбачуваним" (forseable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. "Доступність закону" означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. "Передбачуваність" означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

При цьому, слід вказати, що в контексті практики Європейського Суду з прав людини, витрати платника, понесені за договором страхування фінансових ризиків підлягають врахуванню при визначенні оподатковуваного доходу за умови існування визначених законом для цього підстав, слід трактувати як «законне сподівання» особи на отримання можливості ефективно здійснювати свої майнові права, що охоплюється ширшим поняттям «майно» (справи «Стретч проти Об'єднаного Королівства», «Компанія «Пайн Веллі Девелопментс» та інші проти Ірландії», «Прессос Компанія Нав'єра» та інші проти Бельгії»).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини, викладена у його рішенні від 19.12.1989 у справі «Мелахер та інші проти Австрії», розуміє під поняттям «майно» у контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції прибутки, що випливають з власності, зокрема, орендна плата (рента), передбачена договором, добровільно укладеним відповідно до законодавства.

Закріплюючи право кожного на мирне володіння своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності (рішення від 13.06.1979 року у справі "Маркс проти Бельгії", п.69).

Поняття майно має автономне значення, яке, звичайно, не обмежується правом власності на речі матеріального світу: у розумінні цього положення певні інші права та інтереси, які є активами, можуть також розглядатися як майнові права, а отже, майно (рішення від 23.02.1995 року у справі "Гасус Дозір унд Фьордертехнік Гмбг проти Нідерландів", п.53).

У статті 1 Першого протоколу Конвенції проголошено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Надаючи тлумачення цієї норми міжнародного права в рішенні від 06 листопада 2008 року у справі «Ісмаїлов проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути «законним»: у пункті 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення «законів». Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції.

Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним (рішення ВАСУ від 30 червня 2016 року за  № К/800/63242/14)

Під дію статті 1 Протоколу №1 до Конвенції підпадає право вимоги, якщо воно достатньою мірою встановлене, щоб являти собою актив. Коли основою вимоги є майновий інтерес, то особа, яка її має, вважатиметься такою, що має "легітимне сподівання" ("Федоренко проти України", "Едуард Петрович Мельник проти України") на отримання майна, за наявності однієї з умов:

1) якщо наявне остаточне судове рішення, що підтверджує це право ("Бурдов проти Росії", "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Агрокомплекс проти України");

2) якщо є достатнє правове підґрунтування у національному законодавстві, що підтверджує вимогу ("Брезовец проти Хорватії", "Рисовський проти України", "Кечко проти України", "Стреч проти Великобританії", "Москаль проти Польщі", "Сук проти України", "Федоренко проти України", "Україна-Тюмень проти України").

Вказані рішення ЄСПЛ свідчать про те, що витрати на страхування можливого настання збитку є витратами на страхування майна, що відображаються у податковому обліку платника за умови документального підтвердження таких витрат у відповідності з вимогами підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК та їх понесення у рамках провадження господарської діяльності платника.

При цьому слід враховувати, що для цілей оподаткування витрати визначаються такими, що мають господарський характер, якщо вони спрямовані на отримання платником позитивного економічного ефекту, зумовлені виробничою необхідністю, є необхідними для забезпечення економічної діяльності платника з отримання прибутку.

Суд касаційної інстанції зазначив: «власне ж ефективність використання платником капіталу шляхом оцінювання витрат платника у світлі їх доцільності, раціональності не належить до повноважень податкового органу. Платник здійснює фінансово-господарську діяльність на власний ризик, а тому вправі самостійно оцінювати її ефективність та доцільність, вирішуючи, які саме господарські операції йому необхідно здійснити для забезпечення своєї діяльності. Економічна ефективність витрат відображає лише ступінь умілості ведення господарської діяльності та є якісним показником, що не впливає на податковий облік платника».

Договори страхування фінансових ризиків оформлені відповідно до вимог Закону України «Про страхування», не були розірвані або визнані недійсними.

ВАЖЛИВО: Оскільки до страхових ризиків у відповідності до зазначених договорів страхування були віднесені збитки внаслідок невиконання (неналежного виконання) контрагентом договірних зобов'язань з причин настання стихійного лиха, банкрутства контрагента або обслуговуючого банку, такі ризики об'єктивно розцінені судом як такі, що безумовно пов'язані із здійсненням позивачем господарської діяльності.

Визначені у розглядуваних договорах страхування страхові ризики відповідають звичаям ділового обороту; посилання контролюючого органу на високорентабельність та прибутковість контрагента платника, які, в свою чергу,  зменшують фінансові ризики заявника, однак не можуть їх повністю виключати; наявність у позивача можливості відкривати рахунки у декількох обслуговуючих банках також не виключають ймовірну наявність збитку у разі банкрутства банківської установи, через яку здійснюються безготівкові розрахунки з названим контрагентом.

ВИСНОВОК: Чинним законодавством передбачено право платника податків на формування у податковому обліку витрат за договором добровільного страхування, тоді як оцінка доцільності економічних рішень платника у процесі провадження ним господарської діяльності перебуває поза межами податкового контролю. 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий адміністративний суд України, страхування, оподаткування, накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Судова практика Європейського суду у спорах з фіскальними органами ч. 2

Адвокат Морозов (судовий захист)

Практика Європейського суду з прав людини при вирішенні податкових спорів, яку використовує Вищий адміністративний суд України (огляд за липень 2016 р.)

Продовження…

Ч.1 за посиланням ЛІГАБлог або Мій сайт

Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Вищий адміністративний суд України не є виключенням, а навпаки флагманом її застосування, оскільки податкові спори становлять значну долю правозастосовної практики всієї судової системи країни.

Розпочати матеріал хочеться зі справи «Ейрі  проти Ірландії»  (Airey  v.  Ireland,  рішення  від 9.10.1979) в якій сформульовано правову позицію - «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, що мають практичний вплив і є ефективними».

1. Неявка позивача.

Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі № К/800/13789/16: «Європейський суд з  прав  людини  в  рішенні  від 7 липня  1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А.  проти Іспанії"   зазначив,   що   заявник   зобов'язаний   демонструвати готовність  брати  участь  на всіх етапах розгляду,  що стосуються безпосередньо його,  утримуватися від використання  прийомів,  які пов'язані  із  зволіканням у розгляді справи,  а також максимально використовувати  всі   засоби   внутрішнього   законодавства   для прискорення процедури слухання. Він не буде відповідальним за відкладення, викликані станом його здоров'я, оскільки вони пов'язані з форс-мажорними обставинами…. Таким чином, неодноразова неявка позивача, яким було ініційовано судовий спір, без поважних причин у судове засідання цілком об'єктивно була розцінена судами як зловживання сторони своїми процесуальними правами, що є неприпустимим.

2. Відповідальність за контрагента.

2.1. У рішеннях ВАСУ від 18 та 19 липня 2016 р. у справах № К/800/1991/16 та № К/800/6127/13 зазначено: У рішенні суду у справі "Булвес" АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) наводяться висновки про те, що позбавлення податковим органом права платників податків податку на додану вартість на податковий кредит, бюджетне відшкодування з причини виявлення зловживань з боку їхніх постачальників є порушенням статті 1 Протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Адже немає доказів залучення платника податку на додану вартість до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо/повинно бути відомо/ про таку діяльність його постачальників. В цьому випадку не дотримується принцип пропорційності, тобто справедливого балансу між вимогами публічного інтересу та захистом прав приватних осіб, у реалізації яких здійснюється втручання держави.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

У справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 наголошував на індивідуальній юридичній відповідальності за податкові правопорушення.

2.2. У рішенні Європейського Суду з прав людини від 22.01.2009 у справі “Булвес” АД проти Болгарії (заява №3991/03) зазначено, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою ПДВ, який нараховується у ланцюгу поставок, або вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки для отримувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності.

3. Ефективний спосіб захисту.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по їх суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі,  так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

4. Зменшення або звільнення від судового збору / майнова вимога.

4.1.Рішеннями ВАСУ від 15 липня 2016 р. у справі №  К/800/14649/16 та від 13 липня 2016 року у справі № К/800/15458/16 передбачено: «У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Креус проти Польщі» від 19.06.2011, в якому вказано, що такі характеристики судового провадження, як справедливість відкритість та невідкладність, не мають цінності у випаду відсутності факту порушення провадження у справі. Також податковий орган вказав на висновки Конституційного суду України, викладені у рішенні від 28.11.2013 у справі № 1-17/2013 за конституційним зверненням асоціації «Дім авторів музики в Україні» щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв’язку з положеннями пункту «г» частини першої статті 49 Закону України «Про авторське право і суміжні права», про те, що гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду.

Так, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 справ «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими.

Відповідно до положень Закону України «Про судовий збір» органам фіскальної служби не надано пільг щодо сплати судового збору. Водночас, суд звертає увагу на те, що податкові інспекції є державними органами, що здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, тобто суб'єктом, що реалізує свою владну компетенцію, а відсутність чи недостатність фінансування їх діяльності не може свідчити про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору.

Рішенням ВАСУ від  05 липня 2016 року у справі №К/800/7848/16 відхилено клопотання щодо звільнення від сплати судового збору: «Розглянувши вказане клопотання податкового органу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у його задоволенні слід відмовити, оскільки відсутність бюджетного фінансування не є підставою для звільнення скаржника від законодавчо встановленого обов'язку зі сплати судового збору. Зазначена позиція також відповідає висновкам Європейського суду з прав людини у рішенні по справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 року (заява № 70297/01). При цьому, судом вірно зазначено про безпідставність посилань апелянта на постанову Верховного Суду України від 30.06.2015 року по справі № 21-598а15, оскільки в цьому рішенні судом зроблений висновок щодо звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги у зв'язку з тим, що законодавством були передбачені пільги щодо сплати судового збору за подання позовної заяви (з урахуванням особливостей предмету позову «про надання особі статусу біженця»). Разом з тим, при зверненні до суду першої інстанції із вимогами про скасування податкового повідомлення-рішення чинним законодавством пільги щодо сплати судового збору не передбачені.

4.2.Рішенням ВАСУ від 07 липня 2016 у справі №  К/800/42716/15 передбачено: «Зі змісту рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» вбачається, що збільшення податковим органом зобов'язань особи з податку є втручанням до його майнових прав.

Отже, відповідно до практики Європейського суду з прав людини вимога про визнання протиправним (неправомірним) рішення суб'єкта владних повноважень, яке впливає на склад майна позивача, у тому числі шляхом безпідставного стягнення податків, зборів, штрафних санкцій тощо, є майновою.

5. Майно та прибутки.

5.1.У рішенні ВАСУ від 13 липня 2016 р. у справі № К/800/14623/16 передбачено наступне: «Прецедентна практика Європейського суду з прав людини, викладена у його рішенні від 19.12.1989 у справі «Мелахер та інші проти Австрії», розуміє під поняттям «майно» у контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції прибутки, що випливають з власності, зокрема, орендна плата (рента), передбачена договором, добровільно укладеним відповідно до законодавства.

5.2. В свою чергу рішення ВАСУ від 30 червня 2016 року за № К/800/63242/14 встановлює:  «Системний аналіз вказаних законодавчих норм дає підстави для висновку про те, що право на визначення напряму використання належних платнику сум бюджетного відшкодування є його дискреційним правом.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, (далі - Конвенція) проголошено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Надаючи тлумачення цієї норми міжнародного права в рішенні від 06 листопада 2008 року у справі «Ісмаїлов проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути «законним»: у пункті 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення «законів». Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.

«Майно», яке є предметом розглядуваної справи, - це сума податку на додану вартість, що підлягає відшкодуванню платнику з бюджету. Оспорювані дії Бориспільської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області є фактично свавільним втручанням податкового органу в мирне володіння майном, яке не зумовлено вимогами закону.

З огляду на викладене, суди цілком об'єктивно визнали протиправними дії відповідача, які полягали в розпорядженні належною позивачу сумою бюджетного відшкодування.

6. Настання відповідних насідків за законом.

У рішенні ВАСУ від 06 липня 2016 р. по справі № К/800/11703/16 вказано: Європейський суд з прав людини під час розгляду справи «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» визначив, що закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».  Тобто, «закон» повинен бути належним чином доступним: громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку. Крім того, норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, на скільки це розумно за конкретних  обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія (рішення Європейського суду з прав людини від 23.06.1995 у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства»).

Закінчити матеріал хотілось би справою  «Коссі проти Сполученого Королівства»,  де суд підкреслив, що «в інтересах правової визначеності та регулярного розвитку прецедентного права відповідно до Конвенції» він у більшості випадків дотримується правила прецеденту. Це дозволяє Судові забезпечити реалізацію принципу правової рівності всіх перед законом і судом, адже вирішення схожих справ по різному може призвести до того, що будуть порушені законні очікування тих, хто шукає захисту в правосуддя, а також рівновага та стабільність суспільних правовідносин. Страсбурзький суд змінює свою практику лише тоді, коли цього вимагають потреби забезпечення ефективного захисту прав людини (з огляду на принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм).

Отже, з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення.

При цьому з метою забезпечення правової визначеності Страсбурзький суд у більшості випадків тлумачить Конвенцію в контексті своїх попередніх рішень, змінюючи свою практику лише в тих випадках, коли цього вимагає принцип динамічного тлумачення, який дозволяє забезпечити максимально ефективний захист прав людини та основоположних свобод в умовах постійної еволюції європейських стандартів у галузі прав людини.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий адміністративний суд України,  накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи

Судова практика Європейського суду у спорах з фіскальними органами

Адвокат Морозов (судебная практика)

Практика Європейського суду з прав людини при вирішенні податкових спорів, яку використовує Вищий адміністративний суд України (огляд за липень 2016 р.)

Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Вищий адміністративний суд України не є виключенням, а навпаки флагманом її застосування, оскільки податкові спори становлять значну долю правозастосовної практики всієї судової системи країни.

Розпочати матеріал хочеться зі справи «Ейрі  проти Ірландії»  (Airey  v.  Ireland,  рішення  від 9.10.1979) в якій сформульовано правову позицію - «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, що мають практичний вплив і є ефективними».

1. Юрисдикційна підсудність.

Рішення Вищого адміністративного суду України (надалі – «ВАСУ») від 28 липня 2016 р. у справі № К/800/16963/16,  К/800/16218/16: «Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом».

2. Остаточність судового рішення / правова визначеність.

2.1. Рішення ВАСУ від 28 та 29 липня 2016 р. у справах № К/800/14292/16 та № К/800/20561/16: «У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» від 06.10.2015 Європейський суд з прав людини наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою потворного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Європейський суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є обмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

2.2.Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи уподовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у справі "Brumarescu v. Romania" від 28 листопада 1999 року наголосив, що "право на справедливий судовий розгляд», гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів".

"Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі" (справа "Ryabykh v. Russia" від 24 липня 2003 року).

3. Обґрунтованість судового рішення.

3.1. Рішення ВАСУ від 27 липня 2016 року у справі № 800/366/16: «Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини стосовно вмотивованості рішень органів з вирішення спорів або судових рішень, то у таких рішеннях мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява №18390/91) від 23 листопада 1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява №37801/97) від 1 липня 2003 року).

3.2.Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/60884/14: «Європейський суд з прав людини у п.23 та п.25 Рішення "Проніна проти України" від 18.07.2006р. вказав, що суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона може представити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів».

3.3. Рішення ВАСУ від 14 липня 2016 р. у справі № К/800/24017/15: «Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на відповідні статті КАС України та інші норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права й обов'язки сторін; в мотивувальній частині рішення можуть також використовуватися посилання на рішення Конституційного Суду України, відповідні рішення Верховного Суду України (стаття 244-2 КАС України), а також посилання на рішення Європейського суду з прав людини; проте саме лише посилання в мотивувальній частині на положення законодавства без належного наведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм, на які посилається сторона при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатися належною юридичною кваліфікацією (п.9 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013р. №7 "Про судове рішення в адміністративній справі").

Також в пункті 42 рішення "Бендерський проти України" від 15.11.2007 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення "Руїз Торійа проти Іспанії" від 09.12.1994р.). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення "Артіко проти Італії" від 13.05.1980р.). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (cf. "Дюлоранс проти Франції", п. 34553/97, п. 33, від 21.03.2000р.; "Донадзе проти Грузії", n 74644/01, пп. 32 et 35, від 07.03.2006р.).

4. Позбавлення майна шляхом винесення ППР.

4.1 Рішення ВАСУ від 21 липня 2016 року у справі № К/800/9365/16: «Роз'яснення цієї норми містяться в рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, у рішенні в справі «Щокін проти України» (п. 49) ЄСПЛ вказав, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнане тільки якщо здійснене на умовах, передбачених законом.

Так, у пп. 50-51 згаданого рішення ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: друге речення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах, передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має право контролювати використання майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття (поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, що застосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно також посилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності для осіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в його застосуванні."

Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.

4.2. При розгляді Європейським судом з прав людини податкових спорів в мотивувальній частині рішення найчастіше застосовується стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Даною статтею гарантується право на мирне та вільне володіння своїм майном. Визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У контексті податкових спорів (в т.ч. даного конкретного спору) позбавлення права на відшкодування податку на додану вартість розглядається як втручання держави у право власності - рішення суду у справі "Булвес" АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03).

5. Аргументи поза розумним сумнівом та обов’язок доказування

Рішення ВАСУ від 20 липня 2016 р. у справі №  К/800/3837/16: «При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України».

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

                                                                    Кінець першої частини 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий адміністративний суд України,  накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи,