Зберігання пального для власних потреб: чи потрібна ліцензія?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: «Чи потрібна ліцензія на право зберігання пального для власних потреб»?

Основні засади державної політики щодо регулювання виробництва, експорту, імпорту, оптової і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим та зерновим дистилятом, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, дистилятом виноградним спиртовим, спиртом-сирцем плодовим, біоетанолом, алкогольними напоями, тютюновими виробами, рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, та пальним, забезпечення їх високої якості та захисту здоров`я громадян, а також посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального на території України визначені Законом України №481/95-ВР.

Відповідно до ч.1 ст. 15 Закону України №481/95-ВР оптова торгівля пальним та зберігання пального здійснюються суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензія видається за заявою суб`єкта господарювання, до якої додається документ, що підтверджує внесення річної плати за ліцензію (ч.31 ст.15 Закону України №481/95-ВР).

Наведеною статтею також встановлена річна плата за ліцензії на право зберігання пального у розмірі 780 гривень.

Згідно з ч. ч. 8-10 ст. 15 Закону України №481/95-ВР суб`єкти господарювання (у тому числі іноземні суб`єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) отримують ліцензії на право оптової торгівлі пальним та зберігання пального на кожне місце оптової торгівлі пальним або кожне місце зберігання пального відповідно, а за відсутності місць оптової торгівлі пальним - одну ліцензію на право оптової торгівлі пальним за місцезнаходженням суб`єкта господарювання (у тому числі іноземного суб`єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) або місцезнаходженням постійного представництва. Ліцензії на право оптової торгівлі пальним видаються терміном на п`ять років органом виконавчої влади, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального терміном на п`ять років.

Згідно ч.16 ст.15 Закону України №481/95-ВР суб`єкт господарювання (у тому числі іноземний суб`єкт господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) має право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Частиною 19 ст.15 Закону України №481/95-ВР зазначено, що ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

- підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджету;

- підприємствами, установами та організаціями системи державного резерву;

- суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто- та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Суб`єкти господарювання, які здійснюють роздрібну, оптову торгівлю пальним або зберігання пального виключно у споживчій тарі до 5 літрів, ліцензію на роздрібну або оптову торгівлю пальним або ліцензію на зберігання пального не отримують (ч.21 ст.15 Закону України №481/95-ВР).

Частиною 37 ст.15 Закону України №481/95-ВР визначено перелік документів, необхідних для отримання ліцензії на право оптової або роздрібної торгівлі пальним або на право зберігання пального:

- документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об`єкта в експлуатацію, будь-якого цільового призначення;

- акт вводу в експлуатацію об`єкта або акт готовності об`єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об`єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об`єктів у місці оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, необхідних для оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального;

- дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

ВАЖЛИВО: З вказаних вище положень законодавства випливає висновок, що отримувати ліцензію на право зберігання пального суб`єкт господарювання повинен тільки для стаціонарних цистерн/ємностей.

Зазначене вбачається як з визначення термінів «місце зберігання пального», «зберігання пального», так і з переліку документів, які слід надати для отримання ліцензії на право зберігання пального, адже надати такий перелік документів для пересувних ємностей та транспортних засобів неможливо, оскільки останні не є нерухомим майном та не мають чіткої прив`язки до місця (території).

Відповідно до підпункту 14.1.6. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України акцизний склад - це:

а) спеціально обладнані приміщення на обмеженій території (далі - приміщення), розташовані на митній території України, де під контролем постійних представників контролюючого органу розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, пакування, фасування, зберігання, одержання чи видачі, а також реалізації спирту етилового, горілки та лікеро-горілчаних виробів;

б) приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом:

а) приміщення відокремлених підрозділів розпорядника акцизного складу, які використовуються ним виключно для пакування, фасування, зберігання, одержання чи видачі маркованих марками акцизного податку горілки та лікеро-горілчаних виробів, відвантажених з акцизного складу, а також для здійснення оптової та/або роздрібної торгівлі відповідно до отриманої розпорядником акцизного складу ліцензії;

б) приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб`єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) - власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам.

в) приміщення або територія незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб`єкт господарювання - платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

г) паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або обладнанні чи пристрої;

ґ) приміщення або територія, у тому числі платника податку, де зберігається або реалізується виключно пальне у споживчій тарі ємністю до 5 літрів включно, отримане від виробника або особи, яка здійснила його розлив у таку тару.

31 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 540/4291/20 (адміністративне провадження № К/9901/34873/21 звернув увагу, що у зв’язку з тим, що зазначений Закон не дає чіткого розуміння, які саме місця слід вважати місцями зберігання пального, на кожне з яких суб’єкт господарювання зобов’язаний отримати ліцензію, то для вирішення спірного у цій справі питання потрібно враховувати норми ПК України, які містять визначення понять, пов’язаних з обігом пального, зокрема й місцями його зберігання.

Системний аналіз норм ПК України та Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» у їх взаємозв’язку дають підстави для формулювання такого правового висновку.

Зберігання пального нерозривно пов’язане з наявністю в суб’єкта господарювання споруд та/або обладнання, та/або ємностей, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування (місця зберігання пального).

Наявність у суб’єкта господарювання обов’язку з отримання ліцензії на право здійснення діяльності зі зберігання пального, яка опосередковується придбанням та використанням суб’єктом господарювання пального для задоволення своїх власних виробничих потреб при провадженні його господарської діяльності (не пов’язаної з метою отримання доходу від зберігання пального як виду економічної діяльності), залежить саме від наявності в суб’єкта господарювання місця зберігання пального, яке за своїми ознаками (характеристиками) відповідає визначенню понять «акцизний склад» та/або «акцизний склад пересувний», незалежно від того, чи зареєстрований такий суб’єкт платником акцизного податку, розпорядником акцизного складу, та/або наявності підстав для реєстрації такого місця, як акцизний склад.

Відповідно, у разі, якщо наявне в суб’єкта господарювання місце зберігання пального відповідає ознакам, які ПК України встановлює як виняток із визначення понять «акцизний склад» та/або «акцизний склад пересувний», такий суб’єкт не має обов’язку отримувати ліцензію на право зберігання пального в такому місці.

Для оцінки наявності в діях суб’єкта господарювання складу правопорушення у вигляді здійснення діяльності зі зберігання пального без отримання відповідної ліцензії з’ясуванню підлягають:

• місце та спосіб його зберігання;
• мета придбання;
• технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей);
• обсяги споживання;
• закупівлі та обставини використання пального.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, зберігання пального в транспортних засобів/технічному обладнанні/пристроях (пересувних цистернах) не потребує отримання ліцензії на право зберігання пального.

 

Матеріал по темі: «Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника юрособи за межі України»

 

 

Теги: ліцензія, зберігання пального, ліцензія на пальне, для власних потреб, штраф, 500000, оскарження ППР, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Скасування судового рішення у разі неповідомлення учасника про слухання справи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду: обов’язковість скасування судового рішення у разі неповідомлення про слухання справи та не участі учасника

18 квітня 2022 року Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21 ) забезпечуючи єдність судової практики,  досліджував питання щодо обов’язковості скасування рішення суду у разі неповідомлення про слухання справи та не участі учасника.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини зауважив, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (п. 47 рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «"Дія 97" проти України»; заява № 19164/04).

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (ч. 1 ст. 8 ЦПК України).

У ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) законодавець встановив повноваження суду апеляційної інстанції скасовувати рішення суду першої інстанції з підстави неналежного повідомлення в суді першої інстанції особи, яка подала апеляційну скаргу. Порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України).

Аналіз постанов Верховного суду підтверджує, що застосування п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України однакове, передбачуване та послідовне.

(!!!) Обов’язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства – відкритості судового процесу.

Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов’язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» (ч. 2 ст. 410 ЦПК України) стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства.

В той же час, процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення закону пов`язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Вищезазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він вправі подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Правове значення в цьому випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.

Вказані правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 759/6512/17 (провадження № 61-4437св20), від 07 грудня 2020 року у справі № 686/31597/19 (провадження № 61-15254св20), від 20 січня 2021 року у справі № 450/1805/18 (провадження № 61-2329св20), від 22 березня 2021 року у справі № 757/43966/16-ц (провадження № 61-19254св19).

Об’єднана палата КЦС зробила такі висновки про застосування норм права:

Обов’язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства – відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов’язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов’язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Конституційне право на участь у судовому розгляді, у тому числі бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду, не може вважатися формальним – це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові від 02 червня 2020 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/17792/17.

Слід також враховувати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, справа № 461/10610/13-ц, провадження № 14-108цс19, зазначено, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» чи «інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» не є доказом належного інформування про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року).

ВИСНОВОК: Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов’язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

 

Матеріал по темі: «Належне повідомлення особи до якої застосовується адміністративна санкція»

 

 

Теги: повідомлення особи, судова повістка, виклик особи, притягнення до відповідальності, належне повідомлення, вручення повістки, телефонограми, смс повідомлення, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Поновлення процесуального строку у зв’язку із запровадженням карантину СОVID 19

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення процесуального строку на оскарження судового рішення у зв’язку із запровадженням карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби СОVID 19

18 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 370/522/16-ц, провадження № 61-12678св21 (ЄДРСРУ 102562574) досліджував питання щодо поновлення процесуального строку на оскарження судового рішення у зв’язку із запровадженням карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID 19).

Суть проблеми: Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, може бути визнано порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Слід взяти до уваги також висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішеннях від 28.05.1985 року в справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» та від 13.02.2001 року в справі «Кромбах проти Франції», в яких ЄСПЛ наголосив, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду.

У рішеннях від 20.05.2010 року в справі «Пелевін проти України» та від 30.05.2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою.

В рішенні «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein проти Німеччини» (рішення від 12 липня 2001 року п. 44) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою.

У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії" та "Девеер проти Бельгії" Європейський суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 у справі "Мельник проти України" зазначив, що правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності.

У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, зазначено про те, що процесуальні строки (позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (AFFAIRE PEREZ DE RADA CAVANILLES c. ESPAGNE № 116/1997/900/1112). виправдовують втручання у принцип остаточності судового рішення.

В даній справі підставою для поновлення строку на оскарження судового рішення зазначено, що відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень ЦПК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID 19), строки, зокрема визначені статтею 49, 83, 84, 170, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 235, 275, 284, 325, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу продовжуються.

Для запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 Уряд України продовжив карантин до 31 серпня 2022 року.

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 з 12 березня 2020 року на всій території України запроваджено карантин.

Згідно із Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (далі - Закон № 540-IX) Розділ ХІІ "Прикінцеві положення" ЦПК України доповнено пунктом 3 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину".

(!!!) Отже, визначений процесуальним Кодексом строк продовжено в силу Закону.

Відповідно до Закону України від 18 червня 2020 року № 731-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (далі - Закон від 18 червня 2020 року № 731-ІХ) пункт 3 Розділу XII "Прикінцеві положення" ЦПК України викладено у такій редакції: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином".

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" ЦПК України в редакції Закону № 540-IX, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Закон від 18 червня 2020 року № 731-ІХ набрав чинності 17 липня 2020 року.

ВАЖЛИВО: Отже, наведене свідчить, що суд може поновити процесуальний строк як до запровадження, так і після закінчення карантину, якщо визнає причини такого пропуску поважними і такими, що зумовлені запровадженими обмеженнями.

Таким чином, аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Сам факт існування певних карантинних обмежень не може вважатися поважною причиною пропуску строку звернення до суду, якщо такі обмеження об`єктивно не перешкоджали реалізувати своє право на звернення до суду у строки встановлені процесуальним законодавством України.

Отже, сам факт запровадження карантину не свідчить про безумовне поновлення пропущеного процесуального строку без наведення заявником негативних обставин, які зумовлені карантинними обмеженнями і були перешкодою у вчиненні стороною процесуальних дій.

ВИСНОВОК: Сам факт запровадження карантину не свідчить про безумовне поновлення пропущеного процесуального строку без наведення заявником інших негативних обставин, що були зумовлені карантинними обмеженнями та перешкоджали стороні вчинити процесуальні дії.

 

Матеріал по темі: «Захист порушеного права у разі пропущення строків позовної давності»

 

Теги: карантин, ковид, covid19, процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Зміна предмета або підстав позову АБО заява про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив процесуальне питання правомірності заяви про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог замість зміни предмета або підстав позову

12 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 234/11607/20, провадження № 61-15126св21 (ЄДРСРУ № 102562288) досліджував питання щодо правомірності заяви про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідками.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі ʼʼ"Дія 97" проти Україниʼʼ від 21 жовтня 2010 року).

У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 (провадження № 61-9545сво21).

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 Цивільного кодексу України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Згідно із частиною третьою статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

Необхідність у зміні предмету позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмету позову можлива, зокрема у такі способи:

1) заміна одних позовних вимог іншими;

2) доповнення позовних вимог новими;

3) вилучення деяких із позовних вимог;

4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмету позову, а не через збільшення розміру позовних вимог.

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 910/18389/20 та  від 17 серпня 2021 року у справі № 910/19210/15.

Відповідно до частини першої статті 189 ЦПК України завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з`ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання (частина друга статті 189 ЦПК України).

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Водночас не вважаються зміною підстав позову:

• доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин;
• зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

(!!!) Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) та підтриманий у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19.

ВАЖЛИВО: Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: - подання іншого (ще одного) позову, чи - збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи - об`єднання позовних вимог, чи - зміну предмета або підстав позову.

При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВИСНОВОК: У разі надходження заяви (клопотання) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог позивачем суд, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її або як подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об’єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

 

Матеріал по темі: «Можливість окремого оскарження ухвали про збільшення (уточнення) позовних вимог»

 

 

Теги: зміна предмета позову, зміна підстав позову, клопотання, заява про доповнення вимог, уточнення позовних вимог, ухвала, судова практика, Верховий суд, Адвокат Морозов

Шкода заподіяна безпритульними або бродячими тваринами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Шкода, заподіяна безпритульними або бродячими тваринами, у разі не виявлення їх власника, підлягає відшкодуванню органом місцевого самоврядування

10 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 490/5919/19 (провадження № 61-11460св20,  ЄДРСРУ № 103282507) розглянув справу про відшкодування моральної шкоди.

Суть справи: На позивача  накинувся безпритульний собака та покусав, на місце події були викликані працівники поліції та «Швидка допомога», які направили позивача до лікарні, де останній проходив стаціонарне лікування (був проведений курс вакцинації від сказу). Згодом підтвердилося, що собака, який травмував позивача, заражений сказом.

Згідно ст. 12 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» , шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її утримує.

За змістом статті 180 ЦК України тварини є особливим об`єктом цивільних прав, на який поширюється правовий режим речі, тобто собака є майном, об`єктом права власності.

Статтею 1 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» передбачено, тварини - біологічні об`єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові; домашні тварини - собаки, коти та інші тварини, що протягом тривалого історичного періоду традиційно утримуються і розводяться людиною, а також тварини видів чи порід, штучно виведених людиною для задоволення естетичних потреб і потреб у спілкуванні, що, як правило, не мають життєздатних диких популяцій, які складаються з особин з аналогічними морфологічними ознаками, та існують тривалий час у їх природному ареалі; безпритульні тварини - домашні тварини, що залишилися без догляду людини або утворили напіввільні угруповання, здатні розмножуватися поза контролем людини.

Положеннями статті 15 вказаного Закону встановлено, що для утримання безпритульних тварин створюються притулки для тварин, які можуть створюватися органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадськими і благодійними організаціями та фізичними особами. Притулки для тварин діють за рахунок коштів їх власників, а також будь-яких інших не заборонених законом джерел. Місцеві бюджети можуть передбачати кошти на створення притулків для тварин та відшкодування витрат притулкам по утриманню тварин незалежно від форм власності.

Відповідно до частин 1, 7, 9, 10 статті 24 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» собаки, незалежно від породи, належності та призначення, у тому числі й ті, що мають нашийники з номерними знаками і намордники, але знаходяться без власника на вулицях, площах, ринках, у скверах, садах, на бульварах, пляжах, у громадському транспорті, дворах та інших громадських місцях, вважаються безпритульними і підлягають вилову.

Виловлені безпритульні домашні тварини протягом семи днів з дня їх вилову обов`язково утримуються на карантинних майданчиках служби або підприємства, що здійснює вилов, і можуть бути повернуті власникам із дозволу ветеринарної установи після пред`явлення реєстраційного посвідчення та оплати вартості витрат на вилов і утримання.

Якщо протягом двох місяців з моменту заявлення про затримання безпритульної тварини не буде виявлено її власника або він не заявить про своє право на неї, право власності на цю тварину переходить до особи, у якої вона була на утриманні та в користуванні.

У разі відмови особи від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

За змістом ст. 341 ЦК України якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців - щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Верховний Суд зазначив, що тлумачення статей 11 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі.

Зобов’язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди;

• протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди;
• наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою;
• вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Алгоритм дій по факту нападу собаки:

• невідкладно звернутися до лікарні для отримання відповідної медичної допомоги та отримати довідку про наявність тілесних ушкоджень завданої нападом собаки;
• невідкладно або за першої можливості звернутися до поліції (письмово або за тел. 102) з метою належної фіксації факту нападу собаки (процесуальна документація, свідки, відео фіксація, тощо) і наслідків отримання шкоди;
• для відшкодування матеріальної шкоди збирати відповідні платіжні документи використані на лікування, перевезення і т.і. (чеки, квитанції, тощо);
• для відшкодування моральної шкоди треба доводити факти білю, стресу та душевних страждань;

В даній справі, встановивши, що позивач зазнав нападу безпритульного собаки на вулиці міста, внаслідок чого пережив фізичний біль, сильний стрес та душевні страждання з приводу можливості зараження на сказ, який є смертельною хворобою, а також у зв’язку із необхідністю проходити лікування та робити щеплення, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачу завдана моральна шкода.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, шкода, заподіяна безпритульною собакою або  у разі не виявлення власника тварини, підлягає відшкодуванню органом місцевого самоврядування, на території якої їх виловлено.

 

Матеріал по темі: «Презумпція вини завдавача шкоди»

 

 

Теги: шкода, напад собаки, безпритульні тварини, сказ, лікування, поліція, моральна шкода, відповідальність власника, орган місцевого самоврядування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визнання об’єкта незавершеного будівництва предметом іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання об’єкта незавершеного будівництва, побудованого на іпотечній земельній ділянці, предметом іпотеки (до 2019 р.)

Суть справи: після укладення договорів іпотекодавець на переданій в іпотеку земельній ділянці побудував об’єкт незавершеного будівництва без отримання згоди іпотекодержателя.

Слід вказати, що відповідно до ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження №61-28728св18) вбачається, що відповідно до частин п`ятої та шостої статті 6 Закону України «Про іпотеку», якщо в іпотеку передається земельна ділянка, на якій розташовані будівлі (споруди), які належать іпотекодавцю на праві власності, така земельна ділянка підлягає передачі в іпотеку разом з будівлями (спорудами), на якій вони розташовані. Після звернення стягнення на передану в іпотеку земельну ділянку, на якій розташовані будівлі (споруди), що належать іншій, ніж іпотекодавець, особі, новий власник земельної ділянки зобов`язаний надати власнику будівлі (споруди) такі ж умови користування земельною ділянкою, які мав іпотекодавець.

Об`єкти незавершеного будівництва, розташовані на переданій в іпотеку земельній ділянці, вважаються предметом іпотеки, незалежно від того, хто є власником об`єкта незавершеного будівництва. Аналіз частини п`ятої статті 6 Закону України «Про іпотеку» свідчить про те, що вона регулює правовідносини щодо передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій розташовані будівлі на момент укладення договору іпотеки. У такому разі передачі разом із земельною ділянкою підлягають і такі будівлі.

Втім 18 квітня 2022 року Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18, ЄДРСРУ № 104308921) вказав наступне.

Тлумачення статей 5 та 6 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та які були чинними на момент розгляду судами першої і апеляційної інстанції цієї справи), свідчить про те, що іпотека як право на чужу річ поширюється на конкретну індивідуально-визначену річ, що визначена в договорі; існують такі окремі об’єкти цивільних прав, як земельна ділянка і об’єкт незавершеного будівництва, який зведений на цій ділянці.

(!!!) Унаслідок цього відбувається окреме регулювання іпотеки земельної ділянки та визначення, за яких випадків об’єкт незавершеного будівництва, який зведений на цій ділянці, буде предметом іпотеки.

Частини п’ята та шоста статті 6 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та які були чинними на момент розгляду судами першої і апеляційної інстанції цієї справи), регулювала правовідносини щодо передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій вже були розташовані будівлі чи об’єкт незавершеного будівництва на момент укладення договору іпотеки. У такому разі предметом іпотеки були і будівлі (споруди) чи об’єкт незавершеного будівництва передачі. Учасники цивільних відносин за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір могли встановити в договорі іпотеки умови, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об’єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки.

У випадку відсутності такої вказівки в договорі іпотеки, що іпотека поширюватиметься й на будівлю (споруду) чи об’єкт незавершеного будівництва, що будуть збудовані після укладення договору іпотеки, підстави для поширення іпотеки на такі об’єкти відсутні.

ВИСНОВОК: Об’єкти незавершеного будівництва, що були збудовані після укладення договору іпотеки, не можуть бути предметом іпотеки, якщо про це прямо не зазначено у договорі.

 

P.s. Слід наголосити, що статтю 5 Закону України «Про іпотеку» доповнено новою частиною згідно із Законом № 2478-VIII від 03.07.2018 р., а частину шосту статті 5 виключено на підставі Кодексу № 2597-VIII від 18.10.2018 р.:

«Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

У разі якщо іпотекодавцем предмет іпотеки було реконструйовано або щодо нього було проведено самочинне будівництво (у тому числі, але не виключно, споруджено нові будівлі, споруди тощо на земельній ділянці, що належить іпотекодавцю на праві власності чи перебуває в його користуванні), всі реконструйовані, новостворені об’єкти нерухомості вважаються предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору».

 

Матеріал по темі: «Відмова в позові про звернення стягнення на іпотеку, як підстава для її припинення»

 

 

Теги: звернення стягнення на предмет іпотеки, у позасудовому порядку, в період мораторію, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення іпотеки, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов