Податковий борг та вимога до платника в межах процедури банкрутства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення боргу на підставі податкової вимоги заборонено протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

03 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках  справи № 804/13891/15, адміністративне провадження №К/9901/4059/17 (ЄДРСРУ № 73811936) досліджував питання щодо правомірності звернення фіскального органу до адміністративного суду про стягнення з платника податку, який знаходиться в процедурі банкрутства, податкового боргу.

Податковий борг - сума грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгодженого платником податків або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання (підпункт 14.1.175. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України).

Пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України передбачено, що у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, орган державної податкової служби надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податкова вимога надсилається також платникам податків, які самостійно подали податкові декларації, але не погасили суми податкових зобов'язань у встановлені цим Кодексом строки, без попереднього надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення (пункт 59.4 статті 59 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України після закінчення встановлених Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається при нарахуванні суми грошового зобов'язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом (підпункт «б» підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України)

Відповідно статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-XII (далі - Закон № 2343-XII)  кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

За положеннями статті 19 Закону № 2343-XII (в редакції чинній на час порушення справи про банкрутство), мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Частиною другою цієї статті встановлено, що мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє органи державної виконавчої служби за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, зокрема забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах (частина третя статті 19 Закону № 2343-XII).

Більше того, 06 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1874/13 (ЄДРСРУ 73249439) підтвердив раніше висловлену Верховним судом України правову позицію стосовно … «виключної підсудності у господарських справах» спорів у межах провадження у справі про банкрутство.

ВАЖЛИВО: Суд вказав, що системний аналіз положень Закону № 2343-XII дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою керуючого санацією (частина п'ята статті 28 Закону №  2343-XII); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси  в тому числі майна, яке безпідставно вибуло з права власності банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

ВИСНОВОК: Податкова вимога в розумінні Податкового кодексу України є письмовою вимогою контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу,  відтак вона є документом, що містить майнові вимоги, за яким стягнення здійснюється в судовому порядку, а тому стягнення боргу на її підставі заборонено протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Крім того, стягнення податкового боргу не є тим випадком, на який не поширюється дія мораторію в розумінні частини п'ятої статті 19 Закону № 2343-XII.

Відтак, податковий орган має право заявити вимоги щодо грошових зобов'язань до Товариства (боржника) в межах розгляду справи про банкрутство, а не в окремому адміністративному провадженні.

Теги: податковий борг, узгоджене зобовязання, мораторій на задоволення вимог кредиторів, підсудність справ у процедурі банкрутства, банкрутство боржника, кредиторські вимоги, податкова вимога, фіскальний орган в банкрутстві, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: несвоєчасне надходження коштів до держбюджету

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне перерахування. 

03 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11432/17, адміністративне провадження №К/9901/4671/17 (ЄДРСРУ № 73811358) досліджував питання щодо відповідальності платника податків у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини останнього.

Відповідно до пункту 38.1 статті 38 Податкового кодексу України   виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк.

Положеннями статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі.

Відповідно до пункту 8.1 статті 8   Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.

Згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання. При цьому банк має забезпечити фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання.

ВАЖЛИВО: Отже, виконання платником податкового обов'язку по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов'язання та його сплати, пов'язане саме з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування відповідних сум податкових зобов'язань, а ініціювання переказу вважається остаточно завершеним і за подальший переказ сум податкового зобов'язання відповідальність несе банк.

Відповідно до пункту 129.6 статті 129 Податкового кодексу України, за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Таким чином, враховуючи, що визначальним у змісті даної норми є те, з чиєї вини відбулося невнесення чи неповне внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що у разі несвоєчасного надходження до державного бюджету грошових коштів не з вини платника податку, останній звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що порушення порядку зарахування до бюджету та державних цільових фондів податків і зборів при пред'явленні платником податків до установи банку платіжних доручень у встановлений строк є виною банку, а отже викладене свідчить про відсутність з боку платника податків порушення щодо перерахування до бюджету податкових зобов'язань, самостійно узгоджених у деклараціях з податку на додану вартість,   у строк, встановлений законодавством, відсутність підстав для нарахування пені та, як наслідок, підстав для задоволення позовних вимог.

Окрім цього, помилкове визначення під час сплати суми податкового зобов'язання бюджетного рахунку не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений Податковим кодексом України строк.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 12.04.2018 у справі № 804/2100/17 (ЄДРСРУ № 73355710).

Отже, з наданням платком податку до установи банку платіжного документу на перерахування податку до бюджету, згідно з яким платник ініціює сплату, а банк приймає такий документ, обов'язок такого платника щодо сплати такого податку припиняється. Тому, днем сплати податку до бюджету вважається день, коли банк прийняв документ на перерахування податку до бюджету на виконання (Постанова Верховного суду від 03.04.2018 року у справі № 809/3851/15 (ЄДРСРУ № 73194774).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом у постанові від 20.02.2018 року у справі № 816/59/17 (ЄДРСРУ № 72338517).

ВИСНОВОК:   З огляду на викладене, платник податків, який ініціював банківський переказ коштів зі сплати податку, звільняється від відповідальності як за несвоєчасне зарахування банком сплачених коштів до бюджету, так і за не зарахування цих сплачених коштів до бюджету.

P.s. Натомість, відсутність на рахунку клієнта коштів, достатніх для виконання платіжного доручення, є підставою для його невиконання банком, а відповідно, у такому випадку неперерахування податку не є наслідком винних дій банку, а тому відповідальність за своєчасність та повноту його сплати покладається на платника податків, який ініціював відповідний грошовий переказ (Постанова Верховного суду від 07.02.2018 р. у справі № 808/9458/14 (ЄДРСРУ № 72089383). 

Матеріал по темі: «Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку»

теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, бюджет, цільовий фонд, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Доцільність оскарження наказу про податкову перевірку після її проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо доцільності оскарження наказу ДФС про проведення податкової перевірки вже після її проведення.

Обґрунтовуючи все ж таки реальну доцільність оскарження саме - наказу ДФС на проведення перевірки платника податку, а вже потім самого податкового повідомлення рішення та застосування наслідки такого оскарження, наведу власний приклад, нещодавно пройшовший етап касаційного оскарження у новоствореному Верховному суді…

Об’єктом дослідження буде ПОСТАНОВА Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року по справі №804/3006/17, касаційне провадження №К/9901/40546/18 (ЄДРСРУ № 73737151).

Звертаю увагу на дати: «У травні 2017 року Товариство Х звернулось до суду з позовом до ДПІ, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ ДПІ від 22.12.2014 №1153 «Про призначення документальної невиїзної перевірки Товариства за листопад 2011 року - жовтень 2014 року».

Щоб не завантажувати читача менш важливою інформацію, скажу лише, що Товариство дізналось про спірний наказ вже під час судового засідання в адміністративному суді за позовом ДПІ до останнього про стягнення податкового боргу…десь на початку 2017 р. (читай між рядків).

Підстави для оскарження Наказу на податкову перевірку чітко закріплені у нормах Податкового кодексу України та не є предметом дослідження у цьому матеріалі, однак цитата Верховного суду у цьому рішенні дуже важлива: «Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки. Реалізація такого права за відсутності обов'язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою».

Тобто, платник податку не може оскаржити те, що не існує равно як і те, про що він не знає (тільки здогадується) і лише після ОФІЦІЙНОГО отримання інформації, з якою не згодний, останній реалізує своє конституційне право на оскарження…

Примітка: процедуру оскарження (адміністративне або судове) платник податку обирає самостійно, виходячи з правової доцільності та мети оскарження.

І на кінець цитата – апогей всього судового рішення, успіх майже річних юридично-правових зусиль, крах Акта податкової перевірки з усіма її державними важелями та адміністративним впливом: «Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої».

Підсумовуючи зазначене вбачається, що вищевказане судове рішення це гордість та велика вдячність нашій судовій системі, а також впевненість у меті нашої команди та нескінченний аналіз, змінних як вітер, трендів судової практики.

Необхідно вказати, що вищевказану судову практику корисно використовувати у взаємозв’язку із нижчезазначеним: податковий орган заявляє: «…у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію, а тому, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7, не може бути скасований».

Між тим, як неодноразово встановлено Верховним судом України та підтверджено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, зокрема від 21 березня 2018 року по справі № 812/602/17, адміністративне провадження № К/9901/5128/17 (ЄДРСРУ № 72965595), а саме: «посилання у касаційні скарзі на те, що у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію та, як вважає відповідач, не може бути скасовано є також безпідставними, оскільки згідно наведених норм податкового законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення, і не ставиться в залежність від наслідків його реалізації, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року у справі №21-425а14».

Отже, у постановах Верховного Суду України від 27.01.2015 р. № 21-425а14, від 09.02.2016 р. у справі № 826/5689/13 та від 16.02.2016 р. у справі № 826/12651/14 міститься висновок про те, що невиконання вимог Податкового кодексу призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. 

Матеріал по темі: «Податкова перевірка без ознайомлення з наказом про її проведення» 

Тобто, у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкової вимоги та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску.

У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом, а податкова вимога та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого податку є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності перевірки та відсутності правових наслідків такої.

ВИСНОВОК: Суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді. У такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування.

Таким чином, підсумовуючи все вищевикладене та роблячи загальний висновок вбачається наступне:

1.  Платник податків має право оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення;

2. Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду останньої;

3. У випадку незаконності перевірки, прийняті за її результатами податкові повідомлення-рішення автоматично підлягають визнанню протиправними та скасуванню;

4.   Судовий збір сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру»;

5. Процесуальний строк на оскарження наказу контролюючого органу щодо проведення перевірки платника податку становить 1095 днів. 

Матеріал по темі: «Визнання протиправним наказу про призначення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Реалізація підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суб’єкт господарювання при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі не є платником акцизного податку.

27 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1688/17, адміністративне провадження №К/9901/3873/17 (ЄДРСРУ № 73700766) досліджував питання: «Чи є суб’єкт господарювання при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі платником акцизного податку?».

Суд вказав, що підпунктом 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України передбачено, що реалізація підакцизних товарів (продукції) - будь-які операції на митній території України, що передбачають відвантаження підакцизних товарів (продукції) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами з передачею прав власності або без такої, за плату (компенсацію) або без такої, незалежно від строків її надання, а також безоплатного відвантаження товарів, у тому числі з давальницької сировини, реалізація суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Згідно з підпунктом 212.1.11 пункту 212.1 статті 212 Податкового кодексу України платником акцизного податку є особа - суб'єкт господарювання роздрібної торгівлі, яка здійснює реалізацію підакцизних товарів.

Відповідно до підпункту 213.2.1 пункту 213.2 статті 213 Податкового кодексу України до операцій з підакцизними товарами, які не підлягають оподаткуванню віднесено вивезення (експорту) підакцизних товарів (продукції) платником податку за межі митної території України.

ВАЖЛИВО: Товари (продукція) вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною декларацією, у тому числі, якщо відвантаження відбулося у звітному періоді, а вивезення (експортування) - у наступному звітному періоді і на дату подання декларації з акцизного податку за звітний місяць наявна така митна декларація.

У підпункті 213.3.3 пункту 213.3 статті 213 Податкового кодексу України вказано, що звільняються від оподаткування наступні операції з підакцизними товарами: ввезення підакцизних товарів (продукції) з-за меж митної території України на митну територію України, якщо при цьому згідно із законом не справляється податок на додану вартість у зв'язку з розміщенням товарів (продукції) у митних режимах: реімпорту, транзиту, тимчасового ввезення, митного складу, вільної митної зони, безмитної торгівлі, переробки на митній території, знищення або руйнування, відмови на користь держави.

Частина 1 статті 140 Митного кодексу України передбачає, що безмитна торгівля - це митний режим, відповідно до якого товари, не призначені для вільного обігу на митній території України, знаходяться та реалізуються для вивезення за межі митної території України під митним контролем у пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон України, відкритих для міжнародного сполучення, та на повітряних, водних або залізничних транспортних засобах комерційного призначення, що виконують міжнародні рейси, з умовним звільненням від оподаткування митними платежами, установленими на імпорт та експорт таких товарів, та без застосування до них заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі видів контролю, зазначених у частині першій статті 319 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1, 3, 4 статті 141 Митного кодексу України у митний режим безмитної торгівлі поміщуються іноземні та українські товари, які ввозяться з-за меж митної території України або вивозяться з митної території України.

Іноземні товари поміщуються у митний режим безмитної торгівлі з умовним звільненням від оподаткування митними платежами.

(!!!) Поміщення українських товарів у митний режим безмитної торгівлі для цілей оподаткування вважається експортом цих товарів.

Частинами 1, 2 статті 420 Митного кодексу України передбачено, що магазин безмитної торгівлі - це спеціалізований торговельний заклад, розташований у пункті пропуску через державний кордон України, відкритому для міжнародного сполучення, а також на повітряному або водному транспортному засобі комерційного призначення, що виконує міжнародні рейси, та призначений для реалізації товарів, поміщених у митний режим безмитної торгівлі.

Магазини безмитної торгівлі здійснюють продаж товарів громадянам, які виїжджають за межі митної території України, а також пасажирам міжнародних рейсів, які виконуються повітряними та водними транспортними засобами комерційного призначення, що експлуатуються резидентами. Реалізація магазинами безмитної торгівлі товарів, поміщених у митний режим безмитної торгівлі, підприємствам забороняється.

Відповідно до пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об'єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є.

У абзаці першому пункту 2 розділу І Порядку заповнення та подання декларації акцизного податку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 23 січня 2015 року № 14, вказано, що декларація складається та подається особами, визначеними статтею 212 розділу VI Кодексу як платники акцизного податку.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, суб’єкт господарювання при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі не є платником акцизного податку, а отже у суб’єкта господарювання, який не є платником акцизного податку при реалізації підакцизних товарів через магазин безмитної торгівлі, відсутній обов'язок з подання декларацій з цього податку.

Аналогічне твердження міститься також й у листі ДФС від 26.04.2017 № 9011/6/99-99-15-03-03-15.

Теги: реалізація підакцизних товарів, магазин безмитної торгівлі, суб’єкт господарювання, платник акцизного податку, податкові спори, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Початкова ціна предмета іпотеки в грошовому вираженні у рішенні суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні. 

21 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 235/3619/15-ц, провадження № 14-11цс18 (ЄДРСРУ № 73500804) досліджувала питання обов’язковості зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні.

Суд вказав, що у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-61цс15 міститься висновок про те, що виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України також в постанові від 07 жовтня 2015 року (справа № 6-1935цс15), в постанові від 21 жовтня 2015 року (справа № 6-1561цс15) та в постанові від 08 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16).

Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

(!!!) Стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.

Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У справі, яка розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши наявність заборгованості за кредитним договором, порушення обов'язків іпотекодавцем, прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна Банку від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. 

Теги: іпотека, ипотека, ціна іпотеки у рішенні суду, початкова ціна предмета іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Адвокат Морозов