Звернення НАБУ до суду про визнання угод недійсними: критерій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність та критерій звернення Національного антикорупційного бюро України (НАБУ)  до суду з позовом про визнання угод недійсними.

07 листопада 2017 року в контексті справи № 910/24258/16 (ЄДРСРУ № 70228021) Вищий господарський суд України досліджував питання щодо правомірності звернення Національного антикорупційного бюро України (НАБУ)  до суду з позовом про визнання угод недійсними в інтересах держави та відповідність такого звернення нормам Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України".

Так, виходячи із вимог частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільного права та інтересу може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 204 ЦК України визначає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вказала, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Статтями 1, 8 Конституції України також визначено, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

ВАЖЛИВО: Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

У постанові пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 №11 відзначається, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів установлені стст.215, 216 ЦК, стст.207, 208 ГК. Правила, передбачені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин учинений з порушенням вимог чч.1—3, 5 ст.203 ЦК і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Таким чином, розглядаючи справи за позовами Національного бюро про визнання угод недійсними, суди мають досліджувати такі угоди в контексті статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, частини третьої статті 228 ЦК України, статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та інших норм чинного законодавства України, які містять підстави недійсності угод.

(!!!) Отже, під час вирішення такого спору судам, зокрема, необхідно встановлювати такі обставини:

- наявність або відсутність підстав для визнання недійсною спірної угоди, передбачених нормами, на які посилається позивач, мотивуючи позовні вимоги;

-  правові норми, які підлягають застосуванню до цих спірних правовідносин;

-  відповідність або невідповідність змісту цієї угоди ЦК України та ГК України, іншим актам законодавства, інтересам суспільства, його моральним засадам.

При цьому суд повинен дослідити наявні у справі докази, з'ясувати обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених цими доказами. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.11.2015 р.  № 6-923цс15.

Оскільки позов Національного бюро спрямований на захист інтересів держави і суспільства, суд має встановити особу, якій завдано шкоду, протиправні наслідки оспорюваної угоди, а також вину у формі умислу.

Доказом вини, зокрема, може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 р. № 6-1528цс15, від 06.07.2015 р. № 6-166цс15, а також у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.03.2017  № 01-06/680/17).

Відповідно до ч. 2 ст. 1 ГПК України у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Стосовно повноважень необхідно вказати, що згідно вимог ст. 1 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", Національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.

ВАЖЛИВО: Пунктом 13 статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" встановлено, що Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків надано право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

Статтею 2 ГПК України визначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.

Статтею 16 Закону України "Про національне антикорупційне бюро" визначені обов'язки Національного антикорупційного бюро, зокрема, щодо:

- здійснення оперативно - розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також в оперативно - розшукових справах, витребуваних від інших правоохоронних  органів;

- здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також проведення досудового розслідування інших кримінальних правопорушень у випадках, визначених законом.

Зважаючи на обов'язки Національного антикорупційного бюро України, передбачені ст. 16 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" вказаний орган в силу покладених на нього обов'язків та визначеної законом компетенції вживає заходів (в тому числі, шляхом подання відповідного позову до суду) у випадках виявлення в діях інших осіб ознак корупційного правопорушення.

(!!!) Таким чином, з аналізу наведених положень Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" завдань та мети діяльності даного органу вбачається, що Національне антикорупційне бюро України за наявності ознак корупційного діяння зобов'язане вжити ефективних заходів для припинення корупційного правопорушення, в тому числі, внаслідок подання позову про визнання угод недійсними за наявності підстав, передбачених законом, у порядку, встановленому законодавством України.

Крім того колегія суддів Вищого господарського суду України вказала, що у разі звернення Національного бюро з відповідними позовами про визнання угод недійсними, за умови, що такий спір пов'язаний зі здійсненням суб'єктами господарювання господарської діяльності, та з урахуванням дотримання суб'єктного складу сторін, визначеного статтями 1, 2, 21 ГПК України, такі спори підлягають розгляду господарськими судами.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на це суд має надати оцінку підставам, з яких подано позов Національним бюро, зокрема, шляхом дослідження причинно-наслідкового зв'язку між оспорюваною угодою і виконанням Національним бюро покладених на нього завдань та (або) обов'язків, визначених Законом України "Про Національне антикорупційне бюро України".

Такі позови можуть подаватися Національним бюро для попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, а також запобігання вчиненню нових за наслідками порушення відповідного кримінального провадження (з внесенням даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань).

Проте треба брати до уваги, що підслідність Національного бюро визначено частиною п'ятою статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою детективи Національного бюро здійснюють досудове розслідування злочинів, передбачених статтями 191, 2062, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 3661, 368, 3682, 369, 3692, 410 Кримінального кодексу України.

ВИСНОВОК: Національне бюро як орган, що створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із позовом про визнання угод недійсними з огляду на імперативні приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків.

До того ж, відповідно до п.14 ч.1 ст.3 КПК (притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення) та ч. 6 п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.03.2017  № 01-06/680/17 питання чи мало місце протиправне діяння чи вчинене воно відповідною особою, як і спрямованість умислу особи може доводитися також іншими, окрім вироку суду у кримінальній справі, наявними у матеріалах справи доказами в їх сукупності, з урахуванням вимог визначених у розділі У ГПК України, а тому правова можливість вимагати визнання угод недійсними — один із найпотужніших важелів, який отримало Національне антикорупційне бюро України.

Підсумовуючи зазначене вбачається:

1. Національному бюро надано право подавати до суду позови про визнання недійсними угод (пункт 13 статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України");

2. У разі звернення Національного бюро з позовами про визнання угод недійсними, за умови, що такий спір пов'язаний зі здійсненням суб'єктами господарювання господарської діяльності, такі спори підлягають розгляду господарськими судами;

3. Один з основних критеріїв звернення НАБУ до суду щодо визнання угоди недійсною є причинно-наслідковий зв'язок між оспорюваною угодою і виконанням Національним бюро покладених на нього завдань та (або) обов'язків, визначених Законом України "Про Національне антикорупційне бюро України" з  дотриманням правил підслідності корупційних правопорушень віднесених до компетенції НАБУ та суб’єктивного складу учасників визначених ч. 5 ст. 216 КПК України.

Теги: НАБУ, Національне антикорупційне бюро України, визнання угоди недійсною, звернення набу до суду, правочин, угода, підслідність НАБУ, господарська діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві у зв’язку із не вжиттям виконавчим органом усіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення суду.

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012).

Провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Янголенко проти України, no. 14077/05, від 10.12.2009).

Пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).

09 листопада 2017 року Вищий господарський суд України в контексті справи № 7/41 (ЄДРСРУ № 70246125) досліджував питання щодо оскарження постанови виконавчої служби про повернення виконавчого документа стягувачеві у зв’язку із не вжиттям виконавчим органом усіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення суду.

05.10.2016 набув чинності Закон України "Про виконавче провадження" №1404-VIII від 02.06.2016.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Суд у даній справі вказав, що відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження" №606-ХІV від 21.04.99, та Закону України "Про виконавче провадження" №1404-VІІІ від 02.06.16. основними стадіями виконавчого провадження є: 1) відкриття виконавчого провадження; 2) підготовка до примусового виконання; 3) вжиття заходів примусового виконання рішення; 4) закінчення виконавчого провадження.

Відкриття виконавчого провадження це стадія, яка полягає у діях державного виконавця, що спрямовані на визначення підстав для відкриття виконавчого провадження.

Підготовка до примусового виконання - це дії державного виконавця, спрямовані на встановлення місця знаходження (проживання) боржника, наявності рухомого або нерухомого майна, грошових коштів в установах банків, пропозиції виконати рішення добровільно, створення умов для подальшого виконання виконавчого документу. Мета цієї стадії - створити належні умови для своєчасного й ефективного виконання документів, що надійшли до державного виконавця, а також забезпечити умови для добровільного виконання рішення боржником.

Примусове виконання (застосування заходів примусового виконання рішення) - це вжиття державним виконавцем заходів щодо реалізації припису юрисдикційного акта способами, які визначено законом, із покладанням на боржника виконавчого збору та інших витрат, пов'язаних із виконанням.

Закінчення виконавчого провадження - це дія державного виконавця, що полягає у завершенні проведення виконавчих дій у певному виконавчому провадженні, за певним виконавчим документом.

Отже, здійснення державним виконавцем комплексу дій, які визначені законом, будуть вважатися належними у разі вжиття останнім усіх необхідних (можливих) заходів у їх передбаченій нормативно-правовим актом певній послідовності для повного виконання виконавчого документу у встановлені законом строки, з дотриманням прав учасників виконавчого провадження - стягувача та боржника.

Згідно ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" №606-ХІV від 21.04.1999р. державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання   рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням (ст.32 Закону України №606-ХІV від 21.04.1999р., що знайшла своє відображення у ст.10 редакції Закону №1404-VІІІ від 02.06.2016р.).

Судом встановлено, що не спростовано скаржником, що в рамках виконавчого провадження суду не надано доказів вжиття виконавчим органом всіх необхідних та можливих заходів для належного примусового виконання рішення господарського суду.

Необхідно також вказати, що згідно п.6 оглядового листа ВГСУ від 28.01.2016 № 01-06/131/16 до обов’язків державного виконавця під час здійснення виконавчих дій не входить перевірка обґрунтованості надходження коштів на рахунок боржника.

ВИСНОВОК: При цьому, висновок щодо "безрезультатності" та/або "неможливості" розшуку майна чи встановлення/з'ясування певних обставин буде обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець, повністю реалізувавши надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в строк протягом трьох років, якщо інше не передбачено законом.

Тобто, дана норма закону гарантує стягувачу, повторне звернення до органів виконавчої служби за виконанням рішення суду.

Теги: виконавче провадження, повернення виконавчого документу, стягувач, боржник, примусове виконання рішення суду, закон про виконавче провадження, постанова державного виконавця, судова практика, Адвокат Морозов

Правила переривання перебігу позовної давності у кредитних спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правила переривання перебігу позовної давності у кредитно-фінансових спорах. Судова практика Верховного суду України. 

08.11.2017 р. Верховним судом України в рамках справи №6-2891цс16 вирішувалось питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом статті 264 ЦК України (переривання перебігу позовної давності) у кредитно-фінансових спорах.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Правовою позицією Верховного суду України від 09.11.2016 р. у справі № 6-1457цс16 передбачено, що відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

ВАЖЛИВО: Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

(!!!) Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

ВИСНОВОК: Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора,  спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення.

P.s. Окрім цього необхідно вказати на правову позицію викладену у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року № 6-895цс15, яка передбачає, що за змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України) перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.  

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 24.05.2017 р. висловленої в рамках розгляду справи № 6-1763цс16 .

Теги: позовна давність, переривання строку позовної давності, заява про застосування строків, загальна позовна давність, клопотання про позовну давність, судова практика, Адвокат Морозов

Акція від ДФС: знайди себе в списках на податкову перевірку

Адвокат Морозов (судовий захист)

План-графік проведення документальних планових перевірок платників податків на 2018 рік.

Необхідно нагадати, що прес-служба Державної фіскальної служби України на своєму офіційному сайті вказала, що план-графік проведення документальних планових перевірок платників податків на 2018 рік буде оприлюднено на веб-порталі ДФС до 25 грудня 2017 року.

Так, Законом України від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» (далі – Закон № 1797) внесено зміни до пункту 77.1 статті 77 Кодексу, які набрали чинності з 01.01.2017.

Відповідно до пункту 77.1 статті 77 Кодексу (зі змінами) план-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки.

Матеріал по темі: «Повідомлення платника податку про документальну виїзну перевірку ДФС»

Вказані зміни знайшли відображення в наказі Мінфіну від 27.02.2017 № 294 «Про затвердження змін до Порядку формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків» (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16 березня 2017 року за № 368/30236, розміщений на офіційному веб-сайті ДФС у розділі «Відкриті дані»), яким передбачено, що річний план-графік складається починаючи з 2018 року.

Таким чином, платники податків зможуть ознайомитись з планом-графіком на 2018 рік на офіційному веб-сайті Державної фіскальної служби України в термін, визначений Податковим кодексом України зазначає прес-служба ДФС.

Необхідно також зазначити, що відповідно до п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право, зокрема проводити відповідно до законодавства перевірки платників податків, а порядок проведення документальних планових перевірок визначений ст. 77 Податкового кодексу України.

ВАЖЛИВО: Так, відповідно до п. 77.2  ст. 77 ПКУ 77.2. до плану-графіка проведення документальних планових перевірок відбираються платники податків, які мають ризик щодо несплати податків та зборів, невиконання іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи.

Окремо необхідно наголосити, що про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом, а право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки (п. 77.4 ст. 77 ПКУ).

Матеріал по темі: «Визнання протиправним наказу про призначення податкової перевірки»

Допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу, яка в свою чергу передбачає, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів: 1) направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. (!!!) Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, що скріплений печаткою контролюючого органу; 2) копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб’єкта (прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об’єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. (!!!) Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу; 3) службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

Матеріал по темі: «Доцільність не допуску податкової на перевірку платника податку»

ВАЖЛИВО: Непред'явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред'явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

Документальна планова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу.

Так, згідно п. 79.1. ст. 79 ПКУ документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності підстав для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.

Матеріал по темі: «Призначення податкової перевірки: оскарження ухвали слідчого судді»

В свою чергу п. 77.7. ст. 77 ПКУ встановлює строки проведення документальної планової перевірки, які визначені статтею 82 цього Кодексу, а саме: не повинна перевищувати 30 робочих днів для великих платників податків, щодо суб'єктів малого підприємництва - 10 робочих днів, інших платників податків - 20 робочих днів.

Однак, продовження строків проведення перевірок, визначених у статті 77 цього Кодексу, можливе за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу не більш як на 15 робочих днів для великих платників податків, щодо суб'єктів малого підприємництва - не більш як на 5 робочих днів, інших платників податків - не більш як на 10 робочих днів.

Матеріал по темі: «Строки давності при проведенні документальних перевірок органами ДФС»

Згідно п. 86.1 ст. 86 ПКУ результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку, у строки визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов'язаний його підписати.

(!!!) У разі незгоди платника податків з висновками акта (довідки) такий платник зобов'язаний підписати такий акт (довідку) перевірки із зауваженнями, які він має право надати разом з підписаним примірником акта (довідки) або окремо у строки, передбачені цим Кодексом.

Матеріал по темі: «Внесення змін в акт документальної перевірки платника податку»

ВИСНОВОК: Разом з цим, правова позиція вищих судів України зводиться до  зазначеного Європейським судом з прав людини правила індивідуальної відповідальності платника податків.

Не потрібно також забувати, що у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», передбачено, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», а в свою чергу, «обов’язок доведення вини» лежить саме на контролюючому органі.

Між тим, відповідно до принципу змагальності, суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень, а отже якщо під час перевірки фіскальний орган виявив будь-які порушення здійснені суб’єктом господарювання під час здійснення підприємницької діяльності, то не потрібно опускати руки, а навпаки, в межах встановлених Законом процесуальних строків, надати відповідні первино – бухгалтерські документи,  пояснення та/або заперечення та інші докази контролюючому органу, а після прийняття відповідних податкових рішень щодо стягнення заборгованості з платника податків - оскаржити їх в адміністративному або судовому порядку використовуючи вже напрацьовану судову практику, яка склалася на користь платника.

P.s. не забувайте частіше заходити на офіційну веб-сторінку Державної фіскальної служби в інтернеті та перевіряти, чи є Ви або Ваше підприємство у графіку на проведення документальних планових перевірок платників податків на 2018 рік: План-графік проведення документальних планових перевірок платників податків на 2018 рік 

P.s. Стосовно питання відносно плану-графіку на поточний рік… необхідно вказати, що набрання законної сили змін до ПК України з 01.01.2017 року унеможливлює оприлюднення плану-графіка документальних планових перевірок на 2017 рік на  офіційному веб-сайті центрального органу.

З повагою,

Адвокат Морозов (судовий захист)

Теги: #податковіперевірки, #документальнаплановаперевірка, #план-графікпроведеннядокументальнихплановихперевірокплатниківподатківна2018рік, #Актперевірки, #запереченнянаактперевірки, #недопускперевіряючих,  #АдвокатМорозов

Право податкової застави та опис майна платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, майно такого платника податків передається у податкову заставу. 

Відповідно до п.п.16.1.4 п.16.1 ст.16 ПКУ платник податків зобов’язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених ПКУ та законами з питань митної справи.

У разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, майно такого платника податків передається у податкову заставу.

Згідно п.89.1 ст.89 ПК України право податкової застави виникає з дня виникнення податкового боргу у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим органом.

Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених п.89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому (п.89.2 ст.89 ПКУ).

Згідно пункту 89.3 статті 89 Податкового кодексу України майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.

Джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами (пункт 87.2 статті 87 ПК).

За правилами пункту 89.2 статті 89 ПК право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.

Однак право податкової застави не поширюється на майно, визначене підпунктом 87.3.7 пункту 87.3 статті 87 глави 9 розділу II Кодексу, на іпотечні активи, що належать емітенту та є забезпеченням відповідного випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, на грошові доходи від цих іпотечних активів до повного виконання емітентом зобов’язань за цим випуском іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, а також на склад іпотечного покриття та грошові доходи від нього до повного виконання емітентом зобов’язань за відповідним випуском звичайних іпотечних облігацій. Право податкової застави не застосовується, якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п.10 та п. 11 Наказу МінФіна від 16.06.2017 р. № 586 «Про затвердження Порядку застосування податкової застави контролюючими органами»).

При цьому відповідно до пункту 89.5 статті 89 ПК у разі якщо на момент складення акта опису майно відсутнє або його балансова вартість менша від суми податкового боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на яке платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення податкового боргу в повному обсязі.

З урахуванням зазначених вище положень ПК 24.10.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 21-553а17 вказав, що аби платнику податку реалізувати своє право на податкову заставу, майно має бути наявним, перебувати у його власності, а балансова вартість такого майна повинна відповідати сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, за яких майно не може бути використане як джерело погашення податкового боргу платника податків, передбачених пунктом 87.3 статті 87 ПК.

Більше того, у листі ДФС від 11.11.2016 р. №11967/К/99-99-17-01-14 передбачено, що платник податків зберігає право користування майном, що перебуває у податковій заставі, якщо інше не передбачено законом.

Відчужувати майно, що перебуває у податковій заставі, боржник може тільки за згодою контролюючого органу (п.92.1 ст.92 ПКУ).

У разі відчуження або оренди (лізингу) майна, яке перебуває у податковій заставі, платник податків за згодою контролюючого органу зобов’язаний замінити його іншим майном такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості заміненого майна допускається тільки за згодою контролюючого органу за умови часткового погашення податкового боргу.

У разі здійснення операцій з майном, яке перебуває у податковій заставі, без попередньої згоди контролюючого органу платник податків несе відповідальність відповідно до закону (п.92.3 ст.92 ПКУ).

Відповідно до вимог ст.124 ПКУ за відчуження платником податків майна, яке перебуває у податковій заставі, без попередньої згоди контролюючого органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим згідно з ПКУ, тягне за собою накладення штрафу у розмірі вартості відчуженого майна.

Крім того, у разі коли платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, контролюючий орган може застосувати до такого платника податків адміністративний арешт майна відповідно до статті 94 ПКУ.

Кримінальна відповідальність за незаконні дії із заставним майном або майном, яке описано, встановлена статтею 388 Кримінального кодексу України.

Згідно п. 93.1. ст. 93 ПКУ майно платника податків звільняється з податкової застави з дня: 93.1.1. отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу в установленому законодавством порядку; 93.1.2. визнання податкового боргу безнадійним; 93.1.3. набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства; 93.1.4. отримання платником податків рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов'язання або його частини (пені та штрафних санкцій) внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження.

Окремо необхідно вказати, що підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої з подій, визначених підпунктами 93.1.1-93.1.5 пункту 93.1 цієї статті (п. 93.2 ст. 93 ПКУ України).

Теги: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов