Строки позовної давності у справах про ДТП: зміна акцентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зміна акцентів у справах про ДТП щодо початку (моменту) відліку строків позовної давності .

Відповідно до висновків Верховного суду України у цивільних справах за II півріччя 2015 року в підрозділі 1.3 Спори щодо відшкодування майнової та або моральної шкоди в п. 1.3.4 зазначено, що за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року по справі № 6-309цс15 міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.

Разом з цим Верховний суд України розглядаючи справу № 6-192цс16 постановою від 29.06.2016 р. відступив від своєї ж правової позиції викладеній у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15 обґрунтувавши це наступним: право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування, а не з дня скоєння ДТП.

Однак, 11.10.2017 р. в контексті справи № 6-1365цс17 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України знову змінила вищевикладену правову позицію вказавши наступне.

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ВАЖЛИВО: Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП) в день скоєння ДТП, то саме із цього часу у останнього виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди, а так як до суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, то це є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ВИСНОВОК: постійна зміна правових позицій Верховного суду України жодним чином не створює єдності судової практики, а лише призводить до дестабілізації правової системи, внаслідок чого суд апріорі не може ухвалити законе рішення, оскільки кожна із сторін є по своєму правою, а отже виграє справу та сторона, яка більш обізнана про «судову практику Верховного суду України».

Теги: ДТП, позовна давність, справи про дтп, стягнення шкоди, вимога до страховика, автоцивілка, ОСАГО, обов’язкове страхування, автомобільна аварія, судова практика, Адвокат Морозов

Витрати на відрядження не входять в структуру заробітної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

До структури заробітної плати не входять витрати на відрядження (командировочні витрати), виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.

11.10.2017 р. в рамках справи № 6-1638цс17 Верховний суд України досліджував питання щодо стягнення з роботодавця на корить звільненого працівника витрат на відрядження, які заявлені поза межами трьох місячного строку.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

(!!!) При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час  затримки  розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Оскільки у даній справі  вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення  невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

ВАЖЛИВО: У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»).

Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення.

ВИСНОВОК: враховуючи те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, то позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся поза межами строку передбаченими статтею 233 КЗпП України.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного суду України від 25 грудня 2008 року у справі № 6-16282вов08 (ЄДРСРУ № 2984580) та від 04 лютого 2009 р. у справі № 6-17656св08 (ЄДРСРУ № 3111400).

P.s. поряд з цим в аналах Верховного суду України міститься ухвала від 11.08.2004 р. (документ n0328700-04), яка встановлює що службові відрядження все ж таки входять в структуру  заробітної плати,  а тому  на  вказані  вимоги  згідно з чинним законодавством не поширюється тримісячний строк позовної давності.

Матеріал по темі: «Позов про стягнення заробітної плати не обмежується будь-яким строком»

Теги: командировочні витрати, витрати на відрядження, фонд оплати праці, трудовий спір, строк звернення до суду, працівник, роботодавець, заробітна платня, стягнення середнього заробітку, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення провадження у справі та ефективний спосіб захисту

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: припинення провадження у справі та ефективний спосіб захисту порушеного права. 

04.10.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 3-568гс17 дослідила декілька важливих питань щодо припинення провадження у справі та ефективного способу захисту порушеного права.

Суд вказав, що за змістом положень ст.ст. 1, 4, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.

Так, відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Тобто провадження у справі підлягає припиненню, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (ст. 12 ГПК).

Оскільки внаслідок припинення провадження у господарській справі з підстави непідвідомчості господарському суду повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається, суд має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

У порушення наведених норм права у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції свого обов’язку не виконав та не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд цього спору, чим порушив право позивача на ефективний засіб правового захисту, передбачений ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

ВИСНОВОК 1: в разі прийняття судом рішення про припинення провадження у справі останній має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ та роз’яснити сторонам процесуальні наслідки цього рішення.

Що стосується питання належності/неналежності обраного позивачем способу захисту свого права/інтересу слід виходити з наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 16 ЦК, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту  прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Таким чином, суд зобов’язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Отже, саме по собі формулювання позовної вимоги, без з’ясування судом зазначених обставин, не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову.

При цьому Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить  саме із положень ст. 13 Конвенції, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

ВИСНОВОК 2: Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, порушення права чи інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Матеріал по темі: «РАДИКАЛЬНИЙ СПОСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ»

теги: захист інтересів, порушення прав, звернення до суду, ефективний спосіб захисту, припинення провадження, судовий захист, юрист, Адвокат Морозов 

Судовий збір: оскарження постанови про порушення митних правил

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про скасування постанови про порушення митних правил не обкладається судовим збором на всіх стадіях судового провадження.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 28.11.2013 року № 12-рп/2013 зазначив, що "гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14.05.1981 року № R(81)7: "У тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати" (підпункт 12 пункту D).

Відповідно до статті 287 Кодексу України про адміністративні правопорушення, постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення, постанову уповноваженого органу державної влади чи його посадової особи [так само як постанову адміністративної комісії чи рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради (пункти 1, 2 цієї частини статті)] про накладення адміністративного   стягнення … може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

ВАЖЛИВО: Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України". У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2, 3, 4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об'єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв'язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб'єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає. (Постанова ВСУ від 13.12.2016 року по справі № 306/17/16-а (№ в ЄДРСРУ 63749411).

ВИСНОВОК: позов про скасування постанови про порушення митних правил не обкладається судовим збором на всіх стадіях судового провадження, в тому числі й при апеляційному та касаційному оскарженні (Ухвала ВАСУ від 26 вересня 2017 р. у справі К/800/27534/17, К/800/23185/17, ЄДРСРУ № 69277256).

Теги: судовий збір, звільнення від сплати судового збору, державне мито, оскарження постанови, порушення митних правил, митниця, постанова митниці, судова практика, Адвокат Морозов

Уточнюючі декларації під час проведення перевірки платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Випадок, коли платник податків має право подати уточнюючу податкову декларацію під час проведення камеральної перевірки в обхід п. 50.2. ст. 50 ПК України.

П. 75.1. ст. 75 ПКУ передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

В свою чергу п.п. 75.1.1. п. 75.1 ст. 75 ПКУ вказує, що камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.

Положеннями п. 50.1 ст. 50 ПК України встановлено, що у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

ВАЖЛИВО: Якщо після подачі декларації за звітний період платник податків подає нову декларацію з виправленими показниками до закінчення граничного строку подання декларації за такий самий звітний період або подає у наступних податкових періодах уточнюючу декларацію внаслідок виконання вимог п. 169.4 ст. 169 цього Кодексу, то штрафи, визначені у цьому пункті, не застосовуються.

В свою чергу, згідно п. 50.2. ст. 50 ПК України платник податків під час проведення документальних планових та позапланових перевірок не має права подавати уточнюючі розрахунки до поданих ним раніше податкових декларацій за будь-який звітний (податковий) період з відповідного податку і збору, який перевіряється контролюючим органом.

Таким чином, законодавством передбачено право платників податків на самостійне виправлення виявленої помилки, що містяться у раніше поданій податковій декларації, шляхом надіслання уточнюючого розрахунку, протягом 1095 днів.

Разом з тим, як вказує Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 04 жовтня 2017 року по справі № К/800/29534/16 (ЄДРСРУ №69388265), якщо  платника податку не було повідомлено про проведення податковим управлінням камеральної перевірки підприємства, тобто, на момент подання уточнюючої декларацій позивачу не було відомо про проведення такої,  то відповідно не володіючи відомостями щодо проведення камеральної перевірки, позивач не міг застосувати п. 50.2 ст. 50 ПК України, а тому його дії з подання уточнюючої декларації не можуть вважатись протиправними, та повинні враховуватися відповідачем в порядку та спосіб, передбачений законодавством.

Теги: уточнююча декларація, проведення перевірки, документальні, камеральні, виїзні, податковий орган, налоговая, платник податків, виправлення помилки, податкова декларація, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки повторного неприбуття позивача в судове засідання по КАСУ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки повторного неприбуття позивача, належними чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, в судове засідання згідно Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 49 КАС України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Слід звернути увагу, що Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить з того, що положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав і обов'язків. Проте право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави.

ВАЖЛИВО: Європейський суд з прав людини дотримується позиції, що проявляти ініціативу щодо своєчасного розгляду справи повинен саме позивач.

Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Крім того, як наголошує в своїх рішеннях Європейський суд, позивач як сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України").

Між тим статтею 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) врегульовано питання щодо наслідків неприбуття в судове засідання осіб (особи), які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог ч. 3 цієї статті у разі повторного неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Як вказав Вищий адміністративний суд України у своїй ухвалі від 04 жовтня 2017 року  у справі № К/800/34539/16 (ЄДРСРУ № 69388378) повторне неприбуття позивача, належними чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, в судове засідання необхідно розуміти як неприбуття вдруге на розгляд справи за наявності у справі достовірних даних (доказів) щодо належного повідомлення позивача про дату, час і місце судового розгляду.

(!!!) Якщо від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, то в такому випадку суд не вправі залишити його позов без розгляду.

Відповідно до ч. 11 ст. 35 КАС України у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 155 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо позивач повторно не прибув у судове засідання без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності.

ВИСНОВОК: Застосування правових наслідків, передбачених ч. 4 ст. 155 КАС України, залежить від таких обставин: належне, відповідно до встановленого процесуальними нормами порядку, повідомлення особи, яка не з'явилась в судове засідання, про час і місце розгляду справи; поважність причини неявки; наявність заяви від позивача про розгляд справи за його відсутності.

Теги: неприбуття позивача, належне повідомлення, повістка, правові наслідки, час, місце розгляду справи, залишення без розгляду, позовна заява, судова практика, Адвокат Морозов