Авансовий внесок у виконавчому провадженні поза Законом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Авансовий внесок у виконавчому провадженні поза Законом!!! Рішення Конституційного суду України.

15.05.2019 року Конституційний Суд України в рамках справи № 3-368/2018(5259/18), № 2-р(ІІ)/2019 прийняв рішення, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII.

Нагадаю, що ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює порядок, строки, умови звільнення та суми сплати (2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи (4173 грн.) та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи (8246 грн.)) авансового внеску, який необхідно сплатити для початку примусового виконання рішення.

У Рішенні Конституційного Суду України наголошується, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв’язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401–VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 1291, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291 Конституції України.

ВИСНОВОК: Положення частини другої статті 26 Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного суду України

Теги: виконавче провадження, авансовий внесок, сплата авансового внеску, виконавчий збір, відкриття виконавчого провадження, рішення конституційного суду України, судова практика, Адвокат Морозов

«Звільнення» від сплати пенсійного збору при придбанні житла вперше

Адвокат Морозов (судовий захист)

При придбанні житла вперше покупець не являється суб`єктом сплати збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування: «Як в цьому запевнити нотаріуса/реєстратора?

Прописна істина, що у відповідності до п. 9 ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", а також згідно з п. 15-1 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій", громадяни, що придбавають житло вперше звільняються від сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування.

(!!!) І все ж таки у Пенсійного фонду України існує підстава для відмови: «наразі не існує офіційного джерела інформації, яке б підтверджувало, що житло придбане особою вперше».

Отже, без сплати збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, нотаріус не реєструє угоду, а потім пенсійний фонд не повертає кошти… постає питання, як зупинити це свавілля???

Згідно зі   статтею 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування», платниками збору на обов`язкове державне пенсійне страхування є: 9) підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

ВАЖЛИВО: Таким чином, із загального правила про обов`язковість сплати збору при придбанні нерухомого майна законодавцем встановлено два винятки - громадяни, які придбавають житло і перебувають на черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Як було зазначено вище, в Україні відсутній механізм перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, ведення якого розпочато з 01.01.2013, а також Реєстр прав власності на нерухоме майно, ведення якого розпочато згідно з   наказом Мін`юсту від 07.02.2002 № 7/5 «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно», не містять всієї інформації щодо наявності у власності об`єктів нерухомого майна, що знаходиться на території України.

Вказане питання було предметом звернення Пенсійного фонду України до Конституційного Суду України з проханням дати тлумачення терміна "придбавають житло вперше", що міститься у пункті 9 частини першої   статті 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування», визначивши коло осіб, яких необхідно вважати такими, що придбавають житло вперше.

Ухвалою Конституційного Суду України від 23.03.2000 №29-у/2000 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі через відсутність у Пенсійного фонду України права на конституційне подання та непідвідомчість Конституційному Суду України питання, порушеного у поданні.

За відсутності відповідного правового механізму перевірки інформації про факт придбання нерухомості вперше саме держава в особі Пенсійного фонду України як уповноваженого суб`єкта владних повноважень зобов`язана доводити той факт, що у кожному конкретному випадку особа, що зобов`язана сплачувати збір на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, придбала житло не вперше.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. В протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.

Відсутність можливості Пенсійного фонду України та його територіальних відділень встановити придбання квартир конкретною особою вперше, не може ставитись в провину особі, оскільки невизначення порядку виконання законодавчо закріплених норм не може впливати на порушення прав громадян, які наділені такими правами.

Оскільки саме держава не виконала свій обов`язок запровадити внутрішню процедуру встановлення факту придбання нерухомого майна вперше, що сприяло б юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу.

Аналогічна правова позиція висвітлена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24.04.2018 у справі № 813/2874/17 (адміністративне провадження К/9901/2724/17), постановах Верховного Суду від 30.01.2018 (справа № 819/1498/17), 20.03.2018 (справа №819/1249/17), 10.09.2018 року (справа №819/1012/17),  від 10.10.2018 у справі № 819/1012/17 (адміністративне провадження № К/9901/33995/18).

Отже, за відсутності відповідних доказів щодо придбавання позивачем житла не вперше, останній має право на повернення суми помилково сплаченого збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна у розмірі 1% від вартості об`єкта купівлі-продажу.

Необхідно зазначити, що відсутність відповідного правового механізму перевірки інформації щодо сплати позивачем збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування з операції купівлі-продажу нерухомого майна у розмірі 1% не звільняє відповідача від обов`язку повернення безпідставно сплачених коштів, зважаючи на те що Пенсійний фонд України згідно з пунктом 5 частиною шостою Постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Положення про Пенсійний фонд України» Пенсійний фонд України організовує, координує та контролює роботу територіальних органів щодо забезпечення надходжень від сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, інших коштів, ведення обліку їх надходжень відповідно до законодавства

Між тим згідно чинного законодавства збір на обов`язкове державне пенсійне страхування сплачується на рахунки органів Державної казначейської служби України, тому і повертатися ці кошти мають в порядку, визначеному для повернення бюджетних коштів.

Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів затверджено наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787, і він визначає випадки, за яких органи Державної казначейської служби України зобов`язані виконувати операції з повернення помилково або надміру сплачених податків, зборів (обов`язкових платежів).

Згідно з пунктом 5 названого Порядку, повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів (обов`язкових платежів) та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Відповідно до підпункту 2 пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 №215, Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунка, відкритого у Національному банку, зокрема, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Відповідно до підпункту 2 пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 №215, Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунка, відкритого у Національному банку, зокрема, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Отже, оскільки повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а такими органами є органи Пенсійного фонду України, то саме на останнього в даному випадку покладено обов`язок щодо формування та надання до органів Державної казначейської служби подання про повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.

Аналогічна правова позиція вже висловлена в ряді рішень Верховного Суду за наслідками розгляду аналогічних правовідносин, зокрема, у постановах: від 30.01.2018 року (справа №819/1498/17), від 31.01.2018 року (справа №819/1667/17), від 03.07.2018 року (справа №819/33/17), від 31.10.2018 року (справа №819/595/17), від 01.11.2018 року (справа №819/1353/17).

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище, єдиним дієвим механізмом повернення збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування при купівлі житла вперше… є звернення до суду, якщо домовитися з нотаріусом (який погодиться ризикнути власною практикою) звісно не вийде…))

Матеріал по темі: «Звільнення від сплати пенсійного збору при придбанні нерухомості вперше» та «Стягнення надмірно сплачених коштів з ПФУ при придбанні житла вперше»

теги: звільнення від сплати пенсійного збору, загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, купівля житла вперше, реєстр речових прав на нерухоме майно, покупець нерухомості, збір до пенсійного фонду, пенсійний збір, судова практика, Адвокат Морозов

Початку відліку нарахування пені при невиконанні господарського зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок відліку та строк нарахування пені при невиконанні господарського зобов’язання.

08 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9078/18 (ЄДРСРУ № 81619980) серед іншого досліджував питання щодо початку відліку нарахування пені за невиконання зобов’язання.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, статей 525, 526 Цивільного кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (пункт 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з частиною другою статті 252 ЦК України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до частини першої статті 255 ЦК України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

В той же час, 18.05.2016 р. у справі № 6-474цс16 Верховний суд України вказав наступне: «Отже аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою».

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15 та від 25 травня 2016 року у справі № 6-1138цс15.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Проте, нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Позиція викладена в рішеннях: Верховним Судом  у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2019 року по справі № 383/458/17, провадження № 61-10239св18 (ЄДРСРУ № 80183023), від 27 лютого 2019 року по справі № 157/883/16-ц, провадження № 61-18534св18 (ЄДРСРУ № 80330419), Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 жовтня 2018 року по справі № 917/63/18 (ЄДРСРУ № 77528225), від 29 травня 2018 року по справі № 910/23003/16 (ЄДРСРУ № 74538867) та ін.

Згідно із статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

ВИСНОВОК: Правовий аналіз вказаних норм законодавства свідчать про те, що пеня може бути нарахована лише за кожен повний день прострочення виконання зобов`язання, а день фактичного виконання договору (наприклад, поставка товару) не включається до періоду часу, за який може здійснюватися стягнення пені.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 927/1091/17.

Матеріал по темі: «Відлік і строк позовної давності при стягненні неустойки (пені, штрафу)»

Теги: стягнення неустойки, пені, штрафу, санкції, обчислення строку, розрахунок боргу, судова практика, Верховний суд,  нарахування пені, Адвокат Морозов

Дійсність договору укладеного з перевищенням повноважень: схвалення правочину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки укладення договору з боку Товариства особою з перевищенням повноважень, але з подальшим схваленням цього правочину шляхом прийняття його до виконання.

08 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2156/18 (ЄДРСРУ № 81619983) досліджував питання щодо наслідків укладення договору з боку Товариства особою з перевищенням повноважень, але з подальшим схваленням цього правочину шляхом прийняття його до виконання.

Відповідно до частини першої статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із статтею 193 ГК України суб`єкти господарювання повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов укладеного договору.

Відповідно до статті 610 ЦК України невиконання зобов`язання або його виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, є порушенням зобов`язання.

Частиною першою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання на вимогу кредитора, зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 відсотка річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

(!!!) Згідно із статтею 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним.

При цьому частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим, далі вказано, що обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16).

На захист прав третіх осіб, які виступають у правовідносинах з юридичними особами, у тому числі й укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13.03.2017 у справі  № 760/8121/16-ц).

Правові наслідки вчинення правочинів з перевищенням повноважень визначено частиною першою статті 241 ЦК України: правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Таким чином, із змісту частини першої 241 ЦК України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу). Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14.

Крім того, аналіз постанов Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/1163/17, від 25.04.2018 у справі № 910/9915/17, від 10.04.2018 у справі № 910/11079/17 свідчить, що вони містять висновок про те, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів тощо).

20 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/8794/16 (ЄДРСРУ № 73097929) вказав, що при оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення.

Разом з цим у постанові Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/1163/17 зазначено, що схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, передача транспортних засобів, зняття їх з обліку із наданням усіх необхідних документів та прийняття часткової або повної оплати за спірними договорами).

Між тим необхідно пам’ятати про  Постанову Верховного суду України  від 25.05.2016 року по справі № 6-2612цс15 (№ в ЄДРСРУ 58636060)   правовий висновок якої зводиться до того, що коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, то така особа не могла перевищити повноваження, оскільки вони де-факто відсутні.

В той же час, Верховний суд України розглядаючи справу № 3-84гс16 (№ в ЄДРСРУ 57169342) постановою від 06 квітня 2016 року   чітко констатував, що навіть якщо директор є уповноваженою особою, але не дотримується додаткових вимог до порядку вчинення значного правочину, то цей правочин вважається вчиненим ним із перевищенням обсягу повноважень на здійснення правочину.

Матеріал по темі: «Вчинення правочину представником юридичної особи: обсяг повноважень»

ТЕГИ: вчинення правочину представником юридичної особи, угода з перевищенням повноважень, уповноважена особа, схвалення правочину, недійсність правочину, представник за довіреністю, юридична особа, обсяг повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Курсова різниця - упущена вигода?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою. Відшкодування збитків у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/1657/16-ц, провадження № 61-20851св18 (ЄДРСРУ № 79806101) досліджував питання в тому числі, щодо стягнення збитків у вигляді курсової різниці та упущеної вигоди.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів за договором позики відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до спливу встановленого договором строку виконання основного зобов'язання має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Отже, у випадку пред'явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк виконання договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Відсутність такої вимоги не покладає на позичальника будь-яких зобов'язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред'явлення вимоги.

Відповідно до частини третьої статті 1049 ЦК України грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця.

В момент зарахування грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики, ці зобов'язання вважаються припиненими.

Отже, за відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості зобов'язання за кредитним договором припиняється.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 06 липня 2016 року у справі № 6-118цс16, Верховний Суд у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 308/10886/15-ц (провадження № 61-18734св18).

Верховний Суд також ураховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Аналогічні висновки містяться і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

Між тим відповідно до частини першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Заявляючи позовні вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі ст. 22 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з частиною другою статті 22 ЦК України, збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Відповідно до статті 22 ЦК України, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

Згідно з частиною четвертою статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України).

Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.

Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 травня 2016 року № 6-237цс16.

Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу.

Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів.

До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті.

Виходячи з поняття «курсова різниця», можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період.

Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. У зв'язку з чим зроблено висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку.

Тобто, «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток.

Зазначена правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18).

ВИСНОВОК: Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.

Аналогічна правова позиція застосована Верховним Судом у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 347/1561/15, від 13.03.2018 року у справі №357/16594/15-ц (провадження №14-69 цс18),  постановах Верховного Суду від 01.08.2018 року у справі №361/1936/16-ц, від 31.10.2018 року у справі №357/16594/15-ц (провадження №61-1305св18).

Теги: курсова різниця,  упущена вигода, відшкодування збитків,  розмір доходів, позика, коливання курсу валют, національна валюта, відшкодування шкоди, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення неоспорюваної заборгованості в порядку наказного провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість стягнення неоспорюваної заборгованості в порядку наказного провадження:  вимога про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат .

Судова практика виходила з того, що пеня, інфляційні збитки та 3% річних за своєю природою не є заборгованістю за договором, а є правовими наслідками порушення боржником зобов’язання за ним, заходами відповідальності за порушення такого зобов’язання, а тому такі вимоги не підлягають розгляду в порядку наказного провадження (Центральний апеляційний господарський суд 16.01.2019 по справі № 908/2521/18).

Між тим, ще 24 липня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/125/18 (ЄДРСРУ № 75532005) досліджував питання щодо правової можливості стягнення неоспорюваної заборгованості в порядку наказного провадження:  вимога про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат .

Касаційна скарга мотивована тим, що статтею 549 Цивільного кодексу України  визначено, що  неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня може бути грошовою сумою або майном. У даній справі пеня визначена у відсотках від суми зобов'язання, тобто має грошове вираження.

Згідно зі статтею  625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, в розумінні вказаної статті інфляційні та відсотки  річних є частиною суми боргу, тобто є грошовим зобов'язанням, яке вираховується у відсотках від суми так само як і пеня.

Законодавець не обмежував поняття  "грошової заборгованості", визначеної статтею 148 Господарського процесуального кодексу України, певним її видом, а лише обмежив сумою такої заборгованості  - сто розмірів  прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Наказне провадження,  відповідно до частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України, призначене  для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо.

Частиною першою статті 147 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 148 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 148 Господарського процесуального кодексу України судовий наказ може бути видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 152 Господарського процесуального кодексу України суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 148 цього Кодексу.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, статей 525, 526 Цивільного кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті  611 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною другою статті  625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов?язання, на вимогу кредитора зобов?язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.  Інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов’язання.

Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні  положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК.

Таким чином, проценти, передбачені ст. 625 ЦК, не є штрафними санкціями (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 р. у справі № 6-42цс11).

Отже, за  змістом  наведеної  норми  закону  нарахування  інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Аналогічне положення міститься у постановах Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 6-38цс11.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище вбачається, не тільки правова можливість, а й доцільність стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат в порядку наказного провадження.

Матеріал по темі: «Нарахування 3% річних та індексу інфляції при невиконанні зобов’язання»

Теги: стягнення неоспорюваної заборгованості,  в порядку наказного провадження,   вимога про стягнення пені, 3% річних, інфляційних втрат, наказне провадження, судова практика, Адвокат Морозов