Зменшення розміру штрафних санкцій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок зменшення розміру штрафних санкцій

27 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5051/19 (ЄДРСРУ № 87150848) досліджував питання щодо порядку зменшення розміру штрафних санкцій.

Відповідно до частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України визначено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Враховуючи зміст наведених норм, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступень виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначного прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (у тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Правила частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником.

Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов`язання неустойка, у такому випадку, перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі №913/89/18, від 04.12.2018 у справі №916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18.

ВИСНОВОК: Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить виключно на розсуд суду.

Аналогічний висновок щодо можливості зменшення розміру заявленої до стягнення пені, що є правом суду, яке реалізується ним на власний розсуд, викладений також у постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 917/1068/17, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 22.04.2019 у справі № 925/1549/17, від 30.05.2019 у справі № 916/2268/18, від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18.

Матеріал по темі: «Зменшення розміру неустойки за рішенням суду»

Теги: зменшення розміру неустойки, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості нарахування інфляційних втрат і 3% річних

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування інфляційних втрат і 3% річних здійснюється тільки на суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за попередній період (?)

14 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/532/19 (ЄДРСРУ № 86998951) досліджував питання щодо особливостей нарахування інфляційних втрат і 3% річних.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

(!!!) Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений,  помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення   починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж,   і за будь-який місяць (місяці),   у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат.

Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, відтак визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань,      незалежно від підстав їх виникнення (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц).

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає з підстав, встановлених  статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до частин 1, 5  статті 11 ЦК України  цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Отже, системний аналіз положень статей 11, 509, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що обов`язок відшкодувати інфляційні втрати за невиконання зобов`язання не є   зобов`язанням у розумінні статті 509 цього Кодексу.

Разом з тим у постанові Верховного Суду від 27.05.2019 по справі № 910/20107/17 викладений наступний правовий висновок:

"З огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем)". 

Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду від 21.05.2019 по справі № 916/2889/13, від 16.04.2019 по справам № 922/744/18 та № 905/1315/18, від 05.03.2019 по справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 по справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 по справі № 905/305/18, від 21.05.2018 по справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 по справі № 927/467/17.

Серед іншого правовий аналіз положень статей  526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати  Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

У постанові об`єднаної плати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 зазначено, що відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, щодо неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами. Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3  роками, які передували подачі позову.

Верховний суд (в рамках цієї справи) наголошує, що положення статей 3, 509, 625 ЦК України, передбачають нарахування інфляційних втрат і 3% річних на суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за попередній період, таким чином помилковим є твердження , що під час нарахування інфляційних втрат урахуванню (обчисленню) підлягає не тільки основний борг, а й сума, на яку збільшився цей борг за попередні періоди внаслідок інфляційних процесів.

Наведену правову позицію також викладено у постанові Верховного Суду від 21.05.2019 у справі №916/2889/13.

Між тим, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18 (ЄДРСРУ № 82887781), з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, зазначено, що нарахування інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця є обґрунтованим, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання.

Матеріал по темі: «Стягнення 3 % річних та інфляційних втрат»

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Умови за яких виникає право на застосування зменшеної ставки податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік умов за яких виникає право на застосування зменшеної ставки податку передбаченої відповідним міжнародним договором України

24 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/188/17, адміністративне провадження №К/9901/31377/18 (ЄДРСРУ № 87144610 ) досліджував умови, коли виникає право на застосування зменшеної ставки податку передбаченої відповідним міжнародним договором України.

Верховний суд вказує, що право на застосування зменшеної ставки податку, передбачену відповідним міжнародним договором України, виникає, за умови одночасного виконання таких вимог:

- нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України;

- нерезидентом надано довідку (або її нотаріально засвідчену копію), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України.

- нерезидент є бенефіціарним власником доходу.

Застосування міжнародного договору у частині звільнення від оподаткування (зниженої ставки податку), можливе у разі дотриманням вимог ст.103 Податкового кодексу України, зокрема бенефіціарності отримувача таких доходів.

Так, Вищий адміністративний суд України, надаючи тлумачення терміну бенефіціар у своєму рішенні від 24.03.2014 року № К/800/52155/13, виходить з того, що «фактичний отримувач доходу» не має тлумачитися в вузькому, технічному сенсі, його значення слід визначати виходячи з мети, завдань міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування, таких як «уникнення від сплати податків» і з урахуванням таких основних принципів як то «запобігання зловживання положеннями договору».

Для визнання особи в якості фактичного отримувача доходу, така особа повинна володіти не тільки правом на отримання доходу, але і як слідує з міжнародної практики застосування угод про уникнення подвійного оподаткування, повинна бути особою, яка визначає подальшу економічну долю доходу.

Тобто, коли отримувач процентів має право отримувати вигоду та визначати подальшу економічну долю доходу і не пов`язаний договірними або юридичними зобов`язаннями щодо перерахування такого доходу іншій особі, отримувач є бенефіціарним власником доходу.

Передбачені міжнародними договорами пільги зі сплати податку не можуть бути застосовані у випадку, коли нерезидент діє як проміжна ланка в інтересах іншої особи, яка фактично отримує вигоду від доходу. Зокрема, не можуть бути застосовані пільгові ставки податку у випадку, коли дохід (у рамках угоди або серії угод) з джерелом його походження з України виплачується таким чином, що нерезидент (проміжна ланка, яка має вузькі, обмежені повноваження у відношенні доходу), який претендує на отримання пільгової ставки податку з доходів у вигляді роялті, дивідендів, процентів, виплачує весь дохід (його більшу частину) іншому нерезиденту, який би не міг застосувати пільгову ставку у разі, коли б такий дохід виплачувався останньому.

Слід  вказати, що перелік країн, з якими укладено договори про уникнення подвійного оподаткування станом на 01.01.2019, податківці навели в листі від 04.02.2019 р. № 3470/7/99-99-26-02-03-17.

В момент виплати доходу достатньою підставою для застосування зниженої ставки податку є наявність довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України і така довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України.

Чинним законодавством не встановлено форми документу, що підтверджує статус контрагента як бенефіціарного власника доходу, та який повинна мати особа на момент проведення виплати.

ВИСНОВОК: Таким чином сукупність умов, які надають право на застосування зменшеної ставки податку передбаченої відповідним міжнародним договором України включають зокрема наступні умови: а) нерезидент є бенефіціарним власником доходу, б) резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України, що підтверджується відповідною довідкою (за формою країни резидента)

Матеріал по темі: «Оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України»

Обов’язок виконання чинних рішень ОСББ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок виконання чинних рішень ОСББ щодо прийняття участі у реставрації будинку

24 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1395/19 (ЄДРСРУ № 87129061) досліджував питання щодо управління багатоквартирним будинком, зокрема виконання рішення загальних зборів ОСББ

Предметом спору: Невиконання співвласником обов`язку, встановленого положеннями статей 10, 15 Закону № 2866-III, як члена ОСББ чинних рішень співвласників щодо прийняття участі у реставрації будинку.

Статтею 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" від 29.11.2001 № 2866-III (далі - Закон № 2866-III) передбачено, що управління багатоквартирним будинком полягає у вчиненні співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.

Згідно зі статтями 4, 12 Закону № 2866-III об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання. Управління багатоквартирним будинком здійснює об`єднання через свої органи управління. Об`єднання самостійно визначає порядок управління багатоквартирним будинком та може змінити його у порядку, встановленому цим Законом та статутом об`єднання.

Відповідно до статті 10 Закону № 2866-III рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов`язковим для всіх співвласників.

Співвласник, зокрема, зобов`язаний: виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень; брати участь у проведенні реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі (статті 15 Закону № 2866-III).

Кожний співвласник несе зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника (частина 2 статті 7 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" від 14.05.2015 № 417-VIII).

Відповідно до статті 20 Закону № 2866-III частка співвласника у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності. Частка участі співвласника визначається відповідно до його частки як співвласника квартири та/або нежитлового приміщення.

Внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об`єднання та/або рішенням загальних зборів (стаття 23 цього Закону), а у разі відмови співвласника сплачувати внески і платежі на утримання та проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна об`єднання або за його дорученням управитель має право звернутися до суду (стаття 13 цього Закону).

Статтею 27 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 №1805-III передбачено, що у разі, коли пам`ятці загрожує небезпека пошкодження, руйнування чи знищення, власник або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, зобов`язані привести цю пам`ятку до належного стану (змінити вид або спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування).

Статтею 10 Закону № 2866-III передбачена можливість оскарження в судовому порядку рішення загальних зборів.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Законом України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" на члена ОСББ та на особу, у повному господарському віданні якої перебуває належне державі на праві власності майно, покладено обов`язок виконувати чинні та не скасовані рішення статутних органів ОСББ, якими зокрема є загальні збори учасників та правління ОСББ, брати участь у проведенні реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень та своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.

За змістом статті 10 Закону № 2866-III саме до компетенції правління відноситься: здійснення контролю за своєчасною сплатою співвласниками внесків та вжиття заходів щодо стягнення заборгованості та укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням.

ВИСНОВОК: Незгода співвласника з діяльністю ОСББ щодо отримання дозволів на виконання будівельних робіт, невідповідності розробленої проєктної документації вимогам законодавства не звільняє його від обов`язку як члена ОСББ сплатити внески на реставрацію та може бути предметом окремого судового позову (про зобов`язання вчинити дії, тощо).

P.s. Окрім цього необхідно пам’ятати, що співвласники багатоквартирного будинку не є носіями корпоративних прав, а відносини між співвласниками багатоквартирного будинку та ОСББ не є корпоративними. Відповідно, спір між фізичними особами - співвласниками багатоквартирного будинку та ОСББ не є корпоративним та, з огляду на положення ст. 20 ГПК України, не належить до юрисдикції господарських судів.

Наведена правова позиція, викладена у постанові КГС ВС від 23.01.2018 у справі № 925/1321/16 (ЄДРСРУ № 71829024). Верховний суд не відступав від позиції викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 р. в справі № 462/2646/17 та Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 13.03.2019 р. в справі № 127/14625/16 прийняті у справах з іншим предметом позову.

Спір за позовом мешканця житлового будинку про скасування державної реєстрації об'єднання співвласників багатоквартирного будинку підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (6 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі N 462/2646/17 (ЄДРСРУ № 80224650).

Матеріал по темі: «Підсудність спорів про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів ОСББ»

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов

Помилкове роз`яснення судом строків і порядку оскарження судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Помилкове роз`яснення судом строків і порядку оскарження судового рішення, як поважна причина для порушення провадження у справі

22 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 702/968/18, адміністративне провадження №К/9901/22592/19 (ЄДРСРУ № 87079993) досліджував питання щодо відмови у відкритті апеляційного провадження внаслідок судової помилки у строках на оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 293 КАС учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

При цьому за приписами частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження рішення суду з підстав невчасного його отримання»

Згідно із пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені статтею 286 КАС України і відповідно до частини четвертої цієї статті апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня його проголошення.

Дійсно, стаття 286 КАС України є спеціальною нормою процесуального закону, що визначає особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, та частина четверта якої встановлює спеціальні у відношенні до статті 295 КАС України строк на апеляційне оскарження (протягом десяти днів) і порядок обчислення цього строку (з дня проголошення судового рішення).

Однак загальний аналіз статті 286 КАС України дає підстави для висновку про те, що нею, на відміну від частини п`ятої статті 270 КАС України, не обмежено повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку частини третьої статті 295 КАС України.

Отже, причини пропуску строку на апеляційне оскарження у справах цієї категорії підлягають оцінці на предмет їх поважності в загальному порядку, передбаченому КАС України, із урахуванням визначених частиною четвертою статті 286 КАС України особливостей, і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2019 року у справі №212/2354/18 (2-а/212/93/18).

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків у справах про притягнення до адміністративної відповідальності»

Відповідно до частини п`ятої статті 246 КАС України (зміст рішення) у резолютивній частині рішення зазначаються:

1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог;

2) розподіл судових витрат;

3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;

4) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та по батькові (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб), за його наявності, або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України.

В даній справі, із абзацу четвертого рішення районного суду, про оскарження якого позивач звернувся до суду апеляційної інстанції, зазначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

(!!!) Позивач оскаржив зазначене рішення суду першої інстанції до апеляційного адміністративного суду відповідно до строку, визначеного рішенням суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду вважає переконливими доводи касаційної скарги про те, що причини пропуску строку звернення з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції є поважними, якщо зумовлені помилковим роз`ясненням районним судом строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

У справах, особливість розгляду яких встановлена статтею 286 КАС України, надзвичайно важливим в аспекті реалізації учасником справи права на апеляційне оскарження є дотримання судом першої інстанції вимог щодо змісту резолютивної частини, а саме роз`яснення сторонам строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Недотримання судом першої інстанції цього порядку може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, з урахуванням інших фактичних обставин.

Суд наголошує, що однією з основних засад судочинства, визначеною пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.

КАС України також визначено принципи здійснення адміністративного судочинства, одним з яких є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Даний принцип полягає в тому, що особам, які беруть участь у справі, а також іншим особам, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи інтереси, у випадках та порядку визначених цим Кодексом, надається право оскарження прийнятих судом рішень.

Відмова у відкритті апеляційного провадження внаслідок судової помилки, що не залежить від поведінки особи, яку позбавлено права на апеляційне оскарження, в даному випадку суперечить завданню адміністративного судочинства та не відповідає конституційним принципам щодо гарантованого судового захисту прав, а також доступу до правосуддя, закладеного Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм процесуального права при вчиненні судами судової помилки була висловлена Верховним Судом у постанові від 23 липня 2019 року у справі №826/7824/18 (ЄДРСРУ №83220456).

ВИСНОВОК: Причини пропуску строку звернення з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції є поважними, якщо зумовлені помилковим роз`ясненням районним судом строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Матеріал по темі: «Особливості поновлення строку на оскарження судового рішення»

Теги: судова повістка, судова помилка, строки оскарження, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий контроль за виконанням судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судовий збір та особливості подання заяви/апеляційної скарги щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду

22 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/207/19, адміністративне провадження №К/9901/31296/19 (ЄДРСРУ № 87080109) досліджував питання щодо особливостей звернення із заявою в порядку контролю за виконанням судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Частиною восьмою статті 382 КАС України передбачено, що судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша половина - до Державного бюджету України.

Окремо слід вказати, що встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд може, а отже наділений правом, а не закріпленим обов`язком, під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання постанови суду першої інстанції, а у разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладанням штрафу.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджуються належними та допустимими доказами.

Аналогічна правова позиція підтверджується практикою Верховного Суду, що викладена у додатковій постанові від 31.07.2018 року по справі №235/7638/16-а (адміністративне провадження №К/9901/43354/18) та в ухвалі від 23 квітня 2019 року у справі №805/516/18-а.

Слід також звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в ухвалі від 20.06.2018 року у справі №800/592/17, а саме, що клопотання про встановлення судового контролю може бути подано й задоволено судом вже після ухвалення рішення у справі.

Отже, позивача не позбавлено можливості звернутися із клопотанням про встановлення судового контролю після прийняття судом рішення у справі, у разі існування ризику його не виконання.

Між тим,  частиною другою статті 87 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року №  3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон №  3674-VI) судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом №  3674-VI.

Об`єктами справляння судового збору є процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону №  3674-VI. Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 цього Закону).

Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття  4 Закону №  3674-VI установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об`єкта справляння - позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб`єкта, який звертається до суду).

Приписами статті 4 Закону №  3674-VI не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою в порядку контролю за виконанням судового рішення, отже, за законом, на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому відповідно і з апеляційною скаргою.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14  лютого 2018 року в справі №  2а/0470/2563/12 (ЄДРСРУ № 72290400).

ВИСНОВОК:

• Судовий контроль є диспозитивним правом (а не обов’язком) суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин у справі;
• З клопотанням про встановлення судового контролю позивач не позбавлений можливості звернутися й після прийняття судом рішення у справі;

P.s. Посилання судів на те, що правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14  лютого 2018 року в справі №  2а/0470/2563/12 не застосовується до спірних правовідносин є безпідставним, оскільки редакція частини першої статті 382 КАС України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року) та статті 267 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), а також Закону №  3674-VI є однаковими. Вимоги ж статті 382 КАС України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року) не містять вимог щодо необхідності сплати судового збору, що відповідає приписам статті 4 Закону №  3674-VI.

Матеріал по темі: "Рахунки на які не може бути накладено арешт в рамках виконавчого провадження"

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, судовий збір, заява в порядку контролю, клопотання про встановлення судового контролю, судова практика, Адвокат Морозов

Рахунки на які не може бути накладено арешт в рамках виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рахунки з яких здійснюється виплата заробітної плати та сплата податків і зборів не підлягають арешту у виконавчому провадженні

17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 340/1018/19, адміністративне провадження № К/9901/22118/19 (ЄДРСРУ № 86989717) досліджував питання щодо арешту рахунків зі спеціальним режимом.

Правовідносини у сфері примусового виконання судових рішень регулюються Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (у редакції чинній станом на 19 січня 2019 року, далі - Закон 1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 18 Закону 1404-VIII виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до пункту 7 частини 2 статті 18 Закону 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейська обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Виконавець може звернути стягнення на кошти боржника - юридичної особи, розміщені на його рахунках і на рахунках, відкритих боржником - юридичною особою через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи (частина 2 статті 52 Закону 1404-VIII).

Згідно із частиною 3 статті 52 Закону 1404-VIII не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Відповідно до статті 56 Закон 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Копії постанов, якими накладено арешт на майно (кошти) боржника, виконавець надсилає банкам чи іншим фінансовим установам, органам, що здійснюють реєстрацію майна, реєстрацію обтяжень рухомого майна, в день їх винесення.

У порядку, встановленому цією статтею, виконавець, у провадженні якого знаходиться виконавче провадження, за заявою стягувача чи з власної ініціативи може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Такий арешт знімається, якщо протягом п`яти днів з дня його накладення стягувач не звернеться до суду про звернення стягнення на грошові кошти такої особи в порядку, встановленому процесуальним законом.

Верховний Суд зазначає, що приписами частини 1 статті 2, частини 2 статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01 липня 1949 року № 95, ратифікованої Україною 04 серпня 1961 року, визначено, що дана Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім`ї.

Заробітна плата в розумінні поняття «власності» є майном, на захист якого в тому числі стає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принципи, закріплені в статях 3 та 43 Конституції України, також знаходять своє вираження в положеннях статей 97 Кодексу законів про працю України, статтях 15, 22, 24 Закону України «Про працю».

Зазначені норми в сукупності свідчать про те, що держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.

Отже, виплата установою працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці.

(!!!) Відповідно до частин 3, 4 статті 59 Закону 1404-VIII у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

ВИСНОВОК: Тобто, рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 916/73/19, від 09 вересня 2019 у справі № 913/958/16, від 10 жовтня 2019 року № 916/1572/19,  від 25 жовтня 2019 року по справі № 37/70 (ЄДРСРУ № 85211554), від 28 жовтня 2019 року у справі № 916/1845/19 (ЄДРСРУ № 85241335)

Матеріал по темі: «Накладення арешту на рахунки, які призначені для виплати заробітної плати»

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов