Арешт майна після погашення заборгованості поза межами виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чинність арешту майна після виконання виконавчого документу поза межами виконавчого провадження

13 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2/0301/806/11, провадження № 61-3814св22 (ЄДРСРУ № 105249398) досліджував питання: «Чи є виправданим втручання у право особи на мирне володіння майном збереження протягом тривалого часу арешту належного їй майна за відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача?»/

Суть проблеми: Законом України «Про виконавче провадження» не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв`язку з його добровільним виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу.

Окрім того, слід враховувати, що зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу. Таким чином, повернення виконавчого документа стягувачу без виконання не є підставою для закінчення виконавчого провадження та зняття арешту (07 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 186/1062/18, провадження № 61-2457св21 (ЄДРСРУ № 99459418)).

Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно із положеннями статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент звернення заявника до суду із цією скаргою) підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

Чинна на дату винесення постанов про повернення виконавчого документу стягувачу редакція Закону України «Про виконавче провадження» (частина четверта статті 50) передбачала, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної  виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження.

(!!!) Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» не встановлює прямого обов`язку державного виконавця знімати арешт з майна боржника.

Суд враховує, що застосування державними виконавцями наданого їм широкого кола повноважень та законодавчо визначених механізмів, спрямованих на виконання судових рішень, входить до їх обов`язків, визначених статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», щодо вжиття передбачених цим Законом заходів для неупередженого, ефективного, своєчасного і повного вчинення виконавчих дій.

Аналіз норм Закону України «Про виконавче провадження» щодо підстав накладення арешту на майно боржника та зняття такого арешту дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який виконавець має право застосувати для забезпечення реального виконання виконавчого документа, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

ВАЖЛИВО: Водночас у разі повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов`язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

Крім того, Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний суд вважає за доцільне зняти арешт, накладений на майно боржника для забезпечення виконання вже виконаного судового рішення, оскільки у подальшому застосуванні арешту відсутня необхідність.

Викладені у цій постанові мотиви узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 листопада 2021 року у справі № 21/170-08, від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19).

 

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту боржника щодо скасування арешту з його майна»

  

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником

21 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/11124/19 (ЄДРСРУ № 106353138) досліджував питання щодо звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником.

Виконуючи рішення суду, виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом. За ухилення від виконання розпоряджень виконавця особа, в якої перебуває майно боржника, несе відповідальність відповідно до закону (частини перша, четверта та п`ята статті 53 Закону № 1404-VIII).

Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, визначено статтею 336 ГПК України. Так, суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Заява розглядається судом протягом десяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, в судовому засіданні з викликом такої особи та учасників справи, проте їх неявка не перешкоджає розгляду справи за умови належного їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. За заявою стягувача суд може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Про задоволення заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, або про відмову у її задоволенні суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Відповідно до  правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 08.11.2019 у справі №910/7023/19 особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

Також у висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.07.2021 у справі №905/1642/19 вказано, що подана в порядку статті 336 ГПК України виконавцем чи стягувачем заява про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є по суті вимогою про стягнення коштів з такої особи з визначених законом підстав, що у разі її задоволення судом має відповідати та забезпечувати досягнення мети виконавчого провадження - реальне виконання судового рішення, шляхом стягнення грошових коштів з особи, яка має заборгованість перед боржником.

У цій судовій процедурі процесуальний закон, визначаючи її ініціатора, у статті 336 ГПК України ототожнює виконавця та стягувача, презюмуючи єдність їх мети у застосуванні цього заходу.

Системний аналіз приписів частини першої статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на грошові кошти передбачений законодавцем задля неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду.

З огляду на положення вказаних норм, під час розгляду заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам відповідно до частини першої статті 336 ГПК України, предметом дослідження суду має бути факт наявності заборгованості, що підтверджується належними доказами, які відповідають вимогам статей 76-79 ГПК України, зокрема, це може бути відповідне рішення суду, або факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти, на які стягувач чи виконавець просить звернути стягнення.

Послідовна та стала правова позиція щодо предмета дослідження у даній категорії справ щодо застосування положень статті 336 ГПК України висловлена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі №910/5300/17, постановах Верховного Суду від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 01.08.2019 у справі № 927/313/18, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18, від 13.10.2020 у справі №913/526/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц зазначено, що «похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися у виконавчому провадженні. Отримавши судове рішення про стягнення з боржника коштів, кредитор у статусі стягувача звертається з заявою про примусове виконання рішення. Відповідно до частини першої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб; зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Якщо такі особи визнали, що у них перебуває майно боржника, або майно та кошти, що належать боржнику від таких осіб, і надіслали виконавцю відомості про це, то виконавець звертає стягнення на таке майно та кошти в порядку, визначеному частинами другою - четвертою зазначеної статті. Внаслідок стягнення коштів з інших осіб у боржника замість права вимоги до них з`являється ліквідний актив - грошові кошти, за рахунок яких може бути задоволена грошова вимога кредитора до боржника. У таких випадках кредитор боржника не вправі вимагати сплати коштів, належних від інших осіб боржнику, як на свою користь, так і на користь боржника, але вправі вимагати належної поведінки виконавця, зокрема щодо звернення стягнення на кошти, що належать боржнику від інших осіб. Для цього кредитор може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення до суду відповідно до розділу Х Закону України «Про виконавче провадження».

Тобто, процесуальний закон визначає право як стягувача, так і виконавця (державного, приватного) на звернення до суду із вказаною заявою у порядку статті 336 ГПК України, презюмуючи при цьому єдність їх мети у застосуванні цього заходу.  Верховний Суд звертає увагу, що частина перша статті 336 ГПК України охоплює саме випадок звернення стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Разом з тим, відповідно до статті 53 Закону України №1404-VIII визначено, що виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. Зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Після надходження відомостей про наявність майна боржника виконавець проводить опис такого майна, накладає на нього арешт, вилучає його і реалізує в установленому цим Законом порядку. Якщо особа, в якої перебуває майно боржника, перешкоджає виконавцю у вилученні такого майна, воно вилучається виконавцем у примусовому порядку.

Тобто, даною нормою передбачена процедура звернення стягнення як на майно боржника що перебуває в інших осіб, так і на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб, саме виконавцем (державним/приватним), у порядку наданих йому повноважень Законом України №1404-VIII та Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Також частина четверта статті 53 даного Закону передбачає, що на належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

ВИСНОВОК: Для звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником, стягувачу не потрібно доводити стан виконання рішення та суму коштів, яка залишилася непогашеною, а достатнім є лише доведення наявності заборгованості іншої особи перед боржником, що підтверджується належними доказами, зокрема, відповідним рішення суду в іншій справі та беззаперечність заборгованості особи, якій належать кошти.

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судового рішення»

 

Теги: заміна сторони, звернення стягнення на грошові кошти, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Примусове відчуження майна на користь Держави в умовах воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Роз’яснення МінЮсту стосовно деяких питань, пов’язаних з примусовим відчуженням майна на користь держави в умовах правового режиму воєнного стану

Витяг з роз’яснення Мінюсту від 06.07.2022 р. № 53896/65053-12-22/8.4.1 стосовно деяких питань, пов’язаних з примусовим відчуженням майна на користь держави в умовах правового режиму воєнного стану

1.    Чи достатньо рішення військового командування, погодженого відповідною радою (виконавчим органом ради, міською державною адміністрацією), та акта про примусове відчуження майна, виготовленого за єдиним зразком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, для державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно?

Відповідно до статті 4 Закону України “Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану” примусове відчуження або вилучення майна у зв’язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради.

У місцевостях, де ведуться бойові дії, примусове відчуження або вилучення майна здійснюється за рішенням військового командування без погодження з органами, зазначеними у частині першій цієї статті.

У свою чергу частиною першою статті 7 Закону передбачено, що про примусове відчуження або вилучення майна складається акт, та визначено зміст такого акта.

Право державної власності на майно виникає з дати підписання акта (частина третя статті 7 Закону).

Водночас варто враховувати, що, незважаючи на те, що відповідно до Закону право державної власності на майно виникає з дати підписання акта, зазначене право власності підлягає державній реєстрації відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

2.    Хто в особі держави має бути набувачем (новим власником) нерухомого майна?

Відповідно до статті 170 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому, як зазначалося вище, примусове відчуження майна відповідно до Закону здійснюється за рішенням військового командування.

(!!!) Тобто держава набуває право власності на примусово відчужене майно в особі того органу державної влади, за рішенням якого здійснене таке примусове відчуження майна та представником якого є особа, що підписала акт про примусове відчуження майна.

У свою чергу варто враховувати, що відповідно до положень статті 3 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті).

Згідно з частиною другою статті 2 цього Закону Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Тобто, якщо суб’єктом примусового відчуження майна є командування військової частини Збройних Сил України, то органом, в особі якого держава набуває право власності на таке майно, є Міністерство оборони України, про що також має бути зазначено в заяві для проведення державної реєстрації права власності на це майно.

3.    Хто має подавати документи для проведення державної реєстрації переходу права власності?

Особою, що має подати документи для проведення державної реєстрації переходу права власності на примусове відчужене відповідно до Закону майно, є уповноважений представник органу державної влади, в особі якого держава набуває право власності на таке майно.

4.    У випадку нездійснення державної реєстрації переходу права власності на примусово відчужене майно в Державному реєстрі, хто буде зобов’язаний утримувати майно, зокрема сплачувати податки та інші обов’язкові платежі?

Відповідно до частини четвертої статті 319 ЦКУ власність зобов’язує. Згідно зі статтями 322, 323 ЦКУ власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто особою, яка має обов’язок утримувати примусово відчужене майно, несе ризик його випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування), є орган державної влади, в особі якого держава набуває право власності на таке майно.

У свою чергу, зважаючи, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації, варто враховувати, що непроведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно унеможливить реалізацію органом, в особі якого держава набуває право власності на примусово відчужене майно, повноважень власника щодо розпорядження таким майном, адже  право державної власності на примусово відчужене майно має бути підтверджено відомостями Державного реєстру прав.

 

Матеріал по темі: «Відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану»

 

Податкові наслідки за результатами вчинення господарських операцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій (вирок по контрагенту, кримінальне провадження, ланцюг постачання, протокол допиту)

22 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/3895/18, адміністративне провадження № К/9901/31147/20  (ЄДРСРУ № 106390305), від 19 вересня 2022 року у справі № 640/19724/18,адміністративне провадження № К/9901/28163/20 (ЄДРСРУ № 106314890) та ін. досліджував питання щодо наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій

Господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними документами, які відображають реальність таких операцій. Сума податку для включення до податкового кредиту повинна бути підтверджена податковою накладною, виписаною постачальником на операцію з постачання товару (послуг) і зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Встановлюючи правило щодо обов`язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником ПДВ при визначенні податкових зобов`язань, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені для оформлення такої операції, не відповідають дійсності і не можуть бути підставою податкового обліку. Це відповідає і вимогам статті 75 КАС щодо достовірності доказів.

Превалювання сутності над формою (операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми) як принцип бухгалтерського обліку, що закріплений в статті 4 Закону №996-XIV, так само характеризує і податковий облік.

Надання контролюючому органу належним чином оформлених документів, передбачених правовими нормами, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо контролюючий орган не встановив і не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні, суперечливі або ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть свідчити підтверджені доказами доводи контролюючого органу, зокрема про наявність таких обставин, як:

• неможливість реального здійснення операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;
• відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, господарської діяльності у зв`язку з відсутності управлінського або технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;
• облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов`язані з виникненням податкової вигоди, якщо для цього виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;
• здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку; відсутність документів обліку.

Такий висновок щодо оцінки документів, наданих платником податків на підтвердження даних податкового обліку, зробив Верховний Суд України в постанові від 27.03.2012 у адміністративній справі за позовом ПП «Ангара» до ДПІ у Печерському районі м. Києва, Головного управління Державного казначейства України в м. Києві, за участю прокурора м. Києва про скасування податкового повідомлення-рішення та відшкодування ПДВ.

Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд в ряді постанов, зокрема в постанові від 06.10.2020 (справа № 826/13468/18), на яку посилається ГУ ДПС в обґрунтування підстави касаційного оскарження, а також в постановах від 24.01.2018 (справа №2а-19379/11/2670), від 28.10.2019 (справа №280/5058/18), від 26.02.2020 (справа №826/1308/18), від 06.05.2020 ( справа №640/4687/19).

(!!!) Сам факт  наявності у позивача податкової накладної та інших облікових документів, виписаних від імені постачальника, не є безумовним доказом реальності господарських операцій з ним, якщо інші обставини свідчать про недостовірність інформації в цих документах. Для податкового обліку значення має саме факт поставки тим постачальником, який вказаний в первинних документах, наданих платником податків на підтвердження задекларованих сум податкового кредиту.

Наведений висновок Верховного Суду України в силу норм частини п`ятої статті 242, підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС підлягає врахуванню судом при застосуванні норм права до подібних правовідносин. Відступу від такої правової позиції Велика Палата Верховного Суду не зробила.

У постанові від 06.10.2020 (справа № 826/13468/18) Верховний Суд зробив висновок, що у разі надання контролюючим органом доказів, які спростовують дійсність чи повноту даних поданої платником податків податкової звітності, платник податків відповідно до встановленого частиною першою статті 77 КАС обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу), повинен довести, що у нього були встановлені законом  підстави для врахування задекларованих в податковому обліку даних при визначені суми податкового зобов`язання.

З`ясовуючи обставини щодо реальності вчинення господарської операції, слід ретельно перевіряти доводи контролюючого органу про фактичне нездійснення господарської операції, викладені в актах перевірки або зафіксовані іншими доказами.

Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються, тощо.

У постанові Верховного Суду від 14.05.2019 у справі №825/3990/14 викладена правова позиція, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця - права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв`язку з цим юридично дефектних первинних документів, та незважаючи на наявність у платника податку доказів сплати продавцеві вартості товарів/послуг, якщо рух коштів не забезпечений зв`язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. При цьому, відсутність ділової мети також є підставою для відмови у наданні податкової вигоди.

Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 05.09.2018 (адміністративне провадження №К/9901/2599/18) наявність у платника податкової накладної є обов`язковою, але не вичерпною підставою для визначення правильності формування податкового кредиту, адже правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на податковий кредит можуть мати лише реально вчинені господарські операції з придбання товарів (послуг) із метою використання таких товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності підприємства, а не саме лише оформлення відповідних документів.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 07.07.2022 у справі №160/3364/19 відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного, зокрема у постанові від 01.12.2015 у справі №826/15034/17 (№21-3788а15), що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, у зв`язку із чим господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

У постанові від 07.07.2022 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що формулювання Верховного Суду України - «статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю» - не ґрунтується на чинних нормах матеріального права, оскільки статус у юридичному розумінні - це перелік прав та обов`язків певного суб`єкта. Водночас жоден нормативно-правовий акт в Україні не містив визначення статусу фіктивного підприємства.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суб`єкт господарювання з ознаками фіктивності є правосуб`єктним, незважаючи на дефекти при його створенні чи мету діяльності, а це суперечить висновкам Верховного Суду України про те, що «господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що вирок щодо посадової особи контрагента за статтею 205 Кримінального кодексу України, а також ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею  у зв`язку із закінченням строків давності не можуть створювати преюдицію для адміністративного суду, якщо тільки суд кримінальної юрисдикції не встановив конкретні обставини щодо дій чи бездіяльності позивача. Такі вирок чи ухвала суду за результатами розгляду кримінального провадження мають оцінюватися адміністративним судом разом з наданими первинними документами та обставинами щодо наявності первинних документів, правильності їх оформлення, можливості виконання (здійснення) спірних господарських операцій, їх зв`язку з господарською діяльністю позивача та можливого використання придбаного товару (робіт, послуг) у подальшій діяльності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду підтримала правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 06.11.2018 у справі №822/551/18, про те, що до постановлення вироку в межах кримінального провадження протокол допиту під час досудового розслідування не може вважатися належним доказом в адміністративному судочинстві. При цьому, частиною четвертою статті 95 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу; суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Велика Палата також сформулювала висновок, відповідно до якого платник податків не може бути обмежений у використанні первинного документа для цілей податкового обліку в тому разі, якщо безпосередньо він не вносив до такого документа неправдиві (недостовірні) відомості. Всі негативні наслідки, пов`язані з недостовірністю даних, зазначених у первинному документі, мають покладатися виключно на ту особу, яка їх внесла. Отже, якщо іншою особою були внесені до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів, мали місце. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися у тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Сам собою факт використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції не повинен автоматично вказувати на безпідставність даних податкового обліку. Натомість контролюючий орган має довести, що платник податків, приймаючи від контрагентів та використовуючи певні документи для цілей податкового обліку, діяв нерозумно, недобросовісно або без належної обачності. А це також пов`язано з фактичною можливістю й економічною доцільністю перевірки самим платником податків достовірності відомостей, які були включені до первинних документів. Мають бути наявні докази того, що розумними заходами добросовісний платник податків міг перевірити правдивість відповідних документів, а також мав достатні підстави, діючи з належною обачністю, для обґрунтованих сумнівів у їх змісті (пункт 109 постанови).

Крім того, норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами-постачальниками, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту та витрат, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом в постановах від 18.05.2018 року у справі № П/811/1508/16, від 12.06.2018 року у справі № 802/1155/17-а, від 18.11.2019 року у справі № 808/3356/17.

ВИСНОВОК: Отже, визначальним для вирішення спорів про наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так і спростовувати реальність господарських операцій.

Саме по собі:

• лише наявність вироку щодо контрагента платника податків;
• лише факт порушення кримінального провадження відносно контрагента та отримання під час таких свідчень особи щодо не прийняття участі у створенні і діяльності підприємства;
• лише податкова інформація щодо контрагентів по ланцюгу постачання; лише незначні помилки в оформленні первинних документів (окремо) - не є самостійними та достатніми підставами для висновку про нереальність господарських операцій.

 

P.s. Водночас, у сукупності з іншими обставинами справи наявність або відсутність таких документів чи обставин можуть свідчити на спростування або підтвердження позиції контролюючого органу.

 

Матеріал по темі: «Статус фіктивного підприємства СУМІСНИЙ з легальною підприємницькою діяльністю»

 

Теги: фіктивність, фіктивний директор, фіктивне підприємництво, нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов