Відправлення виконавцем кореспонденції на неправильну адресу боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки відправлення виконавцем кореспонденції на неправильну адресу боржника

08 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7243/17, адміністративне провадження № К/9901/7474/21 (ЄДРСРУ № 99459223) досліджував питання щодо наслідків відправлення державним виконавцем кореспонденції  на неправильну адресу боржника.

Предмет спору: Спірним є тлумачення положень статей 18, 28 Закону України «Про виконавче провадження» у контексті питання, чи мав державний виконавець обов`язок перевірити відомості про адресу місцезнаходження боржника задля доведення до його відома копій постанов та інших документів виконавчого провадження.

Перевіряючи правильність тлумачення судами попередніх інстанцій положень Закону України «Про виконавче провадження» й вирішуючи спірне питання, Верховний Суд виходить із такого.

Основною функцією державної виконавчої служби є задоволення вимог виконавчого документа, забезпечення дотримання при цьому прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб, сприяння їм у реалізації процесуальних прав.

Примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа є завершальною стадією процесу захисту невизнаних, оспорюваних або порушених прав, свобод та інтересів осіб. Тому виконавче провадження загалом спрямоване на відновлення прав стягувача. Однак це не повинно утинати процесуальних прав боржника. Тим більше, що засадою виконавчого провадження є принцип верховенство права, який своєю чергою складається з таких стрижневих елементів як заборона свавільності та рівність перед законом.

У світлі рішень Європейського суд з прав людини «Сутяжник проти Росії», «Салов проти України» надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, які мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, заведено називати «правовим пуризмом».

У справі «Ляскай проти Хорватії» Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що за певних обставин механічне застосування законодавства про виконавче провадження під час продажу нерухомого майна боржника може поставити під сумнів дотримання статті 1 Протоколу №1 до Конвенції (пункти 61-70, заява №58630/11).

Позаяк заходи примусового виконання рішень передбачають втручання у право власності боржника, то таке втручання повинно ґрунтуватися на законі, мати легітимну мету та знаходитися у справедливому балансі між його правами та публічними інтересами. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти. Тому завдання суду в таких випадках полягає в тому, щоб оцінити, чи відповідають застосовані державним виконавцем заходи нормам законодавства про виконавче провадження, і, якщо так, чи не були вони довільними або явно нерозумними.

Водночас окремою засадою виконавчого провадження є його гласність та відкритість. Гласність виконавчого провадження стосується його відкритості для широкої громадськості, а власне відкритість означає відкритість інформації про виконавче провадження для його учасників.

Важливим проявом відкритості у виконавчому провадженні є відкритість для його сторін інформації стосовно тих виконавчих дій, які вчиняються або вчинятимуться у ньому, забезпечена правом бути завчасно повідомленим виконавцем про час і місце вчинення цих дій. У аспекті забезпечення відкритості цієї інформації також є важливим доступ сторін до автоматизованої системи виконавчого провадження, який, окрім іншого, надає їм (чи принаймні створює відповідні умови) належним чином реалізовувати свої права та обов`язки як учасників виконавчого провадження.

Зрештою здійснення виконавчого провадження з дотриманням принципу відкритості впливає на забезпечення іншої засади такої діяльності - права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання наведених засад під час виконавчого провадження.

Зокрема, Суд зауважував, що права сторони у виконавчому провадженні щодо обізнаності про стан виконавчого провадження будуть належним чином реалізовані лише у випадку вчинення виконавцем дій, спрямованих на надсилання документів у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Відсутність доказів направлення виконавцем постанови про опис і арешт майна, зокрема боржнику, свідчить про порушення прав останнього бути обізнаним про хід виконавчого провадження та на здійснення своєчасних процесуальних заходів для запобігання порушенню його прав та охоронюваних законом інтересів.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2019 року у справі №910/22695/13.

Також Суд зазначав, що автоматизована система виконавчих проваджень забезпечує можливість формування сторонами виконавчого провадження узагальненої інформації про рішення (виконавчі дії), прийняті (вчинені) виконавцем, із зазначенням дати їх прийняття (вчинення) та з можливістю роздрукування такої інформації; доступ сторонам виконавчого провадження до документів виконавчого провадження.

ВАЖЛИВО: Ненаправлення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження з відповідним ідентифікатором доступу прямо порушує право сторони щодо доступу до інформації, наявної в автоматизованій системі виконавчих проваджень, яке передбачене частиною першою статті 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 жовтня 2020 року у справі №873/26/20.

Зрештою Суд зазначав, що після проведеної оцінки державний виконавець зобов`язаний повідомити сторін про результати визначення вартості майна. Сторона є ознайомленою з результатами визначення вартості майна, якщо виконавець надіслав їй рекомендованим листом повідомлення про результати на адресу, зазначену у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони.

Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року у справі №826/6706/18, від 19 листопада 2020 року у справі №240/5835/19.

Отже, передумовою дотримання державним виконавцем вказаних засад та вимог виконавчого провадження є належне сповіщення боржника про виконані чи заплановані виконавчі дії й рішення. Звідси й постає питання актуальності тієї адреси, на яку виконавець надсилає кореспонденцію боржнику.

Стосовно відсутності у Законі України «Про виконавче провадження» обов`язку державного виконавця здійснювати заходи щодо перевірки інформації про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи після відкриття виконавчого провадження, Суд звертає увагу на таке.

Дійсно, згідно із загальним правилом, що прописане у статті 28 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець здійснює надсилання документів виконавчого провадження на адресу боржника, яка вказана у виконавчому документі. Підставою для зміни виконавцем адреси листування є відповідна заява цього учасника провадження.

Загалом адреса направлення документів виконавчого провадження має бути прив`язана до адресанта і його дійсного місцезнаходження, оскільки це забезпечує комунікацію з ним. Адже процедура листування встановлена не для формальності, а, окрім іншого, покликана забезпечити (чи принаймні створити умови) для доведення інформації про виконавчі дії до учасника виконавчого провадження й надати йому можливість реалізувати свої права й обов`язки. Така особа обґрунтовано очікує, що за адресою його місцезнаходження  з нею буде вестися офіційне листування.

Водночас необхідно зауважити, що сама конструкція статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» допускає ймовірність настання випадку, коли адреса, зазначена у виконавчому документі, може бути не пов`язана з дійсною адресою місцезнаходження боржника на момент здійснення виконавчого провадження. Істотно збільшує можливість настання подібного випадку той виконавчий документ, який був виданий нотаріусом на основі кредитного договору кількарічної давності.

Вказана ситуація вимагає особливої уважності й пильності від державного виконавця та зумовлює об`єктивну необхідність у перевірці (уточнення) ним відповідних відомостей про боржника за власною ініціативою.

До того ж закон зобов`язує державного виконавця здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. Як суб`єкт владних повноважень державний виконавець має приймати рішення (вчиняти дії) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно, розсудливо та неупереджено.

Тому у подібному випадку недостатньо керуватися лише формальними правилами статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» і покладатися на відсутність заяви сторони виконавчого провадження про зміну нею адреси місцезнаходження.

З огляду на це Суд зауважує, що обов`язки державного виконавця та процедура направлення документів виконавчого провадження не повинні здійснюватися нерозсудливо й нівелювати права боржника. Відтак статтю 28 Закону України «Про виконавче провадження» необхідно тлумачити не відособлено, а у взаємозв`язку з рештою принципів, норм і правил законодавства про виконавче провадження.

Суд вважає, що відсутність прямого обов`язку державного виконавця перевіряти адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права та інших засад виконавчого провадження й принципів діяльності органів державної виконавчої служби, які визначені статтею 2  Закону України «Про виконавче провадження», статтею 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» і кореспондуються з приписами частини 2 статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень.

Також відсутність прямої вказівки у Законі України «Про виконавче провадження» на обов`язок виконавця перевіряти відомості про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи не повинна слугувати підґрунтям для формального здійснення владних повноважень.

(!!!) Тому саме лише направлення кореспонденції на адресу боржника, яка насправді немає стосунку до його місцезнаходження, не завжди автоматично може визнаватися належним виконанням обов`язку щодо інформування боржника про виконавчі дії.

Крім цього, необхідно зауважити, що Закон України «Про виконавче провадження» не містить імперативного припису про те, що протягом виконавчого провадження виконавець повинен беззмінно керуватися виключно тією адресою боржника, яка зазначена у виконавчому документі та заяві стягувача.

Навпаки закон прямо допускає можливість, що під час виконавчого провадження виконавець може встановити іншу адресу такого боржника. 

Так, стаття 18  Закон України «Про виконавче провадження» надає виконавцю право одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними.

Загалом же про перевіркові заходи, які може вчиняти виконавець, Закон України «Про виконавче провадження» веде мову у контексті перевірки майнового стану боржника (частина четверта статті 13, частина четверта статті 35; частина восьма статті 48); перевірки виконання боржниками рішень (пункти 1-2 частини третьої статті 18); перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця (частина п`ята статті 24);  перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням (частина друга статті 36); перевірки, чи перебуває майно боржника під арештом (частина третя статті 50).

Водночас закон визначає строки періодичної перевірки майнового стану боржника: у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження, а надалі така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника (частина восьма статті 48).

Зрештою у частині п`ятій статті 57 цього Закону йдеться про обов`язок виконавця ознайомити сторону з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна у спосіб надіслання відповідного повідомлення за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем.

Отже, системний аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження», зокрема статей 2, 18, 28, 57, та приписів статей 9, 11 Закону Україну «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» дає підстави вважати, що державний виконавець має повноваження щодо перевірки відомостей про дійсну адресу місцезнаходження боржника після відкриття виконавчого провадження, щонайменше шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Перевірка державним виконавцем відомостей про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи відповідає вимогам, установленим частиною другою статті 2 КАС України, та принципам статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» і в цілому свідчить про сумлінне, обґрунтоване й розсудливе здійснення владних повноважень. 

Фактори й чинники, які вимагають від виконавця здійснення перевірки відомостей про адресу місцезнаходження боржника - юридичної особи після відкриття провадження, можуть бути різними і залежати від обставин конкретної справи. Однак здійснення виконавчих дій без їхнього врахування здатне призвести до наслідків, несумісних із засадами виконавчого провадження, зокрема принципу його відкритості.

Своєю чергою, у випадку виявлення даних про іншу адресу боржника, державний виконавець повинен зважати на цей факт та враховувати цю адресу під час подальшого направлення документів.

У інакшому випадку надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм і вчинення дій є проявом переваги форми над змістом та здатне підважити засади виконавчого провадження й призвести до його несправедливості в цілому.

Подібні за суттю підходи до тлумачення норм Закону України «Про виконавче провадження» стосовно меж обов`язків виконавців застосовані Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20.

Сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

У такому випадку визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця.

Відповідні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 по справі № 380/7750/20.

Верховний Суд констатує, що місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, неправильно розтлумачили положення статей 18, 28 Закону України «Про виконавче провадження», допустивши формальне й невиправдано вузьке їх трактування, яке утинає дію верховенства права й нівелює принципи виконавчого провадження…., а неправильне застосування норм матеріального права призвело до ухвалення незаконних судових рішень.

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження за місцезнаходженням відкритих банківських рахунків боржника»

Виконавче провадження за місцезнаходженням відкритих банківських рахунків боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність визначення місця відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням відкритих банківських рахунків боржника

09 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/1611/21, адміністративне провадження № К/9901/19540/21 (ЄДРСРУ № 99482401) досліджував питання щодо визначення місця відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням відкритих банківських рахунків боржника.

Суть справи: Предметом спору у даній справі є постанова приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням майна боржника, а саме банківського рахунку, відкритого за кредитним договором між позивачем та Банком.

Верховний Суд зазначає, що банківський рахунок це власність банку, інструмент для фінансових операцій клієнта. Тому якщо на такому рахунку відсутні кошти - він не може слугувати підставою для стягнення заборгованості саме за місцем реєстрації банку.

Наявність у боржника відкритого кредитного банківського рахунку, без власних коштів боржника, не є його майном у такому банку.

(!!!) При цьому, гроші банку на кредитних рахунках не можна ототожнювати із власними коштами божника.

Суд зазначає, що наявність банківського рахунку в місті Києві не гарантує, що на цьому рахунку є грошові кошти, зокрема, у розмірі 1 грн., які належать боржнику, а не банку.

Сама по собі наявність карткового рахунку, відкритого для обліку поточної заборгованості позивача по кредитній угоді не свідчить про наявність у боржника майна у вигляді власних грошових коштів на території м. Києва.

При цьому, майном на яке може бути звернено стягнення є, зокрема, кошти, а не рахунки в банку. Відтак, наявність у боржника банківських рахунків не свідчить про наявність у боржника майна в такому банку та не є таким майном.

Отже, стягувачем при поданні заяви про примусове виконання рішення повинні бути надані докази, які б підтверджували, що боржник дійсно має власні грошові кошти (майно) на відповідному рахунку, а виконавець повинен перевірити цей факт (29 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №160/12729/19, адміністративне провадження №К/9901/17088/20 (ЄДРСРУ № 94511883).

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Згідно з статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Відповідно до пункту 3.1 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).

Згідно п.7.1 статті 7 цього ж Закону, банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу) та кореспондентські рахунки.

Верховний суд приходить до висновку, що наявність рахунку у банку, місцезнаходження якого зареєстровано у м. Києві не є тотожнім місцезнаходженню майна боржника.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі №420/10502/20 та підтверджена в постановах Верховного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 320/14048/20, адміністративне провадження № К/9901/17030/21 (ЄДРСРУ № 99459216) та № 160/13052/20, адміністративне провадження № К/9901/17116/21 (ЄДРСРУ № 99459213).

При цьому, за висновками Верховного Суду, які викладені у постанові від 25 червня 2021 року у справі № 905/2214/14/908/5734/14 у виконавця є підстави для відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника лише за наявності документального підтвердження відомостей про наявність такого майна у межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця. Зокрема відомостей про відкриті на ім`я боржника рахунки в банках або інших фінансових установах, розташованих в межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби або у межах виконавчого округу приватного виконавця. Сама лише констатація стягувачем у заяві про примусове виконання рішення про наявність у боржника певних рахунків у банківських та / або фінансових установах, розташованих в межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або у межах виконавчого округу приватного виконавця, за відсутності доданих до заяви доказів у підтвердження цих обставин, не є достатньою підставою для відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника.

Окрім цього, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15.07.2021 у справі № 380/9335/20 надав оцінку правильності тлумачення положень статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» в контексті визначення місця проживання боржника та дійшов висновку, що визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника.

Аналізуючи положення статей 9, 18 Закону України «Про виконавче провадження», положення статті 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», а також положення Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15.07.2021 у справі № 380/9335/20 дійшов висновку про те, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи.

Також 05 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15005/20, провадження № К/9901/5954/21 (ЄДРСРУ № 96706696) констатував, що саме лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. За описаної вище (мовиться про справу № 380/7750/20) ситуації визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон № 1404-VIII пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця.

ВИСНОВОК: Майном боржника, на яке може бути звернено стягнення є, зокрема, власні кошти, а не рахунки в банку, а отже щоб виконавче провадження було відкрито за місцем знаходження майна боржника (власні грошові кошти на рахунку в банку) стягувач повинен разом із заявою про примусове виконання рішення надати відповідні докази, а виконавець їх перевірити.

 

Матеріал по темі: «Особливості визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення»

 

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Докази незадовільного майнового стану для звільнення від сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конкретизація доказів, які повинен надати заявник на підтвердження факту свого незадовільного майнового стану, для звільнення від сплати судового збору

09 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/13312/2020, адміністративне провадження № К/9901/10679/21 (ЄДРСРУ № 99482454) досліджував питання щодо конкретизації доказів, які повинен надати заявник на підтвердження факту свого незадовільного майнового стану, для звільнення від сплати судового збору.

Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia») від 20 лютого 2014 року, пункт 111).

Гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя від 14 травня 1981 року №R(81)7.

Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду є складовою доступу до правосуддя.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

Частиною другою зазначеної статті передбачено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Слід також враховувати, що відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.

Статтею 5 Закону України «Про судовий збір» визначений перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

Отже, при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу.

Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушеного права.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) та постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 761/34013/16-ц (провадження № 61-34528св18).

(!!!) Отже, за змістом наведених норм, судам надано право у виняткових випадках і залежно від обставин справи, врахувавши майновий стан сторони, звільнити її від сплати судового збору, відстрочити або розстрочити його сплату.

При цьому, процесуальний кодекс покладає на суд обов`язок розглянути заявлені сторонами клопотання та з врахуванням кожного окремого випадку навести мотиви щодо їх задоволення чи відмови у їх задоволенні відповідно до норм чинного законодавства.

Визначення майнового стану сторони є оціночним та залежить від доказів, якими обґрунтовується рівень її майнового стану. Доказами рівня майнового стану можуть бути документи, які підтверджують скрутний майновий стан особи, що, відповідно, унеможливлює сплату нею судових витрат. Якщо залежно від рівня майнового стану сторона позбавлена можливості сплатити судовий збір, то такі обставини можуть бути підставою для відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення сторони від сплати.

Так, в ухвалі від 08 вересня 2021 року по справі № 221/6875/19 Верховний суд вказав, що підставою для відстрочення сплати судового збору може бути, наприклад, видана в установленому законом порядку довідка про доходи, про заробітну плату, пенсію (за попередній календарний рік), про склад сім`ї, про наявність на утриманні непрацездатних членів сім`ї, банківські документи про відсутність на рахунку коштів, довідка податкового органу про перелік розрахункових та інших рахунків тощо. Наведення доводів, обґрунтування пов`язаних з цим обставин, які свідчать про неможливість або утруднення в здійсненні оплати судового збору, а також подання доказів на підтвердження того, що майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті судового збору у встановлених законодавством порядку, розмірі і строки, покладається на особу, яка подає скаргу.

А, наприклад, 01 вересня2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 569/19905/19, провадження № 61-5839св21 (ЄДРСРУ № 99426065) вказав, що вичерпного і чіткого переліку документів про майновий стан особи закон не містить, тому суд встановлює можливість сплатити судовий збір на підставі поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням. Підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані.

У справі «ФК Мретебі проти Грузії» Європейський суду з прав людини розглядав питання законності відмови Верховного Суду Грузії від звільнення від сплати судового збору заявника (футбольного клубу), та відмітив, що Верховний Суд неналежним чином дослідив аргументи заявника, не вказав, чи достатньо наданих йому доказів на підтвердження фінансової неможливості сплатити судовий збір та не витребував доказів, яких, на його думку, не вистачало. Верховний Суд просто зазначив, що ніяких підстав для надання звільнення від судового збору не існувало.

У цій справі Суд назвав відмову Верховного Суду звільнити заявника від сплати судового збору, без відповідного обґрунтування, «безпідставним» обмеженням права останнього на доступ до правосуддя та зазначив, що, на його переконання, відмова у звільненні була зумовлена виключно бажанням Верховного Суду поповнити державний бюджет.

Отже, питання перевірки реальної спроможності заявника сплатити судовий збір набуває особливої актуальності та має детально перевірятися судами у випадку, якщо заявники ставлять питання про звільнення, зменшення та/чи розстрочення/відстрочення сплати судового збору. За наявності таких питань суди повинні вказувати, які конкретно докази заявник має надати на підтвердження факту свого незадовільного майнового стану, у разі якщо наданих доказів недостатньо або вони не є належними.

Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (рішення ЄСПЛ у справах: «Княт проти Польщі» («Kniat v. Poland») від 26 липня 2005 року; «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» («Jedamski and Jedamska v. Poland») від 26 липня 2005 року).

ВИСНОВОК: Таким чином, у разі відмови в задоволені клопотання позивача/апелянта/касатора про звільнення (розтрочення або відстрочення) від сплати судового збору, суд повинен конкретизувати докази, які необхідно надати заявнику для вирішення питання по суті.

 

Матеріал по темі: «Пільги по сплаті судового збору: відстрочення/розстрочення для юросіб»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Виселення мешканців з гуртожитку у зв’язку із його аварійністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд вказав на підстави для виселення мешканців у зв’язку з неможливістю експлуатації гуртожитку без проведення капітального ремонту

07 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/7965/19, провадження № 61-4158св20 (ЄДРСРУ № 99426094) досліджував питання щодо виселення мешканців з гуртожитку у зв’язку із його аварійністю.

Суть справи: Предметом спору у справі, яка переглядається, є виселення мешканців з приміщення гуртожитку з наданням іншого житлового приміщення в порядку статті 132 ЖК Української РСР.

Питання правових підстав вселення, користування та виселення з гуртожитків врегульовано статтею 132 ЖК Української РСР, а також положеннями спеціального Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Відповідно до частин першої, четвертої статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу. Дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 01 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

Частина перша статті 8 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» визначає, що громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи управлінні, чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених у процесі корпоратизації чи приватизації колишніх державних та комунальних підприємств, у тому числі тих, яким ці гуртожитки були передані до статутних капіталів чи фондів або були відчужені в інший спосіб, крім організацій, створених органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їхніх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, якщо такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання у таких гуртожитках до вирішення їхньої житлової проблеми щодо забезпечення їх житлом.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, які були на правових підставах вселені в гуртожиток і фактично проживають у гуртожитку, без попереднього надання їм (їхнім сім`ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. У тому числі забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, стосовно яких триває спір щодо підстав їх вселення у гуртожиток та/або підстав їх фактичного проживання у гуртожитку, до вирішення спору в досудовому або судовому порядку відповідно до статей 25 і 26 цього Закону. Виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків відповідно до цього Закону допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, на підставі рішення, прийнятого відповідно до частини першої статті 20 цього Закону.

За правилом статті 20 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» рішення про визнання гуртожитку аварійним чи непридатним для проживання людей приймається виконавчим органом відповідної місцевої ради на підставі обстеження в установленому чинним законодавством порядку стану гуртожитку (цілісного майнового комплексу чи його відокремленої частини) з наступним затвердженням сесією цієї ради. Усім мешканцям гуртожитку, визнаного аварійним чи непридатним для проживання людей, у порядку, зазначеному частиною першою цієї статті, терміново надається інше, придатне для тимчасового проживання людей житло тим органом місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади, на території якої розміщено такий гуртожиток.

(!!!) Таким чином, відповідно до наведених положень Закону переселення чи відселення громадян з гуртожитків допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або у стані, непридатному для проживання людей.

Єдиною належною та допустимою підставою віднесення зазначеного будинку до такого, що перебуває в аварійному стані, може бути рішення виконавчого органу відповідної місцевої ради, прийнятого на підставі обстеження в установленому чинним законодавством порядку стану гуртожитку (цілісного майнового комплексу чи його відокремленої частини), з наступним затвердженням сесією цієї ради.

Згідно із частиною п`ятою статті 132 ЖК Української РСР особи, які проживають у гуртожитках, виселяються також у разі знесення будинку або переобладнання будинку (жилого приміщення) в нежилий, а також якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом. При цьому виселюваним надається інша жила площа в гуртожитку або інше жиле приміщення.

Відповідно до Положення обстеження стану жилих будинків провадиться інженерно-технічними працівниками житлово-експлуатаційних організацій за участю представників громадськості. У разі необхідності до обстеження жилих будинків залучаються фахівці проектних і науково-дослідних організацій та органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби. Якщо експлуатація будинків відомчого або громадського житлового фонду здійснюється безпосередньо відповідним підприємством, установою, організацією, то обстеження цих будинків за клопотанням такого підприємства, установи, організації здійснюється житлово-експлуатаційною організацією, визначеною виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів. У разі ж неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту вноситься до виконкому районної, міської, районної у місті Ради пропозиція про визнання жилого будинку таким, що не відповідає зазначеним вимогам і є непридатним для поживання.

Згідно із пунктом 5 наведеного Положення, якщо під час обстеження стану жилих будинків буде виявлено невідповідність санітарним і технічним вимогам цих будинків (жилих приміщень), яку можливо і доцільно усунути шляхом проведення капітального ремонту, житлово-експлуатаційна організація вирішує в установленому порядку питання про проведення такого ремонту. У разі неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту житлово-експлуатаційна організація вносить до виконкому районної, міської, районної у місті Ради народних депутатів пропозицію про визнання жилого будинку (жилого приміщення) таким, що не відповідає вказаним вимогам і є непридатним для проживання. При цьому додаються такі документи: а) акт обстеження стану жилого будинку з відповідним висновком; б) технічний паспорт жилого будинку з даними про його фізичну зношеність; в) висновок проектної або науково-дослідної організації (при необхідності) щодо технічного стану жилого будинку (жилого приміщення) та про неможливість або недоцільність проведення капітального ремонту будинку (жилого приміщення); г) висновок органу або закладу санітарно-епідеміологічної служби щодо відповідності жилого будинку (жилого приміщення) санітарним вимогам.

Відповідно до пунктів 6, 7 Положення виконавчим комітетом відповідної Ради призначається спеціальна комісія у складі визначеного зазначеним Положенням спеціалістів.

При обстеженні громадського або відомчого житлового фонду до складу такої комісії також включається представник органу, який здійснює управління відповідним фондом.

Після проведення дій, визначених Положенням, при визнанні жилого приміщення непридатним для проживання комісія вносить місцевій раді пропозицію з проектом відповідного рішення.

Згідно із пунктом 8 Положення виконавчий орган місцевої Ради розглядає подані комісією матеріали і приймає рішення щодо непридатності жилого будинку для проживання та вносить до виконавчого комітету обласної, міської Ради народних депутатів про використання цього будинку в інших цілях або про знесення будинку. Під час вирішення питання щодо жилого будинку відомчого або громадського жилого фонду пропозиція погоджується з відповідним підприємством.

(!!!) Незадовільний стан будівлі гуртожитку та неможливість його експлуатації без проведення капітального ремонту або реконструкції не може бути підставою для виселення мешканців та переселення до кімнати в іншому гуртожитку з підстав, передбачених статтею 132 ЖК Української РСР, оскільки питання переселення мешканців гуртожитків в інше приміщення у зв`язку капітальним ремонтом будинку врегульовано статтею 101 ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 101 ЖК Української РСР при проведенні капітального ремонту жилого будинку державного або громадського житлового фонду, коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, наймодавець зобов`язаний надати наймачеві та членам його сім`ї на час проведення капітального ремонту інше жиле приміщення, не розриваючи при цьому договору найму на ремонтоване приміщення. У разі відмовлення наймача від переселення в інше жиле приміщення наймодавець може вимагати переселення його в судовому порядку. Жиле приміщення, надаване на час капітального ремонту, має знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. Після закінчення капітального ремонту і прийняття будинку державною комісією наймач вселяється у жиле приміщення, яке він раніше займав. Видатки наймача по переселенню, викликаному капітальним ремонтом жилого будинку, відшкодовуються наймодавцем. У період проживання наймача в зв`язку з капітальним ремонтом в іншому жилому приміщенні він вносить квартирну плату лише за приміщення, надане йому на час ремонту. Замість надання жилого приміщення на час проведення капітального ремонту жилого будинку наймачеві та членам його сім`ї за їх згодою та згодою наймодавця може бути надано в постійне користування інше благоустроєне жиле приміщення.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

ВИСНОВОК: Неможливість експлуатації гуртожитку без проведення капітального ремонту або реконструкції не може бути підставою для виселення мешканців та переселення до кімнати в іншому гуртожитку з підстав, передбачених статтею 132 ЖК Української СРС, оскільки питання переселення мешканців гуртожитків в інше приміщення у зв`язку з капітальним ремонтом будинку врегульовано статтею 101 ЖК Української РСР.

Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 760/6275/19 (провадження № 61-18989св19), від 18 грудня 2019 року у справі № 760/7956/19 (провадження № 61-20302св19), від 19 грудня 2019 року у справі № 760/7471/19 (провадження №61-17959св19), від 11 березня 2020 року у справі № 760/7008/19 (провадження № 61-2318св20), від 02 червня 2020 року у справі № 760/7972/19 (провадження № 61-4688св20), від 19 березня 2021 року у справі № 760/6294/19 (провадження № 61-4159св20).

 

Матеріал по темі: «Виселення з гуртожитку у разі непридатності його для проживання»

Оскарження ухвал у справі про банкрутство податковим органом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження судових рішень у справі про банкрутство податковим органом, який не має статусу конкурсного кредитора

01 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справ № 910/7357/20 (ЄДРСРУ № 99315243) та № 913/444/18 (ЄДРСРУ № 99315246) досліджував питання щодо оскарження ухвал у справі про банкрутство податковим органом, який не має статусу конкурсного кредитора.

Суть справи:  У даній справі встановлено, що ГУ ДПС у м. Києві не має статусу конкурсного кредитора у справі про банкрутство, але оскаржує ухвали суду першої інстанції.

У справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення, звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

Відповідна правова позиція не має законодавчого відтворення ані в Господарському процесуальному кодексі України, ані в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" або Кодексі України з процедур банкрутства, однак є усталеною під час перегляду справ про банкрутство та викладена суддями судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07.07.2020 у справі № Б-39/27-09, від 11.06.2020 у справі № 916/3206/17, від 03.06.2020 у справі № 910/18031/14, від 19.05.2020 у справі №908/2332/19, від 03.03.2020 у справі № 904/7965/16, від 20.02.2019 у справі №5005/2329/2011, від 16.01.2020 у справі №911/5186/14.

Так, відповідно до статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства учасники у справі про банкрутство - сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір. Сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут).

Порядок набуття кредитором (окрім кредитора, за заявою якого відкрито провадження у справі про банкрутство) статусу учасника провадження у справі про банкрутство визначається статтею 45 Кодексу України з процедур банкрутства.

Нормами даної статті встановлено, що конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Забезпечені кредитори зобов`язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

Забезпечені кредитори можуть повністю або частково відмовитися від забезпечення. Якщо вартості застави недостатньо для покриття всієї вимоги, кредитор повинен розглядатися як забезпечений лише в частині вартості предмета застави. Залишок вимог вважається незабезпеченим.

Кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також за вимогами щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян, сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування мають право протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

У питанні набуття конкурсним кредитором статусу учасника провадження у справі про банкрутство колегія суддів звертається до правових висновків Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладених у постанові від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19, та зазначає наступне.

(!!!) Законодавством про банкрутство для конкурсних кредиторів встановлений більш складний, порівняно з іншими учасниками справи, порядок набуття статусу учасника провадження у справі про банкрутство, який (статус) наділяє такого учасника повним обсягом процесуальної дієздатності, в т. ч. правом оскаржувати судові рішення, оскаржувати дії боржника, розпорядника майном, керуючого санацією, ліквідатора, звертатися про визнання недійсними угод боржника тощо.

Набуття такого статусу остаточно формалізується ухвалою суду про визнання вимог кредитора (аналогічна позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.01.2020 у справі №913/444/18).

За приписами частини другої статті 47 Кодексу України з процедур банкрутства у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, що надійшли протягом строку, передбаченого частиною першою статті 45 цього Кодексу, у тому числі щодо яких були заперечення боржника або розпорядника майна. Нормами цієї статті передбачено, що за результатами попереднього засідання господарський суд постановляє ухвалу, тобто чітко визначений порядок формалізації конкурсного кредитора як учасника провадження у справі про банкрутство.

Таким чином, порядок набуття конкурсним кредитором статусу учасника провадження у справі про банкрутство є чітким, зрозумілим та однозначним, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування.

Отже, лише після вчинення всіх передбачених Кодексом України з процедур банкрутства (стаття 45) дій, прийняття судом відповідної ухвали про повне або часткове (частина шоста статті 45, стаття 47 Кодексу України з процедур банкрутства) визнання його вимог, кредитор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство та повну процесуальну дієздатність (здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді, стаття 44 Господарського процесуального кодексу України) (пункт 56.16 постанови Верховного Суду від 16.07.2020 у справі №910/4475/19).

Аналогічна правова позиція висвітлена 20 серпня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/665/20 (ЄДРСРУ № 99202260) та від 16 липня 2021 року у справі № 908/570/20 (ЄДРСРУ № 98391338).

Верховний Суд відзначає, що другою групою осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення стаття 254 Господарського процесуального кодексу України визначає осіб, які не брали участі у справі, але судове рішення прийнято щодо їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

Верховний Суд звертає увагу, що відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної в постанові від 15.05.2020 у справі № 904/897/19, постанови Верховного Суду від 26.06.2020 у справі №910/3438/17, від 01.12.2020 у справі №910/5511/19 та від 11.01.2021 у справі №925/1600/16, за приписами процесуального законодавства, судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено про його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду, зокрема апеляційної (касаційної) скарги (п. 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №921/730/13-г/3).

Особа повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення наявні висновки суду про права та обов`язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки цієї особи. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не приймається до уваги.

Аналогічна правова позиція викладена 04 серпня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10900/19 (ЄДРСРУ № 99123149).

Якщо ж при цьому судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов`язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу  України.

Наведений висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2019 у справі № 62/112 та у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 925/1600/16.

Таким чином, фактично право подання апеляційної скарги у справі про банкрутство можливо лише після набуття статусу кредитора або якщо судове рішення безпосередньо порушує права інших осіб (29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5874/19 (ЄДРСРУ № 96668777).

ВИСНОВОК: Наслідки визнання боржника банкрутом,  в тому числі щодо обов`язку зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів, навіть котрі нараховані після моменту визнання боржника банкрутом банкрутом), не означають безпосереднього та безумовного впливу самої постанови про визнання боржника банкрутом на права, інтереси та (або) обов`язки контролюючого органу, а отже і не дають безумовного права такому органу на апеляційне оскарження прийнятої постанови місцевого господарського суду.

Матеріал по темі: «Право податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство»

 

теги: податковий борг, процедура банкрутства, стягнення боргу, поточні вимоги, кредиторські вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, порушення справи про банкрутство, судова практика, Адвокат Морозов

Хто несе відповідальність за неналежну туристичну послугу?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Межі відповідальності турагента та туроператора за неналежну туристичну послугу

30 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 559/1604/18, провадження № 61-782св20 (ЄДРСРУ № 99297867) досліджував питання меж відповідальності турагента та туроператора.

Суб`єктами, що здійснюють та/або забезпечують туристичну діяльність  є:

туристичні оператори (туроператори) - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність;

туристичні агенти (турагенти) - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб`єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.

За змістом статті 30 Закону України «Про туризм» порушення законодавства в галузі туризму тягне за собою відповідальність згідно із законом. Порушеннями законодавства в галузі туризму є, зокрема ненадання, несвоєчасне надання або надання туристові інформації, що не відповідає дійсності; порушення умов договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг.

Якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються законодавством про захист прав споживачів (частина десята статті 20 Закону України «Про туризм»).

Частиною першою-другою статті 33 Закону України «Про туризм» передбачено, що суб`єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, що завдало шкоду, зобов`язаний відшкодувати туристу збитки у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Заподіяна туристу моральна (немайнова) шкода, якою порушені його законні права, відшкодовується суб`єктом туристичної діяльності в порядку, встановленому законом.

За неналежне виконання своїх зобов`язань туроператор, турагент, інші суб`єкти туристичної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, визначену в договорі відповідно до чинного законодавства. Розмір майнової відповідальності туроператора, турагента чи іншого суб`єкта туристичної діяльності не може перевищувати фактично завданих замовнику збитків з їх вини (частини перша та друга статті 32 Закону України «Про туризм»).

Отже майнову відповідальність несе суб`єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, тобто порушив умови договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг, та з вини якого замовнику завдано збитків.

Зазначене узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 03 липня 2013 року у справі № 6-42цс13, який підтверджено Верховним Судом у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 201/17472/16-ц та від 14 липня 2021 року у справі № 753/1480/20 (ЄДРСРУ № 98432948).

Відповідно до частин першої-третьої статті 20 Закону України «Про туризм» за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов`язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов`язується оплатити його. До договору на туристичне обслуговування застосовуються загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законом. Договір на туристичне обслуговування укладається в письмовій чи електронній формі відповідно до закону.

У частині першій статті 901 ЦК України визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Так, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року в справі № 756/1381/17-ц (провадження № 61-30637св18) зроблено висновок по застосуванню статті 902 ЦК України та вказано, що «за загальним правилом виконавець в договорі про надання послуг має надати послугу особисто. Проте не виключається, що сторони в договорі про надання послуг встановлять право виконавця покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, але виконавець залишається відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору. При покладенні на іншу особу виконання договору про надання послуг не відбувається виникнення обов`язку в іншої особи. Зрозуміло, що покладення виконання на іншу особу не робить її стороною в зобов`язанні, яке виникло на підставі договору про надання послуг, та не створює для неї жодних прав і обов`язків. По своїй суті дії іншої особи з виконання договору про надання послуг є діями самого виконавця. При цьому виконавець залишається стороною зобов`язання, яке виникло на підставі договору про надання послуг».

Відповідно до частин першої, другої статті 32 Закону України «Про туризм» за неналежне виконання своїх зобов`язань туроператор, турагент, інші суб`єкти туристичної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, визначену в договорі відповідно до чинного законодавства. Розмір майнової відповідальності туроператора, турагента чи іншого суб`єкта туристичної діяльності не може перевищувати фактично завданих замовнику збитків з їх вини.

Туроператор або турагент вправі відмовитися від виконання договору лише за умови повного відшкодування замовникові збитків, підтверджених у встановленому порядку та заподіяних внаслідок розірвання договору, крім випадку, коли це відбулося з вини туриста (частина восьма статті 20 Закону України «Про туризм»).

Верховний Суд України у постанові від 03 липня 2013 року у справі № 6-42цс13 зробив правовий висновок, який підтверджено Верховним Судом у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 201/17472/16-ц про те, що «за частинами першою, другою, десятою статті 20, частиною другою статті 30, частинами першою, другою статті 32, частиною першою статті 33 Закону України «Про туризм» від 15 вересня 1995 року № 324/95-ВР (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), частиною четвертою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року № 1023-XII, статей 610, 611, частиною п`ятою статті 653, частиною першою статті 901 ЦК України майнову відповідальність несе суб`єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, порушив умови договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг та за вини якого замовнику (туристу) завдано збитків. У разі встановлення судом фактів видачі туроператором ваучера, який є формою письмового договору на туристичне обслуговування, зміни туроператором в односторонньому порядку істотних умов договору на туристичне обслуговування та невжиття ним необхідних заходів про попередження туриста щодо такої зміни відповідальність за порушення істотних умов договору не може нести інший суб`єкт туристичної діяльності з надання туристичних послуг, ніж туроператор».

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, обов’язковою умовою притягнення до відповідальності туроператора за неналежне надання туристичної послуги, буде підтвердження саме його зобов’язань перед туристом не зважаючи на наявність в правовідносинах турагента або іншої повіреної особи.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 569/16256/19 (провадження № 61-9034св20, ЄДРСРУ № 94905036).

 

P.s. Стосовно спору  між туроператором та турагентом, то він може бути вирішений в іншому судовому провадженні. Зазначена позиція викладена у Постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року по справі № 750/9028/15-ц.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність туроператора за зіпсовану відпустку»

Теги: туроператор, туризм, турист, турагент, захист прав споживачів, туристичні послуги, агентський договір,  путевка, відпустка, тур, матеріальна, моральна шкода, судова практика, Верховний  суд, Адвокат Морозов