Приклад судової
практики, щодо нераціональної сплати судового збору та втрату процесуальних
можливостей у зв’язку із не врахуванням судової практики Верховного суду
24 липня 2020 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної
палати Касаційного господарського суду в рамках справи №
911/4241/15 (ЄДРСРУ № 90566045) досліджував питання щодо сплати судового
збору за оскарження ухвал в господарському судочинстві.
З урахуванням приписів статті 129 Конституції України,
забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією із засад
судочинства, яка застосовується, виходячи з принципу верховенства права,
змагальності, рівності всіх учасників перед законом і судом, розумності строків
розгляду справи.
Водночас право на доступ до суду не є абсолютним та може
підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на
доступ до суду за свою природою потребує регулювання державою. Отже, кожна
держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони
та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу
(рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі «Пелевін
проти України»).
За змістом пункту 2 частини третьої статті 258 ГПК України
до апеляційної скарги додаються докази сплати судового збору.
Згідно з частиною другою статті 123 ГПК України розмір
судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати
встановлюються законом.
Частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір»
передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від
прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня
календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у
відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4
Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду апеляційної
і касаційної скарги на ухвалу суду ставка судового збору становить 1 розмір
прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За положеннями статті 7 Закону України «Про Державний бюджет
України на 2020 рік» у 2020 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку
на місяць для працездатних осіб встановлено на 1 січня 2020 року у розмірі 2
102 грн.
З матеріалів справи вбачається, що подана Товариством
апеляційна скарга була оформлена з порушенням вимог статті 258 ГПК України (не
додано доказів сплати судового збору), що стало підставою для залишення її
апеляційним судом без руху з наданням скаржнику можливості усунути недоліки
поданої ним апеляційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 260 ГПК України до
апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 258
цього Кодексу, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу.
Згідно з частинами другою, третьою і четвертою статті 174
ГПК України в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються
недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати
десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо
ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави
несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі
повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити
(доплатити). Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений
судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до господарського
суду та приймається до розгляду, про що суд постановляє ухвалу в порядку,
встановленому статтею 176 цього Кодексу. Якщо позивач не усунув недоліки
позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і
повертається особі, що звернулася із позовною заявою.
Однак скаржник не надав доказів сплати судового збору на
виконання ухвали, якою апеляційну скаргу було залишено без руху.
Дослідивши правову позицію об`єднаної палати Касаційного
адміністративного суду у складі Верховного Суду зі справи № 240/6150/18, на яку в обґрунтування своїх
доводів посилався скаржник, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі
зазначив, що наведене стосується питання відсутності обов`язку справляння
судового збору за оскарження додаткового рішення (у зв`язку з розподілом
судових витрат).
Водночас предметом апеляційного оскарження у даній справі
була ухвала суду першої інстанції, а не додаткове рішення. А тому в цьому
випадку апеляційний господарський суд врахував висновок Великої Палати
Верховного Суду, викладений в постанові від 29.05.2018 зі справи № 915/955/15, який є релевантним для цієї справи в
аспекті застосування Закону України «Про судовий збір».
Так, відповідно до викладеного в зазначеній постанові
висновку Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування підпункту 7 пункту 2 частини
другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено,
що положення цієї норми, якою передбачено ставку судового збору з апеляційної і
касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового
мінімуму для працездатних осіб, стосується подання апеляційних і касаційних
скарг на всі без винятку
ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню,
незалежно від того, чи передбачено цим Законом справляння судового збору за
подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.
Аналізуючи зміст вказаного рішення, ніяк не можу зрозуміти
«економічну» логіку скаржника, адже для того щоб оскаржити спірну ухвалу
апеляційного суду, апелянту таки довелось сплатити судовий збір, але вже до
суду касаційної інстанції (при чому в тому розмірі, що й за оскарження ухвали
суду)…
… таким чином, не знаючи судової практики, скаржником
втрачено час, можливості та кошти для здійснення абсолютно не практичного
оскарження!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар