Практика
Європейського суду з прав людини при вирішенні податкових спорів, яку
використовує Вищий адміністративний суд України (огляд за липень 2016 р.)
Згідно з статтею 17 Закону
України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з
прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як
джерело права.
Вищий адміністративний
суд України не є виключенням, а навпаки флагманом її застосування, оскільки
податкові спори становлять значну долю правозастосовної практики всієї судової
системи країни.
Розпочати матеріал
хочеться зі справи «Ейрі проти Ірландії» (Airey v.
Ireland, рішення від 9.10.1979) в якій сформульовано правову
позицію - «Конвенція
гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, що мають практичний вплив і
є ефективними».
1. Юрисдикційна
підсудність.
Рішення Вищого
адміністративного суду України (надалі – «ВАСУ») від 28 липня 2016 р. у справі
№ К/800/16963/16, К/800/16218/16: «Європейський суд з прав людини у
справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення
«встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування
«суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його
діяльність.
Поняття «суд,
встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю
організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до
юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом,
встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на
підставі практики, яка не передбачена законом».
2. Остаточність
судового рішення / правова визначеність.
2.1. Рішення ВАСУ від 28
та 29 липня 2016 р. у справах № К/800/14292/16 та № К/800/20561/16: «У рішенні
Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» від 06.10.2015
Європейський суд з прав людини наголосив, що право на справедливий судовий
розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі
Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права
спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Одним з основоположних
аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає
дотримання принципу res judicata, тобто принципу
остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися
перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою потворного слухання
справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише
коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.
Європейський суд
постановив, що якщо звичайний строк оскарження
поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити
принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все,
належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду
не є обмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку
національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку
оскарження втручання у принцип res judicata,
особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження
судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
2.2.Відповідно до пункту
1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4
листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і
публічний розгляд його справи уподовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у
справі "Brumarescu v. Romania" від 28 листопада 1999 року наголосив,
що "право на справедливий судовий розгляд», гарантоване пунктом 1 статті 6
Конвенції, слід тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема,
проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних
держав. Одним з
основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності,
згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що
набрало законної сили, не може ставитися під сумнів".
"Принцип юридичної
визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до
остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права
вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише
з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у
справі" (справа "Ryabykh v. Russia" від 24 липня 2003 року).
3.
Обґрунтованість судового рішення.
3.1. Рішення ВАСУ від 27
липня 2016 року у справі № 800/366/16: «Згідно з усталеною практикою
Європейського суду з прав людини стосовно вмотивованості рішень органів з
вирішення спорів або судових рішень, то у таких рішеннях мають бути належним
чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Орган влади зобов'язаний
виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення
обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони
були почуті. Крім
того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати
його перегляд вищою інстанцією. Лише за
умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль
здійснення правосуддя (рішення
Європейського суду з прав людини у справах: «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява
№18390/91) від 23 листопада 1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява
№37801/97) від 1 липня 2003 року).
3.2.Рішення ВАСУ від 20
липня 2016 р. у справі № К/800/60884/14: «Європейський суд з прав людини
у п.23 та п.25 Рішення "Проніна проти України" від 18.07.2006р.
вказав, що суди
зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона може
представити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів».
3.3. Рішення ВАСУ від 14
липня 2016 р. у справі № К/800/24017/15: «Мотивувальна частина кожного рішення
повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального
права і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких
визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на відповідні
статті КАС України та інші норми процесуального права, керуючись якими суд
встановив обставини справи, права й обов'язки сторін; в мотивувальній частині
рішення можуть також використовуватися посилання на рішення Конституційного
Суду України, відповідні рішення Верховного Суду України (стаття 244-2 КАС
України), а також посилання на рішення Європейського суду з прав людини; проте саме лише
посилання в мотивувальній частині на положення законодавства без належного
наведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм,
на які посилається сторона при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатися
належною юридичною кваліфікацією (п.9 Постанови Пленуму Вищого
адміністративного суду України від 20.05.2013р. №7 "Про судове рішення в
адміністративній справі").
Також в пункті 42
рішення "Бендерський проти України" від 15.11.2007 р. Європейський
суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип
належного здійснення правосуддя, судові
рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися
залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної
справи (див. рішення "Руїз Торійа проти Іспанії" від 09.12.1994р.).
Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист
прав конкретних та ефективних (рішення "Артіко проти Італії" від
13.05.1980р.). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін
насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (cf.
"Дюлоранс проти Франції", п. 34553/97, п. 33, від 21.03.2000р.;
"Донадзе проти Грузії", n 74644/01, пп. 32 et 35, від 07.03.2006р.).
4.
Позбавлення майна шляхом винесення ППР.
4.1 Рішення ВАСУ від 21
липня 2016 року у справі № К/800/9365/16: «Роз'яснення цієї норми містяться в
рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, у рішенні в справі «Щокін
проти України» (п. 49) ЄСПЛ вказав, що збільшення
податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до
майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до
Конвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнане тільки якщо здійснене
на умовах, передбачених законом.
Так, у пп. 50-51
згаданого рішення ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою
ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке
втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: друге
речення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах,
передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має право
контролювати використання майна шляхом введення в дію "законів".
Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів
демократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття
(поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, що
застосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно також
посилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності для
осіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в його
застосуванні."
Таким
чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними,
якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.
4.2. При розгляді
Європейським судом з прав людини податкових спорів в мотивувальній частині
рішення найчастіше застосовується стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист
прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Даною статтею
гарантується право на мирне та вільне володіння своїм майном. Визначено, що
кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто
не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і
на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У
контексті податкових спорів (в т.ч. даного конкретного спору) позбавлення права
на відшкодування податку на додану вартість розглядається як втручання держави
у право власності - рішення суду у справі "Булвес" АД проти Болгарії
(2009 рік, заява № 3991/03).
5. Аргументи
поза розумним сумнівом та обов’язок доказування
Рішення ВАСУ від 20
липня 2016 р. у справі № К/800/3837/16: «При цьому, суд вважає за
потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні
Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі
«Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів
керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так,
наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими
доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та
контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в
розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України».
Вищий адміністративний
суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71
Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про
протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень
обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності
покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Такий підхід
узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110
рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ»
та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають
скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію
у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути
розглянуті на підставі поданих доказів, а довести
наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення
податкових штрафів має саме податкове управління.».
Кінець першої частини
Теги: податкові
спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий
адміністративний суд України, накладная, судебная практика, судова
практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, обжалование,
Акт налоговой проверки, фіскальні органи, контролюючі органи, податкові
органи,
