Відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження та РНОКПП боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення виконавчого документу стягувачу з підстав відсутності дати народження та реєстраційного номеру облікової картки платника податків боржника

24 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/11660/14-ц, провадження № 61-18075св23 (ЄДРСРУ № 122543724) досліджував питання щодо відсутності у виконавчому документі відомостей про дату народження та реєстраційного номеру облікової картки платника податків боржника.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень  і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Як визначено у частині першій статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред`явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема, місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти

У пункті 6 частини четвертої статті 4 Закону передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, зокрема, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

У постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц (провадження № 61-331св18) зроблено висновок, що «згідно з частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну.

Водночас відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження боржника та реєстраційного номеру облікової картки платника податків не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчого документу без прийняття до виконання.Правовий висновок про те, що відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчого документа без прийняття до виконання неодноразово викладено  у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-45цс14, від 25 червня 2014 року у справі № 6-62 цс14, постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 219/7439/14-ц (провадження № 61-31681св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 487/3774/16-ц (провадження № 61-42083св18), а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 813/2125/16 (провадження № К/9901/21841/18).

За висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2020 р. у справі № 639/2561/18-ц, сама лише відсутність у виконавчому документі окремих відомостей про особу боржника не є підставою для повернення виконавчих документів без прийняття до виконання.

ВИСНОВОК: Відсутність у виконавчому документі дати народження та реєстраційного номеру облікової картки платника податків боржника не є безумовною підставою для повернення виконавчого документа стягувачу.

 

 

Матеріал по темі: «Повернення виконавчого документа через відсутність у боржника майна: наслідки»
 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Перевірка виконавцем адреси боржника, що зазначена судом у виконавчому документі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(Не)обов’язковість перевірки державним/приватним виконавцем адреси реєстрації/місцезнаходження боржника, що зазначена судом у виконавчому документі

11 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи  № 640/35340/21, адміністративне провадження № К/990/18200/22  (ЄДРСРУ № 116242106) досліджував питання щодо обов’язковості та/або необов’язковості  перевірки державним/приватним виконавцем адреси реєстрації/місцезнаходження боржника, що зазначена судом у виконавчому документі.

Прийняття виконавцем виконавчих документів до виконання здійснюється за територіальним принципом, суть якого полягає у тому, що державний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться на території, на яку поширюються його функції.

Місце виконання виконавчого документу визначається за критеріями, зазначеними у частині першій статті 24 Закону №1404-VIII, до яких законодавець відносить: місце проживання, перебування, роботи боржника або місцезнаходження його майна.

Верховним Судом 31.03.2021 розглянуто справу №380/7750/20, предметом якої була постанова про відкриття виконавчого провадження (з тією відмінністю, що ухвалена приватним, а не державним виконавцем) і особливістю спірних правовідносин було те, що виконавчий документ, поряд з відомостями про зареєстроване місце проживання боржника, містив також відомості про місце його фактичного проживання, і саме цьому місцю проживання боржника було віддано перевагу при визначені належного місця виконання відповідного виконавчого документа.

Отже, примусове виконання рішень має бути певним чином «наближеним», прив`язаним до місця проживання/перебування боржника, що, окрім іншого, дасть змогу останньому (чи принаймні створить йому відповідні умови) належним чином реалізовувати свої права та обов`язки як учасника виконавчого провадження (як-от: ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення).

У постанові Верховного Суду від 15.07.2021 у справі №380/9335/20, у якій, зокрема, вирішувалося питання відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №380/7750/20, Верховний Суд дійшов висновку, що у виконавчому провадженні місце проживання боржника відіграє важливу роль як для визначення виконавчого округу, в якому має здійснюватися виконавче провадження, так і для можливості реалізації боржником своїх прав і виконання обов`язків у виконавчому провадженні.

У зв`язку з цим Верховний Суд погодився з висновками, викладеними у постанові від 31.03.2021 в справі №380/7750/20, про те, що примусове виконання рішень має бути певним чином наближеним, прив`язаним до місця проживання/перебування боржника.

При цьому Верховний Суд урахував, що Законом № 1404-VIII передбачено право стягувача обирати місця відкриття виконавчого провадження між органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, але наголосив, що таке право не має нівелювати права боржника, передбачені статтею 19 Закону №1404-VIII.

В аспекті особливостей спірних правовідносин у справах №380/7750/20 та № 380/9335/20, що полягала в наявності у виконавчому документі різних адрес боржника, Верховний Суд у справі № 380/9335/20 зазначив, що визначення місця проживання та місця перебування наведено у Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №    1382-IV, відповідно до якого місцем проживання є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Виходячи з приписів статті 6 Закону №1382-IV, місце проживання підлягає обов`язковій реєстрації, тобто Закон №1382-IV пов`язує місце проживання особи насамперед із зареєстрованим місцем проживання. Таким чином, факт реєстрації особою свого місця проживання безумовно свідчить про те, що особа обрала певну адресу місцем свого проживання. Законом не заборонено особі мати декілька місць проживання, але у будь-якому випадку адреса, зареєстрована особою у встановленому порядку, виходячи з положень частини десятої статті 6 Закону, є офіційною адресою, а отже, особа правомірно очікує, що за цією адресою з нею буде вестися офіційне листування, а також вчинятимуться й інші юридичні дії, що пов`язані з місцем її проживання.

(!!!) Що стосується місця проживання боржника, яке незареєстроване у встановленому законом порядку, Верховний Суд виходив з того, що таке місце проживання боржника, в силу відсутності в нього офіційного характеру, має бути повідомлено самим боржником (що відповідатиме принципу вільного вибору місця проживання, встановленому Законом №1382-IV) або підтверджено належним чином з урахуванням принципу офіційного з`ясування обставин, оскільки просте зазначення будь-якої адреси без перевірки відповідних обставин не робить цю адресу саме адресою місця проживання особи, у розумінні Закону №1382-IV.

Резюмуючи, Верховний Суд у постанові від 15.07.2021 у справі №    380/9335/20 зазначив, що за встановлених обставин справі [коли виконавчий документ поряд із зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання містить іще одну «адресу проживання»] визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника, відомості про яке виконавець зобов`язаний перевірити, виходячи із основних засад виконавчого провадження.

Повертаючись до обставин цієї справи, в межах спірних правовідносин оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадження прийнята на підставі постанови суду у якій місцем проживання боржника (позивача) зазначено відповідну адресу.

Отже, постанова суду, на підставі якої було прийнято оскаржувану постанову про відкриття виконавчого провадження, не містила альтернативних адрес місця проживання позивача, у зв`язку з чим його аргументи (з посиланням на правові висновки, викладені у постанові від 15.07.2021 у справі №380/9335/20) про протиправність оскаржуваної постанови через те, що державний виконавець не упевнився, що зазначена у постанові суду адреса проживання позивача є його зареєстрованим місцем проживання, є безпідставними.

Суд також уважає за необхідне звернути увагу, що у справах №    380/7750/20 та № 380/9335/20 виконавчі провадження відкрито на підставі виконавчих написів нотаріуса, у яких адреса «місця проживання» (місця фактичного проживання) визначена ним самостійно або ж зі слів стягувача (із заяви про видачу виконавчого напису).

Водночас у цій справі виконавчим документом була постанова суду про притягнення особи до адміністративної відповідальності, а відповідне місце проживання було визначено судом під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.07.2023 у справі № 211/4347/15-ц Верховний Суд уже оцінював юридичні наслідки відкриття виконавчого провадження на підставі рішення (ухвали) суду, у якому місцем проживання боржника зазначена адреса, що відрізняється від зареєстрованого місця проживання боржника.

Великою Палатою Верховного Суду постановлено ухвалу від 15.03.2023 у справі № 211/4347/15-ц з окремою думкою, в якій суддя вказує, що відмінність у виді виконавчого документа, який підлягав примусовому виконанню у конкретній справі, та різна кількість адрес боржників у різних справах, не впливають на вирішення однієї і тієї ж процесуальної проблеми щодо наявності обов`язку державного виконавця перевіряти адресу проживання боржника під час відкриття виконавчого провадження.

Однак, цей аргумент був відхилений Верховним Судом у постанові від 17 жовтня 2023 року по справі № 922/1689/21 (ЄДРСРУ № 114319305) з огляду на те, що наявність окремої думки судді не впливає на чинність судового рішення, зокрема ухвали Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 211/4347/15-ц, а є окремою думкою судді, який не згодний з рішенням.

Оцінюючи вказану особливість, у тому числі в аспекті висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15.07.2021 у справі № 380/9335/20 [що примусове виконання рішень має бути певним чином наближеним, прив`язаним до місця проживання/перебування боржника; щодо обов`язку виконавця упевнитися, що виконавчий документ поданий з дотриманням правил підвідомчості], Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що з огляду на обов`язок суду щодо належного повідомлення учасників справи про судові засідання та належне направлення процесуальних документів, можна стверджувати, що суд тримає під контролем відповідність інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) учасників справи.

Виконавчий документ видав суд і приватний виконавець не може на власний розсуд вносити зміни за цим документом (подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 08.07.2022 у справі № 908/309/21 від 23.03.2020 у справі № 806/2273/17).

ВАЖЛИВО: Отже, завдяки зазначеним вимогам процесуального закону та за умови належного виконання процесуальних обов`язків й не зловживання учасниками судового процесу процесуальними правами презюмується правильність інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника і стягувача, що зазначені у виконавчому документі, який видається судом.

З урахуванням викладеного, немає підстав вимагати від виконавця здійснення додаткової перевірки інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника і стягувана під час відкриття виконавчого провадження.

Водночас перед прийняттям виконавчого документа, пред`явленого до виконання, виконавець має упевнитися, що адреса місцезнаходження, місця проживання (перебування) боржника належить до території виконавчого округу приватного виконавця.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Закон не містить норми, що встановлює безпосередньо обов`язок виконавця перевірити інформацію про місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) сторін виконавчого провадження.

Якщо інформація про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника, що міститься у виконавчому документі, не викликає сумнівів в її достовірності, виконавець не має підстав для перевірки цієї інформації.

Суд ураховує, що справа №    211/4347/15-ц, у якій Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов зазначених висновків, є цивільною, і що таких висновків Суд дійшов, аналізуючи положення Цивільного процесуального кодексу України. Водночас КУпАП, за правилами якого було ухвалено постанову від 11.03.2021 у справі №   759/1165/21, також містить положення, що зобов`язують суд при розгляді справи визначити місце проживання особи.

Так, статтею 278 КУпАП передбачено, що орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує питання, зокрема, чи правильно складено протокол (у якому обов`язково зазначається місце проживання/перебування особи) та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду.

У статті 283 КУпАП передбачено, що, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову у справі. Постанова повинна містити, зокрема, відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування.

З урахуванням викладеного, Суд уважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 27.07.2023 у справі №    211/4347/15-ц можуть бути застосовані до обставин цієї справи.

З урахуванням викладеного, у спірних правовідносинах відсутні підстави вважати, що зазначені у виконавчому документі відомості про місце (фактичного) проживання позивача були недостовірними і вимагали додаткової перевірки та/або не могли вважатися місцем проживання/перебування для цілей визначення місця виконання рішення за правилами частини першої статті 24 Закону №1404-VIII.

ВИСНОВОК: Таким чином, презюмується правильність інформації про місцезнаходження, місце проживання (перебування) боржника і стягувача, що зазначені у виконавчому документі, який видається судом, а отже виконавець на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження не був зобов`язаний самостійно встановлювати адресу боржника, відповідно не здійснення дій щодо перевірки місця реєстрації позивача як боржника не може свідчити про те, що виконавче провадження було відкрито протиправно.

 

 

Матеріал по темі: «Строк на оскарження рішення та дії посадових осіб виконавчої служби»

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий збір у справах про адміністративне правопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: судовий збір за подання до суду апеляційної скарги у справі про адміністративне правопорушення.

03 квітня 2018 року в рамках справи №163/1007/17 (ЄДРСРУ № 73139389) та 05.04.2018р. в аспекті заявленого неоднакового правозастосування по справі № 653/2075/15-а (ЄДРСРУ № 73194818) колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підтвердила висновок неодноразово сформований Верховним судом України стосовно сплати судового збору при апеляційному оскаржені постанови про адміністративне порушення.

За статтею 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до статті 87 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Зокрема, Закон № 3674-VI визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору (преамбула Закону).

За статтями 1, 2 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат. Платниками цього платежу є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи-підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Частина друга статті 3 цього ж Закону містить перелік об'єктів, за які не справляється судовий збір, а його стаття 5 - перелік суб'єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг тощо, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб.

У контексті наведених вище законодавчих норм Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 28.11.2013 № 12-рп/2013 зазначив, що «гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14 травня 1981 року № R (81) 7: «У тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати» (підпункт 12 пункту D).

Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України».

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 3674-VI судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Зокрема, за підпунктом 2 пункту 3 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами встановлена ставка у відсотковому відношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

ВАЖЛИВО: Відповідно до цієї ж статті за подання, зокрема, до адміністративного суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано за характером спору (майновий/немайновий), а також правовим статусом платника судового збору (фізична особа/фізична особа-підприємець/юридична особа/суб'єкт владних повноважень).

Відповідно до статті 287 КпАП постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 288 КпАП постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі - у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Наведеним вище нормам статті 288 КпАП кореспондують положення підпункту 2 частини першої статті 18 КАС щодо предметної підсудності адміністративних справ, а також статті 171-2 КАС, що встановлюють особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

У частині четвертій статті 288 КпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Визначальним у цій нормі є припис (веління) про те, що у разі незгоди і оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення особа, яка її оскаржила, не обтяжується обов'язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах.

Отже, відповідно до положень статей 287 КпАП у поєднанні із частиною четвертою статті 288 цього Кодексу у разі прийняття уповноваженим органом державної влади чи його посадовою особою постанови про накладення адміністративного стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (проступку), передбаченого КпАП, суб'єкти, яким цим Кодексом надано право оскарження, можуть її оскаржити і звільняються від сплати платежу, який має справлятися за подання позовної заяви, скарги у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) чи до суду.

У частині четвертій статті 288 КпАП видом платежу, від якого звільняються особи, що оскаржують постанову про накладення адміністративного стягнення, встановлено державне мито. На час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за звернення до суду у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління сплачують інший вид платежу - судовий збір, правові засади справляння якого, платники, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, як зазначено вище, встановлені Законом № 3674-VI.

Відповідно до положень статей 3, 4, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають сплачувати судовий збір або мають пільги щодо його сплати, та об'єктів справляння судового збору немає таких, які би мали його сплачувати за подання заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення та які би постанову про адміністративне правопорушення відносили до об'єктів справляння судового збору. У взаємозв'язку зі статтею 288 КпАП цей Закон не встановлює підстав, умов, вимог, пільг щодо сплати судового збору чи державного мита органом (посадовою особою), який наклав адміністративне стягнення і який з огляду на своє процесуальне становище відповідача не підпадає і не може підпадати під категорію суб'єктів, що можуть оскаржити своє ж рішення про накладення адміністративного стягнення.

Ретроспективний аналіз встановленого статтею 288 КпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення показує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження та підстави звільнення від сплати державного мита встановлені і діють в редакції Закону України від 24 вересня 2008 року № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху». Положення зазначеної статті у цій редакції з урахуванням окремих змін та доповнень, що в основному не зачіпають положень щодо порядку оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, є чинними й діють з 16 листопада 2008 року.

За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 3674-VI) державне мито справлялося із: 1) позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження тощо, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили тощо. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову.

(!!!) З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон № 3674-VI, який із цієї дати не припинив дію законодавчих актів, які передбачали пільгу щодо сплати судового збору за подання заяви про розгляд в порядку адміністративного судочинства окремих видів рішень органів державної влади, як-от правила частини четвертої статті 288 КпАП, або обмежив можливість прийняття таких актів у майбутньому, хоча сам Закон № 3674-VI такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає.

За частиною другою статті 171-2 КАС рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності раніше було остаточним і оскарженню не підлягало. Положення цієї частини втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 171-2 КАС. У пункті 3 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно врегулювати питання щодо оскарження судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

У цьому Рішенні зазначено також, що у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів.

Визнання неконституційними положень частини другої статті 171-2 КАС дає підстави вважати, що до і після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 Закон № 3674-VI не визначав і не визначає об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

Отже, за системного, цільового та нормативного підходу до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов'язаних зі сплатою судового збору, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права вважає за потрібне сформулювати такий правовий висновок.

ВИСНОВОК: У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2-4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об'єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв'язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб'єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 13.12.2016 по справі № 21-1410а16 та від 31.01.2017 у справі № 298/1232/15-а.

Матеріал по темі: «Чи підлягає сплаті судовий збір у справі про порушення митних правил?» 

Теги: судовий збір, постанова про порушення митних правил, про адміністративне правопорушення, державне мито, сплата судового збору, оплата судебного сбора, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов